Місце України в Північній війні

Причини Руїни

1) відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті

2) глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики

3) егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

4) перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

Небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Гетьмани періоду руїни

Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Самойлович

Правобережні Павло Тетеря,Петро Дорошенко

Лівобережні Іван Брюховецький,Дем'ян Многогрішний

Гетьман - Іван Виговський – прихильник Польщі. Намагався продовжити діло Хмельницького. Російська держава довго не признають за главу держави І.Виговського, водночас натякаючи, що зроблять це, якщо він погодиться поступитися хоч кількома пунктами підписаних Хмельницьким Березневих статей 1654 року, які обумовлювали широкий суверенітет України. Зрозумівши, що згоди з Москвою він не найде, гетьман почав боротьбу проти Росії з метою звільнення від московської влади. І.Виговському належить видатний документ того часу „Гадяцькі статті”( 1658р.), яким утверджувалися нові умови союзу України і Польщі. Та йому не судилося вижити, тому що він був жорстким до простого українського народу і невигідним для Польщі.

Гетьман - Юрій Хмельницький - взагалі був обраний на гетьманство за раді пам'яті його славетного батька. Його оголосили гетьманом ті полковники, які пішли проти І.Виговського, по зговору з Москвою. Згодом, при прийняті Переяславських статей (1659р.), Москва, скориставшись невпевненістю та молодістю нового гетьмана, змінює більшість статей на свою користь, незважаючи на бажання та потреби українського народу.

Гетьман - Павло Тетеря - був прихильником Польщі. Його було обрано в той час коли відбувся розкол України, розкол поміж прихильниками Москви та козаками які ненавиділи Ляхів, але і не бажали жити під тиском царя Російського. Та за короткий час його змінив - Петро Дорошенко.

Гетьман - Іван Брюховецький - був залежним від Москві. В 1668 році, Брюховецький схилився на умови правобережного гетьмана, та повстає проти Москви. Та козаки, на прихильність Дорошенкові, вбили лівобережного гетьмана та ухвалили називним гетьманом - Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного), який за відсутністю Дорошенко схилився до Московського підданства, тільки намагався повернуть умови Б.Хмельницького, але ж його теж зрадила його старшина і він був засланий у Сибір.

Гетьман - Петро Дорошенко - бажав єдиного - незалежності та самостійності України, щоб була вона „Річчю посполитою козацькою” (республікою). Ставши гетьманом, він вирішив, що боротися з Ляхами та Москвою треба з поміччю третьої сили. І Дорошенко оперся на Турків і Татар. Згодом, коли правобережна Україна була поділена між Польщею, Туреччиною та Дорошенком, гетьман зрозумів, що помилився із союзником, та пізно.Він втрачає авторитет, його поступово кидають соратники, пізніше він зрікається булави на користь лівобережного гетьмана – Самойловича

Гетьман - Самойлович - був лише підступною людиною. Його єдине бажання було отримання булави. Не бажаючи участі своїх попередників, новий гетьман дуже шанував старшину і робив усе, чого вона бажала. З Москвою Самойлович був у добрій згоді, й тільки добивався, щоб швидше скинути Дорошенка.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

 

Місце України в Північній війні

Вирішальним етапом у стосунках між Україною і Росією стало гетьманування Івана Мазепи. Належав до православної шляхти, отримав хорошу освіту, був писарем в уряді П. Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І. Самойловича. У 1687 p., коли усунули І. Самойловича, його наступником було обрано І. Мазепу Це був надзвичайно складний для України час. Українські землі були розділені між державами. Коломацькі статті 1687 p., договірні статті між гетьманом і російським урядом, ще більше обмежували автономні права України.

Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну ставку він зробив на козацьку старшину і шляхту, прагнучи перетворити їх на міцний привілейований клас. Відбулося посилення всіх форм експлуатації селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві.

Головною метою І. Мазепи було об'єднання земель України в єдину незалежну державу. Великі сподівання гетьман покладав на молодого російського царя Петра І (1689—1725 pp.). Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки.

У 1700 р. між Швецією і Росією розпочалася Північна війна, у якій остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні.

Але 1708 р. І. Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом XII, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.

Причини, які змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів:

1) Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не відповідало прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

2) Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські й матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у війні як «гарматне м'ясо». Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

 

3) У Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні й вийти на береги Балтійського моря.

 

У жовтні 1708 р. військо Карла XII вступило на територію України. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана.

По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Він надто далеко відірвався від життєвих потреб народу і не користувався популярністю в народних масах.

По-друге, для народу цей крок Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємним.

По-третє, Петро І вжив швидких і рішучих дій проти Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали в усіх церквах) та залякавши населення України репресіями, спрямованими проти прибічників гетьмана. Царські війська знищили столицю І. Мазепи — місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорозьку Січ.