Тема 11, 12: Міжнародне приватне трудове право.

1. Основні риси трудових правовідносин «з іноземним елементом»

2. Міжнародна праця як об’єкт правового регулювання

3. Колізійні прив'язки, застосовувані до регламентації трудових відносин з «іноземним елементом»

4. Правове регулювання праці іноземців в Україні

5. Правове регулювання праці громадян України за кордоном

6. Правове регулювання соціального захисту у відносинах «з іноземним елементом»

 

1. Міжнародне приватне право (МПрП) як галузь права посідає особливе і унікальне місце серед інших галузей права. Це підтверджується хоча б вже тим, що ані у вітчизняній, ані в світовій науковій юридичній літературі не припиняються суперечки з найістотніших, фундаментальних проблем, від розв’язання яких залежать не тільки встановлення характеру, природи норм МПрП, віднесення їх до системи міжнародного або внутрішнього права, але і визнання сукупності відповідних норм галуззю права. В цій правовій галузі, з одного боку, діють принципи і норми міжнародного права, з іншого – застосовуються категорії внутрішнього права держави. Загальновідомим є те, що частина норм МПрП за своїм походженням має міжнародно-правовий характер, оскільки вони створюються шляхом укладення міжнародних договорів, частина створюється винятково в порядку внутрішнього законодавства, тому й специфіка джерел МПрП полягає в їх подвійному характері.

Предметом регулювання в міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру, що виникають у міжнародному житті (чи, як їх іноді називають, міжнародні цивільні відносини). Ця вихідна позиція була сформульована на зорі радянської науки «класиками» міжнародного приватного права І. С. Перетерським та С. Б. Криловим, M. M. Богуславским, Л. А. Лунцем.

Вихідна позиція української доктрини МПрП полягає в тому, що предметом міжнародного приватного права є відносини цивільно-правового характеру з іноземним елементом у широкому значенні (разом з цивільно-правовими – також сімейні, трудові та цивільно-процесуальні правовідносини). Так А. С. Довгерт вказує на основне правило: трудові і цивільні відносини поєднані загальними принципами приватноправового регулювання. Ця їхня якість і дає можливість застосувати інструментарій міжнародного приватного права, який вироблявся, переважно, під впливом розвитку міжнародних цивільних відносин”.

У кожній державі при організації і застосуванні праці робітників та службовців все частіше виникають специфічні трудові відносини, у яких присутній іноземний елемент. Серед основних ситуацій, що породжують ці відносини, можна назвати такі: міждержавна міграція робочої сили; тимчасові відрядження працівників з різних причин для роботи за кордоном; спеціальні посади і роботи, що вимагають пересування працівників однієї країни до іншої, наприклад, працівників міжнародного транспорту, торгових представників.

Характерними рисами будь-яких правовідносин, врегульованих нормами МПрП є те, що всі вони:

1) виникають в сфері міжнародних відносин;

2) виходять за межі однієї країни;

3) суб’єктами цих відносин мають бути іноземні фізичні або юридичні особи. Тому й «іноземний елемент» у трудових правовідносинах має такі самі «класичні» прояви у:

1) суб'єктивному складі (громадянин України працює за трудовим контрактом за кордоном);

2) об'єкті (працівник авіакомпанії укладає з цією компанією договір про працю за кордоном);

3) юридичному факті (визначення пільг, обчислення трудового стажу тощо).

Тому, під міжнародними трудовими відносинами слід розуміти власне трудові відносини, ускладнені іноземним (міжнародним) елементом. Наявність іноземного елементу в трудових відносинах, регульованих МПрП, відрізняє їх й від відносин, врегульованих трудовим правом.

Таким чином, мова йде про цивільно-правові відносини в широкому значенні, які виникають в умовах міжнародного життя та виходять за межі однієї держави.

 

2. Геополітичне положення України, її розташування в центрі Європи, робить нашу державу постійним об’єктом інтересів мігрантів. Їх потік – це не тимчасове явище, а закономірний розвиток суспільних відносин. У зв’язку з напливом іноземців постає питання про їх працевлаштування. Але умови, підстави та порядок працевлаштування іноземців в Україні залежать від підстав їх перебування в Україні, їх правового статусу. Ці правовідносини достатньо не врегульовані чинним українським законодавством, існує багато прогалин, нормативні акти з цього питання досить об’ємні та розрізнені.

С. М. Сергеєвою було запропоновано таку систематизацію видів міжнародної праці в Україні:

1. Робота українських громадян за кордоном на українських наймачів, або на закордонних українських підприємствах (в установах), або на закордонних підприємствах з українською участю:

1) короткочасні службові відрядження за кордон від україн­ських організацій;

2) робота в представництвах державних і суспільних організацій за кордоном: посольствах, представництвах підприємницьких, профспілкових і інших громадських об’єднань;

3) робота в представництвах державних і приватних фірм за кордоном;

4) робота в зарубіжних підприємствах, здійснювана за контрактом між українськими й іноземними фірмами для надання технічного сприяння зарубіжним країнам;

5) робота за кордоном у складі українських будівельно-монтажних та інших організацій, створюваних відповідно до міждержавних угод між вітчизняними й іноземними фірмами для проведення за контрактами на підрядних умовах дослідницьких робіт, проектування, будівництва, монтажу і експлуатації виробничих об’єктів;

6) робота-стажування на зарубіжному підприємстві на основі міжурядових угод між вітчизняними й іноземними фірмами;

7) робота за кордоном на підприємствах з українською участю, або на українських зарубіжних підприємствах;

8) робота на українського наймача, що вимагає пересування з однієї країни до іншої (міжнародний транспорт).

 

2. Трудова міграція за кордон (зовнішня трудова міграція). Робота за індивідуальним трудовим договором (контрактом) між українським громадянином й іноземним роботодавцем.

3. Робота громадянина України на батьківщині, але на іноземного роботодавця (юридична або фізична особа), або на підприємстві з іноземною участю.

4. Робота іноземного громадянина або апатрида (особи без громадянства) на українському підприємстві, на іноземному інвестиційному підприємстві, або на українському підприємстві з іноземною участю.

Частина норм МПрП, регулюючих зазначені види праці за своїм походженням має міжнародно-правовий характер та створюються шляхом укладення міжнародних договорів, частина створюється винятково в порядку внутрішнього законодавства. Специфіка джерел МПрП полягає в їх подвійному характері. Це означає, що норми міжнародного приватного права є як в міжнародних угодах, так і у внутрішньому законодавстві, під яким в цьому випадку слід розуміти не тільки закони, підзаконні акти, звичаї, а також і судову практику, якщо в якій-небудь країні вона є джерелом права.

 

3. Основними правовими проблемами міжнародних трудових правовідносин є:

1) «колізійна» проблема, коли закони двох і більше країн претендують на регулювання цих відносин і повинен бути зроблений вибір.

2) «матеріально-правова» проблема, яка полягає в тому, що через особливість таких відносин у ряді випадків виникає потреба в створенні спеціальних матеріально-правових трудових норм, які враховували б міжнародний фактичний склад, тому що норми загального характеру з різних причин стають неприйнятними.

Основним у міжнародних трудових відносинах, як і в інших галузях МПрП, використовується колізійний метод регулювання на основі колізійних норм внутрішньодержавного права. У багатьох країнах створені великі кодифікаційні акти в галузі конфліктного права, що включають спеціальні положення щодо застосування права до міжнародних трудових відносин. У цій сфері існує багато колізійних прив'язок, однак основним є закон місця виконання роботи (lex loci laboris). Колізійних норм, які використовуються для регулювання трудових відносин з «іноземним елементом», переважними є ті, що призначені саме для цих відносин:

- закон держави місця виконання роботи (lex loci laboris);

- закон держави, з якої відряджено працівника (lex loci delegationis);

- оскільки трудові відносини у деяких правових системах регулюють ще й норми цивільного права, то застосовуються прив’язки, притаманні регулюванню цивільно-правових угод, зокрема закон автономії волі.

Колізійні прив’язки можуть вказувати на право, яке підлягає застосуванню до певних трудових відносин; форми контракту; суб’єктів трудового правовідношення.

Як основні у правових системах переважно використовуються відсилання до закону місця укладення трудового контракту, місця виконання роботи, спільного місця знаходження сторін, спільного громадянства.

Для регулювання спеціальних трудових правовідносин, таких як виконання робіт у відрядженні чи на територіях кількох держав, переведення на роботу в іншу країну тощо, застосовують додаткові колізійні прив'язки. Ними є, наприклад, відсилання до закону держави, в яку направлено працівника у відрядження, на території якої востаннє виконувалася робота.

До регламентації трудових відносин на транспорті типовими є колізійні прив’язки – закон прапора; реєстрації судна; особистий закон перевізника:

1. Закон автономії волі використовується багатьма державами «сім’ї континентального права». Він означає, що сторони, укладаючи трудовий контракт, можуть самостійно обрати правопорядок, якому підпорядкують свої трудові відносини. Це властиво правовій системі України. Більшість європейських держав (у т. ч. й Україна) не застерігають про обрання конкретного правопорядку для регулювання умов контракту. В них дозволяється обирати чи змінювати обране законодавство у будь-який час до укладення чи після укладення контракту та підпорядковувати різні умови контракту законодавству різних правових систем. Широкого застосування принципу автономії волі у трудових правовідносинах отримало правило, яке чимраз частіше використовується європейськими правовими системами. Суть його полягає в тому, що свобода вибору законодавства для регулювання вказаних відносин не повинна позбавляти працівника захисту, надаваного йому імперативними нормами того закону, що був би застосований за відсутності вибору (Закон із міжнародного приватного права Австрії 1978 р. та ін.).

2. Закон місця виконання роботи – є найбільш поширеною у правових системах. Це основна прив'язка в Законах з міжнародного приватного права Албанії (ст. 20), Іспанії (ст. 10 (6)), Угорщини (ст. 51(1)), Швейцарії, в Законі Албанії про користування цивільними правами іноземцями та застосування іноземного права 1964 р. Як основна та в різних формулюваннях вона використовується в судовій практиці деяких держав. Вказана прив’язка закріплена в Європейській конвенції 1980 р. про право, яке застосовується до договірних зобов'язань. Вона часто включається й до міжнародних угод за участю України.

3. Закон основного місця бізнесу підприємця застосовується здебільшого для регулювання праці на спільних підприємствах. В окремих випадках використовується відсилання до закону країни місцезнаходження підприємства, яке відрядило працівника за кордон для виконання робіт.

Колізійні прив’язки – закон спільного громадянства, доміцилію чи місцезнаходження сторін – часто виражають більш тісний зв'язок із правовідношенням, ніж інші. Тому вони притаманні законодавству та практиці багатьох правових систем як альтернативні до інших прив’язок.

4. Закон місця укладення трудового контракту – нечасто знаходить застосування, оскільки не завжди однозначно можна з'ясувати таке місце. До того ж, матеріальне трудове законодавство місця укладення контракту може бути іншим, ніж місця виконання роботи.

5. Принцип особистого закону наймача здебільшого є додатковим та може застосовуватись у випадках, коли робота виконується на територіях різних держав (як це передбачено Законом Угорщини з міжнародного приватного права 1979 p.).

6. До форми трудового контракту переважно використовують закон місця його укладення. Іноді пропонується кумулятивне застосування прив'язок. Так, Кодекс Бустаманте, який є чинним у кількох державах Латинської Америки, передбачає поєднання прив’язки місця укладення угоди та місця її виконання. Конвенція ЄС 1980 р. про право, яке застосовується до договірних зобов’язань, передбачає поєднання прив’язок до закону, якому підпорядковується контракт, та закону місця укладення контракту. Кумуляцію колізійних прив’язок передбачає й національне законодавство держав, наприклад, Закон з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р.

7. 7. Закон громадянства (доміцилію) застосовується до суб'єктів трудових відносин, зокрема для визначення дієздатності фізичних осіб, а для юридичних осіб – закон місця укладення контракту чи закон інкорпорації. Вказані прив’язки охоплюють і відсилання до законодавства про обмеження щодо трудової дієздатності (наприклад, укладення письмового контракту з неповнолітньою особою; необхідність письмової чи усної згоди батьків чи осіб, що заміняють їх, на укладення неповнолітнім трудового контракту тощо.

 

4. Як відомо, однією з особливостей трудоправового статусу найманого працівника є наявність або відсутність громадянства держави, де робота виконується.

Загальна модель правового статусу іноземців надана в ст. 26 п. 1 Конституції України. Відповідно до неї іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, тобто Україна розповсюджує на іноземців національний режим законодавства.

Згадане вище положення розвинуто в Законі України «Про правовий статус іноземців». Відповідно до нього іноземцями визнаються іноземні громадяни – особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави (ст. 1).

Іноземні громадяни, вступаючи в трудові відносини на території України, поділяються на ряд категорій, в кожній з яких трудоправовий статус у сфері має свої особливості. Є такі основні категорії іноземних громадян:

1) За терміном перебування на території України:

- іноземні громадяни, що постійно проживають на території;

- іноземні громадяни, що тимчасово проживають на території;

- іноземні громадяни, які тимчасово перебувають на території, у тому числі – іноземна робоча сила, що залучається на певний час з інших держав.

2. Закон України «Про правовий статус іноземців» у ст. 8 зазначає, що:

- іноземці мають рівні із громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодав­ством України й міжнародними договорами України;

- іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю, відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування;

- іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо, відповідно до законодавства України, призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України.

3. Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 у ст. 2 зазначає, що нарівні із громадянами України іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки.

4. Додатковими джерелами є:

- Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземними громадянами дозволів на працевлаштування в Україні;

- Угода про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів;

- угоди між Урядом України та Урядом відповідної держави про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та громадян відповідної держави, які працюють за межами кордонів своїх країн (укладені, зокрема, із Російською Федерацією, Республікою Молдова, Республікою Вірменія, Республікою Білорусь, Латвійською Республікою, Республікою Польща, Чеською Республікою, Литовською Республікою, Словацькою Республікою, Соціалістичною Республікою В’єтнам тощо);

- інші міжнародні, міждержавні та внутрішні нормативно-правові акти.

Форми працевлаштування іноземних громадян в Україні є:

1. Праця за контрактом відповідно до отриманого дозволу. Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.11.1999 № 2028, передбачає, що дозвіл на працевлаштування оформляється іноземному громадянинові або особі без громадянства, які мають намір займатися в Україні трудовою діяльністю, за умови, що в країні (регіоні) відсутні працівники, які можуть виконувати цей вид роботи, або є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Дозвіл видається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України або, за його дорученням, центрами зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, для робіт на підприємстві, в установі, організації, які запросили іноземця на певну посаду (за фахом).

Дозвіл, зазвичай, видається на період до 1-го року. Цей термін може бути продовженим, для чого роботодавцю слід звернутися до відповідного центру зайнятості не пізніше ніж за місяць до закінчення попереднього терміну дії перебування в Україні. Дострокове розірвання контракту з роботодавцем, зазначеним у дозволі на працевлаштування, з його ініціативи, а також з ініціативи або з вини іноземця, установлення факту повідомлення ними неправдивих відомостей у документах на отримання дозволу, визнання особи згідно із законодавством небажаною для перебування в Україні тягне за собою анулювання дозволу на працевлаштування. Про дострокове розірвання контракту роботодавець протягом трьох робочих днів повинен повідомити відповідний центр зайнятості, Держкомкордон та орган внутрішніх справ. Якщо іноземець не став до роботи в передбачений контрактом термін із причин, що, згідно із законодавством, не є поважними, роботодавець протягом трьох робочих днів повинен письмово повідомити про це відповідний центр зайнятості, Держкомкордон та орган внутрішніх справ.

У разі використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості України з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку особу в п’ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 8 Закону України «Про зайнятість населення»).

2. Праця за контрактом без дозволу. Іноземці можуть працювати в Україні без дозволів на працевлаштування у випадках, спеціально визначених її законодавством. Так, наприклад, відповідно до п. 5 Положення про Агентство ко ординації міжнародної технічної допомоги, затвердженого Указом Президента України від 26 червня 1995 року, зазначене Агентство може залучати на контрактній основі іноземних учених, фахівців і експертів для консультацій та вивчення проблем, пов'язаних з його діяльністю. Умови праці сторони зазначають у контракті. Зазвичай вони ґрунтуються на вимогах законодавства України.

Також без отримання дозволу на працевлаштування в Україні іноземні громадяни та особи без громадянства можуть працевлаштуватися в Україні, якщо вони найняті інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл про­дукції. Це положення передбачено в Законі України «Про угоди про розподіл продукції» від 14.09.1999. Зокрема, ст. 35 цього Закону встановлює, що прийняття (наймання) працівників інвестором (у тому числі іноземним) на території України для потреб угоди про розподіл продукції здійснюється шляхом укладення з ними трудового договору (контракту), який за формою та змістом повинен відповідати законодавству України про працю. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування.

1. Праця іноземця за контрактом, укладеним суб'єктами господарської діяльності України та іноземної держави. За таким контрактом в Україну можуть направлятися іноземці з метою реалізації експортного будівництва та експортних послуг. Процедура працевлаштування цих іноземців визначається з боку України Міністерством праці та соціальної політики України і таким самим органом – з боку іншої держави, а також двосторонніми робочими консультаційними групами та іншими компетентними органами, визначеними вказаними міністерствами. Праця цих іноземців в Україні регулюється законодавством країни, яка направляє, а також міжнародними угодами.

2. Займаючись підприємницькою діяльністю на території України, іноземні громадяни та особи без громадянства, відповідно до Закону України «Про підприємницьку діяльність» від 7 лютого 1991 року, користуються такими самими правами і несуть ті самі обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не випливає з її законодавчих актів. Для здійснення підприємницької діяльності працедавець має право укладати з громадянами договори (контракти) про використання їх праці.

3. Праця іноземців в Україні на спільних підприємствах. Трудові права іноземців регулюються законодавством України, міжнародними угодами, а також на їх підставі установчими докумен­тами підприємства, індивідуальним трудовим контрактом, колективним договором. Так, в установчому договорі вказується розподіл посад, вирішення візових питань, стажування та ін.; у трудовому контракті – питання заробітної плати, пенсій, відпусток. Умови трудового контракту і колективного договору не повинні погіршувати становища іноземців під час виконання трудових обов'язків в спільних підприємствах, порівняно з законодавством України.

4. Здійснення іноземцями в Україні представницьких функцій. Іноземці можуть діяти як службовці та інші працівники від імені іноземного суб'єкта господарської діяльності, а тому бути співробітниками представництв цих суб'єктів в Україні від його імені та за його дорученням. Для здійснення ними представницьких функцій управління зарубіжних установ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України видає іноземцям спеціальні службові картки на певний термін, які діють на всій території нашої держави та повертаються до Міністерства після припинення повноважень їх володільців.

5. Трудовий статус іноземців – членів дипломатичного персоналу, співробітників адміністративно-технічного, обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв визначається законодавством держави їх місця перебування та законодавством держави, що надіслала їх в Україну. На співробітників міжнародних урядових організацій поширюються норми актів цих організацій. Тому можна виділити характерні риси правового регулювання праці іноземців в Україні:

1. Іноземці мають рівні із громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України й міжнародними договорами України, тобто Україна розповсюджує на іноземців національний режим законодавства.

2. Нарівні із громадянами України іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки.

3. Трудова правосуб’єктність іноземців є обмеженою: іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо, відповідно до законодавства України, призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України.

4. Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін (працівники-мігранти), можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого у встановленому порядку дозволу на працевлаштування.

5. Українське законодавство не передбачає застосування реторсії щодо іноземців у сфері трудових відносин.

 

5. Можливість працевлаштування і роботи іноземця в країні перебування безперечно є одним з найважливіших елементів його правового статусу, оскільки стосується, власне, питання про саме існування людини. Розвиток міжнародних відносин на сучасному етапі, пожвавлення контактів не лише між державами, а й на рівні фізичних і юридичних осіб, що належать до різних держав, міграційні процеси, виїзд за кордон з метою працевлаштування – все це зумовлює посилення уваги науковців, політичних діячів та органів державної влади до проблем правової регламентації приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом. Одним із вирішальних напрямків державної політики України є реформування її внутрішнього законодавства з метою наближення його до світових стандартів правового поля демократичної країни.

Законодавства різних країн неоднаково регулюють цей аспект правового становища іноземців. Міжнародно-правовий контекст у цьому питанні, сформований з міжнародних конвенцій і документів міжнародних організацій, схиляється до права іноземця на працевлаштування в країні перебування, оскільки право на працю оцінюється, насамперед, у галузі прав людини крізь призму заборони дискримінації за національною ознакою.

Розділ VIII Закону України «Про міжнародне приватне право» містить колізійні норми щодо трудових відносин. Ст. 52 встановлює, що до трудових відносин застосовується право держави, у якій виконується робота, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Ст. 53. встановлює винятки з цього правила: трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі, якщо:

1) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України;

2) громадяни України уклали з роботодавцями – фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота;

3) це передбачено законом або міжнародним договором України.

Зазначені правила містяться у спеціальній колізійній нормі ст. 8 Кодексу Законів про працю України «Регулювання трудових відносин громадян, які працюють за межами своїх держав», згідно з якою «трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, регулюються законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародними договорами України». Звідси видно, що український законодавець й тут застосовує класичну для трудових відносин колізійну прив'язку закону місця виконання роботи (lex loci laboris), відсилаючи до внутрішнього за­конодавства держави виконання роботи.

Слідуючи за прив’язкою до міжнародного законодавства (міжнародних договорів) та керуючись принципом пріоритету міжнародних угод перед нормами внутрішнього законодавства, більшість іноземних держав визнає першість норм міжнародних договорів у сфері трудової діяльності та соціального захисту іноземних громадян. Також колізійні норми про право, яке має бути застосоване до трудових відносин громадян України за кордоном знаходяться в договорах «Про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах». Прикладом з вітчизняного права можуть бути численні двосторонні угоди України з Білоруссю, Вірменією, Молдовою, Польщею, Росією тощо, які встановлюють такі загальні правила:

1. Сторони, які мають трудові стосунки, можуть підпорядкувати їх законодавству, обраному за згодою між собою.

2. Якщо вибір законодавства не здійснено, укладення, зміна, скасування і закінчення трудових стосунків, а також вимоги, що випливають з них, регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої робота виконується, виконувалася або мала бути виконана.

3. Якщо працівник виконує роботу на території однієї Договірної Сторони на підставі трудових відносин, що пов’язують його з головним підприємством на території іншої Договірної Сторони, укладення, зміна і закінчення трудових відносин, а також вимоги, що випливають з них, регулюються законодавством тієї Договірної Сторони.

4. Справи належать до компетенції суду тієї Договірної Сторони, на території якої робота виконується, виконувалася або мала бути виконана. Компетентними також є суди тієї Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач, а також на території якої має місце проживання позивач, якщо на тій території знаходиться предмет суперечки або майно відповідача.

5. Компетенцію судів сторони трудових стосунків можуть змінити за угодою.

Слід зауважити, що всі прив’язки колізійних норм міжнародного та внутрішнього законодавства обох країн є майже однаковими, і це ще раз підтверджує те, що всі питання, пов’язані з виконанням праці громадянами України за кордоном, підпадають під регулювання іноземного внутрішнього законодавства.

Однак внутрішнє законодавство більшості іноземних країн не розв’язує проблему праці іноземців за принципом повного дозволу на працевлаштування, на зразок вітчизняного, а лише посилається на загальний комплекс прав і обов’язків іноземців. Законодавство деяких інших країн, хоча і не стосується прямо трудових відносин з іноземним елементом, містить положення, стосовно договорів про працю з іноземним елементом. Найчастіше власне цивільні кодекси окремих держав можуть містити норми трудового права або ж у трудовому законодавстві можуть бути вказівки про поширення на трудові відносини норм цивільного права. У деяких державах відсутність колізійних норм трудового права компенсується поширенням судовою практикою на трудові контракти норм про цивільні договори. Прикладом може бути норма статті 25 Цивільного Кодексу Італії 1942 року та ст. ст. 1205–1210 Цивільного Кодексу Аргентини, присвячених договірним відносинам в галузі трудового права. Таку саму схему використовує законодавець Бельгії, Франції, ФРН та Італії. Лише в деяких країнах це законодавство містить положення, прямо регулюючі трудові відносини з міжнародним елементом. Наприклад, в Албанії (ст. 20, закону № 3920 від 21 листопада 1964 року); Австрії (ст. 44 Федерального закону від 15 червня 1978 року); Чехословаччини; Угорщини (ст. 44 Федерального закону від 15 червня 1978 року); Чехословаччини; Угорщини (ст. 51–53 законодавчого декрету №13 від 1979 року); Кувейту, Польщі (ст. 35 Закону про міжнародне приватне право від 12 листопада 1965 року), Іспанії (Цивільний Кодекс), Швейцарії (ст. 15, 121).

Приступаючи до аналізу особливостей регулювання трудоправового статусу громадян України внутрішнім законодавством інших держав, слід звернути увагу на дві основні форми виникнення трудових правовідносин. Згідно з ними громадяни України можуть працювати за кордоном внаслідок:

1) направлення з метою виконання певної роботи;

2) укладення трудового контракту з конкретним роботодавцем на виконання обумовленої роботи за певний термін.

Громадяни України, які постійно проживають на території іноземної держави, можуть працевлаштуватися в ній на підставі законодавства цієї держави. Ним і визначатиметься їхній трудоправовий статус. У період тимчасового перебування за кордоном громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю, якщо це не суперечить чинному законодавству України та країни перебування.

Громадяни України виконують роботу за кордоном, перебуваючи у службових відрядженнях, працюючи в посольствах, консульствах, представництвах. Під час виконання трудових обов’язків на них поширюється законодавство України. Водночас, окремі питання, скажімо, час відпочинку, можуть регулюватись і нормами іноземного права. Громадяни України можуть працювати у змішаних товариствах, підприємствах різних форм власності на підставі укладеного з ними контракту, підпорядковуючись законодавству держави, визначеному в контракті.

Законодавство України поширюється на спеціалістів, які працюють за кордоном на підставі угод між організаціями різних дер жав, які, своєю чергою, укладаються на виконання міждержавних договорів економічного, науково-технічного та іншого співробітни­цтва. При цьому працівники залишаються у трудових відносинах з організацією, що відрядила їх за кордон.

З питань працевлаштування, здійснення своїх трудових і соціальних прав, з питань соціального забезпечення громадяни України, працедавці іноземних держав та інші компетентні установи повинні керуватися, крім перелічених дво- та багатосторонніх договорів, ще й нормами:

• Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 pоку;

• Угоди між Урядом України та Урядом Азербайджанської Республіки про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення від 28 липня 1995 року (ратифікованої Законом України 7 травня 1996 pоку);

• однойменної Угоди між Урядами України і Республіки Грузія від 9 січня 1995 року (ратифікованої Законом України 22 листопада 1995 pоку);

• Тимчасової угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про гарантії прав громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі, у галузі пенсійного забезпечення від 15 січня 1993 pоку;

• Угоди про порядок переведення та виплати пенсій від 30 липня 1996 pоку, прийнятої для забезпечення виконання вказаної Тимчасової угоди;

• Угоди про співробітництво у галузі трудової міграції та соціального захисту працівників-мігрантів, підписаної державами-учасницями СНД 15 квітня 1994 pоку;

• Угоди про переказ грошових коштів громадян за соціально значимими неторговельними платежами, укладеної між державами-членами СНД та підписаної Україною 9 вересня 1996 pоку;

• Договору між Україною і Латвійською Республікою про співробітництво в галузі соціального забезпечення від 19 березня 1998 pоку;

• Договору між Україною та Литовською Республікою про соціальне забезпечення від 23 квітня 2001 pоку;

• Договору між Україною та Чеською Республікою про соціальне забезпечення від 23 квітня 2001 року та ін.

 

6. Кожна країна вільна у формуванні своєї власної системи соціального забезпечення. Це обумовлює існування безлічі розходжень в національних системах, з якими доводиться стикатися громадя­нам при виїзді за межі своєї країни.

Сучасна трудова міграція є найважливішим процесом, який є одним із дієвих способів адаптації населення до умов ринку і водночас індикатором соціально-економічних трансформацій в тій чи іншій країні. Таким чином, міжнародний трудовий обмін ставить країну перед проблемою регулювання соціально-забезпечувальних відносин, ускладнених іноземним елементом.

Соціальне забезпечення та страхування іноземних осіб, що залучаються на роботу в Україну, визначаються нормами українського законодавства з урахуванням міжнародних угод України з зарубіжними країнами.

Важливу роль у регулюванні зазначених відносин відіграють норми вітчизняного законодавства. Найважливішим джерелом у галузі міжнародного приватного права є Конституція України. Вона не містить норм прямої дії, які регулюють соціально-забезпечувальні відносини з іноземним елементом в Україні. У ст. 46 Конституції йдеться лише про працю та соціальний захист громадян України: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом…».

Згідно зі статтею 26 Конституції, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами. Однак конституційні засади права на соціальний захист набули подальшого розвитку у системі законодавства про соціальний захист України.

Так, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 року передбачає право іноземців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Зазначені права іноземців та осіб без громадянства забезпечуються загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел та гарантуються низкою законодавчих актів. Згідно з вітчизняним законодавством, в Україні існують такі види загальнообов’язкового державного соціального страхування: на випадок безробіття; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; пенсійне страхування медичного страхування.

Законодавчі акти України щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування передбачають, що право на забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їхніх сімей, які проживають в Україні.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Питання пенсійного забезпечення громадян України, які проживають за її межами та працюючих в Україні іноземців, регулюються законодавством про пенсійне забезпечення в Україні, що ґрунтується на Конституції України і складається із Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», інших зако­нів та нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів (угод), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення. У тих випадках, коли договори (угоди) між Україною та іншими дер­жавами передбачають інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України, то застосовуються правила, встановлені цими договора­ми (угодами). У разі, коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном.

Нормативні акти з питань соціального забезпечення передбачають, що всі роботодавці, у тому числі іноземні юридичні і фізичні особи, які наймають на роботу в Україні іноземців, зобов’язані сплачувати внески до фондів соціального страхування, з яких працівникам проводяться відповідні виплати.

Якщо трудові мігранти не охоплені загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням, то вони мають право на добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Це дає змогу їм набути відповідного страхового стажу за період роботи за межами України. Відповідно до ст. 11 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», особи, які не належать до кола осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню, у тому числі іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або працюють на території України, громадяни України, які постійно проживають або працюють за межами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верхо­вною Радою України, мають право на добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Крім того, з 1 січня 2004 року в Україні діє добровільна накопичувальна система через недержавне пенсійне забезпечення.

Стосовно громадян, які виїхали на постійне проживання за кордон, статтею 51 Закону України «Про загальнообов’язкове держав­не пенсійне страхування» було визначено особливий порядок виплати пенсій, який передбачає, що виплата пенсії припиняється на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

У разі повернення пенсіонера в Україну виплата пенсій поновлюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду України протягом десяти днів після з’ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Таким чином, виплата пенсії законодавчо поставлена в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення.

Винятки встановлені для громадян, які проживають за кордоном, якщо пенсія їм призначена внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. У цих випадках пенсія виплачується і за відсутності міжнародного договору. При цьому держава визначила відповідний механізм виплати таких пенсій (Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок переведення пенсій громадян, які виїхали на постійне проживання до інших країн» від 6 квітня 1993 року № 258).

Положеннями Закону створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам країни пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості її одержувати. Конституційний Суд України визнав вказані положення такими, що не відповідають Конституції, зокрема, суперечать конституційним приписам України стосовно утвердження і забезпечення прав і свобод людини, неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права на соціальний захист у старості (стаття 3, ч. 1, 2 ст. 24, ч. 3 ст. 25, ч. 1 ст. 46, ч. 1 ст. 64 Основного Закону України) (є неконституційними). В своєму рішенні № 25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року він зазначив, що, виходячи з правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії, не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава, відповідно до конституційних принципів, зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, – в Україні чи за її межами. Така диференціація на законодавчому рівні на різні категорії пенсіонерів, які проживають за межами України, не відповідає конституційним засадам соціального захисту громадян.

Таким чином, суд визнав таким, що не відповідає Конституції положення п. 2 ч. 1 ст. 49, а також речення 2 ст. 51 закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року. Водночас, Конституційний Суд України зазначив, що визнання оспорюваних положень Закону неконституційними має наслідки лише для пенсіонерів, які проживають (перебувають) у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, і не перешкоджає подальшому унормуванню питань соціального захисту пенсіонерів шляхом укладення міжнародних договорів з цими державами та виплаті пенсій у порядку, встановленому чинними міжнародними договорами.

Згідно з Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21 листопада 1992 року № 2811-XII, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, що набули статусу біженця, мають право на державну допомогу (допомога у зв'язку з вагітністю та пологами, одноразова допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми) нарівні з громадянами України на умовах, передбачених цим Законом, іншими законами або міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Такого права вони набувають, починаючи з місяця прибуття в Україну. В тих випадках, коли договори (угоди) між Україною та іншими державами передбачають інші правила, ніж ті, які містить Закон про допомогу сім’ям, застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами). Таким чином, іноземні громадяни мають право на допомогу, пенсії та інші форми соціального забезпечення на підставах і в порядку, встановлених українським законодавством.

До джерел міжнародного приватного права, що регулює відносини, ускладнені іноземним елементом, належать не тільки норми актів внутрішнього права, а й норми міжнародних договорів.

Основа більшості норм міжнародного приватного права закладається загальними положеннями, загальновизнаними принципами сучасного міжнародного права. Але норми міжнародного права не здатні регулювати внутрішньодержавні відносини без відповідної трансформації. Для того, щоб норми міжнародного права набули здатності регулювати внутрішньодержавні відносини, ускладнені іноземним елементом, вони повинні увійти до правової системи країни, отримати юридичну силу національного права.

Трансформація норм міжнародного права здійснюється шляхом перетворення їх на норми внутрішньодержавного права через ратифікацію, видання актів про застосування міжнародного договору або видання іншого внутрішньодержавного акта.

Важливим етапом у створенні норм міжнародного приватного права тієї чи іншої держави є міжнародний договір. Регулюючи відносини між державами, міжнародні договори зобов'язують держави забезпечити застосування передбачених в них правових приписів, а держава бере на себе зобов'язання вживати всіх необхідних заходів для того, щоб сформульовані в договорі норми застосовувалися повсюдно на його території всіма фізичними та юридичними особами і його правозастосувальними органами, які підпорядковуються тільки національним законодавством. Надання міжнародним договорам сили національного права робить їх юридично обов'язковими для учасників приватноправових відносин. Юридичний механізм цього процесу передбачається внутрішнім правом держави і зазвичай іменується трансформацією міжнародно-правових норм у національно-правові.

Відповідно до ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

У статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. У частині другій статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року №1906-IV встановлено: «Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору». Положення про те, що ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори є частиною національного законодавства України, закріплені також у внутрішніх законодавчих актах стосовно соціального захисту: ст. 4 Закону України від 23 вересня 1999 року «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», ст. 3 Закону України від 2 березня 2000 року. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», ст. 3 Закону України від 11 січня 2001 року. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», ст. 4 Закону України від 9 липня 2003 року. «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Поняття міжнародного договору охоплює усі міжнародні угоди, які можуть мати різне найменування – договір, угода, пакт, конвенція, декларація, комюніке, протокол тощо.

З метою вирішення проблем в галузі соціального захисту громадян, що виникають між державами, Україна бере участь в укладенні різних міжнародних договорів: багатосторонніх та двосторонніх угод, залежно від кількості держав, що беруть участь в укладенні договору, а також в регіональних та локальних актах, залежно від сфери їх дії.

Міжнародно-правове співробітництво держав у галузі соціального забезпечення має в своїй основі базові документи. З огляду на європейський стратегічний курс України важливим є врахування у національному законодавстві стандартів, встановлених такими міжнародними установами, як ООН, МОП. Основними міжнародними актами універсального характеру щодо питань соціального захисту є Загальна декларація прав людини 1948 p., що проголошує загальність, всебічність соціального забезпечення та право людини на мінімальний рівень соціального обслуговування, який необхідний для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї. До зазначеної групи актів належать також Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 p., Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 p., Європейська соціальна хартія 1961 р. та інші. Міжнародні норми, що здійснюють значний вплив на розвиток внутрішнього законодавства України, беруться до уваги при визначенні багатьох соціальних стандартів (межа бідності, прожитковий мінімум тощо).

Положення Європейської Соціальної Хартії розроблені на основі передового досвіду країн-учасниць Європейської Союзу в сфері правового регулювання соціального забезпечення. Цей досвід був апробований ними протягом багатьох років. Хартія застосовується до іноземців, які є громадянами інших Договірних сторін, на законних підставах проживають або регулярно працюють на території зацікавленої держави. Ратифікація Європейської Соціальної Хартії та подальша імплементація її положень у законодавство України матиме значний вплив на входження нашої держави в європейський простір.

Провідну роль у встановленні системи міжнародно-правового регулювання соціального забезпечення відіграє Міжнародна організації праці. У літературі зазначається, що близько чверті всіх конвенцій, прийнятих в рамках Міжнародної організації праці з моменту її утворення, містять норми соціального забезпечення. Серед основних інструментів, розроблених на міжнародних конференціях праці в галузі соціального забезпечення, потрібно назвати такі: Конвенція № 102 «Про мінімальні норми соціального забезпечення» від 28.06.1952 р., Конвенція № 118 «Про рівноправність у галузі соціального забезпечення» від 28 червня 1962 року, Конвенція № 157 «Про збереження прав у галузі соціального забезпечення» від 21 червня 1982 року. На жаль, на відміну від стану справ щодо ратифікації конвенцій у сфері трудових відносин, Україною не ратифіковано жодної конвенціі МОП щодо соціального забезпечення.

Вочевидь, рівень розвитку економіки України ще не дозволяє впроваджувати більшість міжнародних стандартів щодо питань соціального захисту громадян.

Розвиток трудового обміну в межах Співдружності Незалежних Держав, обумовлений не тільки тісними економічними зв'язками, що склалися в роки існування СРСР, але і спільними кордонами, єдиними традиціями в регулюванні трудових і соціально-забезпечувальних відносин, викликав необхідність забезпечення працівникам-мігрантам, залученим на законних підстав, не менш сприятливих соціально-трудових умов, порівняно з громадянами країни прийому. Тому для України вкрай важливим стала необхідність чіткого механізму регулювання міграційних процесів як на національному, так і на міждержавному рівнях.

З цією метою учасники СНД підписали низку регіональних актів. Пріоритет у правовому регулюванні було надано пенсійному забезпеченню, а інші питання соціального забезпечення стали предметом міждержавного співробітництва пізніше. Основним регіональним актом на рівні СНД у сфері пенсійного забезпечення стала міжурядова Угода про гарантії прав громадян держав-учасників Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, укладена 13 березня 1992 року, яку підписали Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан та Україна. Угода поширювалася на всі види пенсійного забезпечення, передбачені чинним, а також майбутнім законодавством.

Учасники Угоди зобов'язалися здійснювати пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць за нормами законодавства держави, на території якої вони проживають, з урахуванням трудового стажу, набутого на території будь-якої з цих держав, а також колишнього СРСР за період до 13.03.92 р. Розмір пенсії повинен переглядатися згідно із законодавством держави-учасниці угоди за новим місцем проживання пенсіонера. Документи, необхідні для призначення пенсії та видані на території держав-учасників СНД і держав, що входили до складу СРСР, або до 1 грудня 1991 року, будуть прийматися без легалізації. Зокрема, відповідно до національного законодавства кожної з цих держав, повинні вирішуватися питання права на пенсію прибулих до країни осіб залежно від зміни ними громадянства. Перелік громадян цієї Угоди не охоплює військовослужбовців Збройних Сил держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав.

Угода між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей від 14 лютого 1992 року закріпила, що за військовослужбовцями, особами, які звільнились з військової служби і проживають на території держав-учасниць Співдружності, а також членами їхніх сімей зберігаються права і пільги, встановлені раніше законами та іншими нормативними актами колишнього Союзу РСР.

Для регулювання основних напрямків співробітництва держав СНД у сфері трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів 15 квітня 1994 року було укладено Угоду урядів держав-учасниць СНД з зазначених питань. Метою Угоди «Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів» є усунення прогалин в регламентації правового становища трудящих-мігрантів і членів їх сімей, а також забезпечення принципу рівності між трудящими-мігрантами і громадянами приймаючої держави, маючи на увазі умови їх життя і здійснення ними трудової діяльності.

Угода декларує загальні принципи та підходи до забезпечення і захисту прав трудящих-мігрантів. Один з її головних принципів полягає в тому, що правовий статус трудящих-мігрантів в приймаючій стороні повинен визначатися в рамках чинного законодавства цієї сторони та укладених нею міжнародних договорів.

В Угоді визначено сферу її застосування і позначене коло суб'єктів, на яких поширюється її дія, закріплені основні права і свободи трудящих-мігрантів і членів їх сімей. Ця Угода містить норми про визнання документів про освіту, трудового стажу, регулювання трудових договорів, соціального страхування, відшкодування шкоди, переказ зароблених коштів та інше. Вона відповідає основоположним міжнародним документам у цій галузі, зокрема, Європейській конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів від 24 листопада 1977 року, Міжнародній конвенції ООН про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей від 18 грудня 1990 року. Ратифікували документ поки що лише дві держави – Білорусь і Ка­захстан. Досі Україна не приєдналася до міжнародних конвенцій з прав трудящих-мігрантів.

Співпраця з питань соціального забезпечення отримала своє оформлення, передусім, у багатосторонніх угодах, що визначають соціальні і правові гарантії. Угодою про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (Угоду ратифіковано Законом № 237/94-ВР від 10 листопада 1994 року) визначено способи координації соціального забезпечення. Зокрема ст. 25 передбачено, що Сторони укладають угоди з тим, щоб: (І) прийняти, дотримуючись умов і порядку, що застосовуються в кожній державі-члені, положення, необхідні для координації систем соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на законних засадах на території держави-члена. Ці положення, зокрема, забезпечуватимуть, щоб: всі періоди страхування, праці або проживання таких робітників у різних державах-членах складалися одночасно з метою отримання пенсій за віком, у випадку інвалідності та смерті й з метою медичного обслуговування таких робітників; будь-які пенсії за віком, у випадку смерті, інвалідності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві або професійного захворювання, за винятком спеціальних пільг, що не передбачають внесків до пенсійного фонду, вільно переводилися за курсом, який застосовується за законом дебітора — держави-члена(-ів); (II) прийняти, дотримуючись умов і порядку, що застосовується в Україні, положення, необхідні для надання робітникам, які є громадянами держави-члена і на законних засадах працюють в Україні, режиму, подібного до того, який визначений у другій частині пункту (І).

Важливе значення мають двосторонні домовленості України з рядом держав щодо регулювання трудової діяльності й соціального захисту громадян, які працюють за межами своїх держав. Двосторонні угоди з питань соціального захисту укладаються Україною, переважно, з метою вирішення проблем, що виникають між двома державами у зв'язку з міграцією працівників. Держави-учасниці СНД зіткнулися з масовою міграцією після розпаду єдиної держави.

Питання пенсійного забезпечення в Україні регулюються також двосторонніми міжнародними договорами (угодами), укладеними з 21 країною. Зазначені договори (угоди) розподіляються на два види: договори, що базуються на територіальному принципі, та договори, що базуються на пропорційному принципі.

Пенсія за договором, що базується на територіальному принципі, призначається відповідно до законодавства Сторони, на території якої ця особа проживає і звернулась за призначенням пенсії, при цьому стаж роботи, набутий на території іншої Договірної Сторони, зараховується до трудового стажу, витрати на виплату пенсій здійснює держава, на території якої проживає отримувач. За територіальним принципом Україною укладено 14 договорів. Слід зауважити, що Україна також є правонаступницею міжнародних договорів, укладених між СРСР та Монголією, Угорщиною і Румунією. В Україні діючими є міжнародні договори, укладені між: СРСР та Монголією «Про співробітництво в галузі соціального забезпечення», СРСР та Угорщиною «Про співробітництво у сфері соціального забезпечення» і СРСР та Румунією «Конвенція щодо співробітництва у галузі соціального забезпечення між СРСР та Народною Республікою Румунія» від 24.12.1960 р.

За договорами, що базуються на пропорційному принципі, кожна Договірна Сторона призначає та виплачує пенсію за відповідний страховий (трудовий) стаж, набутий на території держави цієї Сторони, тобто кожна з Договірних Сторін призначає пенсію за стаж роботи, набутий на її території. За принципом пропорційності Україною укладено сім договорів про соціальне забезпечення: з Республікою Болгарія, Королівством Іспанія, Чеською Республікою, Словацькою Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Литовською Республікою.

Введення нової страхової системи (прийняття Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»), яка синхронізується з нормами європейського законодавства в цій сфері, з одного боку викликало необхідність переглянути вже діючі міжнародні договори (угоди), а з другого боку відкрило можливості укладення міжнародних договорів (угод) з іншими державами щодо здійснення пенсійного забезпечення сторонами за період сплати страхових внесків у кожній із держав-учасниць.

Україною ведеться підготовча робота щодо укладення таких договорів з Федеративною Республікою Німеччина, Канадою, Аргентинською Республікою, Федеративною Республікою Бразилія, Державою Ізраїль, Сербією та Чорногорією, Турецькою Республікою та перегляду договорів з Республікою Казахстан, Грузією та країнами, які 13 березня 1992 року підписали Угоду про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення.

Двосторонній міжнародно-правовий рівень регулювання соціального захисту між Україною та іншими країнами здійснюється на підставі таких принципів: надання іноземцям національного режиму; територіального або пропорційного принципів призначення і виплати пенсій; збереження права на пенсію при переїзді пенсіонера з однієї країни в іншу; відсутності взаємних розрахунків між країнами, що здійснюють соціальне забезпечення; принципу загальності; заборони дискримінації і рівності; всебічності і розмаїття видів соціального забезпечення; встановлення мінімального рівня соціального забезпечення; збереження набутих прав на конкретний вид пенсії або допомоги при зміні країни постійного проживання.

Так, наприклад, Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами своїх країн, від 14 січня 1993 року встановлює, зокрема, колізійні норми для врегулювання таких питань, як вік особи, з якого допускається прийняття на роботу, виїзд і перебування, трудова діяльність, права і обов’язки працівників, соціальне забезпечення з прив’язками до законодавства країни перебування. Крім того, в цій Угоді взаємно визнаються стаж і дипломи, а також інші документи без легалізації.

Аналогічні норми містяться в Угоді між Урядами України та Республіки Молдова про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Молдова, які працюють за межами своїх держав, від 15 грудня 1993 року.

Угодою між Україною та Португальською Республікою про тимчасову міграцію громадян України для роботи в Португальській Республіці від 13 лютого 2003 року передбачено, зокрема, соціальні гарантії, на які матимуть право працівники, та відповідальність за оплату вартості проїзду між Україною та Португальською Республікою. До громадян України, які мігрують до Португальської Республіки в рамках дії цієї Угоди, на території Португалії застосовуються такі самі умови винагороди та праці, якими користуються португальські громадяни, відповідно до положень законодавства, правил колективної праці, місцевих традицій і звичаїв, а також соціальні гарантії, передбачені португальським законодавством. Громадяни України також користуватимуться такими самими правами й захистом, який отримують громадяни Португальської Республіки згідно з чинним законодавством, стосовно охорони здоров’я та безпеки праці.

Найбільш конкретною у плані соціального забезпечення є Угода між Україною і Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян від 7 жовтня 1996 року, ратифікована ВРУ 17.12.1997 р. В Угоді детально розписаний кожен вид соціального забезпечення населення як відповідно до законодавства України (зокрема, щодо пенсій за віком, по інвалідності та в разі втрати годувальника, допомоги з тимчасової непрацездатності, по вагітності та пологах, при народженні дитини, по догляду за дитиною, допомоги у зв’язку з нещасними випадками на виробництві і професійними захворюваннями, допомоги на поховання, допомоги сім'ям з дітьми, соціальних пенсій), так і відповідно до законодавства Іспанії (зокрема, щодо допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю внаслідок загального захворювання, будь-яких нещасних випадків, не пов'язаних з виробництвом та материнством, допомоги по інвалідності, за віком, в разі смерті та в разі втрати годувальника, допомоги у зв’язку з нещасними випадками на виробництві та професійними захворюваннями; допомоги для сімей).

Договір між Україною та Чеською Республікою про соціальне забезпечення, підписаний 04.07.2001 року та ратифікований ВРУ 22.11.2002 р., поширюється на здійснення таких видів грошових виплат відповідно до правових норм України, як допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, допомога по вагітності та пологах, при народженні дитини та догляду за нею, допомога сім'ям з дітьми, допомога у разі нещасного випадку на виробництві, професійного захворювання, а також смерті потерпілого, яка настала з цих причин, допомога по безробіттю, пенсія за віком, пенсія по інвалідності, пенсія в разі втрати годувальника, допомога на поховання. Відповідно до правових норм Чеської Республіки, забезпечується: допомога під час хвороби та материнства, допомога у зв’язку з інвалідністю, допомога у зв’язку із старістю, допомога членам сім’ї померлого, допомога у зв’язку з каліцтвом та професійним захворюванням, похоронні, допомога по безробіттю, допомога сім’ям з дітьми.

Майже подібні умови передбачаються Д