Теоретичні дослідження лідерства у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття

Ідеї Шопенгауера про волю розвинув Фрідріх Ніцше, який розробив власну концепцію лідерства. Ця концепція зробила помітний вплив на подальшу політичну думку і практику. «Волю» Шопенгауера Ніцше переосмислює як індивідуальну волю сильної особистості, надлюдини, якій все дозволено, яка знаходиться «по той бік добра і зла». Ф. Ніцше одним із перших назвав волю до влади рушійною силою історії, визнавши лідерський потенціал за вроджену ірраціональну інстинктивну силу, властиву лише окремим особистостям, які володіють надлюдськими здатностями. Надлюдина не обмежена нормами суспільства, вона може бути жорстокою до звичних людей і поблажливою, ніжною або доброзичливою у відносинах з рівними собі. Її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Лідерство, за його концепцією, - це деякий вищий дар окремій людині від певних вищих чи природних сил, а лідер - вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Він бачив у волі до влади творчий інстинкт, який проявляється, передусім, у лідерів, які не лише ненаситно прагнуть до прояву влади і її застосування, але і долають інерцію натовпу, маючи надлюдські якості. Таким чином, Ніцше уперше сформулював дві тези, які надалі отримали розвиток в політичній психології. Перша теза торкається природи лідерства як ірраціональної, інстинктивної сили, що зв’язує лідера і його послідовників. Друга теза приписує лідерові видатні якості, що перетворюють його на надлюдину.

Ф. Ніцше зазначає, що релігія є основним засобом збереження традиційного державного впливу, а також те, що «релігія сприяє виникненню в натовпі спокою та довіри поведінку. Усюди, де необхідні або випадкові недоліки державного управління або небезпечні наслідки династичних інтересів виявлятимуться проникливим людям і викликатимуть у них норовистий настрій, непроникливі бачитимуть перст Божий і покірно підкорятимуться велінням зверху ( поняття, у якому звичайно зливаються божественні і людські порядки управління); і цим забезпечується внутрішній суспільний мир і безперервність розвитку»[13].

Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої - це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).

Розуміння сутності лідерства неможливе без усвідомлення проблеми співвідношення особистості й маси. Сучасне суспільство в історико-філософській думці розглядається крізь призму масовості, тобто, існує чітка межа між людиною, яка прагне усвідомлювати себе індивідуальністю, і людиною, яка прагне підкоритися засиллю масової свідомості, моралі, культури. Багато сучасних філософів, базуючись на принципах християнської моральності, намагалися дослідити можливі шляхи подолання тотальної масовості суспільної свідомості, виховання цілісної особистості, що володіє лідерським потенціалом.

Початок досліджень в означеному напрямі поклав французький соціолог і соціальний психолог Г. Лебон, який вважав, що вирішальну роль в соціально-політичних процесах виконують емоції. Ототожнюючи «натовп» і «масу», Лебон відмічав, що в натовпі індивід втрачає свою індивідуальність, набуваючи підвищеної емоційності, заниження інтелекту, нетерпимості та консерватизму. Наслідки дії натовпу можуть мати як деструктивний, так і творчий характер, залежно від того, хто ним керує.

З позицій аристократизму він виступав проти всіх форм соціальної рівності і демократії, вважаючи, що всі досягнення політичного прогресу – результат діяльності еліти, а людська маса (натовп) завжди є сліпою, руйнівною силою. Найважливішу роль в суспільному розвитку Лебон віддає ідеям, нав’язуваним масам не багатьма лідерами шляхом утвердження, повторення і зараження. Вплив великих політичних діячів продовжується лише до тих пір, доки вони уміють направляти свої зусилля у дусі потреб епохи[14].

Помітний вплив на формування сучасних концепцій лідерства зробив сучасник Ф.Ніцше, французький соціолог Габріель Тард, який вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, яка спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. Г. Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер. Натовп який він характеризував як зібрання різнорідних, незнайомих один одному елементів, об’єднаних просторово та емоційно. Натовпу властива ірраціональність, схильність до чужого впливу, де індивідуалізація, а основу його поведінки становлять закони наслідування[15].

За Г. Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. Єдине джерело прогресу суспільства - відкриття, зроблені ініціативними і оригінальними особами. Окрім цього Тард достатньо глибоко досліджував проблеми громадської думки, механізми психологічного заряджання і навіювання.

Х. Ортега-і-Гассет одним із перших західноєвропейських мислителів дослідив феномен виникнення масової свідомості: «маса» трансформується в натовп, представники якого захоплюють владу над духовно вищою меншістю. Представники «маси» соціально інертні, вони живуть без мети; сенсом їхнього життя є досягнення максимальної ідентичності із собі подібними.

Французький літературознавець М. Бланшо в своїх працях, присвячених осмисленню масової свідомості, спирався на вчення Ф. Ніцше про волю до влади. Індивідуальна самосвідомість починається з досвіду виявлення і розширення власних меж, які не збігаються з межами реальної соціальності. З його точки зору, окрема особистість як мікрокосм не репрезентує собою макрокосм, а є лише його «онтологічним фрагментом».

Філософ і літературознавець М. Бубер в своїх дослідженнях поділяє множинні спільноти людей, які об’єднані певною ідеєю, на колективи і спільності. Як висхідна позиція постає проблема співіснування Я з іншою особистістю, адже життя окремої людини завжди співбутійне з життям інших людей. У колективі людина позбавляється можливості вести діалог, і, як наслідок – розуміти почуття та мотиви іншого. Зв'язок Я – Ти є тим відношенням, завдяки якому здійснюється істинне призначення людини.

Серед теоретичних досліджень владних відносин набули суттєвого впливу психологічні інтерпретації лідерства, представники яких вважали, що основою соціокультурних процесів є індивідуальні особливості людської психіки, які виступають первинними щодо явищ соціальної дійсності. Серед значного числа концепцій, що внесли помітний внесок в розробку цієї проблеми, слід назвати психоаналітичні дослідження Зиґмунда Фрейда. Однак, варто зазначити, що уявлення Фрейда про структуру суспільства і його динаміку досить розпливчаті. Соціальну структуру він бачить переважно в плані розгляду лише однієї стратифікаційної схеми: «вождь – еліта – маси», маючи на увазі суто авторитарну форму лідерства, вважаючи, що маси завжди шукають вождя або поклоняються вождю, жадають відмови від самостійності і відповідальності. Ідеалізація вождя і ідентифікація з ним є, за Фрейдом, одним з основних механізмів усередині групової солідарності і соціального панування.

Відповідно, культура у З.Фрейда постає як результат сублімації сексуальних потягів і інстинктів людини, що знаходить у творчості момент своєї самореалізації. У випадку, коли не відбувається належної сублімації внутрішньої енергії, виникають неврози, які, власне, і властиві справжнім лідерам, серед інстинктів яких домінує бажання панувати, тобто у лідерській концепції ученого першорядне значення мають примусові чинники. З.Фрейд зазначає, що потреба у визнанні, увазі та самоствердженні є універсальною потребою кожного індивіда. Вона лежить в основі процесу лідерства як найбільш ефективного способу задоволення цих природних потреб людини.

Психологічне підґрунтя осмислення феномену лідерства у Е. Фрома подається через незадоволення людини становищем випадкового безсильного створіння, і, як наслідок – прагнення стати активною особистістю, творцем. Для людини важливим є пошук власної індивідуальності, відсутність якої компенсується почуттям належності до нації, релігії чи соціального класу

Прихильники психологічного розуміння лідерства часто інтерпретують його, поряд із геніальністю, як певний вид блаженства (неврастенії). Найбільш яскравий представник цього напряму - криміналіст і психоаналітик Ч.Ломброзо, автор книги «Геніальність і безумство».

На відміну від соціальних психологів, що робили акцент на психологічній залежності між особою лідера і масою, соціологи того ж періоду (В. Парето, В. Міхельс, Г. Моска, М. Вебер) більше цікавилися феноменом політичної влади, що пояснює природу лідерства. Видатний німецький філософ М. Вебер, який уперше в науковій думці обґрунтував взаємозв’язок між протестантською етикою та розвитком європейського капіталізму, указував, що в розвитку світової історії пріоритетний вплив належить релігійним та етичним чинникам. Його аналіз лідерства в політичній сфері виявляє глибинні чинники владних відносин і способи їх реалізації. Він визначає такі основні риси лідера, як пристрасть, тобто орієнтація на справу та самовіддача, почуття відповідальності, здатність реальної оцінювати дійсність і дотримуватися відповідної дистанції щодо речей та людей. Підсумовуючи численний історичний досвід у політичній царині, Вебер зазначає, що основною умовою існування держави є відносини, які передбачають панування людей над людьми, що спирається на легітимне (тобто таке, що вважається легітимним) насильство як засіб.

Італійський соціолог В. Парето вперше вводить у світову науку поняття еліти, і в «циркуляції еліти» він бачить основну рушійну силу суспільного розвитку. У даному контексті особливий інтерес викликають його зауваження щодо впливу наявної особливої релігійності у представників нижніх страт на їх безпосередній перехід до вищих страт: «зміни в стратах відбуваються в особливій формі, а саме, у формі зміни почуттів, названих релігійними, у вищій страті; було підмічено, що за певних часів вони послаблювались, а за інших – зростали, і що ці хвилі відповідали значним соціальним змінам»[16].

Істотно важливим для соціологічного трактування лідерства є розгляд влади лідера як соціального, а не тільки індивідуального феномену. Робота Г. Моски «Правлячий клас» виразила цей підхід найвиразніше. Автор розглядає цю проблему в динамічному аспекті, показуючи залежність стилю лідерства від соціального запиту, який призводить до циклічної зміни «левів» на «лисиць» і навпаки.

Другий напрям, присвячений осмисленню місця особистості в історії, акцентував увагу на її соціальній зумовленості. Його представники вважали можливим набуття лідерського досвіду в процесі соціалізації і інкультурації, а саме: виховання, освіти, осягнення і інтерпретації природних явищ і соціальних процесів, набуття вмінь і накопичення навичок.

Проблема ролі особистості в історичному процесі обіймає значне місце в марксизмі. Його представники поставили в центрі історичного розвитку дослідження матеріального виробництва і продуктивних сил, утвердивши концепцію вирішальної ролі народних мас в історії. Згідно марксизму, активність політичних лідерів обмежується історичною необхідністю і класовими інтересами. К. Маркс визначив лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату. Водночас, марксистська ідеологія утверджує спробу зображення діяльності політичних лідерів як надприродного явища, що привело до створення у окремих їх послідовників помилкового уявлення про сліпе поклоніння перед вождями. Ідеї К. Маркса на проблему ролі особи в історії, політичного лідерства надалі розроблялися багатьма його послідовниками в Європі, Росії, Америці та інших частинах світу. У Росії найістотнішими марксистськими науково-теоретичними розробками політичного лідерства стали праці Г.В. Плеханова і В.І.Леніна.

Водночас, у російських мислителів знайшли активну підтримку не тільки марксистські концепції лідерства. Зокрема, у творчості видатного російського соціолога П. Сорокіна лідерство характеризується як складне явище, що зумовлене не стільки раціонально, швидше ірраціонально, оскільки воно формується на основі підсвідомого визнання авторитету певної так званої обраної особистості та приписування їй права керувати іншими.

Національна спадщина досліджень проблеми лідерства в силу історичних обставин в основному була спрямована у царину політичного лідерства та зумовлена творчими пошуками українських мислителів XIX-XX ст., зокрема М. Грушевського, М. Драгоманова, В. Липинського, В. Винниченка, Д.Донцова тощо, якими були обґрунтовані основні домінанти формування національно-державних засад політичного лідерства й влади, спрямованих на легалізацію власної політики й підготовку самосвідомих діячів раціонально-легального типу. Ними висувається теза, що модернізувати лідеротворчий механізм української нації у демократичному напрямку правомірно у діалектичному взаємозв’язку із реаліями політичного процесу, який відбувається в суспільстві. Зокрема, М.Грушевський аналізує постать політичного лідера крізь призму дослідження видатних історичних особистостей періодів Гетьманщини та Руїни. Дослідження його літературної спадщини свідчить про те, що М.Грушевський проводив чітку межу між політичним лідером, що працює на благо процвітання своєї нації, і вожаком - політиканом, що прагне до влади лише задля власних амбіцій.

Особливе місце в дослідженні взаємовідносин особистості і маси в українській політико-ідеологічній думці належить В. Липинському, якийвисуває ідею класу як формуючої націю (українську) сили, згуртованої не тільки економічними інтересами, а й віковими традиціями, культурою — «клас хліборобів». Цей клас мав бути творцем нової еліти — «селянської аристократії». Еліти змінюють одна одну під впливом існуючих передумов, об'єктивних і суб'єктивних факторів (прав володіння, управлінських здібностей, стихійного прагнення до влади). Ці якості визначають творчий характер еліти, її типологічні особливості. Проблеми побудови незалежної держави в Україні вирішуються за допомогою формування національної еліти, підвищення політичної активності та культурності мас. В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління, адже гетьман є своєрідним «національним прапором», домінантним політичним лідером, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Провідна верства, тобто еліта, за В. Липинським, відрізняється від маси здатністю до усвідомлення власних інтересів, до сприйняття державотворчих форм, до перетворення ірраціональних бажань в ідеологію, накреслення національних завдань. Адже стихійні прагнення даної групи, не усвідомлені нею, поки ця група не має свідомості себе і своїх бажань. Таким чином, політичне лідерство у В.Липинського є соціально зумовленим, а невід'ємним атрибутом будь-якої соціальної системи є існування вищої, привілейованої верстви суспільства.

 

[1] Цветков, А. Н. Менеджмент [Текст]: учебник / А. Н. Цветков. – СПб.: Питер, 2009. –176 с.

 

[2] Аристотель. Политика// Древнегреческая философия. От Платона до Аристотеля / Аристотель: Сочинения / Пер. с древнегреч.; Худож.П.Сацкий. – Харьков: Фолио, М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999 - С.445

[3] Илларион (Алфеев). Жизнь и учение святого Григория Богослова / Иларион (Алфеев). – Москва-Нью-Йорк, 2000.- С.70

[4] Августин Аврелий. Исповедь / Августин Аврелий – М.: Изд.-во «Ренессанс», СП ИВО-СиД, 1991. – С.97 - 99

[5] Аристотель. Политика// Древнегреческая философия. От Платона до Аристотеля / Аристотель: Сочинения / Пер. с древнегреч.; Худож.П.Сацкий. – Харьков: Фолио, М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999. – С.451

[6] Тома Аквінський. Коментарі до Аристотелевої «Політики»/ [Пер. з латини О.Кислюка. Передм. В Котусенка]. – К.: Основи, 2000. – С.51

[7] Лютер М. О светской власти / М.Лютер // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т.1. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. – М.: Мысль, 1997. – С.284

[8] Макиавелли Н. Государь; Рассуждения о первой декаде Тита Ливия /Н. Макиавелли // Н. Макиавелли. О Военном искусстве: Сборник. Пер. с ит. – 2-е изд. – Минск: ООО «Попурри», 2005

[9] Гоббс Т. Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского / Т.Гоббс // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т.1. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. – М.: Мысль, 1997. – С.327

[10] Боден Ж. Шесть книг о государстве / Ж.Боден // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т.1. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. – М.: Мысль, 1997. – С.306

 

[11] Гегель Г. Философия права / Г.Гегель // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т.1. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. – М.: Мысль, 1997. – С.647

[12] Шопенгауэр А.Основы морали / А.Шопенгауэр // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т.1. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. – М.: Мысль, 1997. – С.695

[13] Ницше Ф. Человеческое, слишком человеческое: Книга для свободных умов / Ф.Ницше // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т.1. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. – М.: Мысль, 1997. – С.809

[14] Лебон Г. Психология народов и масс [Электронный ресурс] / Г.Лебон. – Режим доступа: http://www.vusnet.ru/biblio/archive/lebon_psychology

[15] Тард Г. Преступник и преступление / Г. Тард; [Е.В.Выставкина (пер.), Н.Н.Полянский (предисл)]. – М.: Изд. Т-ва И.Д.Сытина, 1906. – С.10 -12

 

[16] Парето В. Компендиум по общей социологии / В.Парето // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т.2. Зарубежная политическая мысль ХХ в. – М.: Мысль, 1997. – С. 58 - 79