Теорія елітарної демократії.

Теорія елітарної демократії виникла у 70-80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії „плюралістичної демократії” (С. Келлер, О. Штаммер, Д. Рісмен). Рання теорія еліт („еліта” – краще, добірне, обране) розроблялася В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельсом (кінець XIX – початок XX ст.). її основне положення – у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г. Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури.

Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти – сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості –елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств – це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі „Соціологія партійних організацій у сучасній демократії”. Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, „демократія веде до олігархії”. Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі „антидемо-кратизуються”, перетворюються на „партійну еліту”. Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену „циркуляції партійних еліт”. Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування „гідної” партійної еліти.

До Другої світової війни центр пропаганди елітаризму знаходився в Європі, США були її „периферією” (праці Моска, Парето, Міхельса почали перекладати там лише у 30-х роках XX ст.). Після війни цей центр перемістився до США. Утворилося кілька елітарних шкіл. Якщо порівняти американську і західноєвропейську теорії еліт, можна побачити, шо перша є емпіричні-шою, у ній переважають інтерпретації еліти з погляду структури влади і громадсько-політичних впливів. Другій є притаманною „ціннісна” інтерпретація еліти.

Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше – елітарної демократії). Теорії елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення.

Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо „правил гри”, точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний „баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади”.

Наприклад, С. Келлер стверджує, що в західному суспільстві лідерство належить не одній еліті, „а скоріше комплексній системі спеціалізованих еліт”. Довільно розширюється коло еліт: до них відносять будь-яке більш-менш оформлене об'єднання людей. Вважається, що маси можуть суттєво впливати на еліти через вибори, „групи тиску”, вимагати їхньої звітності. У цьому аспекті теорія елітарного плюралізму практично змикається з теорією „плюралістичної демократії”. Місце соціальних груп як учасників (суб'єктів) політичного процесу прийняття владних рішень посіли еліти груп (плюралізм еліт). Саме їхня численність і конкуренція, їхній консенсус щодо основних цінностей і „правил гри” гарантує стабільність, високу цінність функціональності й ефективності демократичної системи.

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти.

§ 4. Теорія партисипаторної демократії.