Кометар до змін в початковій школі психолога Катерини Гольцберг

Шкільні зміни: теорія і практика.

 

Питаннями реформи школи нині не стурбований тільки ледачий: тему нових рекомендацій щодо освіти обговорюють і депутати, і бабусі на лавках біля під'їздів, і навіть сатирики. Втім, у нас усі завжди вважали, що розбираються і в футболі, і в освіті (вихованні) дітей. Фахівців у цій галузі сила-силенна і в інтернеті, і в телевізорі. На жаль, головного споживача освітніх послуг — дитину — ніхто ніколи ні про що не запитує: дорослі звикли керуватися у всьому виключно міркуваннями власної зручності й особистої доцільності. Саме тому освіту в нашій країні давно віддано на аутсорсинг, з правом критикувати її і втручатися у процес коли заманеться, що робить будь-які реформи у принципі неможливими.

 

Бачачи систему освіти як ізсередини, так і ззовні, я часто замислювалася над тим, чому вона так повільно й неістотно змінюється, не підлаштовуючись під реальність, уже давно геть іншу? І, відповідаючи собі на це запитання, я вкотре переконуюся, що якби освіта змінювалася швидше, то вона, як наспіх зібраний автомобіль, розвалилася б на першому ж повороті. Саме консервативність, інертність і нездатність до швидких змін дає нам можливість усе ж таки не зруйнувати школу і досі водити туди своїх дітей. Це не виправдовує системи, але хоч якось пояснює її дивні й досить суперечливі закони. Так, реформи, незважаючи на сприятливі віддалені результати, за всіх часів у школі приймалися з підозрою і недовірою. Бо найпотужніше й вирішальне слово мала Її Величність Інструкція. Кількість паперів і документів, які зобов'язаний мати і заповнювати шкільний педагог, здивує навіть найдосвідченішого бюрократа. І мені, психологу, який 15 років пропрацював у школі, це очевидно. Тому, поки педагог не отримає чіткої інструкції, як діяти і що робити в кожній конкретній ситуації, йому буде досить складно подолати силу інерційної звички дотримуватися попередньої інструкцій.

 

Нинішні зміни, які застали школу не на щонайсприятливішому етапі розвитку нашої країни, вийшли у вигляді рекомендацій, бо закони, що регулюють освітній процес, не підготовлені так, щоб стати інструкціями. Саме тому вчителі так опираються і навіть не хочуть заглиблюватись у суть багатьох процесів, залишаючи собі як зручний інструмент рудименти радянської епохи.

 

Читаючи форуми в соцмережах з жалем для себе, як психолога, усвідомлюю, що й батьки виявилися здебільшого не готові прийняти нові правила спілкування зі школою. Але більшою мірою — саме через те, що не розуміють їхньої суті. Батьки вимагають і вимагають оцінок, силкуючись видозмінити їх з цифр на значки, символи, змінюючи їх за формою, але даючи собі можливість порівнювати успіхи своєї дитини з успіхами її однокласників.

 

Так, тема оцінок виявилася найболіснішою. Батьки настільки утвердилися в тому, що рейтингове місце в класі — запорука успіху, що забувають інколи, що самі вчилися в школі, прямо скажемо, не дуже. Учителі діють за звичною схемою — для них нічого не змінилося, та й підтримка батьків залишається досить потужною, а тих кілька людей, які вимагають виконання рекомендацій, нейтралізують мами з числа найактивніших. Такі є в будь-якому класі!

 

Аргументи адептів оцінювання досить логічні: вони посилаються на брак мотивації за відсутності оцінок, на сильну потребу самої дитини в оцінці, нав'язану ними ж, забуваючи, що конкретний бал у цифровому вираженні — це досить часто просте ставлення вчителя до дитини, і не несе ніякої реальної інформації. Якщо ж це оцінка за контрольну або відповідь на уроці — це результат іще більшої кількості факторів: настрою дитини, її самопочуття, здатності впоратися зі стресом, уміння швидко виконувати завдання, її темпераменту, вміння адекватно сприймати реакцію класу, що до реальних знань узагалі не має жодного стосунку.

 

У більшості випадків серйозною перешкодою до прийняття дитини без оцінок є болісний батьківський перфекціонізм, який захопив націлене на соціальний успіх сучасне суспільство, у якому мільйон юристів і два мільйони менеджерів на одного висококваліфікованого робітника. Вступ до вишу став просто ідеєю фікс, маніакальним бажанням, головною метою успішних батьків. При цьому бажання, потреби й схильності дитини практично не беруться до уваги. Тут варто нагадати слова Альберта Ейнштейна: "Якщо ви будете судити рибу за її здатністю вилізати на дерево, вона проживе все життя, вважаючи себе дурепою". Треба визнати, що шкільна оцінка — абсолютно суб'єктивна, не несе ніякої конструктивної інформації самій дитині, часто є серйозним фактором фрустрації, що виражається в небажанні взагалі йти до школи. Хіба це ознаки хорошої мотивації?

 

На прийом до мене приходять діти, які вчаться обманювати, ховати й підробляти щоденник, дехто має їх навіть два — один для вчителя, інший — для батьків. Вони плачуть на уроках, якщо доводиться давати щоденник на погану оцінку, благають учителя, принижуються, шантажують, проявляють агресію. Чудовий початок щирих стосунків з батьками й учителем, правда ж?

 

Усе сказане не означає, що я вітаю відсутність особистісної диференціації. Я, звичайно ж, за те, щоб дитину хвалити, підтримувати і давати їй правильні посили вчитися, що цілком може виражатися у словах: "Який ти молодець!", "У тебе гарно виходить!", "Сьогодні ти просто розумник, і впорався швидше!" Для багатьох дітей важлива похвала у вигляді тактильних проявів: погладити по голові, поплескати по плечі, потиснути руку. Можуть бути невеличкі призи за найшвидшу, найточнішу або найповнішу відповідь. Це все неважко організувати у звичайній школі. Діти досить швидко орієнтуються і розуміють, хто в класі найрозумніший чи найсильніший, і розберуться в цьому без зовнішніх принизливих оцінок. Учителеві важливо не тільки хвалити мазунчиків, а й помічати тих, кому успіхи даються з труднощами, кому важче відповідати або кому складно дається письмо, але він старався і зробив цього разу краще. Дитину важливо порівнювати не з іншими дітьми, а з нею самою у прогресі: "О, ти сьогодні красивіше пишеш!", "Ти сьогодні виразніше читаєш, тобі вдалося!"

 

Конфіденційність оцінок як необхідний фактор, на мій погляд, узагалі не має піддаватися сумніву. Я, звичайно, розумію, що батькам відмінників дуже приємно, коли на батьківських зборах оголошують успіхи їхніх дітей, але я знаю величезну армію батьків, для яких похід на батьківські збори —пекельні муки. Вони — чудові батьки і роблять усе, щоб їхня дитина була доброю, розумною, щасливою і здоровою, але оця оцінка й презирство ззовні тільки за те, що їхня улюблена дитина отримала 6 з фізкультури чи співів, — просто неймовірний біль і приниження! Хто хоч раз побував у подібній ситуації — обома руками підтримає конфіденційність.

 

Другий факт, який мене вразив у виконанні нових рекомендацій МОН, — те, що вчителі, чиновники, та й багато батьків прийняли надто буквально "принцип зеленої ручки". Виявилося, що багато хто просто замінив червону ручку на зелену, і нею почали виправляти помилки, що в принципі й було рекомендовано. Очевидно, вони вважали червоний колір таким, що "травмує" і лякає дитину, а от зелений — колір надії і спокою, і якщо виправляти помилки ним, дитині не так буде боляче й кривдно. Принцип зеленої ручки полягає зовсім не в цьому, не зміна кольору була ключовою ідеєю. Головне у "принципі зеленої ручки" те, що увага дитини фіксується не на помилках, а на тому, що в дитини вийшло добре, на успіху. Тобто якщо в зошиті написано сорок паличок, то зеленим позначаються найкрасивіші палички, щоб дитина могла мати зразок, на який їй треба рівнятися, і цей зразок вдався саме їй, а отже — вона може нарисувати палички красиво. Коли вчитель виправляє помилки, він фіксує дитину саме на помилках, а мозок навіть дорослої людини так улаштований, що, фіксуючись на помилках, він схильний їх повторювати знову й знову, ніби заучуючи. Фіксуючи дитину на тому, що зроблено правильно, ми мимоволі змушуємо дитину повторювати саме позитивний досвід, відтворювати позитивні емоції. Це стосується не тільки помилок у зошитах. Це стосується й побуту, уміння говорити "спасибі" і "будь ласка", вітатися, стежити за своїм одягом. Ми частіше робимо зауваження дитині за те, що вона зробила неправильно, сприймаючи хороше як належне. Але хіба важко нам відзначити її успіхи? "Ти сьогодні була такою ввічливою", "Ти сьогодні так охайно поїв!" — простіше простого, але ж ми до цього не звикли. А шкода…

 

Про простий олівець. Над цим пунктом не поглумився тільки ледачий. Простий олівець — це право дитини на помилку, якого ми зовсім позбавляємо дітей у школі, змушуючи весь час бути в напрузі й страху перед помилкою. Повірте, ми не виховаємо дорослих, які будуть нездатні писати ручкою. Простий олівець — це всього лиш етап, який може бути припинений у будь-який момент, коли дитина відчує в собі сили писати ручкою не засмучуючись неможливістю виправити помилку. Кожен учитель може в індивідуальному порядку запропонувати дитині писати ручкою в будь-який момент, якщо дитина сама цього захоче. До речі, а як там Леонардо да Вінчі розвивався без кулькової ручки?

 

Ще одна зона суперечок і глузувань — таблиця множення, яку нібито вивчатимуть значно пізніше. Для розуміння цієї рекомендації варто було б заглибитися в закони розвитку дитячого мозку. Таблиця множення для учня другого класу — абстрактне поняття, і для її вивчення дитина семи-восьми років витратить багато сил і енергії, адже сприймати абстрактні речі ми починаємо з 12 років! Саме в цьому віці можна виявити в дитини реальні математичні здібності. А доти дитина користується наочно-дієвим і наочно-образним мисленням. Словесно-логічне (абстрактне) мислення розвивається поступово і дуже часто залежить від індивідуальних особливостей і умов розвитку дитину. Тому треба розуміти, що в другому класі на вивчення таблиці множення піде в рази більше часу, і запам'ятовуватися вона буде з труднощами, а в 10—12 років це буде усвідомленим і значно легшим процесом. Особливо якщо підключити новаторські методики вивчення таблиці множення, зробивши процес цікавим і навіть корисним для мозку, вивчаючи таблицю, наприклад, як числові ряди або використовуючи візуалізації.

 

Те саме стосується й швидкості читання. Усе добре вчасно! Створювати додаткову стресову ситуацію для дитини, яка читає не так швидко, як її однокласники, — абсолютно неправильно. Колись мій учитель фізкультури мені сказав, що для того щоб навчитися швидко бігати, потрібно просто… бігати! Те саме й з читанням. Просто читати, спочатку вголос дитині, щоб викликати цікавість до читання. А потім — просто читати. Про те, як мотивувати до читання, написано так багато статей, що заглиблюватись у це я не буду.

 

Про скасування домашніх завдань, виявляється, теж сперечаються. Батьки настійно вимагають "завантажити" дітей по повній, забуваючи, що половину завдань виконують саме вони — батьки. Будь-яку виставку дитячих робіт у школі сміливо, не кривлячи душею, можна назвати: "Творчість наших батьків". При цьому така творчість стосується практично всіх предметів, починаючи з письма й малювання і закінчуючи виконанням заспаним татом рефератів з фізики чи географії. Важко знайти батьків, які не написали б хоч кілька вдалих паличок у зошиті своєї дитини, щоб полегшити їй життя. А сенс який у цьому? Ну й залиште дітям канікули — законний час відпочинку від будь-якого регламентованого навчання! Нехай спробують хоч у цей час займатися тим, що їм подобається!

 

І все ж таки реформи в дорозі, і, як будь-які реформи, вони з порога сприймаються негативно, бо завжди простіше робити щось так, як ми звикли, не заглиблюючись у суть і не беручи на себе відповідальності. Але мені, як мамі, ще вести молодшого до школи, і я рада, що школа змінюється!