Стильові особливості прози представників галицької школи. Творчість Ю.Андруховича, Т.Прохаська, Ю.Іздрика

План

1. Поняття галицького феномену, або Станіславської школи.

2. Особливості творів Ю.Андруховича, Т.Прохаська, Ю.Іздрика

Для усвідомлення напряму й механізмів розвитку вітчизняної літератури, зокрема на рубежі ХХ–ХХІ ст., важливими є історичний контекст, культурні впливи і взаємодії. Особливості такого літературного й культурного явища, як «станіславівський феномен», або галицька школа (термін В. Даниленка) увиразнюються під час висвітлення історичних умов його формування, а також його зв’язків і впливів на нього західної культури.

Станіславський (іноді – Станіславівський або Івано-Франківський) феномен – феномен наявності у місті Івано-Франківську (до 1939 р. – Станіславів, у 1939–1962 рр. – Станіслав) своєрідного мистецького угруповання літераторів, творці якого найповніше втілили український варіант постмодернізму у своїй творчості. За нетривіальним визначенням Ю. Іздрика, для «франківського феномена» притаманне прагнення ввібрати в себе всю культуру останніх ста років, двері до якої, ще недавно зачинені (хоч і не щільно), раптом широко відчинилися.

Представники: Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Неборак, О. Ірванець, Т. Прохасько, І. Андрусяк.

«Станіславський феномен» сформувався в українській культурі наприкінці 80-х років, а активно почав розвиватися саме в літературі в 90-і роки. Він дав новий вектор розвитку українській сучасній літературі європейського ґатунку. В. Єшкілєв, який увів у обіг поняття «станіславський феномен», трактує його як «специфічне явище-гібрид», яке виникло внаслідок запозичення постмодерном прийнятних елементів зі світової літератури й певною мірою «мічурінським» способом їх щеплення до неприйнятних українських реалій. Ростислав Шпук зазначає, що «станіславський феномен» – це наче флешмоб «творчих» харизм, який полягає в тому, що в короткий період часу, в одному маргінальному місті з’явилася ціла плеяда молодих людей: Ю. Андрухович, Т. Прохасько, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв, А. Кирпан, А. Мулик, які активно видавали мистецькі продукти дуже високого рівня, перш за все – у літературі, формуючи «канон» «станіславського феномену» з їхніх опублікованих творів у часописі «Четвер». Таким чином, це втручання в українську літературу та перехоплення загальноукраїнського літпроцесу, підняло культурний та літературний рівень для всього українського письменства.

Можемо побачити закономірність між думками В. Єшкілєва та Р. Шпука – вони пов’язують «станіславський феномен» безпосередньо з літературою, але Тарас Прохасько, навпаки, наголошує на необхідності розділяти літературознавче поняття «станіславський феномен» і літературне життя, яке пов’язане з містом Станіславом як головним культурним центром «станіславського феномену», який несе нові теми ХХІ ст. та спосіб їх викладу, а також звернення до історичної пам’яті й міфології Галичини й Центральної Європи.

Т. Прохасько зауважує, що розвиток літератури на початку 90-х років, названий згодом «станіславський феномен», вже належить історії літератури.

Ю. Іздрик, навпаки, відзначає те, що найфеноменальніше в так званому «станіславському феномені» – його «поки-що-не-проминальність»: «Щокілька років з’являються постаті, явища або групи людей, які дивують чимось новим: новим поглядом назовні і всередину, новою мовою, новими інтонаціями й акцентами. Таким чином, кожен сам може писати історію «станіславського феномену» лише тому, щопоки не укладена задумана В. Єшкілєвим «Енциклопедія Станіславського Феномену»».

«Станіславський феномен», на думку В. Єшкілєва, Т. Прохаська, Р. Харчук, – явище багатогране, тому конкретного визначення його рис та ознак немає. Але можна впевнено ствержувати, що саме ця творча ініціатива стала поштовхом для багатьох українських (переважно західних регіонів) письменників, які продовжують художньо-естетичні стратегії станіславівців, адже чільних «станіславівців» Ю. Андруховича, Т. Прохаська, Ю. Іздрика, зокрема, знають в усьму світі як письменників «нової доби» української культури. Саме завдяки ним була створена перша в Україні резиденція для молодих україномовних письменників в Івано-Франківську, де молоді таланти мають змогу показати себе через свої есеї. Саме завдяки «станіславському феномену» були відкриті імена таких молодих письменників, як Олена Герасим’юк, Євген Мехеда. Варто згадати роль часопису тестів і візій «Четвер», який став платформою для таких молодих авторів, як Любко Дереш, Ірена Карпа, Світлана Поваляєва, Таня Малярчук. Таким чином, феномен під назвою «Станіславський» відкрив і утвердив нові естетичні, стильові перспективи української літератури, генетично пов’язані з постмодернізмом та постколоніалізмом.

Тарас Прохасько народився 16 травня 1968 р. в Івано-Франківську. Брат перекладача Юрія Прохаська. Мати Т. Прохаська – троюрідна племінниця письменниці Ірини Вільде. Батька Тараса Прохаська у віці 10 років депортували разом з матір'ю та бабусею з Моршина до спецпоселення у Читі, звідки він повернувся в Україну у 1956 році, коли йому виповнилося 16.

Тарас Прохасько закінчив біологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка (1992). За фахом ботанік. Після завершення університету спочатку працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, згодом – учителював у рідному місті.

Учасник студентського руху 1989-1991 років, зокрема брав участь у «революції на граніті» у Києві у 1990 році.

У 2004 році кілька місяців прожив у Кракові, отримавши літературну стипендію польської культурної фундації «Stowarzyszenie Willa Decjusza – Homines Urbani»

Серед найсимпатичніших йому людей називає Франциска Асизького.

Серед письменників, близьких йому «за певним типом світосприйняття», Прохасько називає Богуміла Грабала, Хорхе Луїса Борхеса, Бруно Шульца, Василя Стефаника, Данило Кіша, Габріеля Гарсіа Маркеса, Мілана Кундеру, Оноре де Бальзака, Антона Павловича Чехова, Сергія Довлатова, Лева Рубінштейна, а серед найулюбленіших творів – щоденник Анджея Бобковського «Війна і спокій» (1940–1944) та «Шерлок Холмс».

Автор належить до тих небагатьох письменників, філософів буття, які намагаються йти шляхом Сковороди, живуть і пишуть відповідно до власних філософських принципів, прислухаючись до внутрішнього голосу.

Книжки просякнуті тонким гумором, іронічністю, насмішкуватістю, самоіронією. Письменник споглядає життя, копається в собі, зосереджується на деталях і пропонує читачеві подивитися на світ своїми очима.

Тарас Прохасько – типовий західноукраїнський письменник. Він не ставить оцінок – просто описує, зображує, вимальовує... Не вміє, або не бажає, узагальнювати. Висновки він залишає читачам. Не повчає й не дає настанови. Це людина зі своїм світом, з якого він ніколи не вилізе, і друзям-порадникам-літераторам у компанії з видавцями краще не лізти до нього зі своїми рекомендаціями. Його щирість підкуповує.

Письменницькі роздуми

Любов: «Для мене любити – це приймати когось. Приймати і не заперечувати якихось речей в комусь чи в чомусь».

Україна: «Ми перебуваємо в дивовижній ситуації, коли жодних схем, взірців – нема. І ми орієнтуємося на якийсь загально-казковий образ і навіть не знаємо, чи дійсно так має бути, тобто, чи так задумано десь на горі… Але, зрештою, кожна група людська має своє призначення, набирає досвіду для всього людства. І, можливо, наш шлях – експериментальний, і його цінність в тому, що ми беремо на себе всякі такі випробування. Можливо, наша місія в тому, щоби так себе мордувати, щоби інші люди вже знали… І це також не є зле».

Усвідомлення: «Я не знаю рецепту – що таке «стати собою»… Цінним є життя будь-якої людини, в тому числі життя, насичене «неправильними» штуками: помилками, хибами. Але якщо усвідомлювати, що то є власний шлях, то сказати, що один краще від іншого, дуже тяжко».

Літературна біографія Степана Процюка (1964 р.н.) розпочалася 1991 року з літгурту «Нова дегенерація», куди він входив разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Наступного року була надрукована їх перша поетична збірка «На вістрі двох правд» (з передмовою Юрія Андруховича). На думку літературознавців, на початку 90-х літгурту «Нова дегенерація» вдалося стати одним із небагатьох руйнівників літературної стагнації. Згодом з’явилася збірка віршів «Апологетика на світанку» (1996) та збірка поем «Завжди і ніколи» (1999). Згодом Степан Процюк відійшов від поезії, захопився психоаналізом і дуже активізувався в просторі сучасної української літератури, перейшовши винятково на прозу й есеїстику. Український літературознавець Олег Соловей зауважує: «Степан Процюк – письменник, що у своїх романах (зрештою, як і в есеях, і у колишніх віршах, поемах) небезпечно балянсує поміж Сциллою натуралізму та Харибдою всесвітнього жаху, який усвідомити здатні хіба що обрані… Це щастя мистецьке називається експресіонізмом – бачити суть речей, прагнути щось змінити й одночасно мати цілковите розуміння того, що змінити нічого не можна: адже погода не переміниться…»

Письменницькі роздуми

Байдужість: «Вона гірша та небезпечніша від ненависті, бо ненависть – це розчарована любов… Та ми всі переважно байдужі один до одного, крім найближчих людей. Це маска. Це «моя хата скраю».

Дружба: «… один із потужних чинників, який дає можливість забути про відокремленість і самотність кожної людини в світі».

Кохання: «… повноцінне кохання – це коли ти готовий відпустити людину, коли ти не є власником, садомазохістом, коли ти не вважаєш близьку людину щитом від власних проблем».

«Коли людина думає, що її судження єдиноправильні, то за цим завжди ховається гнилизна».

Олександр Ірванець (1961 р.н.) З початку 2000-х рр. працює в драматургії та прозі. Автор понад двох десятків книг та численних публікацій у часописах і альманахах Європи й Америки. «Рівне/Ровно» (також відомий як «Рівне/Ровно (Стіна)») – роман у жанрі антиутопії, альтернативної історії, вперше опублікований у часописі «Кур'єр Кривбасу» в 2001 році (квітень-травень). Перша книжкова публікація – у видавництві «Кальварія» 2002 року. Повторно був виданий 2006 року у «Факті», та «Фоліо» 2010 та 2011 роках. Це один з небагатьох творів перших десяти років Незалежності, який підсумовує агонію української радянської літератури і плавний її перехід у сучасну українську літературу: «Оті всі бубабісти, лугосади, нові деґенерації – це ж все таке, вибачте, непотрібне. Вони ж усі у своїх творах вживають нецензурні вислови, пишуть незрозумілою простим трудящим мовою, вони...» (ст. 42). Важко собі уявити сьогодні, щоб так критикували сучасну літературу, але десять років тому це ще було реальністю. По суті, Ірванець документує відхід старої літератури, недвозначно зображаючи її у образі Степаниди Домбромолець: «На високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література» (до речі, саме ім’я може бути алюзією до відомого місцевого письменника, автора підручника «Українська література для 6-го класу» Б. Степанишина). Короткий опис трилогії Степаниди може розглядатися як квінтесенція української радянської літератури. І зрештою, коли рукопис потрапив до Західного світу, символічно, що сторінки виявилися пустими – адже цій літературі немає що запропонувати читачам «поза стіною». Головним героєм роману є письменник Шлойма Ецірван, життєвий і творчий шлях якого в багатьох моментах нагадує біографію самого Ірванця, про що він в одному з інтерв’ю говорив так: “Я робив його десь відсотків на 80 собою”.

У 2011 році вийшла збірка «Сатирикон-ХХІ» до якої увійшли його найвідоміші твори, як прозових, так і поетичних. Із прозових до цього вагомого тому увійшли романи «Рівне/Ровно» та «Хвороба Лібенкрафта», повість «Очамимря», збірка поезій «Мій хрест», а також оповідання.

У цей же рік виходить збірка «П’яте перо» Чому перо – ще зрозуміло. А чому п’яте? А тому, що у творчому арсеналі вічно юного бубабіста О. Ірванця перше перо належить поезії, друге, третє й четверте – відповідно, прозі, драматургії, перекладу. Отже, журналістика, втілена в її найвищій формі – публіцистиці, виявилася на почесному п’ятому місці. В іпостасі журналіста письменник запрошує здійснити мандрівку і по наших рідних теренах (Внутрішня Україна), і до ближніх сусідів, і до дальніх (інші території). Тобто – і свого не цурається, і чужого научається. Себто – і себе показує, і людей бачить. Але попри свої начебто часті поїздки-польоти за тридев’яті і просто дев’яті моря, літератор солідарний з журавлем з відомого дитячого (платоноворонькового) віршика, який на питання, де найкращая земля, відповідає: «Краще рідної немає!».

 

Література

Агеєва В. Мистецтво бачити: апологія «поверхневої людини» в прозі Тараса Прохаська // Сучасність. – 2009. – № 1-2. – С. 152–162.

Бондар-Терещенко І. Проста метаісторія «НепрОстих»: про «белетризацію минулого» в романі Т. Прохаська // Слово і час – 2003. – № 6. – С. 58–60.

Голобородько Я. Образно-словесні мантри Тараса Прохаська // Слово і час. – 2006. – № 7. – С. 41–44.

Голобородько Я. Проза Тараса Прохаська: еманація почуттів // Артеграунд. Український літературний істеблішмент. – К.: Факел, 2006. – С. 47–60.

Лендєлова В. Тарас Прохасько: «НепрОсті»: (автор, який стоїть [сам] над собою) // Слово і час. – 2010. – № 3. – С. 81–87.

Прохасько Т. Тарас Прохасько: «Порозуміння зі світом є найбільшим скарбом» / Т. Прохасько; [бесіду вела] М. Хрущак // Українська культура. – 2012. – № 4. – С. 50–55.

Харчук Р. Б. Стильові особливості прози «Станіславського феномену»: Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Т. Прохаська // Бібліотечка «Дивослова». – 2007. – № 7. – С. 2–31.

Харчук Р. Б. Тарас Прохасько: ботанік, який став письменником // Сучасна українська проза: постмодерний період: навч. посіб. – К.: Академія, 2008. – С. 168–179.

 

Лекція 8.