Концепція проведення транзактного аналізу

Сценарій був апробований у п'яти академічних групах 3 та 4 курсів КНЕУ та у трьох групах слухачів Центру магістерської підготовки за спеціальністю «державне управління» (всього близько 250 чол.).

Тренінг тривав 10-12 академічних годин.

Послідовність проведення:

• подання теоретичного матеріалу (теоретичне підґрунтя);

• подання керівником інструкції (схеми, концепції) щодо вимог,
правил гри тощо;

• подання (краще - в усній формі) екстремальних ситуацій (по­
чергово, в режимі: подання - обговорення), взятих із літератур­
них творів, з метою активізації мислення, пробудження пам'яті
та почуттів, тобто запуску «пускового механізму» транзакції;

• письмова підготовка учасників до транзакції, тобто письмовий
аналіз кожним учасником дій та вчинків головного героя (чи
героїв) ситуації з позицій «Родитель», «Дорослий», «Дитина»;
способи досягнення успіху головним героєм;

• усний розгляд (з письмовою підказкою) позиції та міркувань
кожного учасника транзактного аналізу; допускаються елемен­
ти спонтанної дискусії;

• після розгляду поведінки літературних героїв та досягнення
успіхів з позиції «використання» трьох станів «Я» даємо таку
тему для транзакції (фактично стисло нагадуємо інструкцію):
«Аналіз власного статусу та поведінки, різноманітних си­
туацій, які з вами траплялися, а також життєвих і ділових
колізій з позиції трьох станів «Я»;

• далі йде знову письмова підготовка учасників до дискусії;

• потім - усна дискусія, при якій керівник спонукає учасників до
відповіді, викликає на відвертість, підтримує доброзичливий
емоційний тонус у групі;

• лідер (керівник) узагальнює набутий досвід, дає рекомендації,
побажання, - звичайно, з позиції «Дорослого».

ІНСТРУКЦІЯ (СХЕМА, КОНПЕПЦІЯ)

1. Уважно прослухайте кожен із епізодів і зробіть висновки, як
поводили себе «герої» в критичних ситуаціях.

2. В якому образі центральний герой епізоду домігся успіху в ек­
стремальній ситуації - «Родителя» (батько й матір), «Дорослого» чи
«Дитини»?

3. Які додаткові фактори допомогли «центральній фігурі» домог­
тися свого у критичній ситуації? Наприклад: певна одежа, відволіка­
ючі рухи, вгадування настрою юрби чи домінантної особистості тощо.

4. Чи міняв у якомусь із епізодів стратегію поведінки основний
герой - тобто образи «Батька» («Матері»), «Дорослого» чи «Дити­
ни»?

5. Як ви себе поводите у своїй сім'ї, якщо треба домогтися свого.
В чиєму образі?

6. Як поводять себе члени вашої сім'ї в критичних ситуаціях: чи
батько є «Батьком», мати - «Матір'ю», дитина - «Дитиною», дорос­
лий - «Дорослим»? (Кожен розкривається настільки, наскільки ба­
жає. Примусовість недопустима).

7. Як ви себе поводите у критичних ситуаціях за межами сім'ї
(найчастіше) - як «Родитель», «Дорослий» чи «Дитина»?

8. Чи потрібно міняти стратегії поведінки і власні образи в житті
взагалі і в різноманітних критичних ситуаціях? Чи, можливо, необ­
хідно вибрати один образ і, «відшліфувавши» його, використовувати
в різних ситуаціях? Як ви думаєте?

9. Прослухайте «Ситуацію 1» і напишіть кожен свої міркування
щодо ситуації. Це буде вашою підготовкою, на основі (і за підказ­
кою) якої ми проведемо усний аналіз.

3. Обговорення ситуації 1. Умовна назва «Юпітер»

Подання ситуації 1*

Натовп із самого ранку чекав на три речі: полудень, послів Фландрії та містерію. Вчасно прибув тільки полудень.

Це було вже занадто.

Натовп зачекав ще одну, дві, три, п'ять хвилин, чверть години; ніхто не з'являвся: поміст був порожній; сцена - німа.

Тим часом нетерплячка перейшла в обурення. Тут і там чути було вигуки незадоволення, правда, поки що притишені. «Містерію! Місте­рію!» - глухо линуло з натовпу. Збудження зростало. Буря, ще тільки глухо гуркочучи, носилася над цим людським морем. Перший спа­лах блискавки викликав Жеан дю Мулен.

- Містерію і к бісу фламандців! - крикнув він щосили, звиваю­
чись вужем навколо своєї капітелі.

Натовп заплескав у долоні, повторюючи:

- Містерію! Під три чорти Фландрію!

- Давайте містерію, негайно! - вів далі школяр.- А то, мабуть,
доведеться повісити суддю Палацу, і це буде для нас і комедія, і
мораліте.

'Ситуація 1, а також 2, 3, 4 взяті з книги: Віктор Гюго. Собор Паризької Богоматері. -К.: Молодь, 1976. -414 с.

- Добре сказано, - закричала юрба,- а для початку повісимо варту.

Це викликало бурхливі схвальні вигуки. Чотири бідолахи приста­ви пополотніли й перезирнулися. Натовп рушив на них, і вони вже бачили, як тоненька дерев'яна балюстрада, що відділяла їх від юрби, вигинається під її натиском.

Момент був критичний.

- На шибеницю! На шибеницю! - кричали звідусіль.

У цю мить піднісся вже описаний нами килим лаштунків, утво­рюючи прохід для людини, сама тільки поява якої враз зупинила на­товп, перетворивши, немов чарами, його гнів на зацікавленість.

- Тихше! Тихше! - почулося з усіх боків.

Якийсь чоловік, тремтячи всім тілом, раз у раз вклоняючись, не­впевнено рушив, мало не стаючи на коліна, до самого краю марму­рової плити.

Тим часом запанувала тиша, чути було тільки легкий невиразний гул, що завжди витає над мовчазною юрбою.

- Шановні городяни і шановні городянки, - промовив чоловік, -
ми матимемо честь декламувати й виставляти перед їх превелебні­
стю паном кардиналом чудове мораліте, яке називається «Правед­
ний суд пречистої діви Марії». Сам я гратиму Юпітера, їх преве­
лебність кардинал зараз супроводить вельмишановне посольство
герцога Австрійського, яке оце затрималося, щоб вислухати урочис­
ту промову пана ректора Університету біля брами Боде. Тільки-но їх
превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо.

Безперечно, що тільки втручання самого Юпітера могло врятува­ти чотирьох бідолашних приставів. Якби ми мали щастя самі вига­дувати цю цілком вірогідну історію і слідом за тим мусили б за неї відповідати перед шановною пані Критикою, то ні в якому разі не можна було б висунути проти нас класичного правила: №с сієш ІПІЄГ8І1. Зрештою одяг пана Юпітера був дуже гарний і теж сприяв заспокоєнню натовпу, привернувши до себе його увагу. Одягнений у кільчастий, вкритий чорним оксамитом панцир із золотими цятками, Юпітер мав на голові дворогий ковпак, прикрашений шишками з по­золоченого срібла.

Обговорення ситуації 1

Михайло Р. Головний герой ситуації використав дві стратегії для отримання контролю над натовпом. Спочатку натовп відчув себе все­могутнім і всесильним, який має право судити і карати.

Для нейтралізації наступального пориву спочатку треба було плив­ти за течією - тобто увійти в образ, який узгоджувався б із натовпом («Батьком»). Тому зрозуміло, що актор взяв образ слабкого - «Ди­тини».

Інстинктивно суспільна свідомість вирішила взяти під опіку не­сподівано виниклий об'єкт. Цьому сприяв також яскравий одяг - на­товп звернув увагу на старика до того, як «наштовхнувся» на нього.

Підкреслена слабкість настільки протирічила нахабній силі, що натовп зупинився.

У підсумку актор заволодів увагою натовпу. А під час виступу він уже взяв образ «Матері», а сам натовп перетворився на «Дитину».

Адже основним (і єдиним) станом натовпу є «ведучий» і «веде­ний».

Олена Р. Актор розумів, що юрба хоч і розгнівана, але якимось звертанням, обіцянкою її можна зупинити. Люди вже не в змозі були чекати. Одяг також зіграв велику роль, бо привернув до себе увагу.

Юрій Г. Герой ситуації був в образі «Дорослого». Він приборкав натовп та примусив його уважно слухати.

Олег Т. «Юпітер» виступив як «Дорослий». Його уміння розпіз­навати імпульсивність натовпу врятувало життя чотирьох вартових. «Юпітер» зумів заспокоїти розхвильовану юрбу.

Роман Г. «Юпітер» відразу зачарував людей. Приголомшений на­род миттєво з «Батька» перетворився на «Дитину». На мою думку, головний герой вибрав стратегію «Дорослої» людини - і ця страте­гія принесла успіх.

Олена К. «Герой» виступив в образі «Дорослої» людини, тому що поводив себе досить серйозно, але не авторитарно. Допомогли йому яскравий одяг (червоний - сигнальний колір «стоп») та страте­гія керування натовпом.

Поведінка «героя» видозмінювалася від серйозного повідомлен­ня до веселого запрошення на виставу.

ДенисП. Актор мав не тільки розвинуті ораторські здібності, але, підкреслюю, вмівкерувати натовпом. Ще раз підкреслюю, що та­кий тип поведінки (управління) можна охарактеризувати як «сфор­мований Дорослий».

Керівник: Зробимо коротке узагальнення всього, що ми тут сказали.

Недивлячись на те, що позиції ваші не завжди збігаються, скаже­мо так, що кожен із вас правий.

По ходу дискусії і я змінив свою початкову думку. В усякому разі на початку дискусії моя позиція була близькою до позиції Михайла Р.

Але давайте розкладемо за пунктами, що ж привело до успіху «ге­роя» нашої ситуації. Адже не секрет, що і в наш час такий розлюче­ний натовп можна заспокоїти хіба що пострілами вгору.

Перше: багатий царський одяг, який не міг не привернути уваги.

Друге: невідповідність невербальної поведінки власника одягу самому одягу.

Третє: «батьківський» голос за силою і «материнський» смисл сказаного - невідповідність сили і змісту сказаного.

Четверте: професійне уміння актора керувати натовпом. Адже він стільки разів грав «Юпітера», що на підсвідомому рівні уже «став ним». І юрба це відчула, як кінь відчуває вершника.

Отже, правильно відповіли всі: це справді була стратегія «Дорос­лої» людини, яка свідомо від образу «Дитини» перейшла до образу «Матері», маючи при цьому вигляд і голос «Батька».

Як сказав поет: «Геній - парадоксів друг». І в нашому, екстре­мальному випадку, до успіху головного героя привела його геніаль­но-парадоксальна поведінка та імідж.

4. Обговорення ситуації 2. Умовна назва «Панчішник»

Подання ситуації 2

У той час, коли пенсіонарій міста Рента та їх превелебність об­мінювалися низькими поклонами і напівголосно запевняли один од­ного у своїй глибокій пошані, поруч Гійома Ріма, наче бульдог біля лиса, з'явився якийсь високий, широколиций і широкоплечий чоловік. Його повстяний капелюх і шкіряна куртка здавались плямою на пиш­ному тлі оксамитів та шовків. Гадаючи, що сюди випадково проліз якийсь конюх, прислужник заступив йому дорогу.

- Гей, друже! Сюди не можна!

Чоловік у шкіряній куртці відштовхнув його плечем.

- Чого цей телепень від мене хоче? - гримнув він таким гучним
голосом, що весь зал звернув увагу на цю дивну розмову. - Ти що, не
бачиш, що я належу до цього товариства?

- Ваше ім'я? - спитав прислужник.

- Жак Коппеноль.

- А звання?

- Панчішник, власник крамниці у Генті під вивіскою «Три лан­
цюжки».

Прислужник подався назад. Оголошувати про старшин і бур­гомістрів - ну нехай вже так, але про панчішника - це вже занадто! Кардинал був як на голках. Увесь натовп прислухався й приглядався. Ось уже два дні, як їх превелебність робить усе можливе, щоб обте­сати цих фламандських ведмедів, зробити їх хоч трохи соліднішими, і раптом така брутальна вихватка. Але тут до прислужника, хитро посміхаючись, підійшов Гійом Рім і тихесенько прошепотів:

-Можете доповісти так: метр Жак Коппеноль, секретар ради стар­шин міста Рента.

- Прислужнику, - голосно повторив кардинал, - можете допові­
сти: метр Жак Коппеноль, секретар ради старшин славнозвісного
міста Рента!

Це була помилка. Гійом Рім сам би непомітно все владнав, але Коппеноль почув слова кардинала.

- Ні, істинний хрест! - вигукнув він громовим голосом. - Панчі­
шник! Чуєш, прислужнику? Не більше й не менше! Істинний хрест!
Панчішник, і край, чим це погано? їх величність ерцгерцог не раз
знаходив свою рукавичку у моїх панчохах!*

Вибухнули сміх і оплески. Парижани уміють одразу зрозуміти до­теп і гідно оцінити його.

Додамо, що і Коппеноль, і всі навколо були з простолюду, а це й зумовило таке швидке, просто блискавичне їх взаєморозуміння. Гор­довита вихватка фламандського панчішника, який принизив пиха­тих вельмож, водночас збудила у всіх цих простих душах почуття власної гідності, ще таке невиразне й приглушене в п'ятнадцятому столітті. Він їм рівня, оцей панчішник, який дав відсіч самому мон­сеньйорові кардиналу. Це дуже солодка втіха для бідняків, навчених коритися навіть слузі судового пристава, підпорядкованого карди­нальському прихвосневі - абату монастиря Святої Женев'єви.

Коппеноль гордо вклонився кардиналові, і той ввічливо відповів поклоном на уклін всемогутнього городянина, якого побоювався й сам Людовік XI.

*Цей каламбур слід розуміти так: ерцгерцог не раз переконувався, що горо­дяни більш залежні від панчішника, ніж від ерцгерцога. - Примітка перекла­дача із французької.

Обговорення ситуації 2

Денис П. У даній ситуації головний герой - панчішник - вплинув на «світлих панів» тим, що почував себе вільно і був самим собою. Він зовсім не відчував своєї нижчевартості в порівнянні з іншими людьми, які були присутні.

Оксана В. Якщо нахабство вважати позитивною рисою характе­ру, то саме воно допомогло головному герою виграти в даній ситу­ації. А також те, що він не розгубився в присутності людей, які вищі рангом.

Керівник. Так ви вважаєте, що панчішник виступив в якому об­разі - «Дорослого» чи «Батька»?

Оксана В. Напевно, все-таки «Батька».

Андрій Р. Панчішник був гордим і самобутнім і не хотів вдавати із себе іншого. Тим паче, він відчував підтримку простого люду.

Стиль поведінки «героя» протягом ситуації не мінявся, він зали­шався самим собою - «Дорослою» людиною, яка себе поважає.

Сергій О. Фламандець молодець. Чіткий, послідовний, незалеж­ний, впертий. А це викликає повагу.

Керівник. Так все-таки ким він був у цій непростій конфліктній ситуації?

Сергій О. «Дорослим», звичайно.

Олена К. А я вважаю, що Жак Коппеноль був в образі «Батька», адже він виступив проти оголошувача і наполіг на своєму.

Його гучний голос та характер допомогли йому виграти в цій си­туації. Головний герой не змінює своєї поведінки, веде себе автори­тарно і грізно.

Анна К. Мені здається, що головний герой був у цій ситуації в образі «бунтівної Дитини».

Серед поважної публіки він був ніхто і йому там було не місце -це і так зрозуміло. Його могли легко звідти випхати.

Але він повівся, як дитина: або я зараз закричу і порушу ваш спокій, або дайте мені те, чого я хочу. Тим паче, що я хочу не так уже й багато. Ну то йому й дали те, чого він хотів.

Роман Г. Герой цього епізоду вибрав стратегію нападу, і тому виграв.

Олег Т. Головний герой - це типовий представник такого образу, як «Батько». Це доводить його поведінка (гучний голос, нахабство). Іще: він не мав ніякого ніяковіння стосовно свого походження, а на-

впаки - гордився цим. Нахабство, як кажуть, друге щастя. І у при­сутніх це викликало повагу.

Юрій Г. З одного боку - панчішник виглядав як «Батько - тиран», тому що наполегливо диктував умови представлення. З іншого боку - він поводився як «Доросла» людина, бо був незалежним, гордим, справедливим і не соромився свого походження, професії, одягу.

Ірина Р. Панчішник був в образі «Батька». Його поведінка була вимогливою і з викликом. Протягом всієї ситуації стратегію поведін­ки він не змінював і не «переходив» із образу в образ.

Олена Р. Спочатку герой виступав у ролі «бунтівної Дитини», але потім перейшов до стану «Дорослого», коли вклонився кардиналу.

Михайло Р. Вихідна ситуація складалася із напруги між натов­пом і кардиналом. Другий був для народу представником авторитар­ної влади, якій підпорядковуватися не хочеш, але мусиш. Тобто, кар­динал - класичний варіант «Батька», а натовп - «бунтівне Дитя» з тенденцією до переходу в стан «Дорослий».

Герой ситуації із самого початку привернув до себе увагу нестан­дартною поведінкою. Він поводив себе як «сильний» (голос, мане­ри), але був наділений атрибутами «слабкого» (одежа, професія). Отже, натовп сприймав його як самого себе в ідеалі: маса беззасте­режно підтримувала прибульця, який спокійно міг виступати проти того, що дратувало натовп.

Накопичена енергія проявилась в непрямій підтримці бунтівника.

Фламандець повів себе як «Дорослий», ведучи діалог «на рівних» з усіма. Саме ця стабільність і принесла йому позитивне до нього ставлення.

Ліна В. Ця людина мала таку ж гідність, як і вищі чини.

Він - людина, і це для нього є найважливішим, бо на повагу за­слуговують всі: як багаті, так і бідні.

Керівник. Звичайно, якоюсь мірою панчішник був і «Батьком», і «бунтівною Дитиною». Але, як правильно підмітила більшість із вас, домінантною була позиція «Дорослого».

Мала місце і дещо шокуюча невідповідність між поведінкою та одягом, яка вказувала на неаристократичне походження «героя». Але, на відміну від попереднього випадку, ця деталь була менш зна­чимою.

Успіх фламандцю принесли стоїчна витримка, достоїнство, пова­га до самого себе. Він сам запропонував «правила гри».

Але скажіть тепер, чи прийняла б правила гри вельможна знать,

якщо б у панчішника не було могутньої підтримки рокітливої і грізної, як море, юрби?

Звідси висновок: кожен із вас може домогтися успіху в суперечці з тими, в кого більше сиди і прав, виходячи з позиції «Я» - «Дорос­лий». Якщо... має могутню підтримку іншої сили зі сторони. Ця підтримка не обов'язково може бути прямою: підтримка колективу, фінансові можливості, зв'язки, підтримка офіційної влади і закону тощо. Силою «зі сторони» може бути і власна сила духу. Але тоді -перемога буде коштувати дорожче.

5. Обговорення ситуації 3. Умовна назва «Поет і «король» жебраків»*

Подання ситуації З

Біля вогнища стояла бочка, а на бочці сидів жебрак. Це й був ко­роль на своєму троні.

Ті троє, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, і вся га­ласлива юрба на хвилину принишкла, крім дитини, що шкребла ка­зан. Гренгуар не насмілювався ні зітхнути, ні підвести очі.

- НотЬге, ^ш^а Ш зотЬгего! **- вигукнув один із трьох прой­
дисвітів, що захопили його.

І перш ніж поет зрозумів, що означають ці слова, другий прой­дисвіт стягнув із нього капелюха. Щоправда, капелюх був зовсім бла­генький, але він ще міг захистити і від сонця, і від дощу. Гренгуар зітхнув.

Тим часом король з висоти своєї бочки повернувся до нього і за­питав:

- Це що за негідник?

Гренгуар здригнувся. Цей голос, хоч і сповнений погрози, нага­дав йому інший, що цього ж ранку завдав першого удару його містерії, прогугнявивши під час вистави: «Подайте, що ласка ваша!» Він підвів голову - це був справді Клопен Труйльфу.

Хоч і прикрашений регаліями королівської гідності, Клопен Труйльфу був убраний у те саме лахміття. Хіба що тільки виразка на його руці вже зникла. Він тримав ремінного канчука, так званого «вуз­луватого», яким за тих часів користувалися міські стражники, щоб

* У цитаті (ситуації) опущена інформація описового характеру. -Лет. ** Капелюха геть, чоловіче! (Ісп.)

відтісняти натовп. На голові у нього був якийсь круглий, вгорі загос­трений убір, важко було сказати - чи це дитячий ковпачок, чи коро­лівська корона, та обидві ці речі подібні одна до одної.

Гренгуар, упізнавши в королі Двора чудес клятого жебрака з Ве­ликого залу, сам, не знаючи чому, трохи підбадьорився.

- Метре, промурмотів він. - Монсеньйоре... Сір... Як мені вас ве­
личати? - спитав він нарешті, дійшовши до найвищих ступенів ти­
тулування і не знаючи, чи ще їх підвищувати, чи знижувати.

- Величай мене як завгодно - монсеньйоре, ваша величносте або
друже. Та не тягни. Що ти можеш сказати на своє виправдання?

«На своє виправдання? - подумав Гренгуар. - Це мені не подо­бається».

Він почав, затинаючись:

- Я той, що сьогодні вранці...

- Під три чорти! - перебив його Клопен.- Твоє ім'я, негіднику, й
нічого більше. Слухай. Ти стоїш перед трьома могутніми володаря­
ми: переді мною, Клопеном Труйльфу - королем Алтинів, наслідни-
ком великого Кесаря, верховним володарем королівства Арго, перед
Матіасом Гуангаді Спікалі, князем Циганії та Богемії, - отим жовто­
лицим дідуганом з ганчіркою круг голови, та перед Гійомом Руссо,
імператором Галілеї, отим товстуном, який нас не слухає, а цілує
шльондру. Ми - твої судді. Ти ввійшов до королівства Арго, не буду­
чи арготинцем, ти порушив закони нашого міста, ти будеш покара­
ний, хіба що ти харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюю­
чись жаргоном порядних людей, грабіжник, жебрак або волоцюга.
Чи належиш ти до них? Виправдуйся, перелічи свої чесноти.

- На жаль, - промовив Гренгуар, - я не маю честі бути кимось із
них... Я автор...

- Годі! - вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити. - Будеш
повішений. Це дуже просто, шановні панове городяни! Як ви пово­
дитеся з нами у вас, так ми поводимося з вами у нас. Закони, що їх ви
застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас.

Коли маєш бажання звернутися до Бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам'яний Бог-отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П'єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.

Ця промова звучала моторошно.

- Вельможні імператори й королі! - промовив Гренгуар холодно­
кровно (невідомо, як повернулася до нього впевненість, але говорив

він рішуче), - схаменіться. Моє ім'я П'єр Гренгуар, я той поет, мора­літе якого показували сьогодні вранці у Великому залі Палацу.

- Ах! Це ти, метре! - сказав Клопен. - Був я там, був, їй-бо! Так
що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранці, ми не повинні
тебе вішати ввечері?

«Важко мені буде викрутитися з біди», - подумав Гренгуар. Про­те зробив ще одну спробу.

- Власне, - мовив він, - не розумію, чому поетів не зараховують
до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком - Гомер, злодієм - Мер­
курій...

Клопен перебив його:

- Ти, мабуть, хочеш забити нам баки своєю тарабарщиною? К
бісу, дай себе повісити і не комизся!

- Пробачте, вельможний королю Алтинів, - відповів Гренгуар,
відстоюючи свої позиції. - Про це слід подумати... Хвилинку!.. По­
слухайте... Ви ж не засудите мене, не вислухавши...

Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо.

Тим часом Клопен Груйльфу якусь хвилину радився з князем Циганії та зовсім п'яним імператором Галілеї. Потім пронизливо крикнув:

-Тихо!

І оскільки сковорода та казан не слухалися його й продовжували свій дует, він скочив зі своєї бочки, пхнув однією ногою казан так, що той відкотився від дитини на десять кроків, другою перекинув сковороду й повагом повернувся на свій трон, незважаючи ні на при­глушений плач дитини, ні на бурчання старої, вечеря якої згоряла красивим білим вогнем.

Труйльфу подав знак, і князь, і імператор, і харцизники, і швенді утворили навколо нього підкову, в центрі її перебував Гренгуар, яко­го все ще міцно тримали. Це було півколо, утворене з лахміття, ми­лиць, мішури, вил, сокир, тремтячих від пияцтва ніг, грубих голих рук, гидких, осовілих та отупілих облич. Клопен Труйльфу, немов дож цього сенату, немов король цієї палати лордів, немов папа цього конклаву, підносився над усім своїм рицарством злиднів, по-перше, завдяки висоті своєї бочки, а по-друге - завдяки якомусь гордовито­му, дикому й грізному виразові, що запалював його зіниці й згладжу­вав у його дикому профілі звірячі риси розбійника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.

- Слухай,- сказав він Гренгуарові, погладжуючи порепаною ру-

кою своє потворне підборіддя, - не розумію, чому б тебе не повіси­ти. Це, здається, викликає у тебе огиду; і це зовсім природно: ви, порядні городяни, до цього не звикли. Ви з цього робите велику спра­ву. Зрештою, ми не бажаємо тобі зла. Ти можеш виплутатися з біди: хочеш пристати до нас?

Можна собі уявити враження, яке справила ця пропозиція на Грен-гуара, що втратив надію зберегти життя і ладен уже був скласти зброю. Тепер він знову всіма силами схопився за можливість поря­тунку.

- Хочу, звичайно, й як! - сказав він.

- З тією різницею, - незворушно провадив далі Клопен, - що тебе
повісять згодом порядні люди, більш урочисто, за рахунок славного
міста Парижа, на добрій кам'яній шибениці. Це все-таки втіха.

- Безперечно, - відповів Гренгуар.

- Є ще й інші переваги. Як вільний городянин, ти не платитимеш
ні за прибирання вулиць, ні на вбогих, ні за освітлення міста, а ко­
жен порядний городянин Парижа мусить це робити.

- Хай буде так! - сказав поет. - Я волоцюга, підданий королівства
Арго, вільний городянин, короткий клинок - все, що хочете. І таким
я вже був раніше, вельможний королю Алтинів, бо я - філософ, еі
отпіа іп рЬііозорЬіа отпез іп рЬііозорЬо сопііпепіиг*, як вам відомо.

Король Алтинів насупив брови.

- Ти за кого мене вважаєш, друже? Що ти мені базікаєш жарго­
ном угорського єврея? Я не знаю єврейської мови. Я вже навіть і не
краду тепер, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерізати горло
- так; зрізати гаманець - ні.

Нарешті їх величність Клопен заспокоївся.

- Отже, пройдисвіте, - сказав він, звертаючись до нашого поета, -
ти хочеш стати волоцюгою?

- Безперечно, - відповів поет.

- Хотіти - цього ще мало, - промовив похмурий Клопен. - Добри­
ми намірами юшки не заправиш, з ними хіба тільки потрапиш до раю;
та рай і Арго - різні речі. Щоб бути прийнятим до Арго, треба довес­
ти, що ти на щось здатен, а для цього спробуй обшукати опудало.

- Обшукаю, кого накажете, - відповів Гренгуар.

Гренгуар мужньо скорився своїй долі. Він обвив правою ногою ліву, піднявся на носок лівої ноги і простяг руку; але в ту мить, коли

*А філософія і філософи охоплюють усе (лат). 272

І

він торкнувся опудала, його тіло, що спиралося лише на одну ногу, захиталося на лавці, яка стояла тільки на трьох ногах; він машиналь­но схопився за опудало, втратив рівновагу й важко впав на землю, зовсім оглушений фатальним дзвоном безлічі бубонців опудала, яке від поштовху його руки описало коло, а потім велично загойдалося між двома стовпами.

- Прокляття! - вигукнув Гренгуар, падаючи, і лишився лежати
ницьма на землі, наче мертвий.

Над своєю головою він чув зловісний передзвін, диявольський регіт волоцюг і голос Труйльфу:

- Підніміть-но цього дурня і негайно повісьте! Гренгуар підвівся.
Опудало вже відчепили, щоб звільнити місце для нього.

- Тепер, - сказав Клопен, - тільки-но я сплесну руками, ти, Андре
Рудий, ногою виб'єш з-під нього лаву; ти, Франсуа Шант Прюн, по­
виснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому
на плечі; та всі троє разом - зрозуміли?

Гренгуар здригнувся.

- Готові? - спитав Клопен Труйльфу трьох арготинців, ладних ки­
нутися на Гренгуара, мов троє павуків на муху.

Та раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась неспо­дівана думка.

- Стривайте! - вигукнув він. - Я ж забув. За нашим звичаєм не
можна повісити людину, не спитавши, чи не знайдеться жінки, яка
захоче його собі взяти. Ну, друже, це твоя остання надія. Одружишся
або із шлюхою, або з мотузкою.

Цей циганський звичай, хоч яким дивовижним він міг би здатися читачеві, ще й досі існує і дуже широко викладений у старовинному англійському законодавстві.

Гренгуар зітхнув із полегкістю. Це вже вдруге протягом півгоди­ни він повертався до життя, тому не дуже зважувався вірити у таке щастя.

- Гей! - крикнув Клопен, знову видершись на свою бочку. - Гей!
Баби, дівки! Чи знайдеться серед вас яка-небудь відьма або якась
гультяйка, що захоче взяти собі цього гультяя? Гей! Колетто Шарон!
Елізабето Трувен! Симоно Жодуїн! Берардо Фануель! Маріє Кульга­
ва! Тонна Довготелеса! Мішело Женаль! Клодіно Гризи-вухо! Ма-
тюріно Жірону! Гей! Ізабо ла Тьєрі! Підійдіть подивіться! Мужчина
задарма! Хто хоче?

Гренгуар у цьому своєму жалюгідному стані був, безперечно,

мало привабливий. Жінки байдуже поставилися до цієї пропозиції. Нещасний чув, як вони відповідали: «Ні, ні, вішайте його - нам усім на втіху».

Все ж таки три жінки вийшли з юрби, щоб подивитися на нього. Першою була товста дівка з квадратним обличчям. Вона уважно огля­нула нужденний камзол філософа. Одежина була зношена й мала більше дірок, ніж решітка, на якій смажать каштани. Дівка скривилася.

- Старе дрантя! - пробубоніла вона і звернулась до Гренгуара:
- Ану, покажи твій плащ.

- Я загубив його.
-Капелюх?

- Його в мене забрали.

- Черевики?

- Вони вже майже без підметок.

- Гаманець?

- На жаль, - затинаючись, промовив Гренгуар, - я не маю ні деньє.

- То попроси, щоб тебе повісили, та ще й подякуй! - відрізала
вона і відвернулась від нього.

Підійшла друга, стара, чорна, зморшкувата бридка жебрачка, така огидна, що навіть у Дворі чудес не мала собі рівних. Вона обійшла круг Гренгуара. Той затремтів від страху, що їй захочеться його взя­ти. Але вона процідила крізь зуби:

- Занадто худий! - і пішла геть. Третьою була молода жінка, до­
сить свіжа й не дуже погана. «Врятуй мене!» - стиха промовив до неї
неборак. Вона деякий час співчутливо дивилася на нього, потім опу­
стила очі, пом'яла пальцями складку спідниці й зупинилась, не зна­
ючи, що їй робити. Гренгуар пильно стежив за кожним її рухом. Це
був останній проблиск надії. «Ні, - нарешті промовила дівчина, - ні!
Гійом Вислощокий поб'є мене». І вона пірнула в юрбу.

- Не щастить тобі, друже, - сказав Клопен. І, випроставшись на
бочці, на велику втіху присутніх, він, наслідуючи оцінщика аукціо­
ну, вигукнув:

- Більше ніхто його не хоче? Ніхто не хоче - раз! Ніхто не хоче -
два! Ніхто не хоче - три! - Він обернувся до шибениці, кивнув голо­
вою і сказав: - Лишився за вами!

Бельвін де Летуаль, Андре Рудий і Франсуа Шант Прюн підсту­пили до Гренгуара.

У цю мить серед арготинців пролунало:

- Есмеральда! Есмеральда!

Гренгуар затремтів і озирнувся в той бік, звідки долітали вигуки. Юрба розступилася, пропускаючи дівчину - уособлення невинності і вроди. То була циганка.

- Есмеральда! - повторив Гренгуар, вражений, незважаючи на своє
хвилювання, з тією швидкістю, з якою це магічне слово пов'язало
спогади про все, що він пережив цього дня.

Здавалося, що це незвичайне створіння поширювало владу своєї чарівності й краси навіть на Двір чудес.

Арготинці й арготинки покірно давали їй дорогу, а їхні дикі об­личчя прояснювалися від самого її погляду.

Вона підійшла своєю легкою ходою до засудженого, гарненька Джалі дріботіла за нею. Гренгуар стояв ні живий ні мертвий. Якийсь час дівчина мовчки дивилася на нього.

- Ви збираєтесь повісити цю людину? - поважно спитала вона
Клонена.

- Так, сестро, - відповів король Алтинів, - хіба що ти захочеш
узяти його собі за чоловіка.

Вона зробила свою чарівну гримаску, закопиливши нижню губку, й сказала:

-Беру!

Тут Гренгуар твердо повірив: усе, що діється з ним зранку, - сон, а це тільки його продовження.

Бо й справді, такий поворот, хоч і приємний, був надто крутий.

З шиї поета зняли зашморг і наказали злізти з лави. Він мусив сісти - надто великим було потрясіння.

Не сказавши ні слова, князь Циганії приніс глиняний кухоль. Ци­ганка подала його Гренгуарові.

- Киньте ним об землю, - сказала вона.
Кухоль розбився на чотири черепки.

Тоді князь Циганії, поклавши їм на чоло свої руки, промовив:

- Брате, вона твоя дружина; сестро, він твій чоловік. На чотири
роки. Ідіть!

Обговорення ситуації З

Андрій К. Спочатку поет не повністю усвідомив ситуацію і вів себе як «Дорослий». Потім він злякався і став «Дитиною». А коли згадав, що «король» відкинутих - це той самий жебрак, то до нього поверну­лася самовпевненість, яку йому дозволяв соціальний статус, а також емоційна нестабільність, властива творчим натурам («Батько»).

Однак, коли постала загроза реальної смерті, П'єр став погоджу­ватися на будь-які умови, аби врятувати життя - знов «Дитина».

Отже, філософ, в основному, «Дитина». «Король» жебраків -«Батько» - (жорстокий). Другий «король» - щось середнє між «Бать­ком» і «Матір'ю», бо дав шанс врятуватися герою (жорстока «Мати» або добрий «Батько»). Циганка, звичайно, «Мати».

«Герой» сильно змінював лінію поведінки, але все-таки врятував­ся завдяки випадковості.

Наталія Ш. П'єр вважав, що жебраки оцінять його як поета і спро­бував звернутися до них, як «Батько». Але «королі» на той час мали над ним владу, а натовп прагнув видовищ і помсти.

Коли ж знайшовся вихід із ситуації як одруження, то П'єр зрадів, як «природна Дитина», яка дуже беззахисна. Але коли жінки, які його вибирали, були невродливими, то філософ бунтував у душі, як «ве­редливе Дитя», бо не хотів одружуватися з потворою.

Есмеральда стала для поета «Матір'ю», яка пожаліла беззахисно­го, захотіла врятувати йому життя і піклуватися про нього.

Юрій Г. Герой постав перед нами в образі «Дорослої» людини, бо він був незалежним і відстоював своє «Я». Інстинкт самозбере­ження змусив П'єра стати «Дитиною», але він не опустився до рівня жалюгідного раба.

Зміна життєвої ситуації потребує від людини зміни поведінки.

Андрій М. П'єр дійсно поводив себе, як «Дитина», яка не знає зовнішнього світу, безпорадна та вразлива. Якщо б він був «Дорос­лим», то знайшов би шлях до порозуміння. Вів би себе з волоцюгами так, наче він один із них, тобто «свій хлопець».

Юрій К. Те, що намагався сказати поет-філософ трьом «королям» жебраків і всьому натовпу, ніяк не діяло. Напевно, через різницю в інтелекті і суспільному становищі. Середовище, в якому він опинив­ся, мало іншу шкалу цінностей.

Жінки, які вийшли подивитися на нього, були байдужими до його долі. Шанс на порятунок з'явився несподівано...

Борис Б. Гренгуар врятував своє життя завдяки тому, що зміню­вав моделі своєї поведінки: «Дитина» - «Дорослий» - «Дитина». Він відтягував час страти, і цей час працював на нього. Щасливий випа­док врешті-решт трапився.

Роман Г. Звичайно, головним у цій ситуації є його величність Ви­падок, бо саме він врятував життя Гренгуару.

Якщо б не було чарівної вроди циганки серед цього страшного

натовпу, то не було б і продовження книги, у якій Гренгуар є голов­ним героєм.

Сам Гренгуар під час цього епізоду пройшов перевтілення від «Дорослого» до «боягузливої Дитини».

Сергій О. Духовний світ П'єра залишився незаплямованим, пе­ред натовпом він себе поводив на рівні звання поета.

Це стало підставою для того, щоб циганка вирішила взяти його за чоловіка. Чому саме вона?

Тому що світосприйняття вродливої дівчини, її внутрішній світ схожий на внутрішній світ поета. І дарма, що вигляд у нього був жалю­гідний.

Поет не зміг переступити через почуття власної гідності, «зігра­ти» жебрака, «одягти маску» тощо. Він це не зробив навіть перед страхом смерті. А те, що він злякався, - так він жива людина.

Керівник. Я дуже радий, що Сергій О. сказав саме те, що збирав­ся сказати я. А саме, про красу і натхнення. Адже красива жінка сама по собі уже геніальна і натхненна. Звичайно, якщо ця краса не хо­лодна і жорстока, а одухотворена.

Чомусь майже всі із вас зробили акцент на тому, що поета вряту­вав випадок. Так само, як виняток є підтвердженням правила, так і в житті немає нічого випадкового (хай це буде метафорою).

ГГєру допомогли врятуватися тактика пошуку варіантів поведін­ки і «розтягування» часу. Заклик до благородства і духовності на по­чатку ситуації, коли він сказав, що є автором вистави (яку волоцюги бачили), не спрацював. Але цей заклик здетонував у кінці епізоду, бо знайшлася хоча б одна благородна душа, яка пожаліла поета.

Висновок для себе із розгляду цієї ситуації може бути таким: ніко­ли не зашкодить, коли звертатися в першу чергу до шляхетності і духовності людини, від якої на даний момент залежиш. Позитивні результати неодмінно будуть, нехай і не одразу.

6. Обговорення ситуації 4. Умовна назва «Поет і король Франції»

Подання ситуації 4

Він продиктував це послання гучним, твердим і уривчастим голо­сом. У ту хвилину, коли він закінчував його, двері розчинилися і пропу­стили вкрай перелякану людину, яка вбігла до кімнати, вигукуючи:

- Сір! Сір! Паризька чернь збунтувалася!

Суворе обличчя Людовіка XI скривилося, але цей прояв хвилю­вання промайнув на його обличчі, як блискавка. Він стримав себе і сказав зі спокійною суворістю:

- Куме Жак, ви вже надто несподівано вдираєтеся сюди!

- Сір! Сір! Заколот! - задихаючись, повторив кум Жак.

Після того, як кум Жак дав королю потрібні пояснення, Людовік XI, зареготавши, вигукнув:

- Та невже? Кажи голосніше, куме Котьє! Що ти там шепочеш?
Мати Божа знає, що ми не маємо ніяких таємниць від наших друзів-
фламандців.

-Але, сір...

-Кажи голосно!

Кум Котьє мовчав, занімівши від здивування.

- Отже, - знову заговорив король, - розповідайте, добродію, - у
нашому доброму місті Парижі виникло заворушення черні?

- Так, сір.

- Спрямоване проти пана головного судді Палацу правосуддя?

- Мабуть, так, - бурмотів кум, усе ще приголомшений раптовим і
незрозумілим поворотом у ході думок короля.

Король якусь мить мовчав із задумливим, але вдоволеним виг­лядом.

- А багато їх? - спитав він раптом.

- Так, сір, чимало, - відповів кум Жак.

- Скільки?

- Щонайменше тисяч шість.

Король не міг стриматися й вигукнув: «Чудово!»

- А вони озброєні? - спитав він.

- Косами, пищалями, списами, сапами. Сила-силенна найнебез-
печнішої зброї.

Але король, очевидно, анітрохи не був занепокоєний цим переліком. Помовчавши, Людовік XI знову підвищив голос:

- Куме Жак, ви, здається, повинні знати про це. Які були... - він
поправився, -...які тепер феодальні права судді Палацу правосуддя?

- Сір, палацовому судді належить Прокатна вулиця аж до Зеленого
ринку, площа Сен-Мішель та будівлі, які простолюд називає «муро­
вані», розташовані поблизу церкви Богоматері на Полях (при цьому
Людовік XI трохи підняв свій капелюх), яких разом нараховується три­
надцять, крім того, Двір чудес, потім лікарня для прокажених, що зветь-

ся Передмістям, і вся дорога від цієї лікарні до брами Сен-Жак. В усіх цих частинах міста він користується правом збирати шляхове мито і є єдиним вершителем правосуддя і повним володарем.

- Он воно що! - промовив король, почухуючи правою рукою за
лівим вухом. - Це чималий шмат мого міста! Ага! Значить, пан суддя
був над усім цим володарем?

На цей раз він не поправився і провадив далі у роздумі, ніби гово­рячи сам до себе:

- Чудово, пане суддя! Непоганий шматочок нашого Парижа був у
ваших зубах.

Раптом він вибухнув: «Хай йому чорт! Це шкідливо, і мені такий безлад не до вподоби! Я б хотів знати, чи є на те воля Всевишнього, щоб у Парижі був інший збирач податків, крім мене, інше судилище, крім нашої судової палати, та інший володар у нашій державі, крім мене. Клянуся душею, що час уже настати тому дню, коли у Франції буде один король, один сюзерен, один суддя і один кат, так, як у раю є тільки один Бог».

Він ще раз трохи підняв свого капелюха і, все так само заглибле­ний у свої думки, тоном мисливця, що нацьковує й спускає зграю псів, вів далі:

- Добре, народе мій! Чудово! Знищу цих лжеволодарів! Роби своє
діло! Ату, ату їх! Грабуй їх, вішай їх! Громи їх! А-а! Ви захотіли бути
королями, монсеньори? Бери їх, народе, бери!

І знову, обвівши присутніх пильним і недовірливим поглядом лиса, що потай скрадається до своєї нори, він сказав:

- А втім, хоч би що там було, ми подаємо допомогу панові судді.
На нещастя, у нас зараз напохваті дуже мало військ, щоб упоратися з
таким натовпом. Доведеться зачекати до ранку. У Сіте відновлять
порядок і, не зволікаючи, повісять на шибениці усіх тих, кого буде
зловлено.

- До речі, сір, - сказав кум Котьє, - я про це забув у першу хвили­
ну тривоги. Нічний дозор захопив двох людей, що відстали від зграї.
Якщо ваша величність побажає їх бачити, то вони тут.

- Чи побажаю я їх бачити! - вигукнув король. - Як же, клянуся Вели­
коднем, ти міг забути про таку річ! Поквапся, Олів'є, біжи по них!

Король хвилину розглядав їх, не кажучи ні слова, а потім раптом звернувся до першого:

- Як тебе звуть?

- Ж'єфруа Брехун.

- Твоє ремесло?

- Волоцюга.

- Чого ти вплутавсь у цей проклятий заколот?

Волоцюга дивився на короля з дурнуватим виглядом, розмахуючи руками. Це була одна з тих недоладно скроєних голів, де розумові було так само привільно, як полум'ю під гасильником.

- Не знаю, - відповів він. - Усі йшли, пішов і я.

- Ви мали на меті зухвало напасти на вашого сюзерена - пана
палацового суддю й пограбувати його будинок?

- Я знаю тільки, що люди йшли щось у когось брати, от і все.
Один із воїнів варти показав королю кривого ножа, що його було

відібрано у волоцюги.

- Ти пізнаєш цю зброю? - спитав король.

- Так, це мій ніж. Я виноградар.

 

- А! А цей чолов'яга - твій спільник? - Людовік XI показав на
другого полоненого.

- Ні, я його зовсім не знаю.

- Годі, - сказав король і подав знак мовчазній фігурі, яка нерухо­
мо стояла біля дверей і на яку ми вже звертали увагу нашого читача.

- Куме Трістан, бери цю людину, вона твоя.
Трістан-Самітник вклонився. Він пошепки віддав наказ двом

стрільцям, і ті повели нещасного волоцюгу.

Тим часом король наблизився до другого полоненого, з якого гра­дом лився піт.

- Твоє ім'я?

- П'єр Гренгуар, сір.

- Твоє ремесло?

- Філософ, сір.

 

- Як ти смієш, негіднику, йти проти нашого друга - пана палацо­
вого судді й що ти можеш сказати про цей заколот?

- Сір, я не брав участі в ньому.

- Тобто як це, розпуснику? Хіба тебе не захопила нічна сторожа
серед цієї злочинної зграї?

- Ні, сір, тут сталося непорозуміння. Це моя зла доля. Я пишу
трагедії. Сір, я благаю вашу величність вислухати мене. Я поет. Вла­
стива людям моєї професії мрійливість жене нас по ночах на вули­
цю. Я був охоплений нею сьогодні ввечері. Це цілковита випадковість.

- Замовкни! - промовив король між двома ковтками своєї настой­
ки. - Від твого базікання голова трішить.

Трістан-Самітник наблизився до короля і, показуючи на Гренгуа-ра, спитав:

- Сір, а цього теж можна повісити?
Це були перші слова, вимовлені ним.

- Ха! - недбало відповів король. - Не бачу ніяких перешкод.

- Зате я бачу! - вигукнув Гренгуар.

Філософ у цю хвилину був зеленіший за оливку. З холодного і байдужого обличчя короля він зрозумів, що врятувати його може лише якась високопатетична дія. Він кинувся до ніг Людовіка XI, вигуку­ючи з одчайдушною жестикуляцією:

- Сір! Ваша величносте, зробіть ласку, вислухайте мене! Сір, не
сердьтеся на такого нікчему, як я! Громи небесні не вражають салату.
Сір, ви величний, наймогутніший монарх, змилуйтесь над нещас­
ним, але чесним чоловіком, який так само мало здатний підбурюва­
ти до заколотів, як крижина - давати іскру. Наймилостивіший воло­
дарю, милосердя - чеснота лева і монарха. О так! Суворість лише
залякує розум. Несамовитими поривами північного вітру не зірвати
плаща з подорожнього, тим часом як сонце, виливаючи на нього своє
проміння, мало-помалу так пригріває його, що примушує залишити­
ся в самій сорочці. А сонце, сір, це - ви! Запевняю вас, мій високий
повелителю й пане, що я не приятель волоцюг, не злодій, не розпус­
ник. Бунт і розбій не личать слугам Аполлона. Не така я людина,
щоб кинутися в ці грозові хмари, які вибухають заколотом. Я вірний
підданий вашої величності. Подібно до того, як чоловік дорожить
честю своєї дружини, як син дорожить любов'ю батька, так і добрий
підданий повинен дорожити славою свого короля. Він повинен го­
ріти бажанням служити своєму монархові, горіти бажанням збільшу­
вати свою відданість. О сір, милосердя - єдиний світоч, спроможний
освітити глибину великої душі! Милосердя освітлює шлях усім іншим
чеснотам. Без нього ми йшли б навпомацки, мов сліпці, шукаючи
Бога. Милосердя тотожне великодушності, воно породжує у підда­
них ту любов, яка становить найнадійнішу охорону короля. Що вам
від того, вам, вашій величності, блиск якого всіх сліпить, якщо на
землі буде більше на одного чоловіка - бідного, безневинного філо­
софа, що блукає в пітьмі бідувань із порожнім гаманцем, із порожнім
шлунком? До того ж, сір, я вчений, а ті великі володарі, які брали під
свою опіку вчених, вплітали додаткову перлину в свій вінець... Гер­
кулес не гребував титулом покровителя муз. Матвій Корвін прихиль­
но ставився до Жана Монрояля, окраси математиків. Що ж це буде за

сприяння наукам, коли вчених вішатимуть? Яка ганьба була б для Александра, коли б він наказав повісити Арістотеля!

Промовляючи це, нещасний Гренгуар цілував пантофлі короля. Тим часом Гійом Рім пошепки говорив до Коппеноля:

- Він добре робить, що валяється біля ніг. Королі подібні до Юп­
ітера Крітського - у них вуха тільки на ногах.

Коли Гренгуар, зовсім задихавшись, нарешті замовк, він, тремтя­чи, звів погляд на короля, який нігтем відчищав пляму на колінах своїх панталон. Потім його величність почав пити з келиха свою на­стойку. Він не видав ні звуку, і ця мовчанка терзала Гренгуара. На­решті король глянув на нього.

- Що за нестерпний базікало! - сказав він. І, обернувшись до
Трістана-Самітника, промовив:

- Гей, відпусти-но його!

Гренгуар, нетямлячись від радості, так і присів.

- Відпустити? - пробурчав Трістан. - А чи не потримати б нам
його трохи у клітці?

- Куме, - заперечив Людовік XI, - невже ти гадаєш, що ми будує­
мо ці клітки вартістю в триста шістдесят сім ліврів вісім сольдів і
три деньє для таких-от птахів? Негайно відпусти цього розпусника
(Людовік XI дуже любив це слово, яке разом з приказкою «клянуся
Великоднем» вичерпувало весь запас його дотепів) і вижени його за
двері стусаном.

- Уф! - вигукнув Гренгуар. - Оце великий король! І, побоюю­
чись, щоб король не передумав, він кинувся до дверей, які Трістан
похмуро відчинив перед ним. Слідом за ним вийшла й варта, підштов­
хуючи його ззаду кулаками, що Гренгуар зніс терпляче, як і нале­
жить справжньому філософові-стоїку.

Благодушний настрій, що оволодів королем з тієї хвилини, як його повідомили про заколот проти палацового судді, позначався на всьо­му. Виявлене ним надзвичайне милосердя було тому неабияким до­казом.

Обговорення ситуації 4

Юрій К. Короля Франції насправді не цікавила доля Гренгуара. У нього були проблеми значно ширші, ніж життя якихось волоцюг.

Патетичним поривом філософ показав своє ставлення до короля, як істоти божественної. Підібравши правильні слова, інтонацію, ма­неру поводження, він зумів умовити короля дарувати йому життя.

Поведінка філософа відповідала стану «Я» - «адаптована Дитина».

Король також мав специфічний настрій через те, що поза його участю відбувалися події, які були на його користь.

Андрій М. Філософ скористався самозакоханістю та егоїстичні­стю короля і байдужістю до долі інших. П'єр діяв, як «Доросла» і зріла людина, скориставшись поблажливим настроєм короля.

Філософ дав можливість королю показати себе щирим і благо­родним настільки, що той навіть заперечив, щоб Гренгуара потрима­ли трошки у клітці.

Юрій Г. Поет постав перед нами в образі «Дорослої» людини.

Він використав свій талант, досвід, психологічний вплив. На кар­ту було поставлене власне життя. А патетика, підлабузництво, при­писування королю божественних чеснот - все це були інструменти впливу, якими поет вдало скористався.

Андрій А. Мені здається, що король - примітивна людина, якщо дозволив так принизитися нашому «герою». Поведінка «героя» в даній ситуації нетипова. У справжнього філософа і поета повинно бути сформованим своє ставлення до життя і до смерті. І тоді перспектива бути повішеним не викликала б такої реакції та приниження.

Борис Б. Король поводив себе як «Батько». Тримав ситуації під контролем і сам був контрольованим. Гренгуар знову грав роль ди­тини, але «розумної Дитини». А «колега» Гренгуара по нещастю по­водив себе, як «Дитина дурнувата», бо увесь час виправдовувався, що він чинив як усі.

Роман Г. Гренгуар у цьому епізоді увесь час був «Дитиною», яка чекала, що вирішить її «Батько».

Андрій Р. Як для П'єра, то ситуація подібна до попередньої.

Але замість вошивого короля-самозванця тут зі всім своїм блис­ком був представлений справжній король.

П'єр же повів себе як звичайний пристосуванець, виступив улес-ником і завоював прихильність короля.

Керівник: Уточніть, будь ласка, в якій же ролі він виступив?

Андрій Р. За нашою схемою це - «адаптована Дитина».

Наталія Ш. Король Франції поводив себе авторитарно, його можна охарактеризувати, як «дуже злого Батька». А головний ге­рой був «хитрою Дитиною», та ще й, крім того, умів красномовно висловлюватися.

Олена Р. Король спочатку виступає як «грайлива Дитина», потім «переростає» в «Дорослого», а коли привели затриманих, то вже стає

«суворим Батьком». А тоді, коли король прощає П'єра, то вже вигля­дає як «задоволена доросла Дитина».

Поет у цій ситуації - «боягузливе Дитя». Він стає на коліна, цілує королю ноги. Рятує його в цій ситуації уміння говорити і страх, який притискує до землі.

Андрій К. Ключовою фігурою в цій ситуації, звичайно, є король Франції. Дізнавшись про заколот, він повинен би був стривожитись. Але ж ні, він почав всупереч здоровому глузду проявляти дитячу цікавість і веселість. (Напевно, дала себе знати відсутність веселих, нових подій).

Потім увімкнулось «державне мислення» короля і, проаналізував­ши ситуацію, він вирішив використати її з користю для держави і для себе зокрема: держава - це монарх, а також «убити одним пост­рілом двох зайців».

А щодо поета, то в даній ситуації він виступає в ролі «Дитини», яка намагається задобрити «злого Батька» (короля).

Керівник. Правильно підмітив Андрій К., що ключовою фігурою в даній ситуації є король, який поводить себе як хоче, і думає як хоче. Але ж над ним не висить загроза шибениці.

Нам король цікавий тільки тому, що, поки хтось із вас стане коро­лем Франції чи навіть України, над вами буде вдосталь маленьких королів, князів і т.д., тобто начальників, стратегія поведінки і мис­лення яких буде нагадувати короля із нашої ситуації.

І потрібно вже зараз виробляти в собі імунітет і можливу страте­гію поведінки стосовно таких босів, щоб, опинившись фігурально чи натурально в ролі П'єра, домогтися успіху.

На відміну від попередніх ситуацій, де думки ваші в основному збігалися в оцінці головних героїв ситуацій, у даному випадку існу­ють два полюси сприйняття.

Один полюс - П'єр мав би скоріше прийняти смерть, а не прини­жуватися, якщо він справжній філософ і поет (Андрій А.).

Протилежний полюс - поет молодець, поводив себе як рівний, а патетика, підлабузництво, приниження - це лиш інструмент, за до­помогою якого він досяг успіху (Юрій Г).

Мені здається, істина десь посередині. П'єр виглядає, як «адапто­ване Дитя», навчене попереднім гірким досвідом.

Я старший за віком і, звичайно, не такий максималіст, як Андрій А. Все-таки поет принижувався перед справжнім королем Франції, а перед «королем» волоцюг він не зміг опуститися до такого рівня.

7. Аналіз власного статусу та поведінки,