Формування некласичної філософської парадигми

1. Питання:

1. Яке «коперніканське відкриття в області історії» робить, на його власну думку, О. Шпенглер?

2. Які «великі культури» виявляє в історії О. Шпенглер?

3. Які стадії містить у собі цикл «життя» кожної з «великих культур».

4. У чому О. Шпенглер бачить головну відмінність між виділеними ним «великими культурами» — з одного боку, і між європейською цивілізацією і всіма іншими разом узятими — з іншого?

Стародавній світ — Середні віки — Новий час, ось неймовірно убога і безглузда схема, беззастережне панування якої над нашим історичним мисленням заважає правильно сприймати справжнє місце, ранг, гештальт, насамперед термін життя маленької частини світу, що виявляється на ґрунті Західної Європи з часів німецьких імператорів, у її відношенні до всесвітньої історії людства.

Це обмежує обсяг історії, але набагато гірше те, що це звужує її арену. Ландшафт Західної Європи утворює тут певний полюс, навколо якого сором’язливо обертаються тисячоліття наймогутніших історій і далеко віддалені величезні культури. Це ціла планетарна система, винайдена на вкрай своєрідний лад...

Я називаю цю звичну для нинішнього західноєвропейця схему, у якій розвинуті культури обертаються навколо нас як умовного центру усього світового здійснення, птолемеєвською системою історії і розглядаю як коперніканське відкриття в області історії те, що в цій книзі місце старої схеми займає система, у якій античність і Захід поряд з Індією, Вавілоном, Китаєм, Єгиптом, арабською і мексиканською культурою – окремі світи становлення, які мають однакове значення в загальній картині історії і часто переважають античність грандіозністю душевної концепції, силою злету, – займають відповідне й анітрошки не привілейоване положення <..>.

Культури суть організми. Всесвітня історія – їхня загальна біографія. Величезна історія китайської або античної культури є морфологічно подібними мікроісторії окремої людини, якоїсь тварини, дерева чи квітки... У долі окремих культур, що змінюють одна одну, що виростають одна біля одної, що стикаються, відокремлюються і пригнічують одна одну вичерпується зміст усієї людської історії.

Культура народжується в ту мить, коли з прадушевного стану вічно дитячого людства пробуджується і відшаровується велика душа, якийсь лик з безодні безликого, щось обмежене і минуще з безмежного і перебуваючого. Вона розквітає на ґрунті строго відокремленого ландшафту, залишаючись прив'язаною до нього суто вегетативно. Культура вмирає, коли ця душа здійснила вже повноту своїх можливостей у вигляді народів, віровчень, мистецтв, держав, наук і в такий спосіб знову повертається в прадушевну стихію... Як тільки ціль досягнута й ідея, уся повнота внутрішніх можливостей, довершена і здійснена зовні, культура раптово клякне, відмирає, її кров згортається, сили надломлюються – вона стає цивілізацією... У такому вигляді може вона, як засохле гігантське дерево в незайманому лісі, ще століттями і тисячоліттями стовбурчити свої гнилі гілки. Ми бачимо це на прикладах Китаю, Індії, світу ісламу <...>.

Що, однак, цілком відокремлює античну й індійську картину історії від китайської й арабської, а з ще більшою різкістю від західної її картини – це вузькість обрію...

... Підготовлена християнським літочисленням,...картина всесвітньої історії починається відразу ж з колосального розширення. Бл. 1200 р. Іоахим Флорський глибоко витлумачив сприйнятий західною церквою магічний образ, зрозумівши усю світову долю як послідовність трьох періодів – Батька, Сина і Св. Духа. Це супроводжувалося усе більшим розширенням географічного горизонту, що уже у часи готики був розширений вікінгами і хрестоносцями від Ісландії до віддалених регіонів Азії. Нарешті (і на відміну від всіх інших культур), уперше з 1500 р. уся земля стає ареною людської історії для неабияких людей барокко. Лише завдяки компасові і підзорній трубі суто теоретичне припущення кулеподібності Землі стало в освітчених людей цього пізнього часу справжнім відчуттям того, що вони живуть на кулі в космічному просторі <...>.

<...> Що для культури Заходу існування Афін, Флоренції, Парижа важливіше існування Лояна і Паталіпутри — це розуміється саме собою. Але чи можна покладати ці оцінки в основу схеми всесвітньої історії? У такому випадку китайський історик був би вправі спроектувати всесвітню історію, у якій замовчувалися б, як щось незначне, хрестові походи і Ренесанс, Цезар і Фрідріх Великий. Чому XVIII ст., з морфологічної точки зору, важливіше, ніж кожне із шістдесятьох йому попередніх? Хіба не смішно протиставляти якийсь «Новий час», тривалістю в кілька століть і до того ж локалізований головним чином у Західній Європі, якомусь «Стародвньому світові», що охоплює стільки ж тисячоліть і нараховує просто масу всякого роду догрецьких культур, без будь-якої спроби більш глибокого їхнього поділу?..»

Арнольд Джозеф Тойнбі (1889 - 1975) у 12-т. праці «Осягнення історії» на основі аналізу й узагальнення великого конкретно-історичного матеріалу представив історико-культурний процес як історію співіснування різних цивілізацій. «Життя» кожної з цивілізацій, у свою чергу, складається в Тойнбі з чотирьох стадій: генезису (зародження, виникнення), росту, надлому й занепаду.

2. Питання:

1. Що являє собою, за А. Тойнбі, історико-культурний процес?

2. Які критерії класифікації цивілізацій та які саме описує А. Тойнбі?

3. На якій підставі А. Тойнбі вважає за можливе говорити не стільки про поступальну зміну одних цивілізацій іншими, скільки про одночасність існування називаних ним цивілізацій?

...справжній предмет [Історії] – життя суспільства, узяте як у внутрішніх, так і в зовнішніх його аспектах. Внутрішня сторона є вираження життя будь-якого даного суспільства в послідовності сторінок його історії, у сукупності всіх громад, що його складають. Зовнішній аспект – це відносини між окремими суспільствами, розгорнуті в часі і просторі <...>.

...нами було класифіковано дев'ятнадцять суспільств: західне, православне, іранське й арабське (нині воно входить в ісламське), індуїстське, далекосхідне, еллінське, сірійське, китайське, мінейське, шумерське, хетське, вавілонське, андське, мексиканське, юкатанське, майянське і єгипетське... Досліджуючи підстави кожного окремого суспільства, в одних випадках ми виявляємо, що воно складається в спорідненості з більш древнім суспільством завдяки наявності всесвітньої церкви. В інших випадках такий зв'язок не проглядається. Отже, ми визначили, що всесвітня церква є основною ознакою, що дозволяє попередньо класифікувати суспільства одного виду...

Якщо вік Людства дорівнює приблизно 300 тис. років, то вік цивілізацій, що ототожнюється дотепер із тривалістю людської історії, дорівнює менш ніж 2% даного відрізка. На цій тимчасовій шкалі усі виявлені нами цивілізації розподіляються не більш ніж у три покоління суспільств і зосереджені в межах менше п'ятої частини часу всього життя Людства. З філософської точки зору їхнє життя протікає в один і той же час <...>.

Отже, якщо на плані... вулиці точками зобразити двадцять одну цивілізацію, то виявиться, що точки не розсипаються рівномірно по всій довжині вулиці. Можна помітити, що вони скупчилися в одному досить вузькому місці. Позаду виявляється досить великий простір, який усі, хто їхали, включаючи і невдах, успішно подолали. Попереду ж – той же вільний простір – туди ще не в'їхала жодна машина... Будь-які викладки чи порівняння будуть просто неможливі. Якщо ж розглядати всі точки по всій довжині вулиці, то можна побачити, що дистанції між ними мізерно малі в порівнянні з відстанню, що відокремлює їх від початку і кінця шляху.

Самим оригінальним моментом у концепції А Тойнбі вважається «закон «Виклику-і-відповіді», яким регулюється як життя кожної окремо узятої цивілізації, так і співіснування цивілізацій, зміна одних цивілізацій іншими в рамках всесвітньо-історичного процесу..

Питання:

1. Сформулюйте закон «Виклику-і-Відповіді». Якого роду Виклик в А. Тойнбі є оптимальним для виникнення цивілізації?

2. Назвіть головний критерій розвитку цивілізації за Тойнбі. Простежте дію цього критерію на тих прикладах, що приводить сам А. Дж. Тойнбі, — удосконалювання письма від малюнків до алфавіту і збільшення використовуваної енергії – від мускульної до атомної.

Суспільство у своєму життєвому процесі зіштовхується з рядом проблем, і кожна з них є виклик. Іншими словами, функція «зовнішнього фактора» полягає в тому, щоб перетворити «внутрішній творчий стимул», сприяючи реалізації потенційно можливих творчих варіацій <...>. Виклик спонукає до росту. Відповіддю на виклик суспільство вирішує задачу, що стала перед ним, чим переводить себе в більш високий і більш досконалий, з погляду ускладнення структури, стан. Відсутність викликів означає відсутність стимулів до росту і розвитку <...>.

...існує визначена міра суворості іспиту, коли стимул виклику досягає найвищої ефективності. Назвемо цей ступінь суворості оптимумом. Відповідно до цього стандарту деякі інші проявлення даного виклику виявляться недостатніми, а інші проявлення того ж виклику – надлишковими, тоді як на відрізку оптимуму цей виклик міг би стимулювати максимально успішну відповідь.

...можна, імовірно, стверджувати, що серія успішних відповідей на послідовні виклики повинна витлумачуватися як прояв росту, якщо в міру розгортання процесу спостерігається тенденція до зсуву дії з області зовнішнього оточення — фізичного або людського — в область внутрішню. В міру росту усе менше виникає викликів, що йдуть від зовнішнього середовища, і усе більше з'являється викликів, породжених усередині діючої системи або особистості. Ріст означає, що зростаюча особистість або цивілізація прагне створити своє власне оточення, породити свого власного збурювача спокою і створити своє власне поле дії <...>.

Скориставшись символом дороги, уявимо собі реальну дорогу далекого минулого. Спочатку по ній повільно рухається примітивний колісний транспорт... Оскільки наша уявна дорога перевантажена, зіткнення неминучі. Однак ніхто не боїться, тому що серйозна небезпека нікому не загрожує, тому що мускульна сила, за допомогою якої рухаються всі ці транспортні засоби, не може розвинути високу швидкість. Однак проблеми на нашій дорозі є – це насамперед проблема збереження і захисту вантажів і проблема часу...

А тепер подивимося на шлях-дорогу наших днів, по якій мчиться, ричачи, механізований транспорт. Тут вирішена проблема швидкості і збереження вантажів, якщо судити по величезних вантажівках із причепами і спортивними автомашинами, що летять, немов випущена куля. Але в той же час проблема зіткнення стала проблемою номер один. Звичайно, якщо шофер тверезий і цілком професійний, то він не небезпечний для себе й інших, але дурень або безвідповідальна людина за кермом небезпечніше, ніж дурень на стозі сіна. Отже, сучасна магістраль пред'являє людині виклик уже не технологічного характеру, а психологічного. Старий виклик фізичної відстані перетворився, таким чином, у новий виклик людських відносин – між водіями, що, навчившись «знищувати відстані», зіштовхнулися з небезпекою знищити один одного...

...теза про «єдність цивілізації» є помилковою концепцією, досить популярною серед сучасних західних істориків, мислення яких знаходиться під сильним впливом соціального середовища. Одна з причин, що породили цю оману, полягає в тому, що сучасна західна цивілізація поширила свою економічну систему на весь світ. За економічною уніфікацією, що ґрунтується на західній підставі, пішла і політична уніфікація, що має ту ж підставу і зайшла майже настільки ж далеко.

Помилкова концепція «єдності історії» на базі західного суспільства має ще одне невірне посилання – уявлення про прямолінійність розвитку.

Це не що інше, як найпростіший образ чарівної бобової стеблинки з казки, що пробила землю і росте агору, не даючи відростків і не ламаючись під власною вагою, поки не вдариться головою об небо. Представники того самого виду суспільств по-різному реагують на іспити – на так званий виклик історії. Одні відразу ж гинуть; інші виживають, але такою ціною, що після цього вже ні на що не здатні; треті настільки вдало протистоять викликові, що виходять не тільки не ослабленими, але навіть створивши більш сприятливі умови для подолання майбутніх іспитів; є і такі, що слідують за першопрохідниками, як вівці слідують за своїм ватажком. Така концепція розвитку представляється нам більш прийнятною, ніж старомодний образ бобового паростка, і ми в нашому дослідженні будемо виходити саме з неї. Тойнбі А. Збагнення історії. – М., 1991. – С. 77, 81, 85-88, 171, 179-180, 238, 248-250.