ОСНОВНІ НОРМИ
Висока культура усного мовлення передбачає правильність слововжитку,
граматичних форм, вимови й наголосу, а також уміння користуватися всіма
виразовими засобами.
Мова публічного виступу повинна бути чіткою й виразною, ясною й
дохідливою. Виразність усного мовлення як читця, так і вчителя, лектора,
доповідача досягається вмінням регулювати своє дихання, роз'єднувати мовний потГк
за допомогою пауз на мовні такти, виділяти в цих мовних ланках за
допомогою логічного наголосу потрібне слово, умінням точно артикулювати мовні
звуки, а також користуватися всім багатством інтонаційних відтінків.
Неодмінною умовою ясності й дохідливості усного вислову є правильне
наголошування слів і літературна вимова звуків. Помилки в наголошуванні слів,
вимові звуків і їх сполучень не тільки утруднюють розуміння висловленого, а й
заважають ширенню та ^засвоєнню усталених норм.
Подаємо перелік основних норм української літературної вимови.
Вимова голосних звуків
1. Голосні звуки української мови є звуками повного творення. Вони
вимовляються повнозвучно не тільки під наголосом, а й у ненаголошеній позиції.
2. Звук [а] в усіх позиціях вимовляється чітко, ясно, ніколи не скорочується
й не приглушується, не переходить у звуки [є], [/], [и]: [шбпка], [час], Ідаліко],
[пам]ат'], [загл'адати].
3. Голосний [о] як наголошений, так і ненаголошений вимовляється
виразно, повнозвучно, ніколи не переходить у звук [а]: [вода], [молокб], [обговорити].
Ненаголошене [о] перед наголошеним складом з [у] звучить з наближенням
до [у]: [коУжух], [моУтузка], [поУлумиесок], [боУл'учиї], [моУгут'н'іЩ, [роУ-
зумниї], [у боУЩ], [коУзу], [доУиічу], [чоУму], [гоУтуІу], [говоУр'у], [ноУшу],
[допомоУжу], [воУ&ку].
Не виявляє нахилу до [у] звук [о] в таких випадках: коли є сполучним
голосним у складних словах: [однокурсни€к]\ також, за нечисленними винятками, у словах Іншомовного походження: [борд*ур], [монтуІу]; у префіксах до-, о-,
об-, про-, роз- багатьох слів: [добути], [здобуток], [одужати], [обслуга], [про*
бути], [роздумати]; у ряді суфіксів: [красоту], [рвонути], [трусонути].
Перед складом з наголошеним [і] нахил [о] до [у] менш виразний: [го(У)л'ірка],
іпо{У)р'іг], [то(У)бЧ], [до(У)]іити], [хо(У)д"ш(о)]. Малопомітний нахил [о] до [у]
перед наголошеним складом з [і] у словнику не позначається.
Сильне наближення ненаголошеного [о] до [у]: [зу°зул'а], а то й заміна
[о] звуком [у]: [зузул'а], вимова [о] з нахилом до [у] в будь-якій позиції:
[коУрбва], що спостерігається в говорах південно-західного наріччя, не
відповідає літературній нормі.
4. Звук [у] вимовляється чітко в усіх позиціях: [кучугура], [будбвоіу].
Іл'удйна]. Ненаголошений [у] після голосно^ перед приголосним може
ослаблюватися до нескладотворчого: аудиторія [аудиет6р'і1а].
5. Голосний [/] вимовляється чітко як звук переднього ряду і високого
ступеня підняття язикової спинки: Ід'ід], [с'іно], [с'іл'с'кйї]. Так вимовляється
й [і], що походить з [о]: [н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т'іїниї], [н'іг], [бол'іт],
Ібрат'ір], [в'іл], [бЧк], [вЧн]\ також [і] в закінченні називного відмінка
множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників? [гарн'і],
10 Основні норми українсько? вимови
[здорбвЧ], [братовЧ], [бйт'і], [другЧ], [наш* і]; звук [і] на межі слів та частин
абревіатур: [д'ід і баба], [ф'інінспектор].
Вимова у відзначених позиціях замість [і] звука [и]: [ниж], [сик], [етил],
[постйїниї], [ниг], [болйт], [братйу], [вил], [бик], [вин]\ [гбрни], [здорбви],
[братови], [бити], [други], [паши]; [д'ід и баба], [фЧнинспектор], характерна
для частини говірок північного наріччя, є порушенням літературної норми.
Виразно вимовляється [і] й на початку слова: [іскра], [іспиет], [істота],
зокрема й після прийменника на приголосний: [вЧд іскри], [з іскри]. Однак у деяких
словах наголошене початковз [/] наближається у вимові до [и]: [іинод'і], [іинко-
ли]у [іиншиї], [іинде].
З наближенням до [и] вимовляється також [і] в закінченнях називного
й орудного відмінків однини та непрямих відмінків множини прикметників
м'якої групи та порядкового числівника третій: [синЧЩ, [беизкр6.]іиї], [тре-
тЧиї]— називний відм. чол. роду; [сйнЧим], [беизкра\іим], [трет'іим] —
орудний відм. однини чол. й середи, роду; [сйн'іих], [беизкра\іих], [трет*іих]—
родовий і місцевий відм. множини; [сйн'іим], [беизкраііим], [тр&т'іим\ —
давальний відм. множини; [сйн'іими]> [беизкра\іими], [трет'іими] — орудний відм.
множини.
Так само вимовляється [і] в закінченнях присвійних займенників мій, твій,
свій: [мо\іим] — орудний відм. однини; [мо\іих] —род. і місц. відм. множини;
[мо}іим] — дав. відм. множини; [мо}іими] — орудн. відм. множини.
Без нахилу до [и] вимовляється [і] тільки в закінченнях місцевого відм.
однини чол. й середи, роду: у [ейн'ім], [беизкра}ім], [трет'ім], [мо}ім]\
давального й місцевого відм. жіночого роду: [син'її], \беизкра\іЦ, [трет'іі], [мо\ЇІ\
та називного відм. множини: [ейн'і], [беизкра\і], [трет'і], [мо]'і].
Після [у] широку вимову [і] маємо в ряді суфіксів: [кра]іина], [геиро\іин*а]>
[еб\іип], [ен6Ііишче], [виеб6ііастиХ], [мар'Ціан], [гб\іити] та ін. Основна форма
цих суфіксів -ин(а), -ин(я), -ин, -ищ(е), -ист(ий), -ин, -и(ти). Під впливом [у] звук
[и]9 що є в основі цих суфіксів, звужується до [іи].
6. Голосний [є] чітко, виразно вимовляється під наголосом як звук
переднього ряду і середньо-низького підняття: [стежка]. Артикуляція його, на відміну
від [і], легка, ненапружена.
Вимова наголошеного [є] із значним наближенням до [и]: [стйежка], відома
в говірках, є грубим порушенням літературної норми.
Виразно звучить [є] і в побічнонаголошених складах: [теплотіхнЧка].
Не втрачає своєї якості звук [є] також в окремих ненаголошених позиціях,
а саме:
а) на початку слова після паузи: [екватор], [екрйн], [епбха];
б) коли є закінченням слова: [мбре], [поле], [гарне], [тепле], [дане], [шите],
[перше], [пійте], [кожне], [ус'аке], [друже], [брате], [пише], [кличе], [виїде],
[в'із'ме];
в) у закінченнях іменників: [гбстевЧ], [тов&риешев4]> [кра'}евЧ], [гостем],
[товаришем], [крадем], [серцем], [морем], [доле] у], [каше]у], [тесле і у];
г) коли виступає сполучним звуком у складному слові, перший компонент
якого має побічний наголос: [бдлезаспок'іїлиевиї].
В інших ненаголошених позиціях [є] наближається у вимові до [и]. Перед
наголошеним складом з [і], [и]у [у] це наближення більше: ведіть [виед'іт']і
веди [виедй], веду [виеду], а перед складом з [о], [а], [є]— менше: вело [веилб],
вела [веила], веде [веиде].
У ряді випадків ненаголошвне [є] і перед наголошеними [і]» [«]» ІУ]
вимовляється бзз значного нахилу до [и], зокрзма в префіксах без-, пре-: \беизвйхіід-
ній], [преимудриї]\ у заперечній частці-префіксі не-: [неид'іїсниї\\ перед [р]
у межах складу: [пеирлйна]1; після голосного в словах іншомовного
походження: [поеитйчниї]; тоді, коли виступає в ролі сполучного звука в складних
словах: [волеил'убниї].
1 Попередній [р], звук [л] І тверді губні також розширюють до деякої міри
сусідні з ними [є], [и].
Основні норми української вимови 11
На вимову ненаголошеного [є] впливає також сусідство м'яких
приголосних, які звужують його вимову. Цей вплив найвідчутніший при обобічному
сусідстві таких приголосних, особливо [/]. Після [/] перед дальшим м'яким
приголосним голосний [є] вимовляється як [и*]: армієць [арм'і}иЩ], європеєць
\)еирроп&]и!ц'], індієць [ін'&і]иіц'], засвоєння [засвб]и'н':а], змагаєшся [змага-
Іи1с':а]у змагається [змаг&іиіц':а].
7. Голосний [и] чітко, виразно вимовляється під наголосом як звук
переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [/] й [є]: [тихо], [хитра],
[ми], [син], [нива]. Твориться він легко, без напруження. Дуже напружена його
вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [еи] або [є]: [теихо], [х'етра],
вимова його як [«]: [ми], [сьін] — усі ці відмінності у вимові [и], властиві
окремим південно-західним говорам, є відступом від літературної норми. Не
становить загальноприйнятої норми і вузька та підвищена вимова типового [и],
характерна для північних говорів: [ми1], [нй*ва]; [міи], [ніива].
Виразно чується звук [и] також:
а) у побічнонаголошених складах: [шйрокор' адна]\
б) у ненаголошеній позиції перед [*], що стоїть у кінці слова або перед
наголошеним складом з [и]: [жвавиї], [другиї], [вйлиї]', [приїтй], [киікй];
в) у ненаголошеному закритому складі закінчення слова: [добрих], [битих],
[перших], [кбжних], [дббрим], [битим], [першим], [кожним], [носиш], [нбсит ],
[нбсим].
Без помітного нахилу до [є] чується ненаголошене [и] у формі 2-ої особи
однини наказового способу дієслів І дієвідміни: [вйїди], [вйтри]у [випхни].
У решті випадків ненаголошений голосний [и] кінцевого відкритого складу
звучить з незначним наближенням до [є]: [своббдиІЄІ], [завбдиІЄі], [пол'амиІЄІ],
[робити1*], [бйлиіеі], [зрад'ірши'еі], [навуікиіе*]. Цього малопомітного нахилу
словник не фіксує.
В інших ненаголошених позиціях [и] вимовляється з помітним наближенням
до [є], зокрема й те [и], що стоїть у відкритому складі особового закінчення
дієслова: [нбсиемо], [нбсиете], [сиедиемб].
З найбільшим нахилом до [є] звучить [и] перед наголошеним складом з [є]:
живе [жеиві], сидите [сиедеите]. Проте [и] в ролі сполучного звука в складних
словах, де першим компонентом є числівник, перед складом з наголошеним [є]
вимовляється з незначним наближенням до [є]: [п}атиеден:иї].
Перед наголошеним складом з [а] наближення [и] до [є] також значне,
але не таке сильне, як перед [є]. Тому в словнику позначаємо вимову цього
[и] знаком [ие]: [чиетати].
Перед наголошеними складами з [о], [у], [и], [і] звук [и] виступає з
невеликим нахилом до [є]: [жиелб], [жиеву], [жиевй], [жиев'іт'].
8. На вимову ненаголошених [є], [и] впливає темп мовлення. У
прискореному темпі вони ще більше зближаються один з одним: [жеве], \жеила], [сво-
ббдие], [завбдие], [братамие], [робйтие], [бйлие], [навЧкие], [зрад'іушие].
9. Зближення, змішування і нерозрізнювання [є], [и] в ненаголошених
позиціях — одна з найхарактерніших рис українського вокалізму. Слова в
парах мене [меине] і мине [меине], наведу [навиеду] і на виду [на виеду]
вимовляються абсолютно однаково. Вимова ненаголошених [є], [и] без помітної
відміни від наголошених, властива північним говіркам, перебуває поза нормами
літературної мови.
Вимова приголосних звуків
1. Дзвінкі приголосні [<?], [д], [з], [|], [ж], [дя], [г], [і*] у кінці слова
І в кінці складу перед глухим приголосним вимовляються дзвінко: [хл'іб\
[горбд], [в'із], [ґе$], [н'іж], [ґандк], [с'н'іг], [їиерлйґ]; [гриебкй],
[обчистити], [гр'адка], [в'ідкусйти], [низка], [вЧ^садйти], [дужка], [пЧдпшефниї],
[дос'агтй].
Тільки в словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр звук [г], як правило,
знеголошується: [вб$ко] і нерідко оглушується: [вбхко]. Знеголошується також
звук [д] у слові жердка: [жердка].
12 Основні норми української вимови
2. Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється звуком [ф]: [барв].
Навпаки, в кінці слова після голосного, в середині слова після голосного
перед приголосним та на початку слова перед приголосним набуває більшої
звучності і переходить у нескладотворчий [у]: [брар], [поущорйти], [ушир].
Безголосий варіант [в], але без переходу в [ф] зустрічається тільки в кін*
ці слова після двох глухих приголосних: [виедаунйцтв].
3. Префікс з-, як і прийменник, перед глухими приголосними переходить
у с-: зцілити [с'ц'ілйти], з хати [схати].
4. Префікс роз- перед глухими приголосними у швидкому і нормальному
темпі вимовляється як рос-: розказати [росказати]. Перед [с] здебільшого
зберігається форма із [з]: [розсипати]. У повільному темпі звучить роз-:
[розказати].
5. Префікс без- перед глухими у повільному і нормальному темпі
вимовляється як без-: [беизпека]. У швидкому —як бес-: [беиспека].
6. Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів вимовляються
як відповідні дзвінкі: боротьба [бород'ба], вокзал [воїзал]. Також у тісних
словосполученнях: ось де [бз'де], хоч би [ходкбй].
7. Сполучення літер дж вимовляється як один звук [дк]. Твориться він так
само, як [ч]9 тільки з участю голосу: джерело [дкеиреилб\, буджу [будк$]. На
межі префікса і кореня правописне дж вимовляється як два звуки: [вЧд-жие-
мати] -*-[вЧдкжие-мати]. Звук [дк] тут виник із [д] внаслідок уподібнення.
8. Сполучення літер дз звучить як один приголосний [|]. Твориться він
так, як [ц]9 але з участю голосу: дзеркало [Деркало], кукурудза [кукуру^а].
На межі префікса і кореня правописне дз вимовляється як два окремих звуки:
[п'ід-звЧтнш]'->'[пЧ$звЧтнш]. Звук [£] тут постав із [д] унаслідок
асиміляції.
9. Звук [г] в українській мові дзвінкий, гортанний (власне, глотковий),
фрикативний приголосний: [голова], [дорога], [говорити].
10. Літературний [л]—передньоязиковий ясенний твердий сонант. Твердо
він вимовляється в кінці слова та перед приголосним: [в'іл], [полк], також
перед голосними [а], [о], [у]: [клас], [блок], [клуб]. У цих же позиціях [л]
виступає і м'яким. На письмі його м'якість позначається літерами ь, я, ю:
біль, пильнувати, льох, лякати, люди. Перед [і] звук [л] вимовляється м'яко:
[л'ікар], [л'ізти].
Перед голосними [є] та [и] поширена трохи пом'якшена (але не м'яка)
вимова [л]: [ел'ектриека], [лчіхо]. Цю середню між твердою і м'якою вимову
словник не фіксує: [електриека], [лихо].
М'яка вимова [л] перед [є]: [ел'ектриека], [л'ещ'і\а] є грубим порушенням
літературної норми. Не властивий літературній мові і дуже твердий
задньопіднебінний [л], відомий у говорах західних областей.
У кінці слова після глухого приголосного звук [л] буває безголосим:
б9]
11. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] майже завжди тверді: [др'іб],
[сип], [с'ім], [верф]. Напівпом'якшеними вони виступають у позиції перед [і]: [646],
[пЧл], [в'ін], [мЧІ], [фЧгура], у словах типу [с'в'ато], [ц'в'ах], [Ів'акнути] та
в деяких іншомовних словах: [б'урб], [п'уре].
12. Звук [ф] — губно-зубний щілинний глухий твердий приголосний,
відомий лише в словах іншомовного походження: [факт], [форма], [ареифметиека].
У діалектному мовленні цей звук часто замінюється двома звуками [хв] або
одним [х]\ [хвакт], [хвбрма], [хбрма]> [ареихметиека]. Спостерігається в
говірках і зворотне явище — усталене звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]:
[фйл'а], [ф'іртка], [фЧст], [форбба]. Такі заміни не допускаються
літературною мовою.
г 13. Приголосні [г], [к], [х], [Л, як правило, тверді: [гичка], [кйлием],
[хитриї], [ґиґнути], [ген'ії], [кел'ма], [хекати], [г^'], [дорогії], [важкії].
гі^ і]и(ч*. Р#)' ід°Р°геі [важке], [глухі], [беириегй]> [думки], [пастухи],
[%иґи\. Напівпом якшені вони тільки перед [і] та в окремих запозичених
словах: [гЧрко], [кЧнец'], [хЧба], [к'увет].
Основні норми української вимови 13
14. Шиплячі [ч], [д§с]9 [ш], [ж] в українській літературній мові тверді:
[чаша], [чиетач], [чучеило], [чйшчеиниї], [дкем], [меижа], [лоша], Напівпом'якшені
вони в позиції перед [і] та в деяких словах іншомовного походження: [бчЧ],
[товариеш4], [ножЧ], [ж'ур'і]. Подовжені шиплячі частіше вимовляються
також напівпом'якшено: [клбч'-.а], [пЧд:аш':а], [збЧж':а].
Пом'якшена вимова шиплячих перед а дієслівного закінчення третьої особи
множини: [бЧж'ат'], [криеч'ат'], а також в іменниках середнього роду типу
лоша: [лош'а], [курч'а], властива окремим говорам, не відповідає літературній
нормі.
15. Приголосний [ц] у літературній мові здебільшого м'який: [молодец'],
[в\?лиец'а], \реивол'$ц'Ца\, [ц'амриена]. Твердий він завжди перед [є], [и]:
[цегла], [цим], а також у запозичених словах: [цариена], [плац], [палац], [абзац]
і окремих вигуках: [бац], [клац].
16. Звук [р] постійно твердий укінці слова й складу: [вЧучар], [чеитвір],
[базар], [комар], [л'ікар], [сухар], [з'вЧр], [тхЧр]\ [веирба]у [верхи], [гЧркйї],
[морква]. М'яка вимова [р] у цих позиціях: [базар9], [л'ікар']; [вер'хи], [мбр'к-
ва], а також перед [а] в деяких словах: [квартир*а], [комор*а], [гр'ад], [р'ама]
є діалектною, ненормативною.
На початку складу перед [і], звуками [а], [у], [о], що графічно
передаються буквами я, ю та сполученням літер ьо, приголосний [р] вимовляється м'яко:
[р'івеин'], [рЧг], [зор'а], [пор'адок], [р'абйї], [гр'укати], [вар'у], [утр'бх].
Тверда вимова [р] у цих позиціях: [риг], [зора], [бура], [порадок], [вар$]%
[говору], [л'ікару], [утрбх], властива багатьом говорам, у літературному
мовленні не допускається.
У кінці слова після глухого приголосного звук [р] знеголошується: [теиат$].
17. Приголосні [д], [т]х [н], [л], [з], [с], [ц], [|] можуть м'якшитися
в усіх позиціях: [д'ад'ко], [бад'бриї], [мЧд1], [т'ул'пан], [мит'], [н'ан'ка],
[кЧн'], [л'ут'], [бЧл'], [з'ат'], [лаз'], [с'удй], [вЧс'], [ц'ац'ка], [мЧц'], [їе$'\.
Найм'якшими є [д'], [/я'], [н']9 [л'\. Звуки ж [з'], [с'\, [ц'], [?']—тільки
пом'якшені. Дуже м'яка, трохи шепелювата їх вимова: [на воз'ж'і], [с'ш'іно],
[ц'ч'іна], відома в південно-західній діалектній групі, не становить
літературної норми.
18. Приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед [і], що походить з
давнього [о] та прикметникового закінчення -ьіі», вимовляються здебільшого
м'яко: [сиен'іу], [под'іл], [з'ір], [лЧЇ], [сЧл'], [рад'існиЦ, [зеилен'і], [сйт'і],
[бйт'і]. Проте в цих позиціях можлива також тверда їх вимова: [сиенір],
[сіл'], [радісниї], [зеилені] і напівпом'якшена: [сиен4у], [сЧл'], [радЧсниї],
[зеилен4]. З метою нормалізації вимови цих приголосних перед [і] з [о] та
►ні» словник рекомендує тільки м'який варіант.
19. Твердо вимовляються зубні приголосні на межі частин абревіатур та
на стику слів [педінстиетут], [брат і сеистр6], а також звичайним темпом
на межі префікса і кореня: [беизімен:иї].
20. Приголосні [з], [с], [#], [ц], [я], [а], [д], [т] перед м'якими цієї ж
групи вимовляються м'яко: [куз'н'а], [с'н'іг], [моло^'ц'і], [миец':і], [рад'ан'с'-
киї], [гЧл'ц'і], [д'н'і], [д'л'а], [пут'н'і], [т'л'іти], але: на [вблз'і].
Звуки [д], [т], [з], [с] перед кінцевим м'яким основи прикметників твердої
групи у формах давального й місцевого відмінків однини та називного
відмінка множини переважно не пом'якшуються: [нарбдн'ії], [пам}атн'ії], [ббразн'ії],
Ібарвйст'ії]; [нарбдн'і], [пам]атн'і], [ббразн'і], [барейст'і]. Хоч тут можлива
і м'яка вимова: [нарбд'н'ії], [памі'ат'н'ії], [ббраз'н'ії], [барвйс'т'ії]; [нарбд'-
н'і], [пам/ат'нЧ], [ббраз'н'і], [барвйс'т'ії
ними
Приголосні [з], [с], [ц], [|] можуть пом'якшуватися і перед напівпом'якше-
ми губними: [з'в'ір], [с'в'ато], [с'вЧт], [с'мЧх], [ц'в'ах], [$'в*акати].
Зубні в кінці префікса перед м'якими зубними звичайно не пом'якшуються:
[беизд'Цал'ниї], [пЧдл'ізти], [розд'агати], [розл'шЧ\ати], [розс'і\ати], але
[роз':авити].
Пом'якшуються тільки префіксальний [д] перед [д'], [тг], [«']: [вЧ&\ілйти],
[над'т'ісувати], [пЧд'н'імйти], також [|], [с] перед [с'], [ц'у. [пЧ$'с'істи]%
14 Основні норми української вимови
[в'і^'ц'іл'а], [с'лкти], [с'ц'ідйти] та префікс с- перед [т']\ [с'т'ісувати],
[с'т'агувати].
21. Приголосні [т'\, [дг] вимовляються без свистячого відзвуку: [т'існо],
[мит'], [З'їло], [мЧд*]. Вимова їх з призвуками [*«'], [£']: [т'^'існо], [д'$'іло]—
не властива українській літературній мові. Лише в позиції після [с1], [з']
звуки [т']9 [д'] мають відзвуки ['<'], [?]: [чйс'т'Ч'], Ціь'д'9']. Цього відтінку
вимови словник не фіксує.
22. Звук [д'] перед [6], а також шиплячими зберігає свою м'якість: [буд'-
де], [буд'-чиї], [буд'-шчо]. Також [т'] перед [т]: [трат'те]. Проте відома і
тверда їх вимова в цих позиціях: [буд:е], [будкчиї], [бу&кіичо]\ [трат:є]. Диспа-
латалізованого варіанта словник не транскрибує.
23. Подовжені приголосні, що розвинулися в давньоукраїнській мові
внаслідок уподібнення звука [/] попереднім м'яким приголосним: знання, рілля,
тінню, ллю, а також подвоєні (здвоєні) в результаті збігу: оббити, законний
вимовляються як один довгий звук: [знан':а], [обмти].
Так само вимовляються і не закріплені орфографією подовжені приголосні,
що постають унаслідок асиміляції: вітчизна [в'ічійзна], болітце [бол'іц.е],
винісши [вйн'ішіи], зжувати [ж:увати], берешся [беирес':а], беріться [биер'іц':а].
24. Багато груп приголосних зазнають у вимові асимілятивних змін.
Унаслідок регресивного уподібнювання відбуваються такі зміни в звукосполученнях:
с + ш->[ш:]: вирісши [вйр'іш'.и]
з + ш в середині слова ->[жш]: вивізши [вйвЧжши],
на початку слова ->- [иі\\. зшити [ш.йти]
3 + ж -> [ж:]: зжовкнути [ж:бркнути], безжалісний [беиж\алЧсниЦ
+ ч в середині слова -* [жч\\ безчесний [беижчесниї],
на початку слова -*[шч]: зчистити [шнйстиети]
+-**[жди]: з джерела [ждкеиреила]
ш + с' -> [с'\]: милуєшся [миелу}иіс':а]
ж + с'-*[з'с']: зважся [зваз'с'а]
4 + с'-*-[ц'с']: не морочся [мороц'с'а]
ш + Д' -*-[с'ц']: на дошці [ддс'ц'і]
ж + ч'-^ІУч']: на смужці [смуз'ц'і]
ч +ц'-*-[^':]: у хусточці [х$стоц':і]
На межі слів приголосні [ш], [ж], [ч] перед [с']9 \ц'] не зазнають
асимілятивних змін: [ваш с'інок'іс], [де ж с'істи], [п'ідкбр'увач ц'ілиенй\
д + с -*- [$с]: відступ [в'і^ступ]
д + ц-*[|^]: відцуратися [вЧ$цурйтиес'а]
д + ш-+ [дши]: відшліфувати [в'ідкшл'іфувати]
д+ч-»-[дя:ч]: відчинити [в*ідкчиенйти]
д + ж-^[д#сяс]: відживати [вЧдкжиевати]
д + з-^[|з]: відзвук [вуі$звук]
т + с ->- [ц]\ братство [брацтво]
т+ц-Мц:]: коритце [корйц:е]
т + ш у нормальному темпі мовлення -»-[«ш]: багатшати [багйчшати],
у жвавому мовленні -*- [ч:]: [багачіати]
т+ч->[«:]: квітчати [кв'ічіати]
25. При вимові відбувається також спрощення в групах приголосних!
нт + ськ-> [н'с'к]: студентський [студен'с'кш]
ст + ськ у звичайному темпі -**[с'к]\ туристський [турйс'киї],
у повільнішому->[с':/с]: [турйс':киї]
нт + ст-*-[нст]: агентство [агенство]
ст + ц'->[с'ц']: артистці [артйс'ц'і], у старанній вимові-»-^':]: [артйїц'іі]
ст+ч->[шч]: невістчин [ниев'шчиен]
ст + д->[зд]: шістдесят [шЧздеис'ат\
ст + с -> [с:]: шістсот [шЧсбт]
26. Сполучення чн у деяких народно-побутових словах вимовляється як
шн: [сбн'ашниї] день, []ашн'і] крупи, [смашна \а\ешн'а]у [пшиенйшниї] хліб,
[молбіина] каша.
Основні норми української вимови 15
Вимова голосних і приголосних звуків
у деяких формах
1. У дієслівних закінченнях третьої особи однини й множини теперішнього
часу та другої особи множини наказового способу звук [т] вимовляється м'яко:
[хбдит'], [робиш'], [нбсит'], [говбрит'], [лиетйт']% [криечйт']\ [хбд'ат'],
[рббл'ат'], [нбс'ат'і [говбр'ат']; [ход'іт1], [робуіт']у [нос'іт'], [ниес'іт'\.
Тверда вимова [т] у цих позиціях: [ходиш], [рббит]\ [хбд'ат], [рббл'ат]; [ход'іт],
[роб'іт], властива багатьом говорам, у літературній мові не допускається.
2. Відхиляється від літературної норми також вимова не наголошеного
закінчення -ить без [т'] та заміною [и] звуком [є] в третій особі однини
дієслів II дієвідміни: [хбде]> [нбсе], [говбре].
3. Вимова дієслів І дієвідміни в третій особі однини теперішнього часу
без закінчення Це]: [зна], [пиета], [с'іда] можлива лише в розмовно-побутовому
мовленні та в мові художньої літератури.
4. У закінченні орудного відмінка однини іменників І відміни та
прикметників жіночого роду вимовляється складотворчий голосний [у]: [рукб]у], [голо-
вб}у], [душеіу]\ [молодбіу]. Стягнення таких закінчень у вимові з утратою [/]
і заміною складотворчого [у] нескладотворчим: [рукбу], [головбу], [душеу];
[молодбу] або вживання фонетично зміненого, стягненого закінчення -ом: [ру-
кбм], [головбм], [душбм], що спостерігається в говорах південно-західного
наріччя, є порушенням літературної норми.
5. У закінченні орудного Еідмінка однини іменників м'якої і мішаної груп
І та II відміни вимовляється голосний є: [дине І у], [праце/у], [га}ем], [гр-уше\у],
[товаришем]. Вимова тут замість є звука о із збереженням пом'якшення
попереднього приголосного: [дйн'о'іу], [прац'оіу], [гаїом], [грушоіу], [товйрие*
шом], відома в багатьох говорах, не відповідає літературній нормі.
Наголос
В усному мовленні розрізняють наголоси словесний і логічний.
Словесним наголосом називається виділення в слові одного з складів
посиленням голосу, збільшенням тривалості, змінсю тону (підвищенням або
зниженням). Один із цих способів, як правило, є основним, а інші відіграють
допоміжну роль. У деяких мовах (наприклад, у литовській, сербохорватській,
словенській, китайській, японській) наголошений склад виділяється передусім
зміною висоти тону. Такий наголос називається музичним, або тонічним.
В українській мові наголошений склад виділяється насамперед більшою
силсю голосу. Такий наголос називається динамічним, або силовим.
Подібним спосрбом виділяється наголошений склад у російській, білоруській,
польській, чеській, болгарській, німецькій, французькій мовах, хоч сила
наголосу в них і неоднакова. В українській мові наголос порівняно слабкий.
Наголошений склад у ній на відміну від російської мови не різко виділяється
з-поміж ненаголошених. Він мало зосереджує на собі видихової енергії, а тому
її вистачає для повнозвучної вимови голосних і в ненаголошених складах.
Наголос слова в багатьох мовах закріплений за певним складом чи морфо-
лоїічним компонентом. Такий наголос називається фіксованим, або
сталим. Наприклад, у французькій, вірменській, турецькій мовах він падає на
останній склад слова. У польській — на передостанній. Переважно на другому
складі від кінця наголос також в італійській, іспанській і румунській мовах.
Перший склад слова наголошується в чеській, угорській, фінській, естонській,
латиській, шведській, норвезькій, датській, голландській. Здебільшого на
перший склад припадає наголос також в англійській мові. У німецькій
наголошується переважно корінь.
В українській мові, як і в російській та білоруській, наголос
різномісний, або вільний. Він може падати в різних словах на будь-який склад:
сбнце, водй\ діяти, варити, віднести] викоханий, занедбаний, досконалий, роз-
повіднйй. Щоб знати його місце в слові, треба знати саме це слово. Українсь*
кий наголос також рухомий, тобто він може пересуватися з одного складу
16 Основні норми української вимови
на інший у різних формах того ж самого слова, наприклад: весни —вісни,
книжка — книжки, землй — землю, дерево — дерева, вікнб — вікна, робітник —
робітника, брат — брати, писати — пишеш.
Наголос в українській мові є додатковим засобом розрізнення слів і їх
форм. Тільки за допомогою наголосу можна визначити лексичне значення слів
у таких парах, як вигода і вигбда, захват і захват, поділ і поділ, пбра і
пора, лікарський і лікарський, понятий і понятий, похідний і похідний, складний
і складний, вищати і вищати, довбдитися і доводитися, розхбдитися і
розходитися, твердити і твердити, тіпати і тіпати, торочити і торочити, зараз
і зараз, ніяк і ніяк та інших.
Ще частіше наголосом розрізняється граматичне значення слів, наприклад:
вісни, новини, книжки, нитки, дерева, вікна — називний відм. множини і весни,
новини, книжки, нитки, дерева, вікнб, — родовий відм. однини.
У ряді дієслів з допомогою наголосу розрізняється недоконаний і
доконаний вид. Наприклад: відкликати — відкликати, переміряти — переміряти, під'
сипати — підсипати, пізнаю — пізнйю, розкидати — розкидати.
Однак різномісність і рухомість наголосу не означає його довільності.
Він підпорядкований певним закономірностям. В українській мові вже
склалася стала система наголошування. Основу її становлять середньонаддніпрянські
Говори південно-східного наріччя.
Акцентні норми сучасної української літературної мови відбиті в
«Українсько-російському словнику», т. І — VI (К., 1953—1963), «Русско-украинском
словаре», т. І — III (К., 1968), «Словнику української мови», т. І — XI (К.,
1970—1980). У «Словнику наголосів» (К., 1959, 1964) була зроблена перша
спроба зафіксувати літературний наголос у всіх формах слів. Подальшу
нормалізацію українського наголосу проведено в словнику-довіднику
«Українська літературна вимова і наголос» (К., 1973) та «Орфографічному словнику
української мови» (К., 1975). Останній засвідчив літературний наголос 114
тисяч слів, показавши будь-який його перехід у граматичних формах.
Нормалізація українського літературного наголосу триває. Вона пов'язана
передусім з нормуванням наголошення слів і форм, що вживаються з
паралельними наголосами. У цьому напрямі зроблено перші кроки. У «Словнику
наголосів» A959), «Русско-украинском словаре» A968), словнику-довіднику
«Українська літературна вимова і наголос» A973), «Орфографічному словнику української
мови» A975) один із двох наголосів (той, що більше відповідає системі)
визначено основним, рекомендованим для вжитку.
Літературна мова прагне закріпити за кожним словом по одному наголосу.
Тому наступний етап уніфікації наголосу безперечно буде пов'язаний з
поступовим усуненням зайвих дублетів, тобто таких, що не виявляють тенденції до
розрізнення значення слова, а лише обтяжують, а то й зневиразнюють наголо-
сову систему.
Система української акцентуації досить складна. Певним закономірностям
наголошування підпорядковуються не всі слова та їх граматичні форми. Тому
у випадках сумніву щодо наголосу окремого слова треба звертатися за
довідкою до словників. Про закономірності наголошування окремих категорій слів
та їх форм можна довідатися з таких основних джерел: «Курс сучасної
української літературної мови», т. І, розділ «Наголос» (К., 1951) та «Сучасна
українська літературна мова. Морфологія» (К., 1969).
Незважаючи на те, що вже вироблені й закріплені сталі загальнонародні
норми наголошування, у повсякденній мовній практиці трапляється чимало
прикрих порушень цих норм. Пояснюються вони як впливом діалектного
мовлення, так і недостатньою обізнаністю мовців із системою літературного
наголосу. Від носіїв літературної мови можна почути: навчання, завданий, пізнаний,
запитання, читання, хоч наголос цих слів давно усталений. Віддієслівні
іменники середнього роду на -ання, що мають більше двох складів, зберігають
місце наголосу тих інфінітивів, від яких вони утворені: навчати(ся) — навчан*
ня, завдати — завдання, пізнати — пізнання, запитати—запитання, читйти—
читйння. Винятки тут нечисленні: визнати — визнйння, видати ~ видання, ви*
енати — вигнання, зобов'язати —зобов'язання.
Основні норми української вимови 17
Не становить літературної норми таке наголошування дієслів: везти,
нести; вбжуу нбшу; веземо, несемо; везла, несла, а також була, було, б$ли; будр,
будеш, буде; займенників: мбго, твбго, свого, всього. У літературній мові ці
форми міцно закріпилися з південно-східним наголосом: везти, нести; вожу,
ношу; веземб, несемб; везла, несла; були, булб, були; буду, будеш, буде; мого,
твогб, свого, всьогб.
Наголос багатьох іменників жіночого роду з суфіксом -к{а) у формах
множини переходить на закінчення: гблка — голки, качка — качки, ложка—ложки,
миска — миски, листівка — ластівки, учителька — учительки, копійка — копій'
кй. Наголошування у множині: голки, миски, учительки, копійки, характерне
для північного наріччя, є відступом від літературної норми.
Є й окремі слова, що часто вживаються з помилковим наголосом. Наводимо
ряд таких слів з літературним наголосом: агент, агрономія, алкогбль, йркуш,
атлет, бюлетень, валовий, вентиль, ветеринарія, кулінарія, випадок, глядбя,
перекладач, дефіс, диспансер, шофер, діалбг, монолог, каталбг, некролбг, доку*
мент, медикамент, дойр, експерт, зоотехнія, каучук, квартал, кілометр, мілі-
мітр, сантиметр, компроміс, мережа, оптовий, партер, пасквіль, перепустка,
поміщик, поміщицький, предмет, сегмент, секретар, сільськогосподарський,^ спів*
робітник, співробітництво, станковий, тваринництво, тваринницький, тйтуль*
ний, урочистий, цемент, центнер, черговий.
Подаємо також слова, які інакше наголошуються, ніж відповідні російські:
бісіда, болотистий, бородавка, ббсий, верба, веретено, високо, відстбяти,
вільха, вітчим, вудила, вудити, вузький, в$са (вуси), в'язкий, горошина, граблі,
дихання, допізна, дочка, дбшка, дощечка, дрова, живопис, заводити, загадка,
замазка, затичка, здблека, здвоїти, іграшка, їдкий, зіркий, злегка, кидати,
кишка, кімната, кінчити, клопітний, ковкий, колесо, кблія, коромисло, кбсий,
кремінь, крбмсати, крбїти, кропива, кружний, кряжистий, кукіль, купіль,
курятина, кухонний, ласкйвий, легкий, легко, липкий, літопис, ломкйй,
луджений, лущити, малий, маршовий, миленький, милкий, мілкий, мозолистий,
мбзочок, мускулистий, нагблову, нажитий, наймит, наносний, наскок, настояти,
ненавидіти, ненависть, низина, низький, ніздря, новий, нудний, обруч, обстріл,
блень, осоки, парйліч, пасти, пенй, переданий, переказ, перекис, перепис,^
пересидіти, перескочити, перехідний, перчити, петелька, петлй, підданий
(ім.), піднбсити, підтвердити, підходити, пісний, пітний, плавкий, плигати,
плодоносити, подруга, пожнивний, показ, полежати, помовчати, попільниця,
посидіти, постбяти, потемки, приступка, присядка, причіп, приязнь, приятель,
прбріз, прбстір, пурхати, п'яниця, реєстровий, решето, рибина, рідкий,
рідний, різкий, розвбдити, рбзлад, рбзмах, рбзпад, рбзпірка, рбзстріл, розтруб,
розщіп, рукава (мн.), рукбпис, руслб, світло (присл.), сердити,' середина,
сестрин, синява, сипкий, сирбватка, сільський, скатерка, скирта, скучний,
слабий, слина, слинити, смішно, соломина, сороковий, спина, спустошити,
старий, стійкий, стійловий, стічний, стбляр, страшний, стріха, суглинок,
твердий, темно, тепло (присл.), тигровий, тишком, тісний, тбвпитися,
товстий, тонкий, трудний, тряський, тяжкий, удббрення, урбдженець,
усидіти, ускбчити, $спіх, фартух, хвалений, хваткий, хльбстати, хмільник, ху-
дінький, циган, чадний, черпйти, черствий, чистенький, чіткий, ч$дно, чуткий,
шелюги, широко, шкільний, шовкбвий, шовкбвиця, щиголь, щипці, юродивий,
яблуневий, ясенбвий.
У словниках не позначається наголос односкладових слів, але це не
означає, що всі вони виступають без наголосу. Повнозначні односкладові слова
мають на собі наголос, а неповнозначні (прийменники, сполучники, частки) не
наголошуються. Службове слово приєднується щодо наголосу до
повнозначного, утворюючи з ним одне фонетичне слово: на стіл, чи б$в9 не вйрт,
т$т же.
Ненаголошувані односкладові слова, що прилучаються до наступного
слова: за п%йть, не й, називаються проклітиками, а ті, що прилягають до
попереднього слова; знав бОПіЦйпь ПЬітйіуШУ) ^енклітиками.
18 Основні норми української вимови
В українській мові рідкі випадки, коли службове слово приймає на себе
наголос, залишаючи самостійне без наголосу: раз пб раз, на ніч, зб два.
Службові слова, в яких є два і більше складів, мають свій наголос.
Виразний він у частках: хіба, невже, навряд, мовляв, егеж, авжеж, отб, якраз,
бодай. Також у сполучниках: зате, проте, однак, якщо, якби, нембв, не*
хай. Однак у пришвидшеному темпі мовлення сполучники або, адже, але, ані,
аніж виступають лише з побічним наголосом, який переходить на початковий
склад.
Виразний наголос і в прийменниках, співвідносних з іменниками та
прислівниками: кінець, шляхом; кругом, навколо, округ, поверх, поперек, услід,
уподовж. Проте деякі двоскладові такі прийменники, зокрема коло, перед,
проти, позад, виступають із слабким наголосом: коло хати, позад ньбго.
Прийменники біля, задля, замість, з-поза, з-поміж, з-понад, з-попід, з-про*
між, із-за, окрім, опріч, поза, поміж, понад, попід, попри, проміж, ради, серед,
через, щодо, побіля, насеред, посеред, що тісно приєднуються до повнозначних
слів, мають на собі лише побічний наголос, який завжди падає на перший склад:
Із-за лісу, посеред хати.
Складні й складноскорочені слова можуть мати два наголоси—
основний і побічний. Послідовно виступають з такими двома наголосами слова,
в яких один з компонентів чітко виділяється своїм значенням і здебільшого
Може бути самостійним словом: автопарк^агротехніка, водосховище, звіроферма,
землевласник, новообраний, паротворення, термоядерний, травосуміш;
багатозначний, далекосяжний; агіткампанія, метеостанція, партактйв, сдцзмагання.
Побічний наголос у таких словах стоїть, як правило, перед основним. Чим
більше віддалений основний наголсс від побічного, тим виразніший останній:
автоцистерна, агробіолбгіях водопостачання, землеволодіння, паротурбіна,
термодинаміка, травокосарка.
Дуже виразний побічний наголос у складному слові, обидві частини якого
виділяються своїм значенням: великопанельний, моторобудування, народ ного сп о-
дйрський, п}ятсдткілометровий, середньомісячний.\
У складних словах з трьома основами може бути три наголоси — основний
і два побічних: нафтогазопровід, світловодолікарня.
Без побічного наголосу виступають складиҐслова, компоненти яких не
сприймаються як самостійні: звіролбв, вододіл, землемір, новосілля, пароплав,
мовознавство, білобрйсий, довгочасний, чорнобривий.
Побічний наголос мають також такі прості слова: з префіксом най-:
наймолодший, найповажаніший; з префіксами що-,ляк-, котрі підсилюють
значення форми найвищого ступеня: щонайменший, якнайкращий; з префіксами
іншомовного походження анти-, де-, дез-, дис-, екстра-, квазі-, контр-, псевдо-,
ре-, супер-, транс-, ультра-, що приєднуються, як правило, до слів із
самостійним значенням: антитіло, декваліфікація, дезин формація, дисгармонія, екстра-
кл&с, квазівчений, контрманевр, псевдовчення, ретрансляція, супертанкер,
трансарктичний, ультразвук.
За цієї ж умови приймають на себе побічний наголос і префікси навколо-,
перед-, після-, поза-, понад-, проти-, через-, без-, між-, над-, не-, але у
випадках, коли основний наголос припадає через два склади і більше від місця
можливого побічного: навколопланетний, передпосівний, післяжовтневий,
позакореневий, понаднормовий, протипожежний, черезрядковий, беззаперечний,
міжвидовий, наднормативний, необгрунтований.
Префікс пере- приймає виразний побічний акцент тоді, коли основний
наголос стоїть через три склади від початкового: перебуду ви. ти, переговорити,
перекваліфікація, перепідготбвка.
У прискореному темпі мовлення побічний наголсс пересувається на
початковий склад: електроенергія, навколопланетний, великопанельний.
Більшість простих самостійних слів виступає з одним наголосом: голова,
високо, задоволений, винагороджувати. Проте в уповільненому мовленні,
головним чином при виразному читанні поетичних творів, по обидва боки
наголошеного складу (не ближче ніж через склад) з'являються побічнонаголошені склади
в усіх простих словах. Припадають вони на початок і кінець слова: голова,
Основні норми української вимови 19
$йсокд, задовдленйй, винагороджувати» У потоці мови побічний акцент падає
на початок і кінець фонетичного слова: на голові, не говорив, вислухав би,
вирівняй же.
