Банківська система України. Теоретичні основи банківської системи

Теоретичні основи банківської системи. § 2. Історичні аспекти банківської системи України. § 3. Поняття та склад банківської системи України. § 4. Поняття та види банківських об'єднань.

§ 7. Теоретичні основи банківської системи

Банківська система будь-якої держави — це сукупність банківських установ, які створені та діють на території відповід­ної держави згідно з її законодавством у сфері залучення грошо­вих коштів населення та юридичних осіб, надання кредитів та ве­дення рахунків клієнтів.

Прийнято розрізняти одно- та дворівневу банківські системи. Однорівнева банківська система передбачає переважно горизон­тальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функ­цій. У межах такої системи всі кредитні установи, у тому числі центральний банк, знаходяться на одному ієрархічному рівні, ви­конуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунковому обслу­говувані клієнтів. Цей принцип побудови характерний, головним чином, для країн з нерозвинутою економікою, а також для країн з адміністративно-командною побудовою апарату управління⁴⁵. Яскравим прикладом банківської системи цього типу була бан­ківська система Радянського Союзу.

Дворівнева банківська система будується на взаємовідношеннях між банками у двох площинах — по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі — відносини підлеглості між центральним банком як ке­рівним, керуючим та низовими ланками — комерційними банками; по горизонталі — відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обі­гу, дає можливість врахувати інтереси двох категорій клієнтів —

⁴⁵ Банковское дело / Под ред. Ю.А. Бабичевой. — М.: Зкономика, 1994. — 397 с. Банківське право

 

комерційних банків і урядових структур, причому перевага відда­ється функціям «банк банків» та управлінню діяльністю банківсь­ких установ з метою регулювання й контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг. У дворівневій структурі банків­ської системи повинні чітко розрізнятися нормативно-регулюючі та контрольні функції центрального банку, з одного боку, і функції комерційних банків з іншого⁴⁶. Дворівнева банківська система при­таманна країнам з розвинутою ринковою економікою.

Аналізуючи організацію банківських систем західних держав з розвинутою економікою, фахівці дійшли висновку щодо трьох ос­новних напрямів розвитку таких систем та їх складових: 1) банківські системи з великою кількістю банків з небагатьма від­діленнями (ипії Ьапкіп§); 2) банківські системи з невеликою кількіс­тю банків із багатьма відділеннями (Ьгапсіі Ьапкіп§); 3) банківські системи з багатьма банками, пов'язаними участю (спаіп Ьапкіп§)⁴⁷.

Необхідно зазначити, що в науці існує дискусія щодо співвід­ношення понять «банківська система» та «фінансово-кредитна система». Деякі автори включають до банківської системи також і інші фінансово-кредитні установи (кредитні спілки, інвестицій­ні фонди, довірчі товариства, ломбарди та ін.)⁴⁸. Проте, на нашу думку, більш обгрунтованою є позиція тих фахівців, які вважа­ють, що зазначені системи не є синонімами⁴⁹. Фінансово-кредитна система та банківська система співвідносяться як зага­льне та часткове, тобто остання є частиною першої.

§ 2. Історичні аспекти банківської системи України

Банківська система України у дореволюційний період

В Україні банківська діяльність розпочалася в середині XVIII ст., її розвиток відбувався водночас із становленням бан­ківської системи Росії. Торгівля велася за готівку, а промисло-

⁴⁶ Бухвальд Бруно. Техніка банковского дсла. — М: 1994. — С. 15—16.

⁴⁷ Основьі законодательства капиталистических стран о банковской системе. — М.:
Институт законодательства и сравнительного правоведения при ВС РФ, 1992. — С. 4.

Молчанов А. В. Коммерческий банк в совремснной России: теория и практика. — М, 1996. — С. 29.

Орлюк О. П. Банківська система України. Правові засади організації. — К.: Юрін-ком Інтер, 2003. — С. 33.

Ю. В. ВАЩЕНКО

вість розвивалась переважно за рахунок держави. В Україні по­ширення комерційного кредиту суттєво запізнювалося порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд та землевласники, а роль кредиторів відігравали одноособові під-приємці-лихварі. В умовах натурального поміщицького госпо­дарства така діяльність давала можливість безконтрольно підні­мати відсоток за кредит. Крім того, уподовж 1769—1774 рр. Росія випустила в обіг паперові гроші — асигнації на суму 20 млрд руб. Усе це сприяло створенню казенних банків та бан­ківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошо­вий обіг в імперії та надавали позики.

У 1754 р. були засновані перші дворянські банки в Петербурзі та Москві. На кошти громадськості та пожертвування приватних осіб створювалися міські банки. У 1781 р. в Ніжині, Харкові з'явились перші банківські контори⁵⁰.

Наприкінці XVIII ст. у Києві було створено Громадську ко­місію, котра на правах банку приймала вклади та здійснювала кредитування. З 1810 р. в Україні почали з'являтися банки, за­сновані органами місцевого самоврядування або меценатами. Перші приватні кредитні установи виникають тут у 30-х рр. XIX ст. їх засновники — відомі купці та промисловці: поляки Сангушки, Браницькі, Бобринські, українці Яхненки та Сими-ренки. Поява таких банків пояснювалася неспроможністю державних установ задовольнити потреби всіх бажаючих в отриманні позик. Ці установи мали невеликі за розміром капі­тали, тоді як розвиток капіталістичних відносин потребував значних коштів для господарювання по-новому. Відтак про­гресивні господарі започатковують у своїх маєтках власні кре­дитні заклади⁵¹. Втім, поширення вони набули лише після при­йняття у лютому 1862 р. «Положення про міські громадські банки». Створювалися такі банки з дозволу Міністерства фі­нансів при міських думах. Надаючи кредити міським і земсь­ким управам, а також місцевим купцям, ці банки зробили ва­гомий внесок у розвиток економіки⁵.

24 травня 1839 р. указом імператора Миколи І у Києві засно­вується місцева контора комерційного банку. Указом від 31 трав-

⁵⁰ Костюченко О. А. Банківське право: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: МАУП, 2000, —С. 22.

Венгерська В. Утворення та діяльність банківських установ на Правобережній Україні у другій половині XIX ст. — К., 1997. — С. 11.

⁵² Стельмах В, С, Д'яконова І. І., Сало І. В., Сенищ П. М., Соколенко Т. І. Фінансово-кредитна система України — Росії (XVIII — XX ст.). — Суми: Слобожанщина, 2000. — С 131.

Банківське право

ня 1860 р. був створений Державний банк Росії, який займався емісією кредитних білетів і комерційними операціями. У цьому ж році Державний банк Російської імперії заснував свої контори у Києві, Харкові та Одесі, а також відділення у Полтаві. У 1862 р. керуючим Київською конторою став Микола Бунге, який згодом брав безпосередню участь у заснуванні в Києві біржі, першого приватного комерційного банку і товариства взаємного кредиту, котре очолив 1868 р.⁵³.

У 1862 р. було видано перший нормативно-правовий акт, який законодавчо врегулював діяльність банківських установ. Згідно з цим документом банк мав право:

• приймати вклади під відсотки;

• надавати позики під заставу цінних паперів;

• видавати депозитні квитанції на певні суми;

• здійснювати операції з обліку векселів та цінних паперів.
Засідання правління банку відбувалося один раз на тиждень у

складі керуючого, його заступників, шести директорів, трьох де­путатів від ради державних кредитних установ. Управління всіма справами, операціям та контроль за їх виконанням покладалися на правління банку⁵⁴.

У 60—70-х рр. XIX ст. в Україні створюється низка великих ко­мерційних банків (Дворянський, Селянський) та налагоджується ме­режа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення. З'явилися акціонерні товариства, які здійснювали ломбардні операції.

18 червня 1868 р. затверджено статут Київського приватного ко­мерційного банку. Його засновниками були 50 осіб, у тому числі кня­зі Р. Сангушко, М. Трубецькой, графиня М. Потоцька, О. Терещенко та інші. Банк здійснював широкий спектр операцій, у тому числі:

• облік торгових векселів;

• надання позик терміном до 9 місяців;

 

• отримання платежів за векселями та іншими терміновими
документами;

• проведення платежів у Росії та за кордоном, де банк мав
власні контори;

• купівля та продаж різноманітних державних і приватних
процентних паперів;

• відкриття підписки на державні та громадські позики, акції,
облігації;

⁵³ Комарішська 3. Правове регулювання діяльності деяких банківських установ Киє­ва (XIX — поч. XX століття) // Вісник НБУ. — Листопад 2004 р. — С. 51.

Ткаченко О. А., Бінявська А. Б. Правове регулювання діяльності Державного банку у XX ст. // Вісник Української академії банківської справи. — 2001. — С. 13.

Ю. В. ВАЩЕНКО

 

• приймання сум (не менших 100 рублів) на нетермінові вкла­
ди, на певні терміни і на поточні рахунки;

• надання позик під соло-векселі.

З 1866 р. в усіх губерніях європейської частини Росії (Києві, Харкові, Херсоні, Чернігові, Полтаві й Катеринославі) було ство­рено товариства взаємного поземельного кредиту⁵. Тоді ж за­сновуються земельні банки. 28 червня 1872 р. в Києві було ство­рено Земельний банк, засновниками якого були землевласники М. Кочубей, П. Селюцький, О. Кудашев, Я. Тарновський, М. Ви-ноградський. Керівництво банку складалося з голови правлін­ня, до складу якого сходило чотири особи, котрих обирали те­рміном на три роки. Метою заснування банку було надання по­зик під заставу нерухомої власності у Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях. Майно, вартість якого за оцінкою банку була меншою 500 рублів, у заставу не прийма­лося⁵⁷.

1882 р. з метою надання кредитів селянам для купівлі землі створено державний Селянський поземельний банк. Основним його завданням було формування класу дрібних землевласників. З 1883 р. відкриваються відділення банку у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській та інших губерніях. Управляла відділенням рада у складі керуючого та п'яти членів, які призначалися міністром фінансів.

Селянський поземельний банк виконував такі функції:

• прийом і розгляд заяв щодо надання кредитів для придбання

землі;

• аналіз документів, на підставі яких здійснювалося кредитування;

• надання кредитів відповідно до одержаних дозволів;

• господарське управління земельними масивами, що належа­
ли банку;

• підготовка земельних масивів до реалізації;

• контроль за надходженням коштів, одержуваних за надани­
ми кредитами;

• забезпечення погашення простроченої заборгованості'

• виконання доручень ради банку щодо укладення угод.

" Уставі» Киевского Частного Коммерческого банку. — Киевь, 1899. — С. 7—8.

⁵⁶ Донченко Л. Штрихи до історії розвитку кредитної системи Російської імперії //
Вісник НБУ. — 2001. — 8. — С.51.

⁵⁷ Справочная книга для заемщиков Київського Земельного банка, составленная на
оснований устава и постановлений общих собраний акционеров банка. — Киев, 1913. —

С 7—8.

^>8 Чухась А., Бобер Г. Селянський поземельний банк Російської імперії // Вісник

НБУ. — 2002. — № 4. — С. 60.

Банківське право

Період 80—90-х рр. XIX ст. характеризується певною стабілі­зацією банківської системи, прийняттям ряду законодавчих актів, спрямованих на її зміцнення, що сприяло формуванню у насе­лення довіри до банків та інших кредитних установ. Так, 5 квітня 1883 р. міністром фінансів Миколою Бунге був введений у дію Закон «Про зміни та доповнення існуючих правил відносно від­криття нових акціонерних комерційних банків», а з 1884 р. набув чинності закон щодо функціонування, порядку створення та лік­відації банківських установ. На підставі цього закону було визна­чено структуру банківської системи, яку складали:

• державні банки (Державний банк, земельні банки (дворянсь­
кий, селянський);

• приватні банківські установи (акціонерні комерційні банки,
кредитні спілки);

• громадські банківські установи (місцеві банки, місцеві лом­
барди)⁵⁹.

На початку XX ст. Київ займав помітне місце у кредитно-банківській системі Російської імперії. Тут налічувалося 10 філій великих загальноімперських банків, 10 банківських контор і 5 власне київських банків. Напередодні Першої світової війни ки­ївські банки провадили 30 % головних операцій від здійснюваних усіма банками тогочасної України⁶⁰.

Таким чином, стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечували умови розви­тку банківської системи Росії в цілому та в Україні зокрема⁶¹. Як справедливо зазначає Зоряна Комаринська, майже всі банки, які діяли на Правобережжі у цей період, були філіями російських фі­нансових установ і, властиво, перебували у прямій залежності від розвитку законодавчої бази, створюваної імперською владою — міністерством фінансів та іншими інституціями⁶².

Розвиток банківської системи у радянський період

Правове становище банків протягом всієї історії розвитку кре­дитної системи у радянський період неодноразово змінювалося. Період 1917—1921 рр. характеризується поступовою ліквідацією

⁵ Донченко Л. Штрихи до історії розвитку кредитної системи Російської імперії // Вісник НБУ. — 2001. — № 8. — С. 51—52.

⁶¹¹ Цапик С. Киевские банки 100 лет назад... // Мир денег. — 2002. — №2. — С. 66.

Костюченко О. А. Вказана праця. — С. 22. ⁶² Комаринська 3. Вказана праця. — С.53.

банків, функції яких щодо здійснення безготівкових розрахунків було передано центральному бюджетно-розрахунковому управ­лінню. З переходом до непу, у зв'язку з пожвавленням товарно-грошових відносин, почала відчуватися потреба в організації кредитної системи, яка б відповідала потребам ділового обігу. В результаті з'явилася така кредитна система, де Держбанку СРСР відводилася роль органу нагляду та контролю за діяльністю усіх кредитних установ. Інші банки діяли на підставі різних форм власності. Вони були у чистому вигляді комерційними підприєм­ствами, які здійснювали банківські операції. їхні відносини з клі­єнтурою регулювалися цивільним правом⁶³. Після заснування у Харкові Всеукраїнської контори Держбанку (жовтень 1921 р.) в Україні створюються контори й філії інших банків (кооператив­ного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комуналь­ного)⁶⁴.

Особливо суттєві зміни у правовому становищі банків відбу­лися в результаті кредитної реформи 1930—1932 рр., яка мала на меті перетворити банки в органи «контролю рублем» за виконан­ням підприємствами державних планових завдань. Банки, засно­вані на недержавній формі власності, було ліквідовано або пере­творено. Виникла система державних банків, яка включала Держбанк СРСР та спецбанки. Всі вони були одночасно органа­ми державного управління та господарськими організаціями — юридичними особами, які займалися господарською діяльністю. Якщо до кредитної реформи Держбанк СРСР дійсно відігравав роль головного банку держави, то після реформи ця роль почала поступово зменшуватися. У квітні 1959 р. банки довгострокових вкладень були ліквідовані, а їхні функції передані Промбанку СРСР, перейменованому у Загальносоюзний банк фінансування капітальних вкладень (Будбанк СРСР). З 1961 року він став без­посередньо підпорядковуватися Раді Міністрів СРСР, а не Мініс­терству фінансів (НКФ) СРСР, як це було раніше. З цього момен­ту правове положення Держбанку СРСР та Будбанку СРСР стало практично однаковим. Розмежування зазначених банків могло здійснюватися виключно з урахуванням їхньої спеціалізації. По­чаток нової банківської реформи було закладено постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. № 821, коли на базі трьох державних банків (Держбанку СРСР, Зовнішторг-банку СРСР та Будбанку СРСР) було створено 6 банків: Держ-

⁶³ Ефимова Л. Г. Банковское право. Учебное и практическое пособие. — М.: Изд-во БЕК, 1994. —С. 27.

"•- -С. 23.

Костюченко О. А. Вказана праця. ■

 

/О. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

банк СРСР, Промбудбанк СРСР, Зовнішекономбанк СРСР, Агро-промбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР. Усі державні банки підпорядковувались безпосередньо Раді Мініст­рів СРСР. Правове положення зазначених спецбанків не відрізня­лося від правового положення банків до цієї реформи: вони були одночасно органами державного управління та юридичними осо­бами, які займалися господарською діяльністю.

Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. №821 містить формулювання, яке підкреслює той факт, що банки були органами управління: «... республіканські банки користуються правами міністерств союзних республік». В межах адміністративно-контрольних повноважень банки здійснювали велику кількість перевірок, у тому числі контроль за використан­ням фонду оплати праці та фінансуванням капітальних вкладень. Як юридичні особи, що займаються господарською діяльністю, спецбанки здійснювали різні банківські операції. Спочатку вся клієнтура була імперативно розподілена між цими банками, а по­тім відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 31 травня 1989 р. №280 було проголошено право клієнта на вибір банку для свого кредитно-розрахункового обслуговування. З початком другого етапу банківської реформи правове положення комер­ційних банків, включаючи державні спецбанки, поступово почи­нає набувати рис, притаманних банкам країн з ринковою еконо­мікою⁶⁵.

Становлення банківської системи незалежної України

Становлення банківської системи України розпочалося з мо­менту прийняття Декларації про державний суверенітет України та Закону Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР». Так, у статті 6 Закону України «Про економіч­ну самостійність Української РСР» закріплено: «Українська РСР на своїй території самостійно організує банківську справу і гро­шовий обіг. Банківська система республіки складається з Націо­нального банку України, Зовнішньоекономічного банку, респуб­ліканських акціонерно-комерційних банків, інших кредитних установ різних форм власності. Кожний вид банківських установ є економічно самостійним і керується у своїй діяльності чинним

' Ефимова Л. Г. Вказана праця. — С. 28.

законодавством. Національний банк України є вищою кредитною та емісійною установою Української РСР, підзвітний Верховній Раді Української РСР і проводить в республіці єдину державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи у цілому, організує міжбанківські розрахун­ки, виконує функції резервного банку. Кредитними ресурсами республіки є власні кошти банків, залишки коштів на банківських рахунках підприємств, установ, організацій, розташованих на те­риторії республіки, і громадян, кошти в міжбанківських розраху­нках, грошові заощадження населення, інші грошові ресурси. За умов запровадження власної грошової одиниці Національний банк України для її валютного забезпечення та повної зовнішньої конвертованості нагромаджує валютні запаси. В Українській РСР створюється ринок акцій, облігацій та інших цінних паперів. По­рядок створення і діяльності на території республіки акціонерних банків та інших кредитних установ, у тому числі з участю інозе­много капіталу, визначається законодавством Української РСР.»

Після прийняття зазначених історичних документів Верхов­ною Радою УРСР 20 березня 1991 р. було прийнято Закон УРСР «Про банки і банківську діяльність», на підставі якого почалося формування банківської системи незалежної України. Законом закріплювалася класична дворівнева банківська система, яка складалася з Національного банку України та комерційних бан­ків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного банку Української РСР, республіканських та інших комерційних банків різних форм власності.

Законом передбачалося, що Національний банк є центральним банком республіки, її емісійним центром, він проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, коорди­нує діяльність банківської системи в цілому_г визначає курс гро­шової одиниці відносно валют інших країн. Йому також належа­ло монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради Української РСР.

Згідно із Законом комерційні банки різних видів і форм влас­ності створювалися на акціонерних або пайових засадах. У Зако­ні також було закріплено один із основних принципів банківської діяльності — право клієнта на вибір банку.

Згідно із зазначеним Законом Національний банк мав право видавати нормативно-правові акти з питань, що входили до його повноважень, обов'язкові для всіх банків. Національний банк у

 

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

перші ж роки незалежної України активно скористався зазначе­ними повноваженнями. Влітку 1991 р., виконуючи свої функції, Національний банк видав цілу низку інструкцій, які запроваджу­вали його верховенство над комерційними банками. Вже в серпні того ж року було встановлено мінімальний розмір статутних фо­ндів для комерційних банків, висунуто вимогу всім банкам, заре­єстрованим колишнім Держбанком СРСР, перереєструватися у в Національному банку України⁶⁶.

Постановою Правління Національного банку від 26 червня 1992 р. було затверджено Порядок надання ліцензій Національ­ного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями. Фактично валютний ринок було започатковано в серпні 1992 р. після створення Валютної біржі Національного ба­нку, яку згодом, у липні 1993 р. було реформовано у Українську міжбанківську валютну біржу. 19 лютого 1993 р. Кабінетом Мі­ністрів України було прийнято Декрет «Про систему валютного регулювання та валютного контролю». Вказаний документ закрі­пив основи формування та функціонування валютного ринку України. У листопаді в безготівковий обіг було запроваджено український карбованець і Україна офіційно вийшла з групи країн, які використовували рубль як законний платіжний засіб. У вересні 1993 р. Україна стала другою, після Росії, країною СНД, яка приєдналася до міжнародної електронної системи банківсь­ких платежів СВІФТ (8.\У.Р.Т.). З січня 1994 р. Національним банком відповідно до покладених на нього функцій організатора міжбанківських розрахунків запроваджена національна платіжна система з використанням прогресивних електронних технологій у банківській справі, до якої залучена вся банківська система України. Впровадження її в дію відіграло важливу роль у розвит­ку банківської системи України. Вона спричинила фундамента­льні зрушення у банківській технології, піднесла на новий якіс­ний рівень стандарт обробки інформації у банківській сфері. Завдяки цій системі стала неможливою несанкціонована емісія (виникнення дебетових залишків на кореспондентських рахун­ках). Впровадження системи електронних платежів (СЕП) дало змогу відмовитись від використання паперових платіжних доку­ментів, що поклало край використанню фальшивих авізо, а також значно підвищити швидкість, якість на надійність виконання платежів у державі. За допомогою програмно-технічних засобів

забезпечено надійну захищеність платежів від зовнішнього втру­чання⁶⁷.

Таким чином, у перші роки незалежності України було закладе­но основи банківської системи. Проте, як справедливо відмічає В. Л. Кротюк, на цьому етапі спостерігається також те, що відсут­ність правонаступництва в розрахунково-кредитних відносинах но­ва створених банків, організація їх діяльності на зовсім іншій осно­ві, нерозвинене банківське законодавство мали й негативні наслідки, які накопичувались, і вже в середині 1993-го — на почат­ку 1994 рр. почали проявлятися негативні тенденції. Більшість ко­мерційних банків були не в змозі якісно виконувати свої функції: не було кадрового забезпечення, процес створення банків супроводжу­вався високими темпами інфляції. До вад цих банків можна віднес­ти й невиправдано міцну прив'язку банківського капіталу до про­мислового. Це виявлялось у тому, що 4/5 їх статутних фондів формувались за рахунок держпідприємств, а це обумовлювало не­залежність банків від їх засновників, втрату зацікавленості в роботі з незалежними клієнтами. Крім того, Декретом Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31 грудня 1992 р. 24-92 установлено, що державні підприємства не можуть бути засновниками будь-яких суб'єктів підприємницької ді­яльності. Правонаступниками державних підприємств стосовно суб'єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, ви­значено органи, уповноважені управляти державним майном. Це потягло за собою зміни у складі засновників банків⁶⁸.

Враховуючи вищевикладені проблеми у банківському секторі, у наступні роки, а саме у період 1994—1995 рр., Національним банком України проводилося жорстке регулювання банківської діяльності. Зокрема, у цей період були прийняті такі нормативно-правові акти, як: Положення про економічні нормативи діяльнос­ті комерційних банків, затверджене постановою Правління НБУ від ЗО червня 1995 р. № 167, Положення Національного банку України «Про кредитування», затверджене постановою Правлін­ня НБУ від 28 вересня 1995 р. № 246, Порядок ведення касових операцій у народному господарстві України, затверджений по­становою Правління НБУ від 2 лютого 1995 р. № 21, та ін. Крім того, були внесені зміни і до законодавчих актів у сфері банків­ської діяльності. У той же час багато питань залишалися невирі-

 

Сохань П. Становлення банківської системи України (1991-ка справа. — 1996. — №3. — С. 34—46.

54 --------------------------------------------------------------------------

-1994 рр.)// Банківсь-

і В. ВАЩЕНКО

⁶⁷ Кротюк В. Л. Національний банк — центр банківської системи України. Органі-здційно-правовий аналіз. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре». — С. 15.

' Кротюк В. Л.. — С. 17.

Банківське право

шеними і потребували вищого рівня нормативно-правового регу­лювання — шляхом прийняття спеціальних законів.

Суттєві зміни у банківському секторі відбулися з прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України, яка закріпила основи бан­ківської системи України. Так, Конституцією визначено основні елементи правового статусу НБУ, а також його керівного органу — Ради Національного банку. Згідно з Конституцією основи грошово-кредитної системи визначаються виключно законами. Через декілька років після прийняття Конституції України були прийняті Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. № 679-ХІУ, нова редакція Закону України «Про банки і банківську діяльність». 23 січня 2003 р. було прийнято новий Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України. У зв'язку з прийняттям зазначених актів Національний банк України також прийняв зміни до своїх нормативно-правових актів та розробив нові акти, спрямовані на реалізацію змін у законодавстві України. У той же час сучасне банківське законодавство України не є досконалим, на що звертається увага у багатьох програмних документах вищих органів державної влади України. У процесі удосконалення банківського законо­давства необхідно враховувати, що банківська система нерозрив­но пов'язана з економічною системою держави в цілому. У зв'язку з цим в умовах побудови в Україні економіки, заснованої на ринкових засадах, банківському сектору відведена надзвичай­но важлива роль (зокрема, кредитування галузей народного гос­подарства та населення). Крім того, враховуючи постійний роз­виток науково-технічного прогресу, виникають нові банківські технології, які вимагають адекватного регулювання. В якості прикладу можна навести такий інструмент, як банківські платіж­ні картки, використання електронного цифрового підпису та ба­гато ін. Таким чином, питання правового регулювання банківсь­кої системи ніколи не втратять своєї актуальності.

§ 3. Поняття та склад банківської системи України

Відповідно до статті 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, які створені і ді-

ють на території України відповідно до положень Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Таким чином, банківська система України є дворівневою. Як ми вже з'ясували, така система передбачає наявність централь­ного банку держави та комерційних банків.

Звертаємо увагу на те, що законодавець для позначення дру­гого рівня банківської системи України використав дуже загаль­ний термін — «інші банки». Тобто, на другому рівні знаходяться всі банки, крім Національного банку України. І в цьому контексті виникає цікаве запитання: чи є термін «інші банки» синонімом терміну «комерційні банки»? На жаль, чітка класифікація інших банків у Законі України «Про банки і банківську діяльність» від­сутня. У статті 4 Закону, яка якраз і має на меті визначити склад банківської системи України, міститься класифікація банків лише за одним критерієм — за їх спеціалізацією. Так, зазначено, що банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спе­ціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, ін­вестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Ви­значення напрямів діяльності та спеціалізації є правом банку. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та норматив­но-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій. Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо понад 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо понад 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Проте у Законі «Про банки і банківську діяльність» містяться положення, які дають нам підстави зробити висновок про наяв­ність у банківській системі України також і інших видів банків, правовий статус яких має певні особливості. Зокрема, у статті 1 вказаного Закону ми маємо визначення терміна «банк з іноземним капіталом», стаття 7 Закону присвячена особливостям державних банків, у статті 8 визначено правовий статус кооперативних бан­ків. Крім того, в окремих статтях вказаного Закону вживається те­рмін «комерційний банк» (ст. 10, 31, 47, 56). Однак визначення те­рміна «комерційний банк» у Законі відсутнє. На практиці це нерідко призводить до проблем у застосуванні норм Закону Украї­ни «Про банки і банківську діяльність». Зокрема, у статті 57 Зако­ну вклади фізичних осіб комерційних банків гарантуються в по­рядку, передбаченому законодавством України. Виняток з цього положення згідно з частиною другою цієї статті зроблено лише для Державного ощадного банку, вклади фізичних осіб якого га-

 

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

рантуються державою. Відповідно до статті 47 комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винаго­роду по своїх операціях. У зв'язку з цим з'ясування питання, які банки відносяться до комерційних, має дуже важливе значення.

На нашу думку, термін «комерційні банки» є синонімом тер­міна «інші банки», виходячи з таких аргументів. По-перше, вра­ховуючи, що банківське законодавство є зовнішньою формою виразу економічного змісту тих чи інших банківських відносин, звернемося до позицій економістів з цього приводу. Зокрема, О. Амбарцумов та Ф. Стерліков вважають, що комерційні банки — це «великі кредитні установи, які здійснюють універсальні ба­нківські операції для підприємств всіх галузей головним чином за рахунок грошових капіталів та заощаджень, залучених у вигляді вкладів; здійснюють розрахункові та платіжні операції, надають позики та гарантії, здійснюють емісію цінних паперів та ін. Ко­мерційні банки за формою власності поділяються на приватні (індивідуальні та акціонерні) та державні»⁶⁹. У наведеному ви­значенні зазначені фахівці звертають увагу на особливості банку як різновиду комерційної організації. Вважаємо за необхідне на­вести запропоноване ними визначення комерційної організації, оскільки саме в ньому відображена ознака, яка відрізняє комер­ційні організації від некомерційних. Так, під кредитною органі­зацією вказані фахівці розуміють «організації, основною метою діяльності яких є отримання прибутку. До комерційних організа­цій відносяться господарські товариства; орендні, колективні, державні та інші підприємства, засновані на праві повного госпо­дарського відання переданим їм майном засновників, господар­ські об'єднання вказаних юридичних осіб»⁷⁰. Таким чином, осно­вною метою комерційної організації є отримання прибутку.

Звертаємо увагу, що зазначений економічний зміст комерцій­ної організації закріплений у Господарському кодексі України. Так, за зазначеним кодексом розрізняється господарська комер­ційна та господарська некомерційна діяльність. Відповідно до статті 42 глави 4 «Господарська комерційна діяльність (підпри­ємництво)» цього кодексу підприємництво — це самостійна, іні­ціативна, систематична, на власний ризик господарська діяль­ність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприєм­цями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Згідно зі статтею 45 Кодексу підприєм-

Амбарцумов А. А., Стреликов Ф. Ф. 1000 терминов рьіиочной зкономики, Спра-вочное пособие. — М.: Крон-Пресс, 1993. — С. 104. Там само.

ництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних фор­мах, передбачених законом, на вибір підприємця. Зокрема, коме­рційним підприємством може бути державне підприємство (стат­тя 74 Господарського кодексу України).

Звертаємо увагу, на те що у Законі УРСР «Про банки і банків­ську діяльність» в редакції від 20 березня 1991 р. було чітко за­кріплено, що банківська система є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків, у тому чис­лі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного ба­нку Української РСР, республіканських та інших комерційних банків різних форм власності.

Враховуючи вищевикладене, можна стверджувати, що банків­ська система України складається з двох рівнів: Національного банку України та комерційних банків. Комерційні банки бувають різних видів.

Зокрема, Законом України «Про банки і банківську діяль­ність» передбачено створення державних банків. Відповідно до статті 7 Закону державний банк — це банк, сто відсотків статут­ного капіталу якого належать державі. Законом передбачений особливий порядок створення та управління державним банком.

Наступним різновидом комерційних банків є кооперативні бан­ки. Кооперативні банки створюються у порядку, передбаченому За­коном України «Про банки і банківську діяльність». Законодавство про кооперацію поширюється на кооперативні банки у частині, що не суперечить цьому закону. За принципом територіальності коопе­ративні банки поділяються на центральний та місцеві.

Крім того, відповідно до статті 70 Закону України «Про міс­цеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядуван­ня мають право створювати комунальні банки.

Таким чином, в залежності від критерію можна виділити такі види комерційних банків:

1. За спеціалізацією:

• універсальні;

• спеціалізовані.

2. За формою власності:

• державні;

• приватні;

• комунальні;

• змішані.

3. За організаційно-правовою формою:

• банки, створені у формі товариства з обмеженою відповіда­
льністю;

 

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

• банки, створені у формі акціонерного товариства;

• кооперативні банки.

4. В залежності від участі іноземного капіталу:

• банки без участі іноземного капіталу;

• банки з частковою участю іноземного капіталу;

• банки з 100-відсотковою участю іноземного капіталу.

Крім того, за Законом України «Про банки і банківську діяль­ність» в банківській системі України окремо виділяються систе­моутворюючі банки. Відповідно до статті 1 вказаного Закону си­стемоутворюючий банк — це банк, зобов'язання якого становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов'язань бан­ківської системи. Зокрема, О. П. Орлюк у своїй монографії в яко­сті прикладу системоутворюючих банків приводить такі вітчиз­няні банки, як «Аваль», «Приватбанк», «Промінвестбанк», «Ощадбанк», «Укрексімбанк», «Укрсоцбанк», «УкрСіббанк»⁷¹.

Зокрема, ЗАТ «Промислово-інвестиційний банк» за 2000 р. мав найбільший капітал — 725 млн грн, що складало третину всього банківського капіталу країни. Цей банк обслуговує ряд великих промислових підприємств, фінансує декілька державних програм, у тому числі серійне виробництво пасажирського літака АН-140. Він має власну політичну силу — Партію економічного розвитку і «діловий клуб» — Лігу великих банків. За міжнарод­ними рейтингами ПІБ — єдиний український банк, який займає високе місце серед провідних банків Європи і 2000 банків світу⁷².

Звертаємо увагу, що згідно з чинним банківським законодав­ством іноземні банки не можуть відкривати філії на території України. Проте це суперечить міжнародним угодам, ратифікова­ним Україною. Зокрема, Угодою про партнерство та співробітни­цтво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (ратифікована законом № 237/94-ВР від 10.11.94 р.) передбачено, що України згідно із своїм законодавст­вом та правилами надає дочірнім компаніям і філіям компаній Співтовариства, заснованим на її території, режим стосовно їх ді­яльності, що є не менш сприятливий, ніж той, що надається від­повідно її власним компаніям або філіям або компаніям чи філіям будь-якої третьої країни, залежно від того, який з них є кращий». У зв'язку з цим Національним банком України у порядку законо­давчої ініціативи було підготовлено та внесено на розгляд Верхо­вної Ради України 04.04.2005 р. проект Закону України «Про

^[ Вказана праця. — С. 59.

^! Промінвестбанк України. Річний звіт. 2000 рік.

внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» (реєстраційний № 7274), яким передбачається доповнення вказаного Закону положеннями щодо створення та діяльності на території України філій іноземних банків. Зокрема, під банком пропонується розуміти не лише банк-юридичну особу, але й фі­лію іноземного банку. Проектом передбачено, що положення цього Закону, що застосовуються до банків, застосовуються до філій іноземних банків з особливостями, встановленими цим За­коном. Законопроектом встановлено виключний перелік умов, за яких іноземний банк має право на відкриття в Україні своєї філії. Передбачено, що для здійснення філією іноземного банку банків­ської діяльності на території України Національний банк України проводить акредитацію філії іноземного банку в Україні шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, ви­дачі банківської ліцензії та надання письмового дозволу на здійс­нення операцій. Вказаний законопроект було прийнято у першо­му читанні 06.07.2005 року. 17.11.2005 р. законопроект розглядався у другому читанні та був відхилений ВРУ.

§ 4. Поняття та види банківських об'єднань

Типи, порядок створення та правовий статус банківсь­ких об'єднань визначені у Законі України «Про банки і банківсь­ку діяльність».

Відповідно до статті 9 цього Закону банки мають право ство­рювати банківські об'єднання таких типів:

• банківська корпорація;

• банківська холдингова група;

• фінансова холдингова група.

Банківська корпорація — це юридична особа (банк), засно­вниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Бан­ківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків — учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквід­ності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Статутний капітал банківської корпора­ції повинен відповідати загальним вимогам Національного банку України щодо статутного капіталу новостворюваного комерцій­ного банку. У Законі України «Про банки і банківську діяль­ність» визначено мінімальний перелік функцій, які передаються

 

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

банками-учасниками корпорації. Зокрема, централізації на рівні корпорації підлягають:

• виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її
межами;

• операції на ринках грошей та капіталів;

• встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у на­
ціональній та іноземних валютах);

• моніторинг кредитних ризиків;

• розробка та прийняття загальних для членів банківської ко­
рпорації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої
звітності;

• формування зовнішньої звітності;

• внутрішній аудит.

Зазначений перелік централізованих функцій може бути роз­ширений за згодою банків — членів корпорації. Передача повно­важень щодо централізованого виконання вказаних функцій від банків-членів до банківської корпорації повинна бути зафіксова­на не тільки у статуті банківської корпорації, а й у статутах бан­ків—членів такої корпорації.

Банки, що увійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації. Банки, що увійшли у банківську корпорацію, можуть входити до інших банківських об'єднань (за винятком професійних асоціацій, створених не на комерційних засадах) виключно за згодою корпорації. Банки—члени банківсь­кої корпорації повинні в усіх своїх документах, угодах тощо вка­зувати свою належність до корпорації.

Банківська холдингова група — це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки.

Банківська холдингова група складається з материнського ба­нку та дочірніх банків. Материнському банку банківської холди­нгової групи має належати не менше 50% акціонерного (пайово­го) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.

Дочірній банк не має права володіти акціями материнського ба­нку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції мате­ринського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін.

Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на го­ловний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків—членів групи, а також створення системи управління спі­льною діяльністю.

Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

Фінансова холдингова група — це банківське об'єднання, яке складається переважно або виключно з установ, що надають фі­нансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.

Материнській компанії має належати більше понад 50 відсот­ків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінан­сової холдингової групи. Материнська компанія фінансової хол­дингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповід­но до вимог цього закону. Материнська компанія при здійсненні своєї діяльності з управління та координації діяльності її членів на виконання законодавства та нормативно-правових актів Наці­онального банку має право встановлювати правила, що є обов'язковими для членів фінансової холдингової групи. Мате­ринська компанія відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не перед­бачено законом або угодою між ними.

Крім банківських об'єднань банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопо-льного законодавства України.

З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвит­ку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення науково­го та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки ре­комендацій щодо банківської діяльності банки мають право ство­рювати неприбуткові спілки чи асоціації. Банківські спілки та асоці­ації не мають права займатися банківською чи підприємницькою ді­яльністю і не можуть бути створені з метою отримання прибутку. Асоціація (спілка) банків є договірним об'єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків — членів асоціації (спілки).

РЕЗЮМЕ

1. Банківська система будь-якої держави — це сукупність банківсь­ких установ, які створені та діють на території відповідної держави згі­дно з її законодавством у сфері залучення грошових коштів населення та юридичних осіб, надання кредитів та ведення рахунків клієнтів.

 

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

 

 

Стельмах В. С, Д'яконова І. І., Сало І. В., Сенищ П. М., Соколен-ко Т. І. Фінансово-кредитна система України — Росії (XVIII — XX ст.). — Суми: Слобожанщина, 2000.

Ткаченко О. А., Білявська А. Б. Правове регулювання діяльності Державного банку у XX ст. // Вісник Української академії банківської справи. —2001. —№1 — С. 11—15.

Уставі. Киевского Частного Коммерческого банку. — Киевь, 1899. — 23 с.

Цалик С. Киевские банки 100 лет назад...// Мир денег. — 2002. — № 2. — С. 66—70.

Чухась А., Бобер Г. Селянський поземельний банк Російської імперії // Вісник НБУ. — 2002. — № 4. — С. 60—61.