Поняття особи та особистості злочинця

ОСОБИСТІСТЬ ЗЛОЧИНЦЯ

Вчинення злочинного діяння передбачає наявність суб'єкта діяльності (суб'єкта його вчинення). Відповідно до ст. 18 Кримінального кодексу України суб'єктом злочину є фізична особа, яка вчила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Для позначення поняття "суб'єкт злочину" в юридичній літературі вживаються такі терміни: "особа злочинця", "злочинна (чи криміногенна) особа", "особа винного", "особа, яка вчинила злочин". Незважаючи на певні відмінності, ці терміни використовуються як тотожні. Існує також думка, яка взагалі заперечує поняття особи злочинця і те, що вона має певні специфічні особливості та властивості. Проте, особа злочинця не лише існує, але й потребує дослідження. Необхідно погодитися з А. Ф. Зелінським, що особа злочинця — альфа й омега кримінальної психології, її наріжний камінь. Людина, яка порушила кримінальний закон, є автором злочину, а її "справа" перетворює громадянина на злочинця, який відхиляється суспільною свідомістю. [7,9] У злочинців під час зайняття злочинною діяльністю виробляються своєрідні вміння і навички, звички і нахили, тобто "злочинний" почерк. Вчинення злочинів певним способом — передумова злочинної професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної діяльності — ключ до виявлення винних.

На думку В.О. Коновалової про особу злочинця необхідно говорити у тому випадку, коли йдеться про певну систему злочинних дій. Це обумовлено тим, що особистість формується в процесі діяльності (у тому числі злочинної). Вчинення злочинних дій позначається на психологічній структурі особистості, виникненні у неї антигромадської спрямованості (установки). [11]

Особа злочинця — це соціально-психологічне поняття, яке охоплює сукупність типових психологічних і моральних якостей індивіда, що формуються в результаті вчинення злочинів. Особа злочинця охоплює цілу систему психологічних властивостей: спонукання, установки, переконання, емоційні і вольові особливості тощо. Дослідження особистості злочинця передбачає вивчення психологічних механізмів протиправної поведінки, мотивацій різних видів злочинів, індивідуально-психологічних і соціальних чинників, ситуативних реакцій людини.

Особа злочинця характеризується виникненням певних змін (пороків) в її психологічній структурі. Змінам піддаються ціннісні орієнтації, потреби, нахили, переконання. Виникають негативні риси характеру: жорстокість, озлобленість, жадібність, боягузтво та ін.
Виникає питання: чи тотожні такі два поняття як "особа злочинця" та "особистість злочинця"?

Першим поняттям, з якого варто починати вивчення проблеми особистості, є "індивід". Дослівно воно значить неподільну далі частку якогось цілого. Цей своєрідний "соціальний атол", окрема людина розглядається не тільки як одиничний представник роду людського, але і як член якоїсь соціальної групи. Більш змістовний інший термін "індивідуальність", що означає унікальність і неповторність людини у всім багатстві її особистісних якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як "особи", "випадковий індивід" (Маркс), потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна група, і потім як особистість. Особистість тим значніша, чим більше в її переломленні представлено загальних, загальнолюдських характеристик. А особа є атрибутивною характеристикою кожного людського суб'єкта, є такою психологічною характеристикою суб'єкта, яка регулює його відносини з об'єктивною дійсністю.
Аналіз зарубіжної та вітчизняної психологічної і криміналістичної літератури показує, що саме питанню вивчення особистості злочинця приділяється досить велика увага. Лише за останнє десятиліття XX ст. з цієї проблематики у світ вийшло декілька монографій, чимало статей в наукових збірниках, захищена низка кандидатських та докторських дисертацій (праці українських сучасних криміналістів: О.М. Бандурка, В. О. Соболева, А.Г. Флорова, О.Г. Кулик). Як сприймати поняття "особистість злочинця"? Як зазначає В.В. Бедь, в окремому правопорушнику не можна абсолютизувати які-небудь злочинні його особливості. У той же час у кожного злочинця можна виявити те спільне, що характерне для всіх злочинців певної категорії. Лише в цьому аспекті правомірний термін "особистість злочинця". [4]
В.І. Андросюк, Л.І. Казміренко, Л.Ю. Кондратьєва вказують, що особистість правопорушника (злочинця) поза вчиненням правопорушення не цікавить юридичну науку і практику. Сам по собі термін "особистість злочинця" аж ніяк не свідчить, про якусь його виключність. [2] Злочинцями звуться і неодноразово засуджені рецидивісти, і особи, що вперше вчинили злочин із необережності, за випадкових обставин. У кожному конкретному випадку необхідно встановити, про що йдеться: що вчинено, ким, за яких обставин. Про якусь попередню визначеність, фатальність вчинення злочину людиною не можна говорити ще й тому що від самого суспільства, від держави залежить, чи вважається певна дія злочинною в конкретний відрізок часу. Людина не народжується "під певне законодавство". Водночас кожна осудна особа (яка досягла певного віку, рівня соціального розвитку і т. ін.) як носій свідомості та волі в змозі вирішити дилему; вчинити чи ні те, що кримінальним законом заборонено. Здатність до вибірковості поведінки є засадою кримінальної та іншої відповідальності. Тому, зазначені вище вчені, виходять з того, що кожний злочин — це складний акт людської поведінки, залежний від прийняття рішення вчинювати ту чи іншу дію або ж відмовитись від цього [2].

Особистість злочинця (правопорушника) — свідомий суб'єкт, наділений сукупністю біологічно зумовлених і соціально детермінованих властивостей та якостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю, що виникає під впливом дії певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов.

Центральним питанням даної проблеми є співвідношення наслідуваних (біологічних) та набутих особливостей у детермінації злочинної поведінки, і в зв'язку з цим — можливості та межі корекції особистості правопорушника. Вирішення цих проблем багато в чому базується на двох історичних напрямах учення про природу правопорушень — про роль соціального та біологічного чинників. Представники одного з них абсолютизують значення вроджених якостей (3. Фрейд, Ч. Ламброзо, У. Шелдон, О. Лазурський, Е. Фром), інші — визначають детермінацію злочинної поведінки виключно за рахунок соціального (Д. Уотсон, Г. Лебон, Й. Дюркгейм, Г. Тард, В. Бехтерев). Відомі також спроби механічного поєднання дії біологічних і соціальних причин злочинності.

Принципова позиція сучасної юридичної психології полягає у визнанні соціального і біологічного в людській природі, які не протистоять, тим більше — не виключають один одного в поясненні поведінки людини, а перебувають у взаємозв'язку та взаємозалежності. Але при встановленні причин конкретної соціально значимої дії, у тому числі і правопорушення, визначальним є соціальне. Воно активно впливає на індивідуальні особливості людини, детермінуючи зміст, сутність поведінки. Біологічне — лише її динамічна, функціональна сторона, тобто біологічні чинники є умовою дії соціальних причин.

Незважаючи на зрозумілість та логічність останнього положення, проблема особистості злочинця залишається дискусійною вже понад сто років.