Персонажна система казки і легенди 9 страница

Випробовування працею є свого роду однією з форм жіночої ініціації, адже дідова дочка, фактично стикаючись зі світом мертвих, виявляє готовність виконати будь-яку роботу, що є найголовнішим способом ідеалізації знедоленого персонажа. Вигнана з дому, дівчина найчастіше проявляє себе в трьох найважливіших для господині "сферах": доглянути дерево (тут очевидний тотемний підхід до культу дерев), обмазати піч (з найдавніших родових часів жінка була охоронницею вогню), вичистити криницю (можливо, в цьому мотиві не лише господарське значення, а й відголосок поклоніння водяним божествам). Користь, яку приносить дівчина своєю працею, гіперболізується за допомогою антитези: порівнюється стан яблуньки, печі, криниці при першій та другій зустрічах.

Традиційно знедолена героїня зображується в певних постійних періодах: відразу ж після одруження батька на злій жінці; чудесна дружина — після того, як зла мачуха відьма позбавляє її зору та залишає одну в лісі; пере­творена відьмою у золоту качечку молода дружина царя при годуванні дитини і т. д. Казка ніби розкриває найвіддаленіші періоди життя кожної людини, і в цьому, очевидно, її певна психологічна впливовість. Водночас перетворення молодої дружини у золоту качечку (гусочку, лебідку), що вказує на її приналежність до ріки (переправи душ), на міфологічність мотиву, на факт уявлення про ініціацію дружини-матері у потойбічному світі. Адже, як і в казці, вутінка, лебідка - популярний образ українських пісень, російських весільних голосінь.

Часто в ролі знедоленого виступає селянський син, обі­цяний змію (чорту). В силу традиційних мотивів сюжету образ розкривається у казці лише частково. Протягом усієї розповіді персонаж залишається пасивним противником злотворця. Казка акцентує на його доброті (наприклад, під час полювання він відмовляється вбити зайча, бо те ще не нажилося на світі).

Зосередження уваги на благородстві героя спостерігається і в сюжетах про зачарованих наречених ("Рак-неборак і його вірна жінка", Бойко. 1976. с. 79; "Жених вуж і наречена жаба", Калин. 1955. с. 142). На першому плані в таких казках "пізні" мотиви переживання героїв, їх доброта, мо­ральні та фізичні достоїнства.

Найпоширенішими є образи знедолених у казках про тварин, які дійшли до нас як генетично символічні міфологічні персонажі, асимільовані на ґрунті реальних господарських відносин.

Питання естетики, поетики та психології ка­зок про тварин досить широко висвітлені у працях І. Франка[159], В. Гнатюка[160], І.Березовського[161] та ін. Російський казкознавець В. Анікін справедливо зауважував, що в художньому стилі казки виявляються особливості національного мистецтва слова, природно пов'язаного з побутом, психологією наро­ду[162]. Для підтвердження цієї думки учений аналізує націо­нальну специфіку російських та українських казок про ли­сицю та вовка і доходить висновку: "Інтонація лисиці в українській казці нагадує той спритний тип українки, над яким підсміювався ще М. Гоголь в "Сорочинському ярмар­ку""[163].

Дійсно, якою б близькою не була тематика казок різ­них народів, мовна, інтонаційна організація, сюжетні моти­ви, деталі побуту їх — різні. Українські народ­ні казки про тварин, як і казки інших народів, зберегли сліди різних епох. В опублікованому досі матеріалі можна виділити такі фактори, що визначають стиль цього жанрово­го різновиду: 1) алегоризм (або соціальний алегоризм) та сатиричне спрямування; 2) повчально-розважальна фун­кція. В. Анікін виділяє три фактори в стилі російських на­родних казок про тварин: 1) соціальний алегоризм та сати­ричне спрямування; 2) зв'язок казки з давніми міфологіч­ними віруваннями; 3) дитяче начало. Щодо другого фактора варто сказати, що генетично він притаманний май­же усім народним казкам, оскільки міфологізм "тваринно­го епосу" є трансформацією тотемізму та анімістичних уяв­лень древніх про природу. Анімізм і тотемізм — складові ідеології ранніх форм мистецтва взагалі. Вони зафіксовані в усіх стародавніх жанрах фольклору – замовляннях, ка­лендарній та родинній поезії, загадках тощо, але в казках про тварин ці погляди трансформовані сьогодні в умовно-ігрові засоби, що особливо приваблює дітей. Можна пого­дитися з Н. Ведьорниковою в тому, що одна і та ж казка в різній аудиторії сьогодні сприймається по-різному, і чим розвиненіша аудиторія, тим інакомовніший ефект оповіді[164]. Казки про тварин охоплюють соціальні та побутові проблеми, моральні сентенції. Як і в соціально-побутових каз­ках, їхні персонажі одержують загальні лаконічні характеристики моральних та розумових якостей, відображують в основному світогляд селянства. Як справедливо зауважила В.Бахтіна[165], казка про тварин пов'язана лише з площинним простором, заповнена лише земними проблемами, потреба­ми і інтересами. Семантика образів залежна від типу казки.

Дидактика та аналогічний принцип відображення по­всякденних побутових проблем через образну систему у казках про тварин чітко простежуються у фольклорній термінології різних народів, "тваринний епос" яких становить основну кількість жанру казки. Наприклад, африканські народи банту — бвінемукуні – називають казки саІаЬі, що буквально означає "вона відкриває очі дітям"; народність тонга—апо ("хай хтось покається"); рама—сі-хіті ("розповідати новини"); нунг-вє — сі-псігапа ("де, коли я граюся"). Вже ці приклади підтверджують, що "тваринний епос" виконує, насамперед, естетичну та етичну функції, в одних випадках головними є міфологічні оповіді, алегоричне моралізування, в інших — повчально-розважальні історії, гротескні сценки, які створюються епізодами поведінки персонажів.

В українських народних казках "персонажна" алегорія часто перерос­тає в соціальну ідею. В одних творах вона наближується до байкової, в інших — лише умовна, є своєрідною формою казкової фантастики. В першому випадку тварини, як і в байках, діють відповідно до свого "характеру", але разом з тим наділені людськими рисами, втілюють різні типи людей. Персонажі-тварини вирішують державні та суспільні спра­ви в обставинах, типових лише для них, що літературним байкам не властиве.

Ідея казки — викриття суспільних та побутових вад людського життя — висловлена в алегорич­ній формі. На думку Н.Ведьорникової, яка назвала такі казки сатиричними, ідейна сутність їх сконденсована в підтексті, а форма є засобом критичної оцінки існуючих явищ[166]. Саме через казкову алегорію метафорично переда­ється соціальний зміст. Орел — цар птахів займається роз­бором скарг своїх підданих, якими керують призначені ним "міністри". Ці "міністри" – злотворці, бо грабують і знищують слабших за се­бе звірів та пташок ("Птиці за панування Орла", Гнатюк. 1918. с. 206). Слон не обирається царем, бо не зумів так хитро себе повести, як лев ("Звірі під пануванням лева", Березовський. с. 80).

Персонажі таких казок виявляють свої, "тваринні", властивості, які здавна відомі людині. Ра­зом з тим кожен з них втілює певну категорію людей. Вовк — злий, себелюбець. Через те, що ця розумна тварина має хижацьку натуру, нападає на свійських тварин, вона викликала в народі певну неприязнь, приписування їй жадібності, тупості тощо. Саме тому вовк у казках зображений звичайно дурнем, котрий легко піддається на різні "прово­кації" хитрої лисиці. Лисиця — хитра, улеслива. Щоразу, в будь-якій ситуації вона вміє знайти вихід і вигоду для себе. Недаремно вовка та лисиці бояться слабі, беззахисні звірята — заєць, вівця, коза.

У цій групі казок умовні ха­рактери тварин та птахів виконують певну смислову функ­цію: їх дії залишаються в рамках відомих аналогій до людських дій.

Характер кожного персонажа в алегоричних оповідях найповніше розкривається в дії. Головне для таких казок не інакомовність, не соціальний чи побутовий під­текст, а виховання пізнавального інтересу дітей щодо властивостей тварин та певних життєвих істин. Ведмідь, вовк, лисиця тут можуть бути не лише хижаками, як в але­горичних казках, а навіть боягузами, котрі лякаються Пана-Коцького, Кози-Дерези тощо. Але Коза-Дереза, наля­кавши усіх лісових звірів, сама лякається маленького Рака-Неборака.

Цікаво, що в казках цієї групи, на відміну від алегоричних, конфлікт відбувається, головним чином, між свійськими тваринами та лісовими звірами.

Образ лисиці (лисички-сестрички) у казковому українському репертуарі – "Як ходила лисичка по сміттячку", "Лисиця-кума", "Когут, песик і лис", "Вовк і лисиця" (Дунаєвська, 1992) – притаманні фольклору багатьох народів.

У ХІІ ст. на ґрунті цього епосу одна за одною почали виникати невеликі поеми, в яких оповідалося про ті чи інші витівки лиса. Автором чи не першої з них – поеми "Ізенгрім" (1148 р.) був німець Нівард Гентський, котрий навчався у Франції, а потім жив у Нідерландах. Він захоплювався французькою культурою, усі позитивні герої його поеми відзначаються французьким гумором, витонченістю розуму, а грубі вовк та осел – навпаки: іменуються німцями. Як засвідчує дослідження А. Михайлова ("Старофранцузский роман о лисе и проблемы древневекового эпоса//Роман о лисе. М., 1987), у такій семантиці казкових персонажів проявилися особисті симпатії Ніварда Гентського до монахів німецьких монастирів, такими антиподами зустрічаються вони до цих пір в епосі багатьох народів, українського зокрема.

У ХІХ ст. за мотивами народних казок Панас Мирний створює літературну казку "Лисичка-сестричка" (1860). Вершиною українського епосу про цих персонажів стала філософська поема І. Франка "Лис Микита" і його казка "Фарбований лис", в яких видатний письменник відобразив народну філософію, суспільні та громадські погляди.

У передмові до російського видання старофранцузького роману про лиса (ХІІ-ХІІІ ст.) А. Михайлов аналізує паралелі образів лиса і вовка у староіндійській традиції ("Панчатантра"), арабських перекладах його епосу ("Каліла і Діліна"), грецькому варіанті ("Стефаніт і Іхнілат"). Близько 1175 року поема про лиса Ренара та вовка Ізенгріна, написана П’єром де Сен-Клу, започаткувала французьку літуратурну традицію про ці два образи. За 30 років у Франції було написано до 20 поем, у яких, крім лиса і вовка, діяли різні тварини-добровольці і знедолені: від лева до маленького равлика. Вінцем літературного втілення цього сюжету стала поема Гете "Рейненс – Лис" (1793).

Звичайно, зав­жди у цій боротьбі перемагають свійські тварини, які у цих казках зображені в обставинах, типових для життя і людини, і тварини.

Виявляючи свої властивості, во­ни в той же час говорять, думають, поводяться, як люди. Якщо в алегоричних казках маємо метафору "люди — як звірі", то в цій групі спостерігаємо протилежне: "звірі — як люди". Таке зображення тварин — у життєвих людських стосунках — є однією з умов комічного, що проявляється в гумористичному повчально-розважальному змісті цих ка­зок.

Алегоризм інтенсіонує функції персонажів за їх призначенням. Адже у казках про тварин за кожним персонажем закріплюються певні уявлення про головні риси його пове­дінки, ролі в традиційних мотивах тощо. Умови, за яких діє такий персонаж,— це ліс або селянський двір. Якщо йдеться про лисицю, то в казці наявний мотив її хитрування, про осла — зрозуміло, що оповідатиметься про його впер­тість, недолугість, про зайця — про боягузтво і т. д. Правда, традиція інколи порушується. Наприклад, у казці "Як лев утонув у колодязі" (Березовський. с. 88) хитра лисиця, ризикуючи життям, рятує від кровожерного лева лісових звірів. Своїй чесності та вірності зраджують собаки, які за прикладом вовків вирішили нічого не робити, а "ласо їсти" ("Як зрадливі вовки роздерли собак", Березовський. с. 214). Різноманітність характерів персонажів, які по-різ­ному проявляють себе в тих чи інших ситуаціях, "розширює ідейний зміст казок, відводить їх від моралізування, однозначності розуміння образів та конфліктів і тим самим від­різняє від байок з їх категоричністю оцінок, яскраво вираженою дидактикою". В. Анікін та В. Бахтіна не знаходять байкового алегоризму в російських казках про тварин[167]. Ці дослідники вважають, що казкове іносказання лише "нага­дує байкові алегорії". "Відсутність побічного байкового алегоризму,— пише В. Анікін,— надає казкам про тварин глибокого художнього смислу"[168].

Поза сумнівом, що для багатьох творів "тваринного епо­су", як і для байок, які дійшли до ХХ ст. видозміненими внаслідок контактів з літературною свідомістю багатьох формацій, характерні глибокий філософський смисл, соціальна загостреність, моралізування. В тому і складність казкової вигадки, фантастики, що алегоризм тут специфічний, частковий: хоча в діях та характерах тварин обов'язково побачимо і людські звички, але лисиця у своїх вчинках все ж залишається лисицею, вовк — вовком, заєць — зайцем тощо. Від широкого епічного опису, ілю­страцій людських проблем в умовах, природних для життя тварин, до прямого іносказання в байці — такий, на наш погляд, процес переформування казкової алегорії в байкову. Не випадково у художній літературі байкові персонажі завжди обмежені у своїх діях та своїй комедійності, повністю підпорядковані головній дидактичній меті, викривальній ідеї твору.

Якщо казка — як алегорична, так і повчально-розважальна — багатоепізодна, то байка найчастіше розгортає один епізод, один випадок, факт, тому у казці діє група персо­нажів, які говорять, борються, хвилюються. Конфлікт казки базується на взаємодії їхніх стосунків. Конфлікт у байці — це результат зіткнення двох прямо протилежних за харак­тером образів, до того ж один із них головний, другий — переважно коментує його вчинок, як, наприклад, у творах "Вовчі нарікання" (Березовський. с. 20), "Вовк в овечій шкурі" (Там же), "Ягнятко і вовк" (Там же. с. 22) та ін. Іноді в байці протиставляються фізичні або моральні якості декількох персонажів при зображенні їхніх вчинків. Це бачимо у творах "Лисиця і качур" (Березовський. с. 385), "Орел і лис" (Там же. с. 387), "Ведмідь у наймах" (Там же. с. 314), "Чоловік і ведмідь" (Там же. с. 315). В зобра­женні персонажа байки увага акцентується на його найяс­кравішій рисі характеру, розумових чи фізичних вадах. Найчастіше в байці комічно зображується злотворець - аморальна, нечесна істота, (наприклад у байках - "Жінка і курочка" (Березовський. с. 410), "Необачний півень" (Там же), "Про горду качку" (Там же. с. 439), "Когут і курка" (Там же. с. 409).

У багатьох алегоричних казках діють усі три смислові категорії образів: добротворці, злотворці, знедолені. Але, на відміну від чарівних казок, у них більше злотворців. Сатиричне викриття хижаків — головна мета алегоричної казки. Боротьба тварин за життя нещадна. Якщо легенда чи міф коментують певні факти, то казки про тварин критично аналізують їх, дають моральні оцінки того чи іншого вчинку персонажа. В алегоричній казці бачимо блискучу аналогію по­ведінки та назв тварин певним типам людей.

Сутність кожного образу розкривається в конкретній дії або через діалоги. Портретні і навіть психологічні характе­ристики алегоричних персонажів даються в їх розмовній мові: "Слон обізвався: "...Можу і я стати царем, бо я най­більший з усіх і найсильніший..." Лев, не чекаючи рішення звірів, виступив уперед: "Ні, панове, слонові не підходить бути царем: він неповороткий, важкий, нездатний швидко бігати. Мені більше випадає бути царем, мене всі будуть боятися, слухатися і поважати, я швидкий, моторний, врод­ливий і сила в мене, дякувати богу, є". Лисиця характеризує усіх "кандидатів" на царський сан, таким чином "підводячи підсумки" дискусії. У слона вона відзначає позитивні риси ("він розумний, сильний, крові не вживає й іншим не дозво­ляє кров'ю живитися"), та називає його неповоротким, лев же — розумний, сильний, швидкий, спритний, суворий, він повинен бути царем ("Звірі під пануванням лева", Бере­зовський. с. 80).

Якщо в чарівних казках особливе місце відводиться де­кільком яскравим гіперболізованим рисам зовнішності головного героя, то в казках про тварин персонажі одержують загальні лаконічні характеристики, що стосуються їхніх моральних, розумових, рідше фізичних якостей. Цікаво, що для зображення зовнішності тварин казка іноді користується порівняннями, притаманними людській зовнішності. Лис, наприклад, "як гриб старий, і ще до того на одне око сліпий і на одну ногу кривий. Коли вийде з ями за жи­ром, ледве ся волочить" ("Лис і кури", Березовський. с. 107). Різнобічну характеристику кожний образ одержує саме в сукупності дій та розмовної мови декількох проти­лежних за ідейно-смисловими якостями персонажів — добротворців, злотворців, знедолених. Свійські тварини, про­тиставлені диким звірям благородством поведінки, добротою, розумом, становлять у цих казках категорію добротворців, лісові хижаки — злотворців. Алегорія протиставлення дій добротворців та злотворців настільки яскра­ва, що оповідачі іноді просто іменують тварин людьми. Вовк-різник загрожує собаці-шевцю: "Але я тебе буду тя­гати, аби нас люди розсудили" ("Війна пса з вовком", Березовський. с. 155), або: "Там на гору, на дуброву, аби с третього дня вийшов з своїми людьми, а я з своїми" ("Пес-швець і вовк-різник", Там же. с. 154); "Узяв пес собі когута та й кота — свої люди — та й пішов на ту гору" ("Змія, вовк і лис", Там же. с. 126). Нерідко алегорія казки про тварин стає засобом соціальної сатири. Лис, викрадач курей, загубивши хвоста, роздумує: "Як вийти межи люди?" "А треба знати, — уточнює казка, — що цей лис не був з бід­них харлаків, але з багачів-дуків. Він і до ради належав", готувався стати сільським старостою, бо в нього найбільший хвіст, "найбільший гонор" (у даному випадку — найбіль­ше визначення багатства) ("Лис-куцак", Березовський. с. 255). Закони суспільства, боротьба за виживання зафіксовані в багатьох казках про тварин у повчальних сентенціях, що супроводжуються дидактичними ілюстраціями. Вовк, наприклад, виручає з біди старого пса, якого вигнав господар, та собака зраджує вовка ("Пес і вовк", Там же. с. 150). Лисиця в багатьох оповідях: "Ли­сиця-черниця сповідає півня" (Там же. с. 109), "Лис і кури" (Там же. с. 107), "Як лисиця висповідала качку і півня" (Там же. с. 105) — діє як злотворець. У казках же "Як ли­сиця врятувала чоловіка від смерті" (Там же. с. 259), "Так світ платить" (Там же. с. 212) вона виконує функцію добротворця. Врятувавши селянина від смерті, вона сама гине, бо замість подяки була затравлена собаками того селяни­на. Суспільні моральні сентенції: "кому не дасиш загину­ти, той тобі не дасть на світі жити" або "стара хліб-сіль забувається" (Там же. с. 212, 259) — не заперечуються ні добротворцями, ні знедоленими і сприймаються як закони життя. Лисиця, яку схопили собаки врятованого нею селянина, помираючи, гірко вигукує: "Так то світ платить!" Собака, врятований вовком, заводить його в капкан і приводить до нього господаря з рушницею ("Стара котюга і вовк", Там же. с. 153). Лише в деяких казках робляться спроби заперечити ці жорстокі закони. Наприклад, невдяч­ного мисливця, котрий убив рятівницю-лисицю, з'їдають її родичі, які почули постріл ("Так світ платить").

Без найменшого відтінку трагедії казка "Як звірі голо­сили по бабі" (Березовський. С. 153) пародіює похоронний обряд, що включав обов'язкове оплакування покійника най­нятою плакальницею, і висміює наївну довірливість
наймачів. Про­гнавши ведмедя, вовка, зайця, котрі викликалися плакати по вмерлій бабі, дід зустрічає лисицю і захоплюється її майстерним голосінням, улесливими словами. Він обіцяє в нагороду їй усіх своїх курей, погоджується на усі її умови, навіть на те, щоб вона оплакала і його по смерті. Та, обма­нувши діда, лисиця з'їдає і курей, і навіть покійницю. Мотив висміювання найму голосільниць, очевидно, з’являється в казці в період відживання звичаю наймати сторонніх плакальниць. Можливо, під впливом настирного впровадження церковних обрядів поховання священиком. Як витіснення народних звичаїв з’являється сатиричний казковий образ лисиці, що своїми рисами нага­дує образ шахрая соціально-побутової казки.

У багатьох оповідях лисиця перевершує розумом усіх звірів, що оточують її. В казках "Лисиця і вовк на присязі" (Березовський. с. 78), "Лисиця і вовк" (Там же. с. 282), "Лисиця-сповідниця і півень" (Там же. с. 102) та інших гумористично зображуються її розбійницькі витівки, вдалий обман, лицемірство.

У XIX і особливо XX ст. в образах казок про тварин з’являється новий "відтінок" – вони соціально загострюються у сюжеті, набирають смислу соціальної алегорії та сатири. Для казок, у яких діють такі персонажі, обов’язковий певний конфлікт, який логічно розвивається від початку до кінця. Зав’язка при цьому діалектично пов’язана з розв’язкою. Наприклад, казка "Хворий лев" (Березовський. с.97) починається з короткої розповіді про те, як лев – цар звірів до старості так розлінився, що вже навіть не хотів полювати. Аби не пропасти з голоду, він вирішив обманути підвладних йому звірів: покликав до себе вовка, лисицю, собаку і наказав шукати й приносити здобич в його печеру. Конфлікт казки в зображенні протесту підданих лева, обурених несправедливістю при поділі здобичі. Звірі відмовляються служити йому. Лев гине. Лісові звірі приходять, щоб подивитися, як помирає їхній тиран. Навіть заєць – і той подає, нарешті, свій голос. В алегоричній казці бачимо блискучу аналогію поведінки та назв тварин певним типам людей. Так, в розглянутій вище казці жертвою лева стає осел, який один послухався лисиці.

У XIX і особливо XX століттях в Україні в усіх видах мистецтва — музиці, театрі, живописі, літерату­рі, а також у фольклорі, зокрема в казках, загострюється критична оцінка багатьох соціальних явищ. Саме в цей час в алегоричних казках з'являється відверте сатиричне ви­криття державного устрою ХІХ ст. Видані В. Гнатюком на початку XX століття казки "Звірі під пануванням лева", "Як яструб війтував", "Звірі як громадяни", "Чому йоржі втікають від великої риби", "Птиці за панування орла" яскраво демонструють ставлення українського народу до класової системи взагалі. Компози­ція цих казок епічна. Вона аналогічна композиції соціально-побутових оповідей. Психологічна характеристика пер­сонажів здійснюється через зображення їх взаємин.

Яскраво виражений алегоризм у казці "Птиці за пану­вання орла" (Гнатюк. с. 206). Орел, найхижіший та най­сильніший серед птахів, обраний царем, призначає собі мі­ністрів: лісовим — сову, городнім — коршуна, степовим — пугача, польовим — рябця, луговим і надводним — чайку, болотним — чаплю. Кожний з міністрів почуває себе повно­правним господарем своїх володінь, знищує слабших за се­бе і не дозволяє жодних нарікань з боку підданих птахів і тварин. Цар не цікавиться життям "народу" у своїй "дер­жаві", байдужий до його безправ'я, а улесливі й брехливі міністри всіляко приховують свій розбій, якщо ж цар й одержує скарги від "народу", то міністри справдовуються тим, що ніби піддані висміюють самого царя. Гнів орла зро­стає. Спокійно-риторичне запитання до рябця переходить у грізний тон у розмові з останнім міністром — чаплею. Але цар сердиться не на міністрів, а на "народ": "Хто не хоче виповняти мою волю, — проголошує він, — того карай!" Саме в діалогах розкривається градація образу та градація дії (Р. Волков називав цей засіб нарощуванням ефекту). Рішення царя покарати "народ" є кульмінацією дії. Підвладні птахи виступають проти свого "уряду", та міністри збираються ра­зом і розганяють "повстанців", а цар видає указ: не допускати, щоб птиці збиралися групами, "щоб літали зокрема, та не більше, як по парі". Градація дії в алегоричній казці здебільшого відбувається в результаті застосування засо­бу послідовності: в оповідь вводяться діалоги головного персонажа з другорядними, послідовно з кожної розмови все більше й більше розкривається сутність теми.

В алегоричній казці "Нерозумний вовк" (Березовський. с. 137) голодний вовк у пошуках їжі зустрічає на своєму шляху коняку з лошам, свиню з поросятами, цапів, овець, вола, лисицю, зайця. Усі вони вмудряються не лише втекти від хижої вовчої пащі, а й посміятися з вовка. Щоразу об­дурений вовк гірко кається: "І нащо братися на дохтора, коли ти не дохтур?". Через ці наївні каяття розкривається глибока ідея твору — висміюються люди, котрі беруться за неможливе, будь-якими шляхами хочуть досягти чинів. У казці "Як вовк хотів бути війтом" (Березовський. с. 195) вовк зустрічається з ослом, який обіцяє йому посаду сіль­ського старости і везе в село, таким чином уникнувши вов­чої пащі. В селі вовка прибивають дрюками, і бідолаха кається: "От заманулося мені бути війтом! Мій дід не був, тато не був, аж мені захотілося бути!" Смислова тричленність речення відображає градацію дії, висловленої одним реченням. Прийом градації пов'язаний з прийомом ретар­дації та числової символіки. У казці "Війна пса з вовком" (Гнатюк. 1918. с. 132) собака тричі примушує вовка при­носити йому їжу. Посланцем від лісових звірів тричі приходить до лева лисиця ("Як лев утонув у колодязі".— Бере­зовський. с. 98). Вибори царя звірів відбуваються у три тури. Три дійові особи: кума-лисиця, вовк — кум Олексій, вівця — кума Євдокія — у казці "Вівця, лисиця та вовк" (Березовський. с. 79). У казці "Птиці за панування орла" пташиний "уряд" складається із семи осіб — царя-орла та шести міністрів: сови, рябця, шуляка, коршуна, чайки, чап­лі. З дев'яти персон складається уряд звірів та птахів: ле­ва, ведмедя, мавпи, зайця, лисиці, білки, борсука, свині, сови ("Звірі як громадяни". — Гнатюк. 1918. с. 200).

Така будова твору є одним із найважливіших стилістичних засобів, що підкреслюють ігрову умовність оповіді. Вовк, зустрівши гусей, каже їм: "Ходіть сюди, гусоньки! Станьте ось тутки! Буду вас їсти!" (Березовський. с. 199). Свині відповідають вовку: "Ми тобі виберем, що краще, що ліп­ше, що тлустіше!" (Там же). Господиня, посилаючи рака-слугу у місто, наказує: "Піди-но, чуєш, до міста, та й купи там дріжжів на пампухи, і не бався, а приходи бардзо до­дому!" (Там же. с. 456). Недіалогізована мова також у більшості випадків інтонаційно та логічно триударна: "Рак, вернувшись, упав, горнятко розбив, і дріжжі в сміття вил­лялися!" (Там же. с. 456).

Іноді для посилення ідеї казкарі використовують довільне моралізування, певний підсумок — дидактику. Наприклад, у казці "Птиці за панування орла" така дидактична кін­цівка: "Бідолашні птиці таки нічогісінько для себе не ви­гадали. Як давніше не було правди, так і тепер її нема". Таким же песимістичним настроєм пройнятий кінець каз­ки, який можемо назвати епілогом, "Чому йоржі втікають від великої риби" (Гнатюк. 1918. с. 76).

Знищенням царя звірів (птахів, риб) часто обмежується ідея алегоричної казки. Іноді ідея, мораль її посилюється гострою сатиричною приказкою чи прислів'ям: "Я знаю,— каже баран в кожусі цапові в сюртуку,— що не з добра пан у жупані ходить, бо свити не має. Так це, бач, не першина, що сюртук коло кожуха боки гріє..." ("Як цап хизувався перед бараном". — Березовський. с. 2231). Муха насміхаєть­ся з ведмедя, котрий убив через неї свого господаря: "За­став дурня молитися, він і лоба поб'є, або, як кажуть: "Услужливий дурень страшніший ворога" ("Медвідь одганяє муху з цигана". — Березовський. с. 291).

Моралізаторські сентенції таких казок загострюють їх повчальну функцію, надають творам байкового характеру.

У поетичній системі повчально-розважальних казок спо­стерігаються основні художні засоби, притаманні жанру взагалі:

v Ретардація — наприклад, лисиця тричі вмовляє півня відчинити віконце ("Котик і півник", Березовський. с. 109), тричі півник кличе котика, і той його звільняє; три­чі коза-дереза обманює діда, тричі її безрезультатно на­магаються вигнати із зайчикової хатки ведмідь, вовк, ли­сиця ("Коза-дереза", Березовський. с. 346);

v градація, яка досягається ретардацією з наступною гіперболізацією часу та простору: лисиця несе півника пер­ший раз недалеко, другий — далі, третій — зовсім далеко ("Котик і півник"); півник кличе котика спочатку один раз, той відразу прибігає, потім — двічі, потім тричі (там же); козу-дерезу виганяє із зайчикової хатки спочатку лисичка, потім вовк, потім ведмідь ("Коза-дереза");

v гіпербола: лисиця скидає і з'їдає цілий віз риби ("Ли­сиця і вовк", Березовський. с. 282); в дідовій рукавичці вміщаються мишка, жабка, зайчик, білочка, лисичка, вовк, кабан ("Рукавичка", Там же. с. 465);

v числова символіка, яка найчастіше виявляється че­рез ретардацію і рідше — в кількісній структурі образної системи: вовк, збираючись з'їсти чоловіка, зустрічає школя­ра, діда, а потім солдата ("Як вовк хотів з'їсти чоловіка", Березовський. с. 265). У казці "Вовк-колядник" (Там же. с. 296) вовк співає колядку про те, що у діда семеро ове­чок, курочка ряба, песик Левонтович (дев'ять персонажів), а в пісеньці іншого варіанта цієї казки ("Дід, баба і вовк-колядник", Там же. с. 294) фігурує три образи: овечка, теличка, баба. Бабу, яка втекла від вовка і попала в козячу хатку, за третім разом її втечі підстерігає козел з трьома очима.