Античні міста-держави і колонії в Криму.

План

1. Предмет, завдання і курсу історії України і методологічні принципи історичної науки.

2. Історіографія курсу історії України і проблеми періодизації історії України.

3. Періодизація первісного суспільства. Трипільська культура.

4. Кочові племена на території стародавньої України.

5. Антична цивілізація Північного Причорномор'я.

6. Східні слов’яни.

Вступ

Курс “Історія України”, який вивчається в навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації – важлива ланка в підготовці висококваліфікованого спеціаліста. В ґрунтовному, вдумливому вивченні національної історії українського народу міститься велика пізнавальна і виховна сила.

Наука являє собою систему об’єктивно - істинних, перевірених практикою знань людей про природу, суспільство і людське мислення, які одержали своє вираження у формі понять, визначень, формул і законів.

Термін “історія” давньогрецького походження. Спочатку він означав “дослідження”, “розповідь”, тобто вивчення минулого. Згодом цей термін перейшов у латинську мову і поширився в усіх країнах Європи. Є декілька значень поняття “історія”.

У широкому розумінні слова “історія” – це загальний процес розвитку. Ми говоримо про історію всесвіту, історію природи, історію людини тощо. Під “історією” в більш вузькому значенні слова ми розуміємо життя і розвиток людського суспільства. Терміном “історія” позначається також наука, що вивчає минуле людського суспільства.

Отже, в концентрованій формі можна сказати: історія – це, з одного боку, процес, рух у часі, а з другого, - пізнання цього процесу.

Предметом курсу “Історія України” є вивчення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях. На кожному історичному етапі характер життя людей, їх політичні, моральні відносини, правові норми тощо завжди визначаються способом добування матеріальних благ, тобто способом виробництва, який містить у собі продуктивні сили і виробничі відносини людей.

Звідси випливає, що історія суспільства взагалі та історія України зокрема, як наука, вивчає насамперед розвиток продуктивних сил, спроби виробництва, суспільно-економічні формації, що змінювали одна одну протягом тривалого і складного історичного шляху, який пройшов один із слов’янських народів – український. Історія України – це історія виробництва матеріальних благ, історія трудящих всіх національностей, що населяють українські землі і є основною силою виробничого процесу.

Історія України знаходиться сьогодні у центрі політичних дискусій, потребує наукового осмислення.

При вивченні історії необхідно дотримуватись таких принципів як історизм, всебічність, науковість, об’єктивність.

Принцип історизму вимагає, щоб кожне явище розглядалося тільки історично, у зв’язку з іншими явищами, тільки у зв’язку з конкретним досвідом історії. Дотримання історико-хронологічної послідовності при висвітленні історичних подій з обов’язковим закріпленням у пам’яті хронологічних дат є найпершою, вирішальною умовою вивчення історії.

Хронологія – допоміжна наука про вимірювання і встановлення часу. На основі історичних документальних даних визначається час тієї чи іншої події. У кожного народу по-різному велося літочислення, тому історичні дати нерідко добуваються ціною напружених, головоломних пошуків.

Система виміру часу заснована на явищах природи, які повторюються. В основу виміру часу /календаря/ покладені доба і рік, пов’язані з рухом Землі навколо своєї осі і навколо Сонця. Сонячний рік не має цілого числа діб / 365 днів, 5 годин, 48 хвилин і 46 секунд/. Оскільки такий рахунок незручний, то існують календарі, що відступають від сонячного року.

В 46 р.до н.е. Юлій Цезар запровадив сонячний 12 – місячний календар, названий юліанським за іменем ініціатора реформи. У цьому календарі тривалість року становила 365 діб з чвертю, тобто близька до істинного року. В основу його покладений 4 – річний цикл, в якому три простих роки і один високосний з додатковим днем у лютому. Кількість днів у місяцях було встановлено у такому вигляді, в якому вона існує тепер у нашому календарі.

Вимір часу за новим календарем розпочався І січня 45 року до н.е.

Юліанський календар розходився з астрономічним роком на ІІ хвилин 14 секунд. Через 128 років набігала ціла доба, а в 1582р. Розходження досягло 10 діб. В результаті, час проходження Сонця через точку весняного рівнодення пересувався від березня до лютого. Це призводило до переміщення релігійних свят: весняних на літо, літніх-на осінь і т.д. Назріла проблема календарної реформи.

24 лютого 1582 р. Папа Григорій ХІІІ видав спеціальну буллу про проведення реформи. Згідно з нею за 4-м жовтня 1582 р. Юліанського календаря в новому григоріанському календарі мало йти 15-е жовтня. Щоб надалі не було відставання, ухвалили через кожні 400 років відкидати три високосні роки / за григоріанським календарем високосними вважалися тільки ті роки, останні дві цифри яких були нулями, а перші дві ділилися на 4, наприклад, 1600, 2000/. Григоріанський календар відстає від сонячного року на І добу тільки через 3 тис. років. Різниця між старим і новим стилем в даний час рівна 13 добам.

Однак, за григоріанським календарем траплялися роки, коли християнська Паска збігалася з єврейською/ її святкують між 22 березня та 25 квітня/, а за церковними канонами допускати цього не можна. Тому православна церква на Константинопольському соборі у 1583 р. Категорично відмовилась від григоріанського календаря. У багатьох країнах акту впровадження нового календаря передував тривалий період боротьби між різними релігіями. Лише наприкінці ХVІІІ ст.. він був прийнятий в усіх католицьких і протестантських країнах.

У 988 р. Київська Русь прийняла християнство. Одночасно з цим до нас перейшло й літочислення – юліанський календар з римськими назвами місяців. Лічба років у ньому велася від “створення світу” яке нібито відбулося за 5508 років до нашого літочислення.

Протягом багатьох віків початком року вважалося І березня, але в 1492 р. Відповідно до церковної традиції початок року було перенесено на І вересня і відзначалося в Росії ще понад 200 років. Однак через декілька місяців, після того як москвичі І вересня 7208 р. Відсвяткували Новий рік, їм довелося свято повторити. Це сталося тому, що 19 грудня 7208 р. Підписаний і опублікований указ Петра І про реформу календаря в Росії, згідно з яким впроваджувались новий початок року – І січня і нова ера-християнства. Петро наказав день після 31 грудня 7208р. Від “створення світу” вважати І січня 1700 р. Від “народження Христа”.

Реформі юліанського календаря довго і вперто протидіяв Російський найсвятіший синод. Новий стиль у нас впроваджений лише після Жовтня декретом від 14 лютого 1918 р.

Виникає питання: при якій же умові можлива однакова, загальна достовірна хронологія? Відповідь на це питання однозначна. Однакова, вірогідна хронологія неможлива без ери, тобто без лічби років від певного вихідного числа. Для того, щоб визначити подію в даних абсолютної хронології, іншими словами, щоб визначити рік, в якому сталася певна подія, необхідно мати якийсь момент, від якого починається лік. Ми тоді можемо вказати, що така-то подія відбулася в такому-то році до або після вихідного моменту. Візьмемо такий простий приклад: коли жителі якогось містечка говорять, що школа у них побудована за 50 р. До “великого пожару”, то тут виявляється спроба створити свою місцеву еру. Однак, для того, щоб з такою “ерою” можна було виконувати хронологічні розрахунки, необхідно знати, коли ж сталася пожежа. Лише тоді, коли ми знаємо, що вона відбулася 75 років назад, ми можемо вирахувати, що школа побудована 125 років назад, а лікарня – 60 років назад. Отже, в цій “пожежній ері” головну роль відіграє не той факт, що в той чи інший день відбулася пожежа, а той факт, що в той чи інший день відбулася пожежа, а той факт, що вихідним пунктом для розрахунків взятий день за 75 років до нас.

Ера має чисто умовне значення, вихідним пунктом її може бути і історичне явище, і міфічне, оскільки в лічбі років важлива не реальність вихідної події, а інший бік справи. Важливо, по-перше, знати, який проміжок часу відділяє нас від того дня, який ми умовилися вважати вихідним пунктом ери, по-друге, важливо напевне знати, які реальні проміжки в роках, місяцях і днях відділяють датовані події як одну від одної, так і від нас.

Вихідним числом християнської ери взято міфічне народження Ісуса Христа-30-й рік до н.е., цей рік християни прийняли за перший рік свого літочислення. Християнську еру у 525 р. н.е. запропонував римський монах Діонісій Малий, скіф за походженням. У 532 р. Вказана ера була прийнята в Римі, у VІІІ ст. Вона почала поширюватись у Франції, а в ХІХ ст. Утвердилась у всіх християнський країнах. В Росії візантійська ера була замінена християнською указом Петра І від 29 грудня 1699 р.

Які ж джерела вивчення історії України?

Вирішальна роль у вивченні життя людей у докласовий і ранньокласовий період належить археології, допоміжній історичній науці, яка на основі речових археологічних пам’яток досліджує розвиток людського суспільства від кам’яної доби до середньовіччя. Археологія тісно пов’язана з етнографією, лінгвістикою, антропологією, історичною географією.

Джерелами стародавньої історії східних слов’ян є, насамперед, твори візантійських, західноєвропейських, арабських істориків і письменників.

Серед джерел історії Київської Русі особливе місце посідають літописи. Літописи дійшли до нас не в оригіналі, а в пізніших редакціях і списках. Список – це копія з оригіналу. Коли ж допущено відхилення від оригіналу, внесені власні спостереження переписувача тощо, то тоді говорять про редакцію.

Найповнішим літописом є “Повість временних літ”. Відомі три його редакції. Перша, автором якої був монах Києво-Печерського монастиря Нестор, складена в 1113 р., до нас не дійшла. Другу редакцію склав у 1116 р. Ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр. Вона дійшла до нас у трьох списках - Лаврентієвському, Радзвільському і Троїцькому / Московському академічному /. Лаврентіївський список дістав назву імені переписувача Лаврентія, який склав його для суздальського князя Дмитра Костянтиновича у 1377 р. Радзівільський список датується ХV ст.. Він належав литовському князю Богуславу Радзівілу, звідси назва – Радзівільський. Троїцький список загинув у 1812 р. Третя редакція літопису, створена в 1119 р. Невідомим автором, має два списки – Іпатіївський, знайдений в Іпатіївському монастирі у Костромі, складений у ХV ст.., і Хлєбніковський, що належить до ХVІІ ст.. “Повість временних літ” – основне джерело Київської Русі.

Для вивчення історії південно-західних земель періоду феодальної роздробленості особливу цінність мають Київський та Галицько–Волинський літописи, що дійшли до нас у списках Іпатіївського літопису.

Хронологічно Київський літопис є продовженням “Повісті временних літ” і охоплює події від 1113 до 1200 року. З цього твору постає напружене і складне життя Південної Русі у ХІІ ст.. Тут вперше згадується слово “Україна”. Описуючи смерть переяславського князя Володимира Глібовича в 1187 р., літописець пише, що за ним всі переяславці плакали. І далі додає: “О нем же Украина много постонала”. Під 1189 р. Літописець розповідає про події в Галичині, коли галицькі бояри послали послів до Ростислава, закликаючи його на князювання в Галичі. В літописі відмічається, що він приїхав до “України Галицької”. Отже, уже в ХІІ ст.. назва “Україна” стосувалася всіх південно-західних руських земель.

Історія південно-західних земель, зокрема Галицько-Волинського князівства, знайшла відображення в Галицько-Волинському літописі, що висвітлює події від 1201 до 1292 р.

Надзвичайно велику цінність для вивчення історії Київської Русі має “Руська правда” – найдавніший юридичний збірник. Знайдено понад 100 списків “Руської правди”.

Серед пам’яток світської літератури Київської Русі відомі “Слово о полку Ігоревім”, “Повчання дітям” Володимира Мономаха, “Слово про закон і благодать” Іларіона тощо.

Цінними історичними джерелами з історії України до ХVІІ ст.. є Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Хмільницький літописи. Найцінніші відомості падають літописи Самовидця, Г.Граб’янки, С.Величка.

Джерела історії України середини ХVІ – першої половини ХІХ ст. можна поділити на такі основні групи: документи і матеріали вищих органів державної влади, органів та установ державного управління; ревізії та описи; статистичні матеріали; періодична преса, мемуари, історичні твори.

За тоталітарної системи, коли відбулося зрощення партійного і державного апаратів, які у широкому масштабі застосували репресії проти своїх політичних противників, написати правдиву історію України було неможливо.

Сьогодні історія України має бути вивчена значно глибше, детальніше, всебічне, без наперед заданих орієнтирів та оцінок. Адже саме догматичні стереотипи, надмірна політизація історії, вульгаризація класового підходу в оцінці історичних явищ і процесів перешкоджали об’єктивному її вивченню, призводили до спрощеного аналізу проблем.

Курс “Історія України” покликаний озброїти студентів міцними і глибокими знаннями про розвиток України з найдавніших часів до наших днів, сприяти формуванню національної самосвідомості та патріотизму.

 

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

ПОЧАТОК ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ.

Первісне суспільство у межах території сучасної України співвідносять з археологічними періодами – віками, виділеними залежно від матеріалу, з якого виготовляли знаряддя праці.

- давній кам’яний вік (палеоліт) - від появи людини до 13 тис років до н.е.

На території України люди жили з давніх часів. Найвірогіднішими напрямками їхнього проникнення були західний та південно-західний. Цей найперший період людського існування отримав назву палеоліт, або старий кам'яний вік. Для нього характерний найбільш примітивний розвиток продуктивних сил і суспільної організації. Люди проживали первісними стадами, мали парно-груповий характер шлюбних зв'язків. займались збиральництвом,,.

Основними пам'ятками людського життя того часу, найвідомішими стоянками епохи палеоліту є кримські печери КіЇк-Коба (Заскельне (Крим),, Чокурча, Старосілля, навіс Заскельний, стоянки біля с. Королево на Закарпатті, у Донбасі поблизу м. Амвросіївка, на Дністрі, в с. Лука-Врубливецька та ін.

На території України первісна людина з'явилася в палеоліті близько 1 млн. років тому. Це доведено розкопками поселення біля с. Королеве на Закарпатті.

Первісні люди в цей час користувалися примітивними знаряддями праці з дерева і каменю (загострені палиці, рубила, скребла, гостроконечними), займалися збиральництвом, полювали на дрібних тварин. У пошуках їжі часто переходили з місця на місце, їх колективи не були сталими (первісне людське стадо). Жили в печерах або житлах – наметах, зроблених з кісток мамонта та дерева.

В епоху палеоліту клімат був Теплим, але час від часу наступали періодичні похолодання - передвісники Дніпровського зледеніння.

Близько 35-40 тис. років т ому з’являється людина сучасного типу, названа людиною розумною. Поступовий розвиток призвів до зникнення пітекантропа і неандертальця і появи кроманьйонського типу людини. Його називають ще гомо сапієнс, або людина розумна, наближена до сучасного типу людини. Для цього часу характерна і більш досконала форма організації людей - рід, Первісне людське стадо змінюється родовою общиною, де головну роль відігравала жінка. Та матріархат не означав провідної ролі жінки у виробничій сфері, хоч її роль в охороні житла, вогню, дітей, приготуванні їжі і т.п. важко переоцінити. Спорідненість у роді визначається за материнською лінією в силу домінування жінки у суспільному, економічному житті людського колективу (матріархат). Окремі роди об'єднувалися в племена, Виникає релігія, мистецство (наскельні розписи), різб'ярство, скульптура з глини.

- середній кам'яний вік (мезоліт) – від 13 тис. років до н.е. до 7-7 тис. років до н.е. Близько 13 тис. років тому на зміну пізньому палеоліту прийшов мезоліт, або ж його називають середній кам'яний вік. В цю епоху відбулися кардинальні зміни в природному середовищі. Десь 11 тис. років тому в Європі зник останній льодовик. Клімат пом'якшав, сформувався сучасний кліматі ландшафт.

Внаслідок зміни природного середовища люди перейшли переважно до полювання на дрібних тварин, що в свою чергу призвело до появи лука і стріл. На цей час припадає початок приручення собак, свиней, кіз, а потім великої рогатої худоби. У первісному суспільстві виникає племінна організація.

В цей час удосконалювались і знаряддя праці. На зміну дрючку і загостреному каменю прийшли спис та списометалка. Поширюються знаряддя з кістки, у тому числі голки. Люди починають шити одяг, займатись рибальством, будують житла-землянки. Ширше використовується вогонь. Формується племінна організація; Для цього часу характерні стоянки і поселення: Мізинське на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці і т.п. Найбільш відомими стоянками епохи Мезоліту с Таиі-Аїр, Мурзак-Коба, Заміль-Коба в Криму, Білолісся, Гиржеве, Мирне-на Одещині, Гребеники - на Дністрі

Та на більшості теперішньої території український нар од почав формуватися в неолітичну добу (новий кам'яний ві к).

Новий кам'яний вік ( неоліт)- 6-4 тисячоліття до н.е. Неоліт - заключний період кам'яного віку. Саме в цей час людина переходить від сповивального господарства до відтворюючого (землеробство і скотарство). Люди переходять до осілого способу життя, будують хати, займаються ткацтвом, плетінням сіток для лову риби, виготовляють досконаліші знаряддя праці з каменю (ножі, серпи, зернотерки) і кісток (гачки, гарпуни, мотики). Різко зросли в Цей час роль і значення сім'ї. На сьогодні відомо понад 500 неолітичних поселень в межах сучасної України.

Як зазначає Н. Полонська-Василенко, вже перед VI тис. до н.е. на тлі подальшого етнічного розвитку Європи була помітною балто-білорусько-українська єдність. І хоч ця єдність виявилась нетривкою, від неї в Україні започаткувалась одна із найдавніших в історії трипільська культура.

Мідно-кам’яний вік (енеоліт) – 4-3тисячоліття до н.е. Люди опановують технології виробництва й обробки першого відомого людини металу – міді; вдосконалюється землеробство, скотарство; з'являється гончарство, винайдено колісний транспорт. Формуються великі племена, територіальні общини.

Найбільш яскравою археологічною культурою доби енеоліту є трипільська культура. Перші знахідки цієї культури поблизу с. Трипілля на Київщині дослідив археолог В. Хвойко ще наприкінці XIX ст. Та її всесвітнє визнання прийшло лише у 70 рр. XX ст. Характерні риси цієї культури прослідкуються до І тис. до н.е. Найвищого ж розвитку вона досягла між 4000-3250 рр. до н.е.

У цей час її племена займали простори Східної Європи від Карпат до Слобожанщини, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Трипільська культура на той час була однією з найбільш розвинених у Європі. Трипільці вирощували десять злакових Культур, льон, використовували у землеробстві як тяглову силу велику рогату худобу. Крім того розивалось тваринництво (велика рогата худоба, свині, вівці, кози, приручували диких коней та ін. у трипільців розвинутими були домашні промисли (прядіння, ткацтво, виготовлення одягу та ін.), металообробка. Високого розвитку досягло гончарне виробництво. Воно характеризувалось різноманітністю форм посуду, і його вишуканим оздобленням, хоч при цьому трипільські племена не знали гончарного круга і колеса. Основними знаряддями праці були ножі, мотики, різці, свердла, тесла і т.п. Виготовляли їх із каменю, кременя, кістки. Мідні Вироби надзвичайно рідкісні і не витіснили каменю. Оселі трипільці споруджували на два поверхи, послуговуючись деревом та глиною. Вони Винайшли і передали наступним поколінням систему забудови міст за коло-радіальним принципом. На пізньому етапі розвитку у трипільців з'явились гігантські поселення - протоміста. Їхня площа сягала до 400 га з кількістю 1,5 тис. будинків. Ймовірно, що тут могли проживати від 10 до 30 тис. чоловік. Зокрема, таким є поселення Доброводи, Майданецьке, Талянки та ін.

У трипільських хліборобів був поширений культ сонця, вогню, богині-матері. Численні дослідники дійшли висновку не лише про спільність матеріальних культур народів, що заселяли територію України. За духовним виявом, образотворчою мовою, стильово-композиційними засадами, а звідси і за глибиною проникнення в сутність світобудови мистецтво трипільців та українців теж етнічно спільне.

За рівнем соціально-економічного розвитку населення трипільської культури підійшло до рівня цивілізації Єгипту та Близького Сходу.

 

бронзовий вік – кінець ІІІ – початок 1 тис до н.е. У другій половині ІІІ тис. до н.е. на території України розпочалася епоха бронзи. У цей час тут існувало декілька етнокультурних груп. До них належить ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна, шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарнхінська та інші археологічні культур и. Бронзовий вік став завершальною стадією первіснообщинного ладу. Саме у цей час виникли умови для станово-класових відносин, для яких характерна патріархальна організація суспільства, що змінила матріархат.

Поширюються вироби з бронзи – першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з кольоровими металами (оловом). Основними галузями господарства залишаються землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Подальшого розвитку набувають ремесла, відбувається другий суспільний поділ праці – відокремлення р емесла від землеробства. Відбувається перехід до батьківської (патріархальної) общини; зростає майнова і соціальна нерівність (особливо у скотарів). З'являється таке явище як кочівництво.

- залізний вік – від рубежу ІІ-1 тис. до н.е. до початку середньовіччя (У ст. н.е.). З'являються залізні знарядді праці. Зростає соціальна нерівність і формуються ранньодержавні утворення.

Отже, найдавніші люди, які заселяли територію України, спочатку утворювали людські стада, потім роди і племена, спільно працювали, володіли майном і знаряддями праці, порівну розподіляли між собою продукти харчування, розвивали матеріальну і духовну культуру, Історію первісного суспільства завершив залізний вік, Родовий строй розпався.

Кіммерійці і таври. Першими, хто оволодів знаряддям праці з заліза, зброєю з нього на території України, були кочові племена кіммерійців. Вони, напевно, належали до однієї з груп ірано мовного населення. Вперше про них згадує Гомер в "Одісеї" як про вправних вершників і славних молокоїдів. Це - найдавніша писемна згадка про Україну. Кіммерійці заселяли межиріччя Дону і Дністра аж до VII ст. до н.е., поки їх не витіснили звідти ірано мовні скіфи.

Жили вони в степах Північного Причорномор'я від Дону до Дунаю. Були дуже войовничими. Це перший народ на території У., назва якого дійшла до нас. Найбільше й найдостовірніше розповів про кіммерійців грецький історик У ст. до н.е. Геродот.

Згадки про них знаходимо також в ассирійських джерелах. Ассирійська назва "кіммераї" означає "велетні".

Є три версії щодо походження кіммерійців. Перша – це давньоіранський народ, який прийшов на землі У. через Кавказ. Друга – вони з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку праіранської степової культури, а прабатьківщиною їхньою було Нижнє Поволжя. Третя – кіммерійці були місцевим населенням.

Археологи знаходять речові пам'ятки кіммерійців у Північному Причорномор’ї, на Північному Кавказі, У Поволжі, на нижній течії Дністра та Дунаю. Кіммерійці були іраномовними.

Ранні кіммерійці вели осілий спосіб життя. Пізніше, у зв'язку з настанням посушливого клімату, вони стали кочовим народом і розводили в основному коней.

Племена кіммерійців об’єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами, булавами. К. воювали з царями Урарту і Ассирії.

Поселення к. були тимчасовими, в основному табори, зимівники. Але вони мали свої кузні і ковалів, які виготовляли залізні та сталеві мечі і кінджали найкращі на той час у Стародавньому світі. Самі вони метал не добували, користувалися залізом, добутим лісостеповиками або кавказькими племенами. Їхні майстри виготовляли кінські вудила, наконечники стріл, прикраси. Вони мали восокий рівень розвитку керамічного виробництва. Особливо гарними були кубки з лощеною поверхнею, прикрашені геометричним орнаментом.

К. вміли чудово обробляти кістки. Дуже красивими були у них прикраси, зроблені з напівкоштовного каміння. Збереглися до наших днів зроблені к. кам"яні могильні плити із зображенням людей.

Жили к. патріархальними родами, які складалися з сімей. Поступово у них виділяється військова знать. Цьому у великій мірі сприяли грабіжницькі війни. Їх основною метою було пограбування сусдніх племен і народів.

Релігійні уявлення к. відомі за матеріалами поховань. Знатних людей ховали у великих курганах. Було чоловічі і жінночі поховання. У чоловічі поховання клали кинджали, вуздечки, набір наконечників для стріл, кам"яні бруски, жертовну їжу, коня. У жіночі – золоті та бронзові кільця, скляне і золоте намисто, глиняний посуд.

Археологічні знахідки показують, що к. мали зв'язки з племенами Приазов'я, Західного Сибіру та Кавказу. Серед виробів мистецтва знаходили жіночі прикраси, оздоблену зброю, кам'яні стели без зображення голови, але з ретельно відображеним кинджалом, сагайдаком зі стрілами і обов'язково – могильним бруском.

Майже одночасно з кіммерійцями у південній частині Криму проживало корінне населення таври (від грецького слова таврос – тур). Віл таврів походить і назва Кримського півострова _ Таврида, введена царським урядом після приєднання Криму до Росії у 1783 р. Давньогрецький історик Геродот у своїй книзі "Історія" розповів, що таври на гірських плато займалися скотарством, в долинах річок – землеробством, а на чорноморському узбережжі – рибальством. Вони займалися також і ремеслами – були вправними гончарами, уміли прясти, обробляти камінь, дерево, кістки, роги, а також метали.

З другої половини І тисячоліття до н.е. у таврів, як і у інших племен з'явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Їхня держава – Таврика (ІХ – І ст. до н.е.) розвивалася як рабовласницька. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами – скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював землі Таврики.

Доля Таврики, як і Кіммерії, була трагічною: спочатку у ІІ ст. до н.е. її підкорив понтійський цар Мітрідат УІ Євпатор, а в другій половині І ст. до н.е. захопили римські війська, потім вони зазналии навали готів і гунів. Остаточно у середні віки таври були винищені або асимільовані татарами, які завоювали Крим. Самобутня культура таврів була втрачена.

Х-УІІ ст. до н. е. – існування кіммерійців у Північному Причорномор"ї.

1Х-І ст. до н.е. – держава Таврика.

 

Скіфія та Сарматія. У УІ-ІІІ ст. до н. е. у південноукраїнських степах панували іраномовні племена скіфів, які витіснили звідси, або частково асимілювали кіммерійців. Скіфи поширили свій вплив і на лісостепову зону України. Згідно з відомостями давньогрецького історика Геродота, степовими просторами Лівобережжя і Правобережжя Дніпра володіли скіфи-кочівники й царські скіфи. На схід від Дніпра, в лісостепу, мешкали скіфи-землероби, між Дніпром і Дністром – скіфи-орачі. Власне скіфами були племена царських скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими племенами.

Наприкінці УІ ст. до н.е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі скіфами, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів (сколоти). Причорноморська скіфія,

За Геродотом, поділялась на три царства, одне з них очолював головний цар, а два інших – молодші царі.

Найвищого піднесення досягла Скіфія в ІУ ст. до н.е. Воно пов"язане з ім’ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіпа ІІ (батька Олександра Македонського). Могутньою лишалася держава скіфів і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н.е. Проте на межі ІУ-ІІІ ст. до н.е. Скіфія занепадає. Причинами занепаду були: погіршення кліматичних умов і падіж худоби, виснаження економічних ресурсів Лісостепу через їхню активну експлуатацію тощо.

Наприкінці ІІІ ст. до н.е, Велика Скіфія під натиском сарматів припиняє своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Скіфи залишили по собі в українських степах багато курганів. Найбільш відомі з них Солоха і Гайманова Могили на Запоріжжі., Товста Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині. Розкопки курганів, які були похованнями знатних скіфів, дозволили нам познайомитись зі скіфською культурою, звичаями, побутом, соціальним становищем. Прикраси скіфів вирізнялись стилем (" звіриний стиль "). Найбільш відомою знахідкою вчених була золота пектораль, золотий гребінь та ін.

Скіфи вели активну торгівлю з грецькими містами Причорномор'я, були вагомою силою навколо Чорного моря.

У ІІІ ст. до н.е. в Північне Причорномор'я за сходу почали проникати іраномовні сарматські племена. У ІІ ст. до н.е. вони займали межиріччя Дону і Дніпра, на рубежі нової ери – Дніпра і Дністра. Протягом шести століть (ІІІ ст. до н.е. –ІІІ ст. н.е.) вони панували в степах північного Причорномор'я. Як і скіфи, сармати займалися скотарством і вели кочовий спосіб життя: розводили великі стада великої рогатої худоби, табуни коней, отари овець, займалися полювання тощо. Жили в кибитках, влаштованих на возах. Сармати були вправними також і в різних ремеслах. Велике значення в житті сарматів мали війни. Особливо зросла роль війни під час просування сарматів на захід. Це призвело до утворення великих союзів сарматських племен. Водночас удосконалювалася організація війська, воєнна тактика., озброєння. З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор'я значно розширилися їхні зв'язки з античними містами.

Від середини ІІІ ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з'явилися вихідці з Північної Європи – готи.

Спільно з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угрупувань), готи здійснювали спустошуючі напади на міста Північного Причорномор'я.

УІ- ІІІ ст. до н.е. – панування скіфів у Північному Причорномор'ї

ІІІ ст до н.е. – ІІІ ст. н.е. – панування сарматів у Північному Причорномор'ї

 

Античні міста-держави і колонії в Криму.

Важливу роль стародавній історії України відіграли греки-колоністи. У середині УП ст. до н.е. вони засновали у Північному Причорномор'ї та Приазов'ї цілий ряд торговельних факторій, що претворились на рабовласницькі міста-республіки. Найважливішими серед них були Тіра, Ольвія, Херсонес, Фанагорія, Пантікапей, Танаїс та ін. Між ними і місцевим населенням встановилися тісні торговельно-економічній культурні зв'язки. Єдиним державним об'єднанням грецьких міст-держав було Боспорське царство, яке вникло у V ст. до н.е. Його Столицею став Пантікапей. Охоплювало воно Керчичський і Таманский півострів та північне узбережжя Азовского моря. У 107 р. до н.е. Боспорську державу зайняв Цар Мітрідат IV Євпатор. Свою владу він поширив на Херсонес, Ольвію і Тіру. Після встановлення панування Римської імперії у І ст. н.е. Північне Причорномор'я потрапляє в залежність від Риму. Але на початку нашої ери поширюється тиск на Північне Причорномор'я і Приазов'я кочових народів, який співпав із запальною кризою рабовласницької системи. Спочатку готи у III ст. н.е. спустошили, а потім гунни у другій половині IV ст. н.е. остаточно знищили квітучі місцеві міста і поселення. Вцілів лише Херсонес, який упродовж тисячоліття був форпостом Візантії у Північному Причорномор'ї.

Колонізація Північного Причорномор'я була складовою так званої Великої Грецької Колонізації УІІІ-УІ ст. до н.е. Основною причиною, що штовхала греків у далекі краї, стала нестача землі у Греції, а відтак і продуктів харчування.

Першими грецькими поселеннями в Причорномор'ї (УІІІ ст. до н.е.) були Істрія (у Придунав"ї) і Борисфеніда (на острові Березань). У УІ ст. до н.е. у пониззі Південного Бугу виникло місто Ольвія. На узбережжі Керченської протоки були засновані міста Пантікапей (що стало столицею Боспорського царства), Гермонасса, Німфей, Мірмекій, Феодосія, Кепи. На початку У ст. до н.е. на території Західного Криму з'явилось античне місто Херсонес. Одним із останніх в ІІІ до н.е. тут виникло місто Калос-Лімен. Розміри міст не перевищували 50-60 га.

Кожне місто мало сільську округу (хору). Іі мешканці вирощували злаки, овочі, фрукти, розводили худобу, ловили рибу. Вироблене продавали в місті. Серед жителів хори було багато вихідців з навколишніх племен.

Усі причорноморські міста-поліси, крім монархічного Боспору, були демократичними або аристократичними республіками, де раби, жінки та іноземці не мали прав громадянства. Найвищим органом законодавчої влади були народні збори. Виконавча влада перебувала в руках колегій і чиновників. Окремо існувала судова влада. Всі міста карбували власні монети.

Поліси встановили міцні політичні, торгівельні й культурні зв'язки з місцевим населенням, якому продавали передусім вино і ремісничі вироби. Експорт зерна досяг кульмінації в ІУ ст. до н.е. і ІІ-ІІІ ст. до н.е. В зовнішній політиці поліси спочатку орієнтувались на Грецію. У ІІ-І ст. до н.е. Ольвія потрапила у залежність до Кримської Скіфії.

На межі ІІ-І до н.е. Причорноморська Україна була втягнута в орбіту боротьби між найсильнішими державами – Римом і Понтом. Цар Понту Мітрідат УІ Євпатор підкорив Боспорське царство, завдав поразки Кримській Скіфії і поширив владу на все Причорномор'я, включаючи Ольвію. Зазнавши врешті поразки від римлян, Мітрідат заподіяв собі смерть у Пантікапеї (нинішня Керч), а римські війська оволоділи його царством. Політика грецьких міст переорієнтовується на Рим. В свою чергу, для Риму грецькі держави були своєрідним бар'єром перед натиском кочівників та інших варварських племен. Рим допомагав Херсонесу в його сутичках зі скіфами, в грецьких містах розміщуються римські гарнізони. В середині ІІ-ІІІ ст. до н.е. Тіра, Ольвія, Херсонес включаються до складу римської провінціях Мезії. В політичну залежність від Риму потрапляє й Боспор.

Вторгнення в Причорномор'я готів (Ш ст.) і особливо гуннів (ІУ ст.) поклало край існуванню грецьких міст-держав. Вижили тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантійської імперії.

Побут і культура причорноморських грецьких держав мали багато спільного зі способом життя і культурою античного світу. Жителі міст вважали себе греками. Фізичне та інтелектуальне виховання молоді здійснювалося в навчальних закладах – гімназіях. Населення міст було письменним. У суспільному й культурному житті важливе місце посідав театр. Дуже популярним був спорт. В містах працювали вчені-філософи та історики. В У ст. до н.е. Ольвію відвідав "батько історії" Геродот, який залишив найдавніший опис України-Скіфії.

Основу релігійних вірувань колоністів становило багатобожжя. Особливо популярним з богів був Аполон – заступник колоністів. Поряд з культами божеств існували культи героїів: Ахілла й Геракла. Відправленням культів керували жерці. Деякого поширення набули також скіфські і сарматські культи плодючості, а в римські часи – культи римських імператорів. В Боспорі в перші століття н.е. поширювалося християнство, яке захопило також Херсонес.

В мистецтві переважали еллінські художні традиції, хоча значно поширювались варварські елементи. Художники малювали релігійні й міфологічні сюжети, створювали портрети. Інтер'єри будинків, гробниці розписували фресками. Підлогу багатьох будинків вимощували мозаїкою. Красиво розмальовували вази. Міста прикрашали статуї. Прикраси грецького виробництва були популярні в середовищі скіфської та сарматської знаті.

Протягом тисячолітнього існування в Північному Причорномор'ї античні міста –держави чинили великий вплив на розвиток місцевих племен: скіфів, сарматів, слов'ян.

Ключові дати УШ-УІ ст. до н.е. велика грецька колонізація.