Соціально-економічна політика і державне будівництво доби Директорії

 

У ніч 14 листопада в Києві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного поновлення Центральної Ради і створили п’ятиособовий верховний орган Української Народної Республіки – Директорію.

Головою став соціал-демократ Володимир Кирилович Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа Симона Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського університету професор Федір Швець. До складу Директорії також увійшли соціаліст-самостійник П. Андрієвський і керівник профспілки залізничників Андрій Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою – для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР. Єдине, що об’єднало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного Союзу і повстанські селянські загони, – це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях позиції розбігалися. Тож 12–14 грудня під час наради, проведеної Директорією у Вінниці, її учасники поділилися на два табори. Один із них відстоював парламентарну систему влади, інший – радянську. Постала проблема конституювання української державності. Таке завдання мусив розв’язати Трудовий конгрес, що відбувався 22 січня 1919 р. Він ухвалив «Універсал Трудового конгресу» та «Закон про форму української влади», які не були розвинені в конституційний акт. Принципового характеру набули рішення про створення Тимчасової верховної влади Соборної України, виходячи з акта злуки УНР та ЗУНР. Згідно із Законом про форму української влади ЗУНР перейменовано в Західноукраїнську область із збереженням повної автономії.

Проте подальші воєнні дії відсунули проблему конституційного забезпечення державного будівництва на другий план.

У період збройної боротьби з гетьманом і певний час після її закінчення Директорія УНР була революційним органом із диктаторськими правами, яка обіймала законодавчу, виконавчу та судову владу. Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях – трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції.

На найвищому, директоріальному рівні влада декларувала відданість інтересам трудящих селян, але проводила непослідовну політику. Поміщицькі маєтки підлягали експропріації, але термін і порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща домоглася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв’язку з чим їх власність оголошувалася недоторканою. Директорія також проголосила відданість інтересам робітничого класу. Фактично вона або її отамани часто придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки. Узагалі в Директорії не було єдиної позиції – ні політичної, ні соціальної. Більшість (В. Винниченко, В. Чеховський, М. Грушевський) стояли за радянську платформу, за союз із більшовиками проти Антанти. З іншого боку С. Петлюра підтримував Антанту у спільній боротьбі проти більшовиків. Міжпартійні суперечності призвели до розколу Директорії, і з 15 листопада 1919 р. влада перейшла виключно до С. Петлюри. Директорія фактично перестала існувати.

11 січня 1920 р. у Кам′янець-Подільському було створено Всеукраїнську національну раду, до якої ввійшли деякі колишні діячі Директорії. Головний отаман військ УНР С. Петлюра пообіцяв виробити й ухвалити Конституцію Української Народної Республіки. 1 червня 1920 р. президія Всеукраїнської національної ради розробила проект «Основного державного закону Української Народної Республіки». Згідно з цим законом українська держава оголошувалася «самостійною та незалежною державою з демократично-республіканським, на основах парламентаризму, устроєм». Законодавча влада належала Державній Раді, а до скликання її – Державному Сейму, виконавча влада – голові держави і Раді Міністрів. У Конституції було закладено також етнографічний принцип визначення українських земель та проголошено автокефалію церкви на чолі з Патріархом у Києві.

Проект закінчувався перехідними і заключними положеннями, в яких зазначалося, що до виборів головою держави – С. Петлюра. Однак цей проект не був ухвалений урядом УНР. Більше того, С. Петлюра затвердив «Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в УНР», який фактично підтвердив диктаторські повноваження головного отамана військ УНР.

Дуже складним для Директорії було формування регулярної армії. Більшість повстанських загонів, сформованих у процесі боротьби з режимом П. Скоропадського, у кінці 1918 р. розійшлися по домівках. Дивізія отамана Зеленого та загони отамана Григор’єва перейшли на бік радянської влади. Принципи комплектування збройних частин «під конкретного отамана» зміцнили містечковий варіант патріотизму і військової тактики. Військові отамани Директорії – А. Отецький, Є. Волох, П. Болбочан, В. Тютюник – проявляли самодурство, нерідко не виконували рішення Генерального штабу і Головного отамана, не бажали засвоювати сучасні методи бою і керування. Навесні 1919 р. більшість армії УНР була зовсім небоєздатною. 21 квітня 1920 р. С. Петлюра, відмовившись від претензій на східну Галичину, уклав з Польщею пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків. Така політика не знайшла підтримки серед українських селян і робітників. Після розгрому польської інтервенції Петлюра, який дискредитував себе співпрацею з інтервентами[1], змушений був із залишками військ колишньої Директорії залишити територію України.

 

4 Державне будівництво і соціально-економічна політика
радянської влади
(листопад 1917 – січень 1918 рр., січень 1919 – березень 1921 рр.)

 

Після Жовтневої революції, 3 листопада 1917 р. більшовицька фракція виконавчого комітету Київської ради робітничих депутатів на об’єднаному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів Києва порушила питання про скликання Всеукраїнського з’їзду рад.

10 листопада аналогічну резолюцію з вимогою скликання Всеукраїнського з’їзду рад ухвалила Харківська рада робітничих і солдатських депутатів, її також підтримали ЦК РСДРП(б) і Рада Народних Комісарів РРФСР на чолі з В. Леніним. Перший Всеукраїнський з’їзд працював 11–12 (24–25) грудня 1917 р. в Харкові. Він постановив: «Влада на території Української Республіки віднині належить виключно радам робітничих, солдатських і селянських депутатів: на місцях – повітовим, міським, губернським та обласним радам, а в центрі – Всеукраїнському з’їздові рад робітничих і солдатських депутатів, його Центральному Виконавчому Комітетові і тим органам, які він створить. Україна проголошується Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів». З’їзд обрав Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України у складі 41 особи (у тому числі 35 більшовиків). Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ Єфим Григорович Медведєв.

ЦВК затвердив перший радянський уряд України – Народний секретаріат. До його складу ввійшли С. С. Бакинський, Е. Б. Бош, В. П. Задонський, Ю. М. Коцюбинський, Ф. А. Сергєєв (Артем), М.О. Скрипник. Кілька місяців уряд не мав голови, його засідання вела Е. Б. Бош. 27–31 січня 1918 р. у Харкові відбувся IV Обласний з’їзд робітничих депутатів Донецько-Криворізького басейну, який проголосив окрему від України Донецько-Криворізьку республіку, її головою став Артем (Ф. А. Сергєєв), наркомами – С. Ф. Васильченко, В.І. Межлаук, В.Г. Філов, М. Д. Рухимович та ін. Донецько-Кроворізька республіка утворювалася як «частина загальноросійської федерації», що однак, не було підтримано головою ВЦВК Я. Свердловим.

У лютому 1918 р. процес радянського державного будівництва в Україні припинився внаслідок наступу німецьких та австро-угорських військ.

На початку 1919 р., коли визначилися перші успіхи в боротьби більшовиків із Директорією, постало питання про формування в Україні органів радянської державності.

6 січня 1919 р. в Харкові було проголошено Українську Соціалістичну Радянську республіку (УСРР).

10 березня на ІІІ З’їзді рад у Харкові було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. Остаточно її редакція була ухвалена Всеукраїнським Центральним Виконавчим комітетом на засіданні 14 березня 1919 р. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату, тому був більш політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, у якій повнота державної влади належить трудящим у формі рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Урядом в Радянській України ставав Раднарком УССР.

Ради існували здебільшого у губернських центрах і містах. У переважній більшості міст і сіл було створено ревкоми, які офіційно проголошувалися органами диктатури пролетаріату. Ревкоми здійснювали відбір кандидатів у депутати рад, проводили вибори, створення апарату виконавчих комітетів, ліквідацію старого апарату влади.

На Всеукраїнський з’їзд рад кожна сільська волость мала право надсилати одного депутата (населення волості в середньому 10–12 тис. осіб). Від міських фабрично-заводських поселень на з’їзд належало надсилати депутата від кожних 10 тис. населення. Таким же правом користувався кожний полк або окрема частина Червоної Армії (1000 чоловік).

11 січня 1919 р. з’явився декрет про порядок націоналізації підприємств. За кілька місяців до державної власності перейшли підприємства цукрової промисловості, всі великі шахти, металургійні й машинобудівні заводи. Керівництво націоналізацією здійснювали Укрраднаргосп і його головні комітети (главки) – Укрголовліс, Укрголовцукор, Укрголовспирт тощо.

На початку 1919 року низкою декретів і постанов було запроваджено продовольчу розкладку з селянських господарств. Для кожної губернії і повіту визначалася кількість зерна, яку необхідно здати державі.

Потім це завдання розкладалося на кожну волость, село, селянський двір. Базарна торгівля хлібом заборонялася. Вважалося, що селяни повинні продавати надлишки своєї продукції безпосередньо державі. Але в умовах інфляції селяни не бажали продавати хліб за «нетверду» радянську валюту – так звані «совзнаки». Тому замість купівлі хліба частіше проходили звичайні його реквізиції. До того ж йшлося не про реальні надлишки товарної продукції, а про ту кількість зерна, якої потребувала держава.

Продрозкладку здійснювали комнезами, робітничі продовольчі загони, військові підрозділи наркомпроду УСРР. Щоб запобігти нелегальній торгівлі хлібом, створювалися загороджувальні загони на залізницях і водних шляхах. У 1919 році на українське село було покладено продрозкладку 140 млн пудів. Однак селянство опиралося, у тому числі і збройним шляхом, чисельним конфіскаціям хліба.

Більшовики добре розуміли, що економічні відносини між містом і селом не можуть тривалий час будуватися на реквізиційному принципі. Вони планували двома шляхами утвердити на селі «велике соціалістичне виробництво»: перетворити поміщицькі маєтки на радянські господарства і побудувати комуни, де б звільнені від індивідуальної власності селяни працювали як робітники в державній промисловості або в радянських господарствах за директивними планами з центру.

Радянська влада проводила також політику розподілу поміщицької землі між селянами за декретом «Про соціалізацію землі». ІІІ З’їзд рад України схвалив «Положення про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Під час ліквідації поміщицького землеволодіння (відновленого гетьманом Скоропадським) перевага надавалася утворенню радгоспів і комун. У відповідь піднялася хвиля селянського протесту, яка переросла у збройні повстання під час наступу на Україну військ генерала Денікіна.

Під тиском білої армії А. Денікіна червоні війська 25 червня залишили Харків, а 30 серпня – Київ. Восени 1919 р. більшість території України була під контролем денікінської армії. У програмних документах білого руху не було ідеї відродження монархії, але для більшості населення України прихід білих пов’язувався з реставрацією дореволюційних порядків. Ще 25 січня 1919 р. «Особое совещание» при ставці А. Денікіна ліквідувало українські гроші, проголосило державною мовою в Україні (Малоросії) тільки російську, а з літа 1919 р. розпочалася форсована русифікація народної освіти. Цензурна комісія під проводом відомого українофоба А. Савченка склала список 118 заборонених для читачів українських книжок, заборонила журнал для викладачів «Вільна українська школа», друкування 40 книг з історії України. У своєму зверненні «До населення Малоросії» від 12 серпня 1919 р. А. Денікін проголосив відродження «Единой и Неделимой России». За Україною (Малоросією) визнавалися тільки національно-культурна автономія. Після цієї заяви більшість повстанських загонів, які вели боротьбу з більшовиками, почали воювати з білогвардійцями. Улітку 1919 р. під час збройної боротьби з Денікіним в Україні був створений Всеукрревком, який урочисто проголосив: земельна політика здійснюватиметься з особливою увагою до інтересів трудящих селян, а продовольчі надлишки вилучатимуться в обмежених розмірах. Одним із своїх декретів Всеукрревком створив організаційне бюро з відбудови промисловості України (Пробюро), незабаром перейменоване в Українську Раду народного господарства (УРНГ).

19 листопада 1919 р. Х. Раковський звернувся до В. Леніна з документом під назвою «Тези з українського питання». У ньому йшлося про необхідність подальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, але при об’єднанні в єдиному центрі оборонного і господарсько-економічного апарату. Цей документ обговорювався на черговому Пленумі ЦК і був затверджений як резолюція VIII Всеукраїнської партконференції «Про радянську владу на Україні».

Наприкінці лютого 1920 року Всеукрревком перестав існувати і дав життя іншим органам влади: Раднаркому під керівництвом Х. Раковського і Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітетові (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським.

У 1920 році з 22 металургійних заводів України діяли лише 9, причому в обмежених масштабах. Різко упав видобуток палива, що тяжко позначилося на становищі міст, населення яких нерідко залишалося без світла, тепла і води. Робітники масами тікали з недіючих підприємств у сільську місцевість. На початку 1920 року почали діяти Українська трудова армія (Укррадтрударм). Вона мала здійснювати контроль за виготовленням сировини та продовольства, видобутком палива, постачання підприємств робочою силою. Створювався Головний комітет із загальної трудової повинності, котрий розглядався як один із найважливіших главків у системі управління націоналізованою промисловістю. Ці та інші елементи складали політику «воєнного комунізму».

Майже відразу після поразки денікінських армій в лютому 1920 р. було створено Державну комісію з електрифікації Росії (російськ.: ГОЄЛРО).

Електрифікація передбачала технічну реконструкцію народного господарства, здійснювану на найпрогресивнішій енергетичній основі – за допомогою електрики. У грудні 1920 р. VII Всеросійський з’їзд рад затвердив план ГОЕЛРО. V Всеукраїнський з’їзд рад у лютому – березні 1921 р. також розглянув план ГОЕЛРО. Для узгодження роботи з російським відомствами було створено Комісію з електрифікації України (КЕУ). Вона розробила, виходячи з плану ГОЕЛРО, програму електрифікації за галузевим і територіальним принципам. План ГОЕРЛО не набув значення директивного документу, але окремі його елементи, у тому числі програми будівництва електростанцій, використовувалися в подальшій практиці.

Безоглядна політика насадження комунізму і воєнні дії, що точилися протягом 1918–1921 рр. на території України, завдали величезної шкоди народному господарству. Було порушено економічні зв’язки між районами, підірвано грошовий обіг, зруйновано матеріально-технічну базу великої машинної індустрії. Унаслідок цього зменшилася чисельність промислового пролетаріату. Продрозкладка себе не виправдовувала – селяни, знаючи, що їх продукція все одно буде конфіскована, різко зменшували посівні площі. За таких умов В. Ленін зробив висновок про недоцільність продовження політики «воєнного комунізму», яка будувалася на необмеженій державній власності, забороні приватної торгівлі та продрозкладці. У березні 1921 р. на Х З’їзді РКП(б) було здійснено перехід до нової економічної політики (непу).

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Васюта, І. К. Національно-визвольний рух у Західній Україні (1918–1939) / І.К. Васюта // Український історичний журнал. – 2001. – №5. – С. 22–42.

2. Гай-Нижник, П. П. Національно-визвольна боротьба і українське державотворення 1917–1922 рр. (До питання періодизації політичної історії України початку ХХ ст.) / П. П. Гай-Нижник // Гілея. – 2015. – Вип.92.(№1). – С. 18–23. – Режим доступу:

http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/2015doc.periodyzaciya.php

3. Рубльов, О.С. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. / О. С. Рубльов, О. П. Реєнт. – К.: Альтернативи, 1999. – 320 с.

4. Мицик, Ю. А. Історія України: навчальний посібник / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. – К.: Києво-Могилянська академія, 2008.

5. Верстюк, В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба, В. Ф. Репринцев. - К.: Наукова думка, 2005. - 718 с.

6. Бойко, О. Д. Історія України: Посібник / О. Д. Бойко. - К.: Академія, 2002. - 656 с.

7. Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять / За ред. В. М. Литвина. - К.: Знання, 2006. - 607 с.

8. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжина та ін. - К.: Вища школа, 2000. - 663 с.

 

[1] Інтерве́нція (лат. interventio – втручання) – насильницьке втручання однієї чи кількох держав у внутрішні справи іншої держави, спрямоване проти її територіальної цілісності чи політичної незалежності.

Є збройна, економічна і дипломатична інтервенція. Найнебезпечнішою є збройна інтервенція – збройне втручання, агресія. Держава, що піддалася інтервенції, має право боротися проти неї всіма доступними їй засобами, а також вимагати покладання відповідальності за наслідки на державу, яка здійснює агресію.