Науковий керівник: Волкова Олена Михайлівна

Виконала студентка

Заочної форми навчання

Го курсу

спеціальність – “6507”

Група №1

Рибачок Анастасія Юріївна.

Науковий керівник: Волкова Олена Михайлівна

 

 

Київ 2013

Вільна конкуренція – стан ринкового середовища, за якого окремі суб'єкти економічних відносин не можуть справляти вирішального впливу на встановлення рівня ринкової ціни або на обсяги продажу чи виробництва продукції, тобто на визначення основних параметрів господарської системи, що функціонує на ринкових засадах.

Становлення й розвиток вільної конкуренції збігається в історичному аспекті з періодом зародження та еволюції капіталістичного способу виробництва на нижчій стадії. Цей процес тривав до початку XX ст.

Функціонування ринкової системи на принципах вільної конкуренції передбачає передусім вільне ціноутворення, коли ціна формується як ціна рівноваги між попитом і пропозицією із зростанням попиту підвищується ціна, а отже, й прибутковість виробництва певної продукції, що спонукає підприємців розширювати виробництво існує свобода входження в ринок і виходу з нього, що дає змогу іншим підприємцям переорієнтовуватися на виробництво високоприбуткової продукції. Таким чином, підвищення ціни на продукцію певної галузі зумовлює приплив капіталу, а відтак і матеріальних та людських ресурсів у цю галузь із задоволенням попиту ціна знижується, а отже, знижується й прибутковість. Це, у свою чергу спонукає власників капіталу до пошуків більш прибуткової галузі. У 30-х XX ст. в західній економічній науці (передусім у працях Е. Чемберліна і Дж. Робінсон) було зроблено висновок про те, що вільна конкуренція в ринковій системі господарювання витісняється конкуренцією монополістичною. Цей процес зумовлений як посиленням концентрації виробництва й утворенням крупних монопольних структур, здатних контролювати ринок, так і диференціацією продукту, внаслідок якої численні суб'єкти ринкових відносин отримують певні монопольні переваги.

Орієнтація в процесі реформування економіки України на запуск механізмів вільної конкуренції спричинила руйнівні процеси в економіці. «Лібералізація» цін в умовах монополізованої економіки не дала бажаних наслідків (зниження витрат і, як наслідок, розширення виробництва, насичення ринку, підвищення рівня доходів і, в кінцевому підсумку, зниження цін), а навпаки, призвела до скорочення обсягів виробництва й підвищення цін. Особливо небезпечною виявилася «лібералізація» зовнішньоекономічних відносин. З переходом у міжнародних економічних відносинах в 1992-94 на розрахунки в твердій валюті та зниження курсу купоно-карбованця щодо російського рубля й американського долара було запущено потужний механізм перекачування національного багатства України за її межі. Внаслідок низької конкурентоспроможності вітчизняної продукції відбувалося витіснення українських товаровиробників не тільки із зовнішнього, а й з внутрішнього ринку. Тому формування конкурентного середовища повинно бути підпорядковане інтересам розвитку економіки України, а отже, на етапі реформування воно має включати елементи державного регулювання, в тому числі захист вітчизняних виробників від іноземних конкурентів.

Первісне нагромадження капіталу завершилося наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. промисловою революцією спочатку в Англії, а потім у Європі й Америці. Основними галузями господарства стають металургія та машинобудування, що випускає верстати й устаткування для легкої (текстильної) і харчової промисловості, для транспорту (пароплави і паровози).

 

До кінця XIX ст. густа мережа залізниць покриває Європейський континент. Трансконтинентальні дороги появляються також у Америці. Час подолання відстаней і вартість перевезень істотно зменшуються. Це сприяє формуванню єдиних національних ринків. Використання пароплава, що долає відстані у два-три рази швидше, ніж найшвидкохідніший вітрильник, і бере на борт у кілька разів більше вантажу, у свою чергу, сприяє формуванню світового ринку.

 

У промисловості провідних країн світу, насамперед Великої Британії, зростає число зайнятих. Рахунок уже йде на мільйони працівників. Зростає і чисельність міського населення, а також його частка в загальній чисельності населення країни. Проте ще більше половини населення — сільські жителі.

 

Буржуазія найбільш розвинутих країн домагається визнання основних особистих прав і свобод усіх громадян, політичної рівноправності, спершу тільки для дорослих (старших 21—25 років) і забезпечених чоловіків, а також свободи підприємницької діяльності, юридичного захисту прав власності тощо. Скасовують всілякі обмеження господарської діяльності, зокрема цехи й гільдії.

 

Приблизно до середини другого десятиліття XIX ст. у найбільш розвинутих країнах Європи складається економічна система, основні риси якої такі:

 

1. Велика чисельність (сотні, тисячі) виробників і продавців на національному ринку й у кожній галузі. Частка кожного з них дуже мала (не більш як 1,5 %), тому вони не можуть справляти істотного впливу на ціну, й вона сама встановлюється на ринку в результаті вільної конкуренції між продавцями і покупцями.

2. Товари однорідні — немає товарних марок, асортимент відносно обмежений, споживчі товари досить прості, тож конкуренція має переважно ціновий характер.

3. Пороги входу в значну частину галузей досить низькі, що сприяє припливу капіталу у високоприбуткові види бізнесу й вирівнюванню норми прибутку, посиленню конкуренції й зниженню цін. Не виникає особливих проблем і з ліквідацією чи перепрофілюванням бізнесу, оскільки виробничі приміщення й устаткування досить універсальні.

4. Законодавчі обмеження дуже незначні й перешкоджають лише відверто кримінальним заняттям.

5. Важлива комерційна інформація поширюється відносно повільно і досить рівномірно, тож ніхто не має виключних джерел інформації.

6. Роль держави обмежується переважно військово-поліцейськими функціями. У виробничі питання, ціноутворення, торгівлю й розподіл благ держава не втручається. Вона також практично не бере участі у розв'язанні соціально-виробничих питань: забезпеченні зайнятості, гідних умов праці, встановлення рівня її оплати, страхування та ін.

 

Система, що відповідає цим характеристикам чи, як їх іще називають, умовам, в економічній літературі дістала назву система вільної конкуренції. Проте вже до кінця XIX ст. велику частину цих умов було порушено й економічна система провідних країн перейшла в якісно новий стан. Отже, епоху вільної конкуренції можна з певною умовністю обмежити приблизно столітнім періодом із 1775—1815 pp. по 1875—1895 pp.

 

У цей період завершується територіально-економічний поділ світу між так званими Великими державами: Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами і США, Російською, Австрійською та Османською імперіями. Для метрополій колонії є джерелами дешевої сировини, продовольства і ринками збуту промислових товарів. Японія, Німеччина й Італія, що спізнилися до первісного поділу, розпочинають готуватися до боротьби за переділ колоніальних володінь і сфер впливу.

 

У цей період європейські країни, спершу Франція, потім Англія, Німеччина й Росія, зазнають на собі дії демографічного переходу від режиму відтворення населення, за якого висока смертність компенсується високою народжуваністю, до режиму, за якого обидва показники відносно низькі. Оскільки на першому етапі переходу під впливом поліпшення структури харчування, санітарно-гігієнічних умов життя (каналізація, кип'ятіння води, регулярне миття та ін.), успіхів медицини (вакцинація, допомога при пологах тощо) різко знижується смертність, а народжуваність усе ще залишається досить високою, населення починає швидко зростати, подвоюючись за 25—45 років.

 

Так, населення Європи між 1800 і 1900 pp. збільшилося майже в три рази — зі 150 до 410 млн осіб. І це незважаючи на все ще досить високу дитячу смертність, високу смертність робітничого класу, війни, епідемії та масову міграцію зубожілих селян у Південну й Північну Америку. Населення обох континентів зросло шестикратно — з 25 до 150 млн осіб. Успіхи інших регіонів світу в цьому були значно скромнішими: населення Китаю зросло лише на 35—40 %, Африки — у півтора, Азії — в два рази.

 

Модернізація господарства і суспільного устрою відбувалася дуже нерівномірно. Першими на цей шлях ще у XVIII ст. стали Велика Британія та Нідерланди. У цих країнах вона пройшла відносно безболісно. Набагато пізніше, у 1820—1860 pp., модернізація проходила у Франції і США, де розбіжності у виборі шляху розвитку країни призвели до громадянської війни.

 

Запізнілий, наздоганяючий і насильницький характер мала модернізація в Японії, Німеччині й Росії. У цих країнах ініціатором модернізації була держава, що мало надалі дуже суперечливі наслідки.

 

Соціальна структура суспільства епохи вільної конкуренції була досить проста. На одному полюсі розташовувалася еліта: стара земельна аристократія, верхівка колоніальної адміністрації, армії та флоту, великі домовласники і рантьє, стара й нова буржуазія, зокрема великі підприємці. Ця соціальна група мала дуже високий (навіть за нинішніми мірками) рівень життя, але її частка в населенні була невелика — у межах 1,5—2 %, а її влада в суспільстві спиралася переважно на репресивний апарат: на поліцію, суд, в'язниці й каторги.

На іншому полюсі стояв промисловий пролетаріат, що досяг 20—25 % у загальній чисельності населення. Умови його життя були жахливі, а рівень споживання вкрай низький — на межі прожиткового мінімуму. Робочий день тривав 11—14 год, техніки безпеки практично не було — звідси дуже високий рівень травматизму і смертності на виробництві. Страхування на випадок хвороби чи інвалідності, втрати роботи, пенсійного й медичного забезпечення також не було. Робітники жили переважно в бараках чи жалюгідних халупах в умовах жахливої антисанітарії, харчувалися неякісними продуктами, не мали можливості придбати ліки, запросити лікаря, тож переважна більшість пролетаріату уже замолоду наживали хронічні захворювання, в тому числі венеричні. Трудове життя починалося, як правило, у 10— 12 років, але часто працювали по 12 год на день і 6—7-літні діти. Шлюби робітнича молодь укладала рано — у 17—20 років. Народжуваність у робітничому середовищі була високою, але високою була й дитяча смертність. Середня тривалість життя робітника не перевищувала 35 років. До цього віку більшість із них перетворювалися на виснажених життям стариків. Значною мірою цьому сприяло пияцтво.

 

Не дивно, що таке життя більшість робітників цінували не дуже високо й готові були ризикувати ним заради кращої долі. Тому епоха вільної конкуренції — це ще й епоха запеклих класових битв: страйків, бунтів, рухів руйнівників машин і, нарешті, робітничого революційного руху.

 

Близьким до становища промислового пролетаріату було становище безземельних і малоземельних найманих робітників аграрного сектору: батраків, поденників, здольників та ін. Чимало їх у зимовий період подавалися в міста в пошуках додаткових заробітків у промисловості. Їхня частка в населенні також становила близько 20—25 %.

 

Близько 35 % населення, а у Франції та Росії — всі 70 %, становили селяни. П'ята частина з них були дуже заможні: фермери, куркулі, гросбауери. Інші жили скромно, але істотно краще, ніж робітники. Селяни, що зубожіли, поповнювали ряди міського й сільського пролетаріату.

 

10—12 % населення становили дрібні торговці й ремісники. Під впливом жорсткої конкуренції з боку великої буржуазії багато їх розорялися і поповнювали ряди пролетаріату.

 

На середні прошарки припадало не більш 7 % населення. Це були фахівці: інженери, лікарі, архітектори, викладачі, чиновники; люди вільних професій: художники, журналісти, актори; службовці, дрібні домовласники і рантьє.

 

Нечисленність середніх і вищих прошарків суспільства, крайня бідність нижчих станів, переважно натуральний характер селянських господарств зумовлювали вузькість внутрішнього споживчого ринку, що не міг забезпечити стійкого попиту на продукцію, яку виробляли чимраз у більших масштабах. Результатом такого дисонансу стали повторювані кожні 10—11 років кризи надвиробництва, що К. Маркс пов'язав із нерівномірністю відтворення основного капіталу.

 

Саме через вузькість внутрішнього ринку боротьба між капіталістами провідних країн за зовнішні ринки збуту набула значної гостроти.

 

2.

Вартість товару - надзвичайно важлива економічна категорія, яка, щоправда, у формі свого зовнішнього прояву - мінової вартості - привертала увагу багатьох учених. Уже великий Аристотель досліджує мінову вартість (просту міну) і робить геніальну здогадку про те, що в обох різних споживчих вартостях є щось загальне рівної величини. Але недостатній рівень розвитку товарного виробництва й економічної науки того часу не дозволили йому розкрити сутність мінової вартості. Першими, хто підійшов до розкриття сутності мінової вартості, були У.Петті (Англія) та ПБуагільбер (Франція).

У своїх працях У.Петті стверджував, що існує природна ціна. Вона, на його думку, протистоїть ринковій ціні, яку він називає політичною і яка виникає на базі природної ціни під впливом дії різноманітних факторів. Природна ціна - це і є вартість товару, хоч У.Петті не бачив різниці між вартістю, міновою вартістю і ціною. Ця вартість створюється працею, а її величина визначається витратами робочого часу. У визнанні цього і полягає основний теоретичний внесок У.Петті в теорію вартості. Але, на думку Петті вартість створює тільки та праця, яка витрачається на видобуток благородних металів. Інші ж товари самі по собі не мають вартості й отримують її тільки через те, що вони прирівнюються до певної кількості грошей.

П.Буагільбер, незалежно від У.Петті, став засновником трудової теорії вартості. У своїх працях "Роздрібна торгівля Франції" та "Роздуми про причину багатства" він вважав, що дійсна вартість створюється працею, а її величина визначається робочим часом, який розподіляється пропорційно між окремими галузями. Ця дійсна вартість, на думку дослідника, відрізняється від ціни, що, як і в У.Петті, залежить від значної кількості факторів.

Ці видатні вчені заклали основи трудової теорії вартості. Подальший її розвиток пов'язаний з іменами А.Сміта та Д.Рікардо. А.Сміт, як і У.Петті, розрізняв ринкову ціну і природну, або дійсну, ціну. Але останню він фактично ототожнював з вартістю. При цьому він чітко розрізняє вартість і споживчу вартість.

На відміну від свого попередника, А.Сміт вважав, що вартість створюється будь-якою працею, а не тільки працею, витраченою на видобуток золота чи срібла. Величина вартості, за А.Смітом, визначається робочим часом, що вимірює працю, витрачену на виготовлення конкретного товару. При цьому, як він вважав, конкретна форма праці не має значення. Тобто, по суті, дослідник говорить про абстрактну працю, хоча сам цього терміна не вживає.

Але А.Сміт припускався і помилкового визначення вартості як такої, яка складається із заробітної плати, прибутку і ренти. Саме вони, за цим його визначенням, є першоджерелами вартості. Поряд із цим цей великий англійський економіст доводив, що вартість можна визначити працею, що купується. Іншими словами, та кількість праці, що міститься в товарі (тобто його вартість) дорівнює тій праці, яку можна купити за цю вартість. Отже, він зводив усю уречевлену в товарі працю до живої праці, а це різні речі. Якщо стати на цю позицію А.Сміта, то виходить, що вартість визначається вартістю праці або ж заробітною платою, а це неправильно.

Д.Рікардо, як і А.Сміт, чітко розрізняв мінову вартість і споживчу вартість товару. Він також розрізняв вартість, як уречевлену в товарі працю, і мінову вартість. Останню він справедливо тлумачив як вартість, що виражена в іншому товарі. Проте він не розумів того, що мінова вартість є формою вартості.

Д. Рікардо вважав, що вартість не визначається витратами індивідуальної праці, і через те всі однакові товари мають однакову вартість. Але він помилково припускав, що вартість регулюється тією кількістю праці, яка витрачена на товар за найгірших умов виробництва. Це ж, як відомо, справедливо тільки для сільського господарства, а в промисловості вирішальними для визначення вартості є середні, на даний момент у суспільстві, умови виробництва конкретного виду товару.

Д.Рікардо також припускав, що вартість товарів дорівнює вартості доходів, тобто заробітній платі, прибутку і ренті. Але, на відміну від А.Сміта, для якого доходи є першоджерела вартості, для Д.Рікардо вона (вартість) лише розпадається на ці доходи, а це вже великий крок вперед.

Вирішальний внесок у розробку трудової теорії вартості зробив К.Маркс. Саме він розробив вчення про двоїстий характер праці і довів, що конкретна праця створює споживчу вартість, а абстрактна праця є першоджерелом вартості. Розкривши суперечності, які існують між конкретною та абстрактною працею, між приватною і суспільною працею і між споживчою вартістю і вартістю, він розкрив внутрішній механізм розвитку товарного виробництва.

Проблеми вартості товару турбували багатьох учених і тому, поряд з науково обгрунтованою трудовою теорією вартості, з'явилась ціла низка інших теорій. Розглянемо найбільш поширені з них.

Уже в XIX ст. виникає і зазнає досить значного поширення теорія витрат виробництва. її започатковують англійські економісти Р.Торренс (1780-1864 рр.), Мак-Кулох (1789-1864 рр.), Дж Ст. Мілль (1806- 1873 рр.) та деякі інші. Суть цієї теорії полягає в тому, що вартість товару визначається витратами підприємця (капіталіста) на придбання засобів виробництва і робочої сили. Іншими словами, вартість дорівнює витратам, необхідним для виробництва товарів. Це замкнене коло, бо ціни визначаються цінами. До того ж вартість товару ніяк не може дорівнювати витратам, бо в такому випадку не має місця прибутку.

Досить близькою до теорії витрат є теорія трьох факторів виробництва. її засновником вважається французький економіст Ж. Б. Сей (1767-1832 рр.). Він вважав, що у створенні вартості беруть участь три фактори: праця, капітал і земля, і кожен з них "створює" одну з трьох складових вартості, а саме, відповідно, заробітну плату, прибуток і ренту.

Саму вартість Сей ототожнював зі споживчою вартістю, а також з міновою вартістю, яка у свою чергу, ототожнювалась з ціною. З огляду на це ціна в нього є лише показником корисності. Такий підхід до тлумачення вартості був необхідним саме для того, щоб ототожнити процес створення споживчої вартості і процес створення вартості. Після цього вже можна було стверджувати, що вартість створюють зазначені вище фактори виробництва.

Теорія вартості Ж. Б. Сея не є науковою, бо неможливо звести вартість до споживчої вартості. У такому випадку споживча вартість повинна була стати основою обміну, але вона як раз і позбавлена можливості бути загальною мірою товарів. Як споживчі вартості, товари розрізняються між собою і не можуть у цій якості бути основою обміну.

Досить поширеною теорією вартості є теорія граничної корисності. Вона започаткована англійським економістом У. С Джевонсом (1835-1882 рр.) та австрійськими економістами К.Менгером (1840- 1921 рр.) та Е.Бем-Баверком (1851-1914 рр.). Цю течію економічної думки, з огляду на її перших представників, часто називають австрійською школою. Суть цієї теорії полягає в тому, що товари (а цей термін представники цього напряму замінюють на термін "матеріальне благо") мають певну корисність, і саме ця корисність дає можливість обмінювати їх один на одного. Іншими словами, вартість зводиться до споживчої вартості.

Розробку теорії граничної корисності представники австрійської школи базують на так званому законі рідкості. Сутність цього закону полягає в тому, що в кожному суспільстві певні матеріальні блага існують у кількості недостатній відносно потреби в них. Саме це надає матеріальному благу корисність (цінність). Якщо ж матеріальних благ більше, ніж потреба в них, то вони цієї корисності не набувають.

Тепер розглянемо сам процес визначення цінності матеріального блага за теорією представників школи граничної корисності. Він складається з двох етапів. На першому визначається суб'єктивна корисність, а на другому - об'єктивна.

Суб'єктивна корисність визначається як суб'єктивна (з погляду конкретної людини) значущість того чи іншого блага для забезпечення добробуту індивіда. Цей момент Бем-Баверк ілюструє ситуацією зі склянкою води. Якщо людина (у представників цього напряму економічної думки улюбленцем для ілюстрації теоретичних положень був Робінзон) знаходиться біля джерела води і її більше за його потребу, то склянка води для такого суб'єкта не має цінності. Інша ситуація виникає тоді, коли Робінзон потрапляє в пекучу пустелю, де води немає зовсім. За цих умов склянка води стає для нього занадто значущою, а тому набуває цінності або корисності.

Визначивши процес утворення цінності (корисності) як такий, що базується на законі рідкості і на суб'єктивній оцінці індивіда, представники так званої австрійської школи роблять спробу визначити міру цієї цінності (корисності). Вона базується в них на так званому законі насичення потреб (закон Госена), згідно з яким у міру задоволення потреби ступінь насиченості підвищується, а корисність (цінність) того блага, за допомогою якого це задоволення здійснюється, зменшується.

Обравши для ілюстрації поселенця, що живе один, Бем-Баверк ілюструє процес визначення міри корисності на такому прикладі. Нехай у цього суб'єкта, що живе сам у первісному лісі, унаслідок його праці зібрано 5 мішків зерна. Цей врожай він розподіляє у такій послідовності: перший мішок він використає для задоволення найбільш нагальної потреби в цьому продукті, щоб не вмерти з голоду. Другий він використає для поліпшення свого харчування. Третій мішок він використає на корм свійським тваринам і птиці. Четвертий мішок буде витрачено на виготовлення горілки, а вже п'ятий він використає на годівлю папуги, чиє базікання йому подобається слухати. Оцей останній мішок зерна має найменшу корисність, або її ще називають граничною корисністю, і вона стає мірою, відправною точкою у визначенні вартості блага.

Суб'єктивна оцінка корисності не може бути основою обміну, бо вона залежить від уявлень і ціннісної орієнтації індивіда. Це розуміли і самі представники австрійської школи. Через це вони ввели поняття об 'єктивної цінності, яка, за їх уявленням, утворюється в обміні внаслідок вирівнювання суб'єктивних корисностей. Механізм утворення об'єктивної цінності (корисності) полягає в тому, що в обміні взаємодіють суб'єктивні оцінки благ з боку продавців і суб'єктивні оцінки благ з боку покупців, що утворюють певну середню оцінку, яка і є об'єктивною цінністю або корисністю. Отже, теорія граничної корисності, по суті, зводиться до теорії попиту та пропонування.

Головний недолік і, водночас, ненауковість теорії граничної корисності полягає в тому, що ця теорія базується на суб'єктивному підході до аналізу явищ. Але ж наукою доведено теоретично і перевірено практикою життя, що суб'єктивне є породженням об'єктивного, а не навпаки. Не можна суть об'єктивних економічних явищ розкрити на основі суб'єктивного підходу. Другим важливим недоліком цієї теорії є те, що, по суті, вона не є оригінальною, бо врешті-решт вартість визначається за нею на підставі взаємодії попиту та пропонування. Така теорія вартості існує, але вона спроможна пояснити тільки процес формування ціни, яка дійсно визначається співвідношенням попиту та пропозиції.

 

Список використаної літератури:

1. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000.

2.