Сутність та шляхи подолання проблем демократичного виховання

Починаючи із середини 1970-х років, відзначає відомий дослідник Е. Гіденс, у світі більш як подвоїлася кількість демократичних урядів. Демократія поширилася у понад 30 країнах, проте всі демократичні держави зберегли свої демократичні установи. Ці зміни розпочалися у Середземноморській Європі слідом за поваленням військових режимів у Греції, Іспанії і Португалії. Друга група країн, де поширилася демократія на початок 1980-х років – у Південній і Центральній Америці. Близько 12 країн, у тому числі Бразилія й Аргентина, встановили або знову поновили демократичне урядування. В Азії, у таких країнах, як Південна Корея, Тайвань, Філіппіни, Бангладеш, Таїланд і Монголія, демократизація триває, хоч і з певними проблемами й відступами, з початку 1970-х. Індія залишалася демократичною державою від здобуття нею незалежності у 1947 році.

Наголосимо, що майбутній глобальний світ можливий лише в гуманітарному виконанні й вимірі. Слід погодитися з позицією дослідників, які вважають, що соціально-практичним грунтом здійснення людського виміру глобалізації в усьому діапазоні - від приватного життя індивіда через плюралістичне розмаїття культур і націй до глобальної спільноти - є демократія. Людський вимір глобалізації – це вимір оптимістичного ставлення до демократії та послідовного впровадження її засад.

Можливо, найважливішою цінністю демократії є те, що вона не будується на принципі „ усе або нічого ”. Демократію слід розглядати не як ідеальний і остаточний суспільний стан, а як процес постійного саморозвитку і вдосконалення, тобто, за виразом Е. Гіденса, „ демократизації демократії”. Це принциповий акцент, позаяк орієнтує на перспективу в з’ясуванні різноманітних життєвих проблем, що їх породжує глобалізація – від масштабних економічних, екологічних, політичних до приватних та сімейних.

На тлі українських реалій останнього десятиліття вартими особливої уваги, в аспекті їхньої конструктивності, видаються три моменти. Перший полягає у тому, що аналіз демократії як перманентного процесу „демократизації демократії” переводить питання кризових ситуацій у суспільствах нерозвинених або щойно посталих демократій у площину не повернення назад, а рішучого вибору демократичних цінностей та їх цілеспрямованого впровадження. Криза демократії, зауважує Е. Гіденс, виникає тому, що певна демократія „не є достатньо демократичною”. Другий момент стосується так званого „ парадоксу демократії ”. Його сутність полягає у суперечності, з одного боку, між привабливістю демократичнх цінностей та побудованого згідно з ними ладу для якнайширшого загалу людей в усьому світі, а з іншого, - розчаруванням людей у демократичному перебігові подій та їх наслідках на теренах зрілих західних демократій. Шлях до вирішення цього парадоксу пролягає знову ж таки через демократизацію демократії. Адже в країнах розвинених демократій розчарування і невдоволення зазвичай пов’язуються із втратою довіри до конкретних політиків та застарілих управлінських важелів і процедур, але не до демократичних процесів. Третій момент – це залежність демократизації демократії від розбудови сильного громадянського суспільства та сильної громадянської культури. Крім того, ефективність демократизації демократії залежить від космополітичної складової як на внутрішніх теренах націй-держав, так і в стосунках між ними у контексті глобалізації. Тому демократизація демократії, влучно зазначають дослідники, варта того, аби за неї боротися.

Шлях до сильної, сталої демократії як окремого суспільства, так і різнонаціональних суспільств, лежить через демократичне виховання, насамперед молоді. Як зазначає А. Гутман, демократичне виховання захищає децентралізацію та протилежності між публічним та приватним, між світськими та релігійними школами не як кінцеву мету, а як засіб для досягнення своєї виховної мети. Концепція демократичного виховання спонукає надавати підтримку не мінімальним, а високим стандартам громадянського виховання у школах, щоб дати змогу всім дітям відчувати переваги статусу вільних та рівних громадян. Демократичне виховання не повинно обмежуватися окремим суспільством. Воно повинно націлювати учнів на поширення розуміння своїх прав та обов’язків на всю людську спільноту, незалежно від громадянства. Студенти мають знати і розуміти внесок у сучасну цивілізацію з боку економічних і політичних інститутів та практик, неспецифічних для окремих суспільств, скажімо, практик Європейського Союзу чи Міжнародного валютного фонду, формувати власне бачення і оцінку подій глобалізованого світу. Варто додати, що демократичне виховання має спільні риси із егалітарним космополітизмом. Обидва підтримують вимогу щодо розширення взаємодії зі світом як таке, що збагачує людину. Базуючись на концепції демократії, демократичне виховання віддає пріоритет фундаментальним свободам людини.

В осмисленні світових глобалізаційних процесів сьогодення звернення до демократичних засад, напрацювань попередніх авторів у цій царині не є випадковим. Зрозуміло, що ХХ століття стало рубежем у краху великих вчень та утопій – і комуністичної, і ліберально-ринкової. На нашу думку слід підтримати позицію дослідників, які вважають, що протистояння глобалістів і альтерглобалістів, безумовно, характеризує суперечливість самого процесу глобалізації, але це лише видима, „верхня” частина айсбергу загальної кризи світової цивілізації. Це криза не лише капіталізму чи індустріального суспільства, а й всього світового соціуму – і традиційного суспільства, і техногенної цивілізації. Більше того, це криза основ, базових цінностей і пріоритетів сучасного світоустрою. Як слушно зазначає В. Толстих, досягнувши вершини своєї могутності і звершень, сучасна цивілізація на стадії глобалізації переживає справжню духовну драму, пов’язану, образно кажучи, з серцевою недостатністю всіх цінностей і раціональних основ та форм людської життєдіяльності. Розглядаючи феномен глобалізації, з одного боку, як об’єктивний процес, необхідність об’єднання людського співтовариства в певну мегатенденцію всесвітньо-історичного розвитку, а з іншого - як прояв чітко визначеної геостратегічної політики, яка взята на озброєння і цілеспрямовано здійснюється певними силами в інтересах так званого „золотого мільярда”, вчений вбачає шлях до вирішення проблем людства в ідеї духовної реформації, оволодінні мовою діалогу культур, мистецтвом гуманітарного взаєморозуміння і взаємодії.

Відповідь на запитання, як вижити і зберегти людську цивілізацію, на нашу думку, може бути знайдена в переосмисленні демократичних цінностей, вироблених людством. Не все доведеться залишити на майбутнє, без сумніву, „відкинути”, що не прижилося чи не принесло користі. Але є чітке уявлення того, що сам процес демократизації демократії дасть можливість виокремити головне – виробити концепцію подальшого розвитку, за якою б людина, як найвища соціальна цінність, набула глобального характеру і стала суб’єктом, а не стороннім спостерігачем процесів глобалізації.