Когнiтивно-генетична теорiя. 5 страница

Моральне виховання — це цілеспрямований процес організації та стимулювання різнобічної діяльності учнів, їх спілкування, спрямований на оволодівання школярами моральною культурою, яка визначає ставлення школярів до навколишнього світу.

Свідомість - це відображення у психіці людини ідеальних образів дійсності,своєї діяльності, самої себе.

Розвиток — це специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного.

Вік — відносно замкнутий цикл розвитку людини, який має свою структуру та динаміку.

Психіка (грец. psychikos — душевний) — функція мозку, сутність якої полягає в активному відображенні людиною об'єктивної реальності та регулюванні поведінки й діяльності.

Мислення — це психічний процес відображення об'єктивної реальності, який є вищим ступенем людською пізнання.

Рефле́кс — автоматична цілісна стереотипна реакція організму на певний подразник, на зміни зовнішнього середовища або внутрішнього стану, яка здійснюється при обов'язковій участі центральної нервової системи.

Індивідуальність — неповторне, унікальне поєднання особливостей і рис людини, що зумовлює її несхожість на інших людей.

Фактори психічного розвитку - обов'язкові та незмінні чинники розвитку психіки, загальні для всіх індивідів.

Здібності — індивідуально стійкі психічні властивості людини, що визначають її успіхи в різних видах діяльності.

Педологія (грец. pais — дитина і logos — учення) — наука про дітей, яка охоплює результати досліджень різних наукових дисциплін (психології, анатомії, фізіології й педагогіки), що вивчають розвиток людини.

Теорія рекапітуляції (лат. ге — означає повторну дію і capitulum — глава, відділ) — система уявлень, за якою розвиток індивіда схематично відтворює та повторює історію людського роду, виявляючись у генетично запрограмованій послідовній зміні спадково зумовлених форм поведінки, почуттів і соціальних інстинктів.

Психологія — це наука про психічні процеси, які являють собою відображення в мозку навколишньої дійсності.

Дитячапсихологія (грец. psyche - душа і logos - слово, вчення) - галузь психологічної науки, яка вивчає факти і закономірності психічного розвитку дитини на різних вікових етапах, а також закономірності переходу від одного вікового етапу до іншого.

Духовність – це стрижень, фундамент внутрішнього світу людини.

Трансценденція - філософське поняття, яке означає існування назовні, поза чимось, особливо існування предмета пізнання поза розумом, який пізнає, або абсолютного буття поза дійсністю.

Соціаліза́ція — комплексний процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють йому бути повноправним членом суспільства.

Вік — відносно замкнутий цикл розвитку людини, який має свою структуру та динаміку.

Вікова психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного та особистісного розвитку людини на різних етапах її життя.

Лекція 5

Тема: Умови та суперечності психічного й особистісного розвитку людини

План

1.Психічний і особистісний розвиток людини.

2.Умови психічного розвитку.

3.Суперечності розвитку.

Література:

Вікова та педагогічна психологія: навчальний посібник / В.М. Поліщук, - Вид. 3-тє, виправ. – Суми: Університетська книга, 2010. – 352 с. –

Вікова та педагогічна психологія: Навч. посібник./ О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. 2-ге видання. К.: Каравела, 2007. -400 с – 340-370 с.

Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2007. – 360 с – 165-182с.

Ключові поняття:

Психіка, порiг чутливості, криза, вікова криза, криза першого року життя, криза трьох років, криза середини життя, криза тридцяти років, особистість, розвиток, генотип.

1. Психічний і особистісний розвиток людини

Психiка (грец. душевний) — функцiя мозку, сутнiсть якої полягає в активному вiдображеннi людиною об’єктивної реальностi та регулюваннi поведiнки й дiяльностi.

Психiка є надскладною iдеальною системою, якiй притаманні нестійкiсть, вiдкритiсть i нелiнiйнiсть. Структура цiєї системи вмiщує в собі різнi види психiчних явищ. Елементами її є локалiзовані процеси. Психiцi властиве своєрідне перекриття елементiв. Наприклад, не iснує межi між особистiстю і свідомістю.

Психіка є неврівноваженим, нестiйким утворенням, однак вона здатна спонтанно самоорганiзовуватися i саморозвиватися. Ця система може перебувати у бiльш чи менш стабільних станах. Ситуативна нестійкість психіки є умовою її динамiчного розвитку.

Для психiки людини характерна вiдкритiсть, вона постiйно перебуває у взаємозв’язках та взаємодії із зовнiшнім оточенням. Відкритiсть також означає наявність внутрішніх джерел психічної енергії, обмін цiєю енергiєю з оточенням (у мiж особистіснiй взаємодії. Нелiнiйнiсть психiки як системи виявляється у мiнливостi порогiв чутливостi до зовнішніх впливiв i самовпливiв. Порiг чутливостi – величина подразника, який викликає або змінює яскравість сприйняття, силу відчуття. Це означає, що у певнi моменти впливи значної сили не дають ефекту, i навпаки.

Психіка може розвиватися в рiзних напрямах, це означає, що у точках біфуркації відсутня жорстка визначенiсть; в реальній картинi психiчного та особистiсного розвитку дитини присутній момент випадковості, нестiйкості. Пiсля вибору одного iз можлиних шляхів розвитку знову вступає в силу звичний детермінізм i так триває до наступного моменту загострення суперечностей.

Психiка дитини i дорослої людини бiфуркує багато разін. Це зумовлене віковими кризами, критичними моментами в розвитку окремих психiчних функцiй чи властивостей (мислення, мотивації, навчання, характеру тощо), критичні моменти, які виникають ситуативно.

Слід зауважити, що психiці дитини, не можна нав’язати шляхи розвитку, а можна тiльки підтримувати тенденції її розвитку, керувати ним. При цьому нерiдко важлива не сила впливу, а правильна його організацiя, структура та момент дiї

Розвиток психiки є невiд’ємною складовою розвитку особистостi.

Особистість – духовна, соціально-психологічна iнстанція людини, функціями якої є виокремлення себе з оточення, самоспричинення внутрiшньої і зовнішньої активностi, самовираження та саморозвиток у цiлiсній життєдіяльності, активне переживання у часі і просторі своєї екзистенції.

Вiдповiдно до сучасних теорiй особистостi вершиною особистості і одночасно основою її є духовнiсть. Духовною є будь-яка дiяльнiсть, що зумовлює вдосконалення в людинi фiзичного, емоцiйного, iнтуїтивного, ментального, соцiального i вказує на життєвiсть внутрiшньої сили особистостi – внутрiшньої особи.

Психологiя розвитку особистостi передбачає вивчення внутрiшнього свiту людини, іі мотивiв, потреб, емоцiй. У дослiдженнях розвитку особистостi враховують сформованi етикою еталони, iдеали, аналiзують численнi перешкоди, небезпеки, якi пiдстерiгають її на шляху духовного i творчого зростання, знаходять шляхи та способи уникнення цих небезпек.

Основні концепції психічного і особистісного розвитку.

Розвиток – це безперервний процес, що виявляється в кількісних та якісних змінах людської особистості, тобто у збільшенні одних і зменшені інших її ознак.

Ідеалістичні концепції будуються на тому, що розвиток зумовлюється накопиченням кількісних змін, що відбуваються незалежно від зовнішніх впливів (спонтанно). Джерелом розвитку є саморух.

На ідеалістичній концепції базуються механістичні теорії:

Ø гештальт-психологія (К.Левін) розглядає поведінку людини як функцію особистості та найближчого їй середовища (єдність усіх особистісних та середовищних компонентів розуміється як життєвий або психологічний простір). Віковий розвиток повязаний передусім з розширенням життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової належності тощо. (наприклад, підлітки повністю не належать ні до дитячого ні до дорослого світу, а це породжує внутрішні суперечності, специфічність поведінки).

Ø бiхевiористський (англ. — поведiнка) напрям, основним предметом психологiї вважали не свідомiсть, а поведiнку. Виключаючи психiчне (волю, розум, свідомiсть, почуття) з пояснення поведiнки людини, вони доводили, що її дiї заданi, запрограмованi й закрiпленi багаторазовим повторенням. Основним у розвитку дитини, на їх погляд, є научiння, тренування, завдяки чому вона навчасться ходити, розмовляти, діяти у звичайних умовах i переносити засвоєнi навички в iнші умови.

Ø необiхевiоризм. Якщо теоретики класичного бiхевiоризму наголошували на пiдкрiпленнi як необхiднiй умовi оволодiння, збережения та змiни поведiнки, то необiхевiористи стверджують, що опанувати поведiнку можна i шляхом спостереження за поведiнкою iнших. Новою поведiнкою дитина може оволодiти за вiдсутностi зовнiшнього пiдкрiплення. Наприклад, американський психолог Альберт Бандура (нар. 1925) виокремлює непряме позитивне i негативнепiдкрiплення, самопiдкрiплення. Стежачи за тим, як заохочують, iгнорують чи карають за поведiнку iнших людей, особистiсть опосередковано пiдкрiплює себе. Непряме позитивне пiдкрiплення наявне тодi, коли спостерiгач реалiзує у поведiнцi моделi, якi одержують схвалення; непряме негаливне пiдкрiплення — коли суб’єкт спостерiгає модель поведiнки, за яку карають iншого; самопiдкрiплення здiйснюється у формi самопохвали за успiхи та досягнення, самозаохочення.

Матеаріалістичні концепції вважають, що розвиток витікає з подолання діалектичних протеріч, які виникають в процесі кількісних накопичень та якісних змін у психофізичному стані. Джерело розвитку – життя дитини, конкретні та суперечливі умови, різноманітні взаємини дитини з навколишнім середовищем. На цих позиціях базуються концепції розвитку у вітчизняній психології, рух розвитку відбувається в боротьбі і суперечності, які постійно наростають в процесі самого життя та діяльності дитини. Таким чином, джерелом розвитку є умови життя, виховання, навчання, праця. (Г.Костюк)

Розвиток зумовлюється як біологічними так і соціальними факторами. З цьго погляду теорії поділяються на біологізаторські і соціологізаторські.

Ø Біологізаторські, вважають, що психологічні якості людини зумовлені успадкованими природними, біологічнимиособливостями:

· Психоаналітичний напрям (З. Фройд та iн.), рушiйною силою розвитку особистостi є її активнiсть. В основi такої активностi лежать бiологiчнi потреби, сексуальнi та iншi iнстинкти. Для новонародженого головне одержати задоволення, якому пiдпорядкована його поведiнка. Психiчне здоров’я дитини багато в чому залежить вiд того, наскiльки її Я здатне витримати обмеження, тобто долати незадоволення.

· Біогенетичний напрям (Ст.Холл) „закон рекапітуляції”, відповідно до якого індивідуальний розвиток (онтогенез) повторює найважливіші стадії еволюційного розвитку (філогенезу).

Ø Соціологізаторські, психолгічні якості людини зумовлені впливом незмінного культурного середовища.

· Когнитивна психологія (Ж. Піаже) увага зосереджується на розвитку пізнавальних процесів, а розвиток емоційно-мотиваційної сфери залишається в тіні. Головною особливiстю мислення дитини, прихованою iнтелектуальною позицiєю є его центризм (лат. еgo — я, сеntrum — центр) погляд на себе як на центр Всесвiту.Думка дитини розвивається від реалiзму до релятивiзму (лат.відносний).Спочатку дiти вiрять в iснування абсолютних iнстанцiй i абсолютних якостей. Пізнiше вони відкривають, що явища пов’язанi мiж собою, а оцiнки їх є відносними.

2. Умови психічного розвитку

Iснує дiалектичний взаємозв’язок зовнiшнiх i внутрiшнiх умов психiчного розвитку. Зовнiшнiми умовами є природа i суспiльство, необхіднi для iснування iндивiда, його життєдiяльностi, навчання i працi, для реалiзації можливостей розвитку. Вони завжди впливають на психічний роавиток через внуттршнi умови, якi є в самому iндивiдi. Вiд природи iндивiда, його потреб та iнших суб’єктивних умов залежить, що саме із зовнішнього, об’єктивного оточення для нього значуще, що впливає на нього i стає фактором його активностi та розвитку.

Зовнішнi i внутрiшнi умови розвитку дитини суперечливі. Вони не тiльки взаємопов’язанi, а й переходять одні в iншi. Вiдбувається інтерiоризацiя практичних, розумових, мовленнєвих дiй та моделей поведiнки, формується здатнiсть оперувати об’єктами в образах, думках, перетворювати їх мислено і водночас зовні виявляти ставлення до них, екстерiоризувати їх.

Спiввiдношення внутрiшнього i зовнiшнього змiнюється у процесi розвитку індивiда, набуває своїх специфiчних особливостей на рiзних його етапах. Так, внутрiшнi умови не впинно збагачуються через дiяльнiсть дитини.

Важливими умовами психiчного розвитку є спадковiсть i соціальне оточення.

Аналiзуючи данi вiкової психології, фiзiологiї, генетики, інших наук все бiльше прихильникiв знаходить твердження, що для розвитку особистості характерна не вiддiльна єднiсть природного, соцiального, психологiчного та духовного.

Отже, в розвитку людини генетичне не протиставляється соцiальному. Онтогенез людського органiзму визначається бiологічною спадковiстю.

Генотип — сукупiність усіх генiв органiзму, успадкованих ним від батьків.

Генотип:

§ мiстить згорнуту iнформацiю про iсторичне минуле людини. (В ньому закрiплена тiлесна її органiзація, унiверсальнiсть руки, здатнiсть до прямої ходи i засвоєння мови. Це так звана консервативна спадковiсть.)

§ несе iнформацiю про програму iндивiдуального розвитку, яка адаптується до специфiчних соцiальних умов життя.

§ визнача анатомо-фiзіологiчну структуру, морфологічнi ознаки органiзму, що вiдрiзняють людину вiд тварин, будову нервової системи, стать, стадiї i темпи дозрiвания, ряд iндивідуальних (нейробiологiчних i функцiональних) особливостей, зокрема групу кровi, особливостi обмiну речовин, динамiчні властивостi нервових процесiв, деякi анатомiчнi та фiзичнi аномалiї, безумовно-рефлекторнi структури. Однiєю з прирородних передумов розвитку є задатки людини. Задатки це ще не готовi психiчн властивостi, а лише природнi потенцiї їх виникнення і розвитку. Вони реалiзуються в житті людини за допомогою створених суспiльством засоб. За вiдсутностi необхiдних умов задатки можуть не розвиватися.

§ iнiцiює стадії розвитку, зумовлює перiодичність виникнення чутливості до певних зовнiшнiх впливiв.

§ зумовлює можливості, межі, але не визначає змiст психічного розвитку, який залежить від зовнішнiх умов та активностi дитини.

Співвiдношення мiж генотипом та оточенням може бути рiзне. Якщо дитина, успадкувавши певнi гени, живе у вiдповiдних умовах для розвитку здiбностей та нахилiв, то така вiдповiднiсть мiж генотипом та оточенням є пассивною. Бувають ситуацiї, за яких дитина сама активно шукає умови для розвитку своїх задаткiв. Загалом, значнi iндивiдуальнi відмiнностi в розвитку iнтелекту зумовленi спiввiдношенням генотипу, оточення та активності дитини.

Оточення дитини — це не стiльки предмети та явища природи, а передусiм люди, їхнi взаємини, створенi ними речі, знаряддя дiяльностi, мова, духовнi цiнностi. Але не все те, що оточує, є оточенням (ситуацiєю) її розвитку. На дитину впливають тільки тi аспекти зовнiшніх умов, з якими вона вступає в активний зв’язок, в яких вона дiє. Соцiальне оточення по-рiзному впливає на розвиток дитини. Цей вплив залежить вiд рiвня його культури, взаємин людей, освiти батькiв, їх уболiвання за становлення особистостi дитини. У зв’язку з цим в однiй сiм’ї часто виростають рiзнi дiти, хоч спадковiсть є близькою.

3. Суперечності розвитку

Процес розвитку особистості пов'язаний з проявами і дією різноманітних суперечностей. Спочатку ці суперечності є зовнішніми (між організмом і середовищем), а згодом і внутрішніми (між різними сторонами психіки чи особистості). У всіх вікових періодах спостерігаються розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості й досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для задоволення цих потреб. Мотиваційний аспект розвитку особистості завжди випереджає операційний і змістовий. Наприклад, дошкільнята прагнуть брати участь у навколишньому житті, але їхні можливості обмежені. Це прагнення спонукає до активності, а отже, до розвитку.

У навчальній діяльності школярів постійно виникають розходження між новими пізнавальними цілями, завданнями та набутими способами дій, між новими ситуаціями та попереднім досвідом, між узагальненнями, які вже склалися, і новими фактами. Ці суперечності розв'язуються шляхом вироблення нових способів дій, операцій.

Існують діалектичні суперечності між духовним і тілесним, духовним і матеріальним, моральним і аморальним, відповідальним і безвідповідальним. Такими є суперечності між досягнутим рівнем розвитку індивіда та способом його життя. Як відомо, часто спосіб життя перестає задовольняти людину і відстає від її можливостей. Тоді виникає прагнення розширити взаємини, змінити умови, посаду, місце праці. Перспективні життєві цілі, плани, які з'являються в особистості, породжують розходження між очікуваним майбутнім і її теперішнім. Усе це стимулює розвиток.

Діалектичним є перехід від перцептивного до мислительного пізнання дитиною предметів і явищ об'єктивної дійсності, від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення і мовлення, від здатності людини аналітично виокремлювати різні ознаки об'єктів до синтетичного їх відображення. В учнів виникають суперечності між наочним образом і думкою, образом і словом, між узагальненнями, поняттями, які вже склалися, та новими фактами і науковими поняттями. Ці суперечності розв'язуються у процесі пізнання, експериментів, засвоєння нових дій, операцій.

Внутрішні суперечності проявляються у становленні потреб, мотивів діяльності, рис особистості, у розвитку емоцій. Як відомо, однією з характеристик емоцій є полярність (задоволення — незадоволення, радість — сум, упевненість — сумнів). Єдність і вирішення цих суперечностей є важливою умовою емоційного розвитку особистості.

Діалектика властива розвитку вольової регуляції поведінки особистості, становленню її самостійності, моральної волі. Вже у малят, наприклад, прагнення до самостійності поєднуються зі зважанням на вимоги дорослого.

На кожному етапі онтогенезу внутрішні суперечності набувають особливого характеру, змісту, форми виявлення та способів розв'язання. Вони розвиваються з розширенням життєвих відносин дитини з оточенням, духовними цінностями.

Отже, внутрішні суперечності, що виникають у житті дитини, спонукають її до активної діяльності, спрямованої на їх розв'язання. Це стимулює її розвиток. Одночасно виникають нові суперечності. Інтеріоризуючись, вони стають рушієм розвитку особистості.

Умови психічного розвитку

Сучасна психологія вбачає причини розвитку в процесі життя людини, в конкретних і суперечливих соціально-психологічних умовах, найрізноманітніших аспектах її взаємодії з навколишнім середовищем (буттям). Рушійними силами процесу розвитку вона проголошує притаманні йому внутрішні суперечності. Розв'язання їх є основою розвитку, який визначається взаємодією різних передумов, обставин, умов, чинників, що свідчить про можливість опосередкованого керування ним.

Становлення дитини як особистості здійснюється на основі її активної взаємодії з соціальним середовищем, у якому вона черпає необхідні для її соціалізації засоби (цінності, ідеали, норми, знання, вміння, звички тощо). У процесі взаємодії з оточенням створюється індивідуальна ситуація розвитку, яка зумовлює своєрідність кожної особистості і значною мірою визначає шлях її розвитку.

Існує діалектичний взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх умов психічного розвитку. Зовнішніми умовами є природа і суспільство, необхідні для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання і праці, для реалізації можливостей розвитку. Вони завжди впливають на психічний розвиток через внутрішні умови, які є в самому індивіді. Від природи індивіда, його потреб та інших суб'єктивних умов залежить, що саме із зовнішнього, об'єктивного оточення для нього значуще, що впливає на нього і стає фактором його активності та розвитку.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку дитини суперечливі. Вони не тільки взаємопов'язані, а й переходять одні в інші. Так, зовнішнє, об'єктивне, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім. Зовнішнє не прямо стає внутрішнім, а зазнає певних змін, перетворень. Складним є і процес об'єктивації внутрішнього (переходу внутрішнього в зовнішнє), яке визначає нові ставлення особистості до зовнішнього світу. Відбувається інтеріоризація практичних, розумових, мовленнєвих дій та моделей поведінки, формується здатність оперувати об'єктами в образах, думках, перетворювати їх мислено і водночас зовні виявляти ставлення до них, екстеріоризувати їх.

Співвідношення внутрішнього і зовнішнього змінюється у процесі розвитку індивіда, набуває своїх специфічних особливостей на різних його етапах. Так, внутрішні умови невпинно збагачуються через діяльність дитини. Завдяки появі нових цілей, потреб, інтересів уможливлюється її нове, змістовніше ставлення до зовнішнього світу. Те, до чого дитина була байдужою, стає для неї значущим і привабливим.

Важливими умовами психічного розвитку є спадковість і соціальне оточення. Врахування цього сприяє ефективному використанню природних задатків і передумов розвитку дитини. Через неадекватність розуміння співвідношення біологічного та соціального безуспішними є практичні спроби розв'язувати складні суперечності між ними, які часом виникають у житті людини (наприклад, за статевої патології, алкоголізму, наркоманії).

За спостереженнями психологів, немало фактів свідчать про неабияке значення для нормального психічного розвитку людини суспільства і його структурних та функціональних компонентів. Однак це не дає жодних підстав для негативних висновків щодо ролі в цьому процесі природної основи людини, в тому числі спадковості, умов пренатального (до народження), нательного (народження) і раннього постнатального (після народження) розвитку, її біологічної (особливо мозкової) організації.

Аналізуючи дані вікової фізіології, генетики, інших наук, психологи переглянули деякі уявлення про співвідношення біологічного та соціального в розвитку людини, передусім їхнє переконання про конфронтацію біологічного та соціального в людині поступилось місцем усвідомленню необхідності з'ясування діалектики взаємодії біологічного та соціального, соціально-духовної зумовленості біології людини. Все більше прихильників знаходить твердження, що для розвитку особистості характерна невіддільна єдність природного, соціального, психологічного та духовного.

Отже, в розвитку людини генетичне не протиставляється соціальному. Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю. Із зародка виростає людський організм із притаманними йому можливостями розвитку. Він формується за рахунок речовин, засвоюваних із середовища за заданою в його генотипі програмою.

Генотип — сукупність усіх генів організму, успадкованих ним від батьків.

Генотип містить згорнуту інформацію про історичне минуле людини. В ньому закріплена тілесна її організація, універсальність руки, здатність до прямої ходи і засвоєння мови. Це так званаконсервативна спадковість. Генотип також несе інформацію про програму індивідуального розвитку, яка адаптується до специфічних соціальних умов життя. Підраховано, що можливих варіантів людського генотипу у мільярди разів більше від кількості людей, що вже жили і живуть тепер.

Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру, морфологічні ознаки організму, що відрізняють людину від тварин, будову нервової системи, стать, стадії і темпи дозрівання, ряд індивідуальних (нейробіологічних і функціональних) особливостей, зокрема групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів, деякі анатомічні та фізичні аномалії, безумовно-рефлекторні структури. Нервова система таїть у собі спадково зумовлені величезні потенції для виникнення нових потреб, форм поведінки, нервових процесів. Вони є природною основою активності людини, її здатності розвиватися, навчатися і виховуватися.

Однією з природних передумов розвитку є задатки людини. Задатки — це ще не готові психічні властивості, а лише природні потенції їх виникнення і розвитку. Вони реалізуються в житті людини за допомогою створених суспільством засобів. За відсутності необхідних умов задатки можуть не розвиватися.

Генотип зумовлює ознаки і властивості організму через хромосомний апарат і гени. У розгортанні його програми існують певні перешкоди, зокрема такі зовнішні чинники, як радіація, екологія, харчування, пологові травми. Тому не всі властивості організму зумовлюються спадковістю. Наприклад, на основі однакового типу нервової системи часто формуються різні характерологічні риси людей і, навпаки, на основі різних типів нервової системи розвиваються схожі за характером особистості. Це залежить від індивідуальної ситуації розвитку.

Головною ланкою, яка опосередковує можливі впливи генотипу на становлення психічних особливостей людини, є центральна нервова система. Генетичні фактори, ініціюючи процеси дозрівання окремих утворень головного мозку, забезпечують внутрішні умови для виникнення психічних новоутворень. Центральна нервова система виконує і зворотну функцію — опосередковує вплив середовища на реалізацію генетичної програми розвитку.

Незалежно від рівня актуальної сенситивності (чутливості) основою засвоєння, наприклад, рухів, мови є активація певної частини генів. Однак головна особливість таких сенситивних періодів — це зумовленість розвитку оточенням. Тому однією з найважливіших їх характеристик є специфічність досвіду індивіда. Ці періоди є своєрідними фільтрами, які “пропускають” одні впливи оточення і блокують інші. Вони можуть бути вузькими, їх пропускна здатність інколи обмежена передачею одного стимулу з оточення (наприклад, вчасно дати дитині в руки музичний інструмент, пензель і фарби).

Генотип ініціює стадії розвитку, зумовлює періодичність виникнення чутливості до певних зовнішніх впливів. Однак неможливо з певністю стверджувати, наскільки конкретний тип поведінки залежить від генетичних чинників, а наскільки від чинників оточення, оскільки індивідуальні відмінності певної характеристики, в тому числі й психологічної, можуть бути спричинені оточенням, генотипом або одночасно ними обома. Ці відмінності можуть бути значними. Так, заданими досліджень, співвідношення між максимальними і мінімальними значеннями часу реакції може відрізнятися удвічі, показники пам'яті за тестом — майже втричі, а деякі показники темпераменту — більше, ніж у 30 разів. Тому дані про середнє значення конкретної величини дають мало інформації, оскільки індивідуальні відмінності завжди більші за групові.

У процесі психічного розвитку дитини співвідношення впливу генотипу і середовища змінюється. Наприклад, вивчення впливу генотипу і середовища на формування у близнюків такої психічної характеристики, як загальний рівень реактивності, дало змогу дослідникам зробити висновок, що у дітей 4-х років 46% варіативностей цієї характеристики пов'язані з впливом генотипу, а 54% — із впливом оточення; у дітей 7 років вплив генотипу становив 67%, однак тільки 12% варіантів були такими, що і в 4 роки, тобто 55% припало на частку впливів генотипу, які в 4 роки виявлені не були. За результатами досліджень, індивідуальні відмінності різних інтелектуальних функцій у середньому більш ніж наполовину визначаються генотипом, з віком вплив генотипу на їх варіативність зростає.

На ранніх етапах онтогенезу людини передусім формуються загальновидові (універсальні) форми поведінки, розвиток яких забезпечується переважно стійкою частиною гена. Індивідуально-специфічні особливості поведінки розвиваються пізніше в процесі активної взаємодії людини з оточенням. Воно може бути сприятливим для розвитку людини з одним генотипом і менш сприятливим для людей з іншим генотипом. Наприклад, у дворічних дітей їхні емоційні особливості визначають, чи буде інтелектуальний розвиток пов'язаний з особливостями їх оточення. За низької емоційності дитини такі особливості, як міра включення матері в спілкування та ігри з нею, різноманітність чи однотипність іграшок, вид використовуваних покарань, не пов'язані з рівнем розвитку інтелекту. У дітей з високою емоційністю такий зв'язок є.