Види цивільно-правової відповідальності

ОСОБИСТА МАЙНОВА

Позадоговірна

1. Фізична екзикуція - помста

2. Боргова тюрма 1. В розмірі заподіяної шкоди

3. Страта боржника 2. Ноксальна – за шкоду, заподіяну

4. Продаж за тібр – у рабство рабом або твариною

3. Комулятивна – злодіїв, співучасників, переховувачів, пособників

Договірна – в розмірі заподіяної шкоди

Якщо ніхто не виявляв бажан­ня сплатити за нього борг і викупити його на волю, на третій базарний день боржника або страчували, або продавали за Тібр, тоб­то в рабство. Ця ж таблиця проголошувала: «У третій базарний день хай розрубають боржника на частини. Якщо відсічуть більше або менше, то хай це буде їм виною».

З розвитком товарообороту римляни дійшли висновку, що пока­рання боржника навіть смертю не відшкодовує заподіяних креди­тору майнових збитків. Набагато краще і вигідніше замість фізичної розправи примусити його до відшкодування заподіяних збитків —відповідати власним майном. Таким чином, особиста відповідаль­ність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм майном. У приватному праві вона посіла усталене місце.

Майнова шкода (збитки) — це обчислене в грошовій сумі будь-яке зменшення наявного майна та інше ущемлення майнового ін­тересу однієї особи, заподіяне протиправними діями іншої осо­би. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елемен­тів: a) damnum emargens — позитивна втрата; б) lucrum cessans — втрачена вигода. Ульпіан вчив враховувати не тільки позитивну втрату, а й втрачену вигоду (Д. 13.4.2.8).

Позитивна втрата — будь-яке зменшення наявного майна. Втрачена вигода — неодержання передбачуваного прибутку, на­приклад, вбитий раб-співак, раб-художник. Зменшення майна ра­бовласника на вартість одного раба — позитивна втрата, однак раб приносив власнику певну вигоду своїм талантом, якого рабовлас­ник позбавився — це втрачена вигода.

Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конкретних обставин, часу і ринкової кон'юнктури. Боржник ніс відповідаль­ність в обсязі заподіяної шкоди.

У приватному праві на визначення обсягу відповідальності бор­жника не впливає ступінь його вини. Вона має значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від такої. Наявність легкої вини дає підставу притягти до відповідаль­ності позичальника за договором позики, але звільняє від відпо­відальності хранителя. Обсяг встановленої відповідальності борж­ника не залежить від ступеня вини. Він однаково відповідає за умисел, грубу і легку вину.

Важливо враховувати ще один момент. Відповідальність одна­кова за будь-яку вину. А якщо немає вини, але є відповідальність? У якому випадку вона буде більш суворою — за умисел, легку чи грубу вину чи без вини? Обсяг її завжди однаковий (за будь-яку вину і без вини) — в розмірі заподіяної шкоди. Але підвищена, більш сувора відповідальність буде у випадках, коли вона настає без вини. Відповідальність за вину природна, закономірна. Коли ж вона настає без вини — це важко усвідомлюється, здається не­справедливим, а тому є більш суворою.

Теорія відповідальності за невиконання або неналежне вико­нання зобов'язання та інше протиправне заподіяння шкоди чужо­му майну, розроблена римськими юристами, виявилась настільки життєздатною, що збереглася в своїй основі і в сучасному праві.

Підстави звільнення боржника від відповідальності. Римське приватне права знало дві підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язан­ня: випадок (casus) і нездоланна сила (vis maior).

Випадок — це спеціальний правовий термін для позначення за­гибелі речі або іншої неможливості виконати зобов'язання без ви­ни боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за яких немає ви­ни боржника, проте виконати зобов'язання стало неможливим.

За загальним правилом, за випадок боржник відповідальності не несе (за винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дво­рів і готелів). Джерела стверджують: casus a nullo praestatur — за випадок ніхто не відповідає.

Нездоланна (непереборна) сила — дії стихійних сил природи, які неможливо ні передбачити, ні усунути. Загибель речі або інша неможливість виконання зобов'язання, що настала внаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.

 

Забезпечення зобов'язань

Кредитор завжди зацікавлений в тому, щоб зобов'язання було виконане реально і в установлений строк. У разі його невиконання боржником кредитор має право звернути стягнення на його майно. Проте кредитор воліє бути впевненим як у реальному і своєчасно­му виконанні самого зобов'язання, так і в реальній можливості відшкодувати збитки, заподіяні його невиконанням. Нарешті, зо­всім непогано мати правові засоби, які змушували б боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання настанням не­гативних для нього наслідків.

Римляни розробили досить широку систему правових засобів забезпечення зобов'язань, основними з яких є: завдаток, неустой­ка, поручительство і застава (рис. 2).

Завдаток (агга) — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) вручає другій сторо­ні — кредитору (продавцю) в момент укладення договору. Спочат­ку завдаток відігравав роль доказу факту укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення, але завдаток підтверджував його вірогідність. Штрафну функцію завдаток на­був вже в епоху Юстиніана, який встановив її указом (528 p.). Ця функція полягала в примусі боржника до виконання зобов'язання (arra poenalis). При забезпеченні зобов'язання завдатком боржник втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Кредитор, який від­мовився від договору, зобов'язаний був повернути завдаток у по­двійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався в рахунок платежу за зобов'язанням.