Політичні репресії в Україні

Український етнос, його географічне розміщення

Перший період тривав з 1950 по 1990 рр., коли Українська РСР перебувала у складі Союзу РСР. Тоді національна політика КПРС та Радянської держави через запрограмовані інтеграційні процеси виробничої, соціальної та духовної сфер була скерована на зближення та злиття націй, на формування так званої нової історичної спільноти людей - "радянського народу". Звідси цілком зрозуміло, що такий напрям етнополітики Радянської держави безпосередньо позначився на змісті досліджень з етнічної географії СРСР взагалі та України зокрема.

Другий період охоплює час із 1991 (від часу проголошення України незалежною державою) до 1999 рр. Він відзначається вагомою кількістю публікацій, що висвітлюють дуже широке коло аспектів етнічної географії сучасної України на нових засадах етнічної політики молодої української незалежної держави.

Важливою джерелознавчою базою для розвитку етнічної географії України впродовж першого періоду були післявоєнні радянські переписи населення (1959, 1970, 1979, 1989 рр.), в яких представлені матеріали про динаміку чисельності етнічного складу населення, особливості розвитку та розселення етнічних груп в Україні.

Київська держава

Державу сформували процеси соціально-політичного і економічного розвитку.
Київська Русь відкрила новий – феодальний період в історії народів Східної Європи.
Це з‘явилося без рабовласницької формації. Феодалізм зародився у них на базі первісно-общинного ладу.
Політика перших руських князів.
Перші київські князі не марили високими ідеалами створення могутньої держави. Вони жадали одного – багатства. Завойовуючи Київ Олег прагнув об‘єднати його з Новгородом та підпорядкувати собі ці два міста для торгівлі. Торгівля та збирання данини – такою була діяльність перших князів. Щовесни данину, зібрану взимку з різних східнослов’янських племен відправляли Дніпром до Києва. Величезні каравани човнів,
навантажені хутрами та невільниками долали небезпечну путь, долаючи дніпровські пороги. Великі князі насамперед були купцями, які займаючись грабіжництвом і торгівлею, перетворили Київ на центр могутній і великий.

Розквіт Київської держави.
Київ займав дуже вдале географічне положення, що сприяло його піднесенню. Об‘єднання північного і вденного слов‘янства було головним етапом у процесі формування єдиної давньоруської держави з центром у Києві. Київський князь опираючись на дружини полян-русів, був володарем над усіма тими племенами, головні ріки яких текли у напрямку Києва. Першим Київським князем був Кий. За легендою Кий з братами Щеком і Хорифом та сестрою Либідь і заснували Київ.
Зростання могутності і авторитету Києва тривало за князів Олега, Ігоря та Святослава.
Часи Ігоря дуже зміцнили Київську державу. Під владою Ігоря опинилося близько 20 “свіжих князів руських”.
Після смерті Ігоря почала правити його дружина Ольга. Вона встановила суворий порядок управління країною, що сприяло зміцненню її економічної могутності.
В країні було прийнято християнство. Налагоджені відносини з Грецією і Німеччиною. Ще більше зміцніли позиції Київської держави за часи князя Святослава (964 – 972 р.р.). Войовнича натура, Святослав розгромив Хозарський кагананж, Волзьку Булгарію; включив до складу держави вяжичів, придунайські міста.

Тільки йому вдалося закінчити об‘єднання східнослов’янських земель в одній державі з центром у Києві.
Вплив Київських князів був, безсумнівно велик, але влада їхня у різних частинах їхніх володінь була обмеженою і неоднакової сили. Примітивна політична організація, великі відстані, відокремленість –стояли на перешкоді політичного об‘єднання. Перші київські князі мали дуже обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена. Данину ж збирала княжа дружина, набрана з ворягів. Між князем і дружиною були своєрідні стосунки, основані як на загальних прибутках, так і небезпеках. Це і є основа політичної організації ранньої Київської держави. Відкнязював Володимир, досягши на своїх неозорих землях християнства. Але в ті часи й була закладена основа майбутніх конфліктів між українцями та католиками – поляками.
Ярослав Мудрий (1036 – 1054 р.р.). Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Ярослав розширив кордони, відвоював на заході землі, захвачені поляками, підкорив нові прибалтійські племена, розгромів печенігів.
Володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від ріки Оки до Карпатських гір. У той же час у середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії, була готовність інших династій вступити з нею у шлюбні зв‘язки. Дружина Ярослава була шведською принцесою, чоловік сестри Ярослава – польський король, другої сестри – візантійський царевич. Три доньки Ярослава вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Троє його синів одружилися з європейськими принцесами. Не дивно, що історики називали Ярослава “тестем Європи”. Завдяки підтримці Ярослава на ті часи швидко зростала церква. Досягнення у внутрішній політиці були бездоганними.
Засновувалися монастирі, перетворюючись монастирі, перетворюючись на осередки культури, населення ставало освідченнішим. Зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину “Руськ правду” не тільки систематизувалося, але й змінювалося. У часи правління Ярослава суспільство Київської Русі удосконалювалося, збагачувалося.

 

Політичні репресії в Україні

Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь – яку опозицію сталінському режиму, будь – які прояви інакомислення. Органи ДПУ – НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.

Початок масового вишуковування „класових ворогів” – „ворогів народу” поклав сфабрикований ДПУ “шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі – 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні.

Перша – 1929–1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)”, ліквідація УАПЦ.

Друга – 1932–1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).

Третя – 1936–1938 рр.: так званий „великий терор”, в центрі якого були репресії проти військових.

У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення України”. У 1930 р. відбувся процес над 45 „керівниками” СВУ. Серед них – академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес – так званого „Українського національного центру”, за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки – геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр „Березіль” – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого „Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир’єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів). Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники.

Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки „ворогів народу”. Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.