Напрями, типи і види фінансової політики

Фінансова політика реалізується за двома напрямами: регламентування фінансових відносин у суспільстві та здійснення по­точної фінансової діяльності.

Регламентування фінансових відно­син характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність — її тактику. Базовим елементом є регла­ментування фінансових відносин, яке може здійснюватись дер­жавою у законодавчій та адміністративній формах.

Законодавче регламентування полягає у прийнятті відповід­них законодавчих актів, які встановлюють суб'єктів фінансових відносин, їх права і зобов'язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності тощо. Адміністративне регламентування передбачає надання прав регулювання фінансових відносин ор­ганам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабіль­ну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного ре­гламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють три ти­пи фінансової політики:

o жорстка регламентація;

o помірна регламентація;

o політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає у тому, що переважна час­тина фінансових відносин регулюється державою. Права підпри­ємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими за­конами чи адміністративними рішеннями. Така політика прово­диться в умовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансової моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресур­сів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки підри­ває стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим проду­ктом діяльності — доходом — більше розпоряджається держава, ніж його власники — юридичні і фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централі­зації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємо­відносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кре­дитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства загалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона за­безпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб'єктів підприємницької дія­льності та громадян в ефективному господарюванні. У даному разі в основному регламентуються тільки взаємовідносини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна час­тина фінансових відносин за таких умов регламентується на до­говірних засадах між окремими суб'єктами.

Основою фінансової політики держави є вибір фінансової моделі суспільства. Співвідношення між напрямами фінансової політики, застосуванням її окремих типів визначаються характером фінансової моделі, що встановлена на даний час.

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуризація за джерелами формування доходів і напря­мами фінансування видатків, за рівнями адміністративно-тери­торіального поділу характеризує ту чи іншу фінансову політику.

Залежно від завдань, на розв'язання яких спрямована фінансо­ва політика, вона поділяється на такі види:

o політика стабілізації;

o політика економічного зростання;

o політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроеко-номічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабі­льних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розпо­ділу і перерозподілу отриманих доходів. Розрізняють два різно­види цієї політики, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший — це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий — політика стабі­лізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика економічного зростання спрямована на досягнен­ня необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політи­ки економічного зростання може здійснюватися трьома основни­ми способами — через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики «дешевих грошей». Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП відбиває прямий державний вплив на основі фінансування еко­номічних потреб. Це фінансування відображає приплив додатко­вих зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розши­рення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування веде до збільшення.маси внутрішніх ресурсів підприємств. Політика «дешевих грошей» полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кре­дитних ресурсів.

Політика стримування ділової активності використовуєть­ся для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійс­нюється такими самими способами, як і за політики економічно го зростання, тільки у зворотному напрямі — скорочення держа­вних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискреційну та недискреційиу.

Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі чи стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, що складаєть­ся на даний час з економіці та фінансах. Без здійснення цих захо­дів ситуація поліпшитися не може.

Недискреційна політика по­лягає у використанні певних фінансових інструментів — «умон­тованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці. Функції «умонтованих стабілізаторів» виконують насамперед податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Вод­ночас повної збалансованості за допомогою вмонтованих стабілі­заторів досягти важко. Тому у фінансовій практиці використову­ються одночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискре­ційної політики.

Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює кілька етапів:

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень. Її формування починається з чіткого визначення цілей та постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснює­ться вибір типу фінансової політики — жорстка чи помірна рег­ламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями ре­алізації (вирішується, які завдання забезпечуються засобами мо­нетарної, а які — фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дійовість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політи­ки залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв'язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові від­носини і фінансова діяльність настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати їх в інший бік. Це, у свого чергу, може призвести до зовсім інших результатів, порівняно з тими, які очікувалися від даної фінансової політики.