Теорії макроекономічного регулювання.

Тема 1. Об`єктивна необхідність і теоретичні основи державного регулювання економіки. Предмет та завдання курсу

План

1 Державне регулювання економіки: необхідність, суть, функції, цілі та об`єкти.

2 Теорії макроекономічного регулювання.

3 Основні типи економічних систем та механізми їх регулювання.

Література. Основна: 1, 23, 24, 25.

Додаткова: 27, 28, 29, 31, 36, 37.

Найважливішими формами організації економіки є командна та ринкова. Командна економіка ґрунтується на монополії державної власності та централізованому розподілі виробничих ресурсів. Для ринкової форми розподілу обмежених ресурсів характерний механізм ринкового саморегулювання. Він функціонує на засаді взаємодії ринкової ціни, співвідношення попиту та пропозиції, а також конкуренції.

Однак механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Проте в економіці виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального використання ресурсів. Такі умови й створюють вади ринкового саморегулювання. Вони виникають внаслідок: неспроможності конкуренції; неспроможності ринку забезпечувати людей суспільними товарами; зовнішніх ефектів (екстерналій); неповноти ринків; недосконалості інформації; економічної нестабільності.
Наявність вад ринкового саморегулювання обумовлює необхідність державного регулювання економіки. Міра державного «втручання» в економіку в різних країнах неоднакова. Вона залежить від багатьох факторів: історичних, політичних, ідеологічних тощо. Державне регулювання економіки є елементом взаємовідносин державних органів влади й управління з суб’єктами національної економіки, одним з дієвих засобів вирішення практичних проблем. Національна економіка - це сукупність економічних суб’єктів і зв’язків між ними, що характеризуються господарською цілісністю, спільністю у певних часових і просторових рамках.
Суб'єктами національної економіки є держава, підприємства і домогосподарства.

Об'єктами національної економіки виступають соціально-економічні відносини, які виникають у процесі взаємодії суб'єктів економіки.

Регулювати (лат. regulare) означає «підпорядковувати певному порядку», вносити порядок у певну діяльність; налагоджувати правильну взаємодію частин системи.

В широкому розумінні термін «регулювання» в зарубіжній економічній літературі ототожнюється з державним втручанням в ринкову економіку, в більш вузькому – з адміністративно-правовою регламентацією підприємницької діяльності.

Державне регулювання економіки (ДРЕ) - це вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Необхідність втручання держави в економіку обумовлена:

- створенням умов для ефективного функціонування ринкового механізму;

- усуненням негативних наслідків ринкових процесів;

- захистом національних інтересів на світовому ринку;

- функціонуванням недосконалих форм конкурентної боротьби і втрата ринковим механізмом деяких властивостей автоматичного саморегулювання, монополізація та олігополізація ринків;

- вирішенням проблем, які ринок вирішити не може, або вирішує їх недостатньо (ефективний розподіл ресурсів, забезпечення суспільними товарами та благами, неповнота ринків, захист конкуренції);

- посиленням соціальних та глобальних проблем.

Державне регулювання економіки можна розглядати у трьох аспектах.

ДРЕ як наука - це синтез знань про суть, методологію і засоби впливу держави на соціально-економічні процеси, що відбуваються в країні.

ДРЕ - це наука про ефективне використання різноманітних форм, методів та інструментів, що є у розпорядженні держави, задля реалізації соціально-економічних цілей розвитку суспільства.

ДРЕ як практична діяльність - це заходи держави щодо управління розвитком національної економіки.

Управління економікою - це свідомий вплив держави на об'єкти і процеси з метою надання певної спрямованості господарській діяльності, узгодженості дій суб'єктів національної економіки і досягнення бажаних результатів.

Об'єктами ДРЕ є всі соціально-економічні процеси, що відбуваються у національній економіці в цілому, а також на окремих її рівнях і в ланках, тобто це - і макро-, і мікро-, і мезоекономіка.

Суб'єкти ДРЕ - це суб'єкти виконання та суб'єкти впливу.

Суб'єкти виконання - держава та її інституційні органи (законодавчі, виконавчі, судові органи різних рівнів).

Суб'єкти впливу - громадські й політичні об'єднання, засоби масової інформації, окремі особистості.

ДРЕ як навчальна дисципліна - це навчальний курс, у процесі якого студенти мають набути знань про суть, цілі, форми і методи впливу держави на розвиток економіки в цілому, управління окремими її сферами та секторами.

Предметом дисципліни ДРЕ є вивчення сукупності прийомів, способів та інструментів управління соціально-економічними процесами, що відбуваються в країні.

Отже, державне регулювання економіки - це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. — зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Основні цілі державного регулювання

економіки

Раціональне використання ресурсів і досягнення макроекономічної ефективності

Забезпечення конкурентоздатності вітчизняних товарів на світовому ринку

Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства

Макроекономічна ефективність означає:

§ забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління;

§ збалансований, пропорційний розвиток економіки;

§ повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства.

Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення:

§ соціальної справедливості;

§ ефективної зайнятості;

§ екологічної рівноваги;

§ задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення.

Основні функції державного регулювання економіки:

Цільова - полягає у визначенні цілей, пріоритетів (лат. prior - перший, перевага) і основних напрямків розвитку національної економіки.

Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку.

Нормативна (регламентуюча) - держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір.

Коригуюча - зводиться до коригування (лат. - виправляти) розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення легативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.

Соціальна - передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.

Безпосереднє управління неринковим сектором економіки - це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ.

Контролююча - означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.

Мінімальні функції держави:

§ створення правової бази;

§ захист економічної конкуренції;

§ забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;

§ мінімізація негативних екстерна лій (зовнішні ефекти);

§ розподіл і перерозподіл доходів;

§ виробництво суспільних товарів і благ.

Державне регулювання економіки - це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей.

Складові (етапи) процесу управління розвитком національної економіки:

§ макроекономічний аналіз;

§ макроекономічне прогнозування;

§ планування соціально-економічного розвитку країни;

§ макроекономічне програмування;

§ організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки;
стимулювання бажаних процесів;

§ оперативне регулювання;

§ контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів;

§ національне рахівництво.

Об'єкти державного регулювання економіки - сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності.

Конкретні об'єкти ДРЕ:

§ економічний цикл;

§ структура економіки;

§ умови нагромадження та інвестиційна діяльність;

§ науково-технічний прогрес та інноваційні процеси;

§ грошовий обіг та інфляція;

§ ціни;

§ платіжний баланс;

§ блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо);

§ умови конкуренції;

§ навколишнє середовище (екологічні проблеми);

§ регіони.

Щодо названих об'єктів держава проводить відповідну економічну політику.

Економічна політика держави - це система соціально-економічних ідей та цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації.

Основні види економічної політики:

Антициклічна політика спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання (регулювання макроекономічної кон'юнктури).

Структурна політика передбачає формування сучасної прогресивної й ефективної структури національної економіки.

За допомогою амортизаційної політики держава заохочує нагромадження капіталу, яке у майбутньому стане основою розширення й оновлення виробництва.
Державна інвестиційна політика має на меті регулювання капіталовкладень з метою структурної перебудови виробництва, його технічного та технологічного оновлення і модернізації.

Науково-технічна та інноваційна політика держави — діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика визначає джерела формування державної казни, формування податкової системи та державного бюджету.

Монетарна (кредитно-грошова) політика передбачає державне забезпечення економіки країни необхідною кількістю грошей, регулювання грошового та кредитного ринків.

Цінова політика — вплив держави на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва, посилення конкурентоздатності вітчизняних товарів на світовому ринку, здійснення кон'юнктурної та структурної політики, пом'якшення соціальної напруги у суспільстві.

Зовнішньоекономічна політика держави охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталів і робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за кордоном тощо з метою усунення диспропорцій платіжного балансу та досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.

Соціальна політика держави зосереджується на формуванні ефективних соціально-економічних умов життя суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні економічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефективної зайнятості населення, створенні соціальних гарантій і умов для підвищення добробуту членів суспільства.

Конкурентна політика держави має на меті розробку заходів, що стосуються створення конкурентного середовища, підтримки та захисту добросовісної конкуренції, боротьби з монополізмом в економіці тощо.

Регіональна політика — це діяльність держави щодо забезпечення збалансованого і комплексного розвитку окремих територій країни виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних та відносних переваг регіонів.

Екологічна політика спрямована на забезпечення екологічної рівноваги, охорону навколишнього середовища, створення безпечних умов життя громадян.

Теорії макроекономічного регулювання.

В основі регулювання національної економіки лежать різні економічні теорії, покликані до життя практикою господарювання. Можна виділити кілька етапів розвитку теорії регулювання економіки.

Меркантилізм - перша економічна школа (XV-XVII ст.), яка розглядала золото і срібло (пізніше - надлишок продуктів, що обмінюються на зовнішньому ринку) як джерела багатства і розробляла рекомендації своїм правителям стосовно розвитку міжнародної торгівлі.

Фізіократи - економічна школа (засновником є Ф. Кене, XVIII ст.), представники якої вважали, що джерелом багатства є праця у сільському господарстві, тому рекомендували урядам своїх країн розвивати саме цю галузь.

Класична теорія регулювання (саморегулювання) - найвидатніші представники - англійські економісти А. Сміт і Д. Рікардо (друга половина XVIII - початок XIX ст.). Основним регулятором економічних процесів визнає ринковий механізм, який ефективно регулює розподіл ресурсів, автоматично встановлює економічну рівновагу (між попитом і пропозицією) і заперечує необхідність втручання держави в економіку.

Марксизм - економічна школа, заснована на вченні К. Маркса, яка обґрунтовує необхідність знищення приватної власності та конкуренції, заміни стихійного розвитку свідомим, цілеспрямованим впливом держави на соціально-економічні процеси за допомогою плану на основі суспільної (загальнонародної) власності.

Кейнсіанство - напрямок розвитку економічної теорії, засновником якого вважають видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946). Обґрунтовує об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання економіки.

Кейнсіанство виникло у 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби Великої депресії. У теоретичному аспекті ідеї Кейнса сприяли зародженню нового розділу економічної теорії - макроекономіки - та першим спробам застосовування агрегованих економічних величин. Кейнсіанство відкрило "першу сторінку" в економетричному аналізі національного господарства, ввівши у світ найважливіші математичні інструменти і прийоми. У практичному плані економічна політика, що відображала ідеї Кейнса і яку проводила більшість країн після Другої світової війни, багато в чому сприяла виходу їх із кризи і пом'якшенню циклічних коливань.

Заслугою Кейнса є те, що він, виступивши проти традиційної класичної теорії, обґрунтував об'єктивну необхідність і роль державного регулювання ринкової економіки, з'ясував основні засоби та інструменти державного впливу: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестиційної діяльності, а значить, зменшення ціни кредиту (рівня облікової ставки), розширення державних закупок; підвищення рівня зайнятості як фактора зростання доходів населення; проведення раціональної фіскальної політики тощо.

Основні положення кейнсіанства і монетаризму:

Теорії неокласичного, неоліберального, неоконсервативного напрямку (монетаризм, теорія раціональних очікувань, теорія "економіки пропозиції" тощо) визнають необхідність державного втручання в економічне життя суспільства, але зводять його до мінімуму і віддають перевагу непрямим (опосередкованим) методам державного впливу.

Монетаризм - економічна школа, яка пропагує відмову від широкого втручання держави в економіку, віддає перевагу непрямим методам, а саме - регулюванню грошового обігу.

Теорія "економіки пропозиції"- неоліберальна економічна теорія, яка, на відміну від кейнсіанства, пропагує необхідність стимулювання пропозиції, а також зростання ефективності виробництва на основі зниження витрат виробництва, скорочення прибуткових податків, стимулювання інноваційного підприємництва, скорочення соціальних витрат тощо.

Теорія раціональних очікувань - неокласична теорія, яка стверджує, що заходи держави зі стабілізації економіки є неефективними. Це обумовлено тим, що суб'єкти господарювання (підприємці, споживачі, наймані робітники), осмислюючи всю інформацію про об'єкти, які представляють для них грошовий інтерес, розуміючи можливі наслідки економічної політики держави, ведуть себе раціонально: приймають оптимальні (найкращі для них) рішення - рішення, які максимізують їхнє благополуччя.

Заслуговує на увагу теорія суспільного вибору, засновником якої є лауреат Нобелівської премії американський економіст Джеймс Б'юкенен. її представники виходять з того, що займаючись політичною діяльністю, беручи участь у розробці й реалізації рішень в економічній сфері, людина, що зайняла державну посаду (державний службовець, парламентарій, президент), не обов'язково буде керуватись інтересами суспільного благополуччя. Використовуючи політичні (бюрократичні) інститути, вона намагатиметься реалізувати свої індивідуальні цілі, отримати політичну чи економічну "ренту". Нерідко використовуються лобізм (діяльність, направлена на забезпечення прийняття громадських рішень в інтересах групи людей), логроллінг (взаємна підтримка рішень певними групами: "ти мені - я тобі"), торгівля голосами (скупка голосів). Мета пошуку "ренти" - отримання привілеїв, преференцій, державних кредитів, інформації, обмеження конкуренції тощо.

Прихильники теорії суспільного вибору доходять висновку, що існує політична нерівність, можливість прийняття нераціональних з суспільної точки зору рішень. Тому вони, не заперечуючи ролі держави, все-таки бачать вирішення проблеми у вільному розвитку ринкових відносин на цивілізованих правових засадах. Отже, цю теорію можна віднести до неоліберального напрямку.

"Неокласичний синтез" - економічна школа, що поєднала достоїнства неокейнсіанства та неолібералізму і стала теоретичною основою змішаної системи регулювання ринкової економіки.

Інституціональний напрямок - близький до неокласичного синтезу напрямок, представники якого вважають, що економічні відносини у суспільстві формуються не тільки під дією економічних, але і соціально-психологічних, політичних та інших факторів ("інститутів").