закладу освіти та відповідної управлінської діяльності

Параметр порівняння	Режим життєдіяльності
Функціонування	Розвиток
1.Об’єкт управління	Навчально–виховний процес	Інноваційний процес
2.Характеристики управління	Забезпечення порядку, стабільність, дотримання норм та стандартів	Оновлення управлінських технологій, методів, підходів
3.Вимоги до керівника	Справедливість, компетентність, авторитетність	Ініціативність, рішучість, творчість
4.Зміст освіти	Реалізація традиційних програм	Використання нових ідей, оновлених програм, нових предметів
5.Технології навчання	Забезпечують рівень освіти, дисципліну, суб’єкт–об’єктні стосунки між вчителем і учнем	Забезпечують отримання освіти, яка відповідає вимогам завтрашнього дня; встановлюють “суб’єкт–суб’єктні” стосунки між вчителем і учнем
6.Організація навчального процесу	Збереження традиційної системи навчання з чітко визначеною кількістю навчальних днів, семестрів, ступенів	Експериментальне засвоєння нових моделей організації навчального процесу
7.Кадрове забезпечення	Стабільний склад	Конкурсні засади добору кадрів, контрактна основа
8.Науково–методичне забезпечення	Традиційна система організації науково–педагогічної роботи, підвищення кваліфікації	Інноваційні форми та зміст методичної роботи в закладі освіти, перманентна система підвищення кваліфікації

 

З огляду на вище сказане, управління розвитком школи – це частка тієї діяльності керівника, під час якої засобами аналізу планування, організації, контролю та регулювання інноваційних процесів забезпечується цілеспрямованість та узгодженість діяльності колективу освітньої установи щодо збільшення потенціалу та, як наслідок, отримання якісно нових результатів освіти.

Розвиток управління

Розвиток закладу освіти неможливий без розвитку системи управління ним. Розвиток системи управління передбачає:

- розвиток, збагачення всіх характеристик системи;

- розвиток, оновлення функцій управління та конкретних управлінських дій;

- розвиток, удосконалення організаційної системи управління;

- розвиток, оптимізація технологій, механізмів управління;

- розвиток, (саморозвиток) керівників закладів освіти, оновлення їх професіоналізму, особистісний розвиток.

Щоб управління розвитком закладу освіти було ефективним, система управління повинна забезпечувати:

- високу поінформованість про потенційно можливі нововведення, про можливості розвитку установи;

- повноту вивчення актуальних проблем. Проблеми визначають розвиток закладу. Необхідно здійснювати їх аналіз. Виходячи не тільки із орієнтації на сьогоднішній день закладу, але й прогнозу на майбутнє;

- раціональність вибору загальної та окремих цілей, інтерактивність цілей;

- реалістичність планів – забезпеченість ресурсами (матеріальними, фінансовими, кадровими, часу тощо), збалансованість, розподіл функцій, обов’язків, надання прав відповідно до мети розвитку;

- зацікавленість всіх учасників навчально–виховного процесу, удосконалення діяльності, підвищення професіоналізму педагогів, тобто мотивація усіх виконавців програми розвитку освітньої установи;

- можливість здійснювати аналіз, контроль та корекцію впровадження новацій, реалізації програми розвитку закладу освіти.

М.М.Поташник довів, що управління розвитком закладу освіти може здійснюватись на основі різних підходів:

1. За суб’єктами управління розвитком:

а) адміністративний підхід – якщо в виборі інновацій (нововведень), розробці планів та програм розвитку, в виробленні рішень домінуюча роль належить членам адміністрації;

б) партисипативний (брати участь) – якщо у виборі інновацій, розробці планів, програм домінуюча роль належить педагогічному колективу.

2. За орієнтацією:

а) на процес – керівник передбачає, що будуть позитивні результати, але в чому конкретно вони знайдуть прояв і як їх оцінити – не розуміє. Для нього важливий сам процес засвоєння нововведень;

б) на результат – (цільове управління) – визначається результат, критерії його оцінки:

1) критерії якості;

1) критерії економічності (ефективності);

2) критерії мотивації до навчання, роботи.

3. За інтегрованістю управління:

а) системне – розробка проекту майбутньої установи програми розвитку;

б) несистемне – відсутність чіткої програми освоєння інновацій, розвитку закладу освіти.

4. За типом реагування на зміни:

а) реактивне управління – тип управління, що характеризується реагуванням на фактичний стан справ, на певні збої;

б) випереджаюче управління – тип управління, що характеризується своєчасним передбаченням. Досягається, перш за все, детальними планами.

Таким чином, оптимальне поєднання підходів щодо управління розвитком школи дає підстави стверджувати, що управління повинно бути: партисипативним, цільовим, системним, випереджаючим.

Запропонована класифікація підходів до управління дає можливість проаналізувати, який підхід доцільно реалізувати в певній установі. Для цього необхідно оцінити:

– в якій мірі і як саме педагогічний колектив може впливати на рішення, що стосуються цілей та планів закладу?

– в якій якості виступають педагоги, студенти: ті, що схвалюють та впроваджують рішення та проекти, чи ті, що беруть участь у розробці та можуть впливати на процес впровадження?

– чи існує прогноз змін та вимоги до діяльності закладу в майбутньому?

– чи є чітко розроблена система цілей розвитку освітнього закладу (в цілому та його систем)?

– чи існують детальні плани реалізації кожного нововведення, які були б скоординовані між собою за строками та місцем, цілями та виконавцями?

– чи існує в закладі система інформації про реальний стан справ, про результати контролю за впровадженням інновацій?

Відповіді на ці питання дають можливість визначитись із доцільністю вибору підходу до управління розвитком закладу освіти. Доречно звернути увагу на те, що жоден із підходів до управління розвитком не є найкращим чи найгіршим. В залежності від умов ефективними можуть бути ріні управлінські технології.

Так, партисипативне (колегіальне, демократичне) управління далеко не завжди призводить до кращих результатів, ніж адміністративне. Крім того, коли існує ліміт часу на планування, то адміністративний підхід – більш ефективний. Системний підхід потребує високої кваліфікації керівників. Якщо ситуація відносно стабільна, то реактивне управління може давати ті результати, що і випереджальне.

Вибір того чи іншого підходу повинен базуватись на врахуванні реальних умов. Проте чим ближче управління за своїми властивостями до системно–цільового, тим більшими потенційними можливостями воно володіє для забезпечення своєї ефективності.

Вирішальним в модернізації управлінської діяльності є розуміння різниці між змінами взагалі і розвитком.

Зміни можуть бути значні і незначні, заплановані та вимушені, штучні та природні, стихійні та керовані, негативні та позитивні, кількісні та якісні тощо.

По-перше, про розвиток слід говорити за наявності якісних змін в системах управління. Це означає, що розвиток передбачає зміни суттєвих властивостей системи управління та її елементів, структури, в тому числі можливу появу нових якостей. Успішність розвитку як переходу до нової якості обов’язково вимагає розуміння:

1. досягнутого рівня (відправного пункту);

2. образу майбутньої моделі управління;

3. шляхів та засобів переходу від першого до другого.

По-друге, розвиток слід вважати і розуміти як природні органічні зміни, що витікають із внутрішньої логіки системи управління. Не ігноруючи в цілому зовнішніх впливів на управління, перевагу необхідно надавати внутрішнім процесам, які означатимуть саморозвиток системи управління.

По-третє, розвиток управління – це завжди процес керований, цілеспрямований, який має на виході позитивні зміни.

Таким чином, управління як функціонування передбачає реалізацію уже створеного потенціалу, а управління як розвиток передбачає приріст, збагачення цього потенціалу.

Якщо в галузь управління перенести уявлення Л.С.Виготського про “зону найближчого розвитку”, то можна стверджувати, що у кожної системи управління є свій рівень актуального розвитку, тобто вже досягнутого і реалізованого потенціалу, та внутрішні передумови для збагачення цього потенціалу – зони найближчого розвитку. Проектування такої зони і найкращої траєкторії руху системи до їх верхніх рубежів – важлива задача під час управління розвитком систем внутрішкільного управління.

Розвиток як приріст потенціалу системи управління означає не просто зростання її окремих можливостей, але і збільшення їхньої складності, різноманітності, а це означає – і неповторності, індивідуальності.

Розвиток можливий за рахунок процесів оновлення, внесення в систему чогось нового. Сукупність різних управлінських нововведень утворюють інноваційний процес в управлінні навчальним закладом.

Будь-яке управлінське нововведення має два аспекти: змістовний та організаційний. Змістовний пов’язаний із сутністю змін, які несе в собі нововведення. Організаційний аспект передбачає технологію, стадії, стани, методи засвоєння нового.

Нововведення мають своє призначення, конкретні функції та завдання.

По відношенню до системи управління нововведення покликані сприяти підвищенню успішності, результативності, дієвості, якості та ефективності її функціонування.

По відношенню до керованого об’єкту та його результативності управлінські нововведення покликані сприяти створенню оптимальних стосунків “керівна—керована” система, тобто сприяти підвищенню коефіцієнту корисної дії індивідуальних та сумісних зусиль, усунення перевантаження, підвищення рівня мотивації до роботи, створенню сприятливого мікроклімату та продуктивного стилю спілкування тощо.

По відношенню до зовнішнього середовища, зацікавленим особам управлінські інновації покликані сприяти підвищенню репутації навчального закладу, його іміджу, зростання привабливості стосунків із технікумом та його керівниками в рішенні ділових проблем.

Окрім того, керівнику навчального закладу важливо усвідомити, що активна участь в реалізації управлінських нововведень є невід’ємною частиною професійного та особистісного саморозвитку, гарним “вміщенням інтелектуального капіталу”.