Жанрово-стильова різноманітність новітньої української прози. Прозові школи.

План

1. Специфіка сучасної української прози.

2. Різножанровість як основна ознака сучасної епіки.

 

Сучасній українській прозі притаманний широкий спектр різножанрових утворень, що оприявнює її експериментальний характер, а також прагнення авторів вийти за межі одного жанру. Проблема жанрового коду художнього твору у вітчизняному літературознавстві на сьогодні ще залишається відкритою, що зумовлено відсутністю єдиного трактування поняття «жанр». Про актуальність його осмислення свідчать розвідки сучасних українських літературознавців, присвячені розгляду генологічних концепцій, зокрема: «Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція» Н. Бернадської, «Жанр і зміст художнього твору як проблема» Л. Білітюк, «Основи теорії літературних жанрів» Т. Бовсунівської, «Ідея індивідуальності і природа літературного жанру» О. Буханенко, «Жанр, жанрова система у просторі літературознавства» Н. Копистянської, «Різноманітні жанрові структури» В. Лесик тощо.

Останніми роками теоретики літератури все частіше звертаються до осмислення поняття художньо-документальної прози, як-от: Б. Мельничук («Випробування істиною: Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення)»), З. Шевчук («Клопіт згадування, або історія в літературі: історичні твори в українській літературі постмодернізму»), М. Коцюбинської («Історія, оркестрована на людські голоси: екзистенційне значення художньої документалістики для сучасної української літератури»), О. Галича («Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, ґенеза, перспективи», «Документальність – провідна жанрова риса літератури XXI століття») та ін. Важливою стала Всеукраїнська наукова конференція «Документалістика на порозі XXI століття: проблеми теорії та історії», що традиційно відбувається з 2005 року в Луганському національному університеті, а також засідання Творчого об’єднання київських критиків Національної спілки письменників України, присвячене розгляду стану сучасної художньо-документальної прози. Проте теоретична база, націлена на розгляд поняття художньої документалістики, ще не є повною. Проблема кореляції художнього й документального в українській літературі актуалізована насамперед появою творів, які вдало поєднують у своїй структурі художню образність та історичний фактаж.

На тлі півстолітнього панування літератури соцреалізму останні кілька десятиліть ХХ ст. стали для України часом прискореного літературного розвитку. Усі складнощі культурно-мистецьких пошуків, сумнівів, естетичних оцінок та переоцінок, розчарувань та сподівань, уся напруга перехідної доби відбилися у творах українського письменства. Зародження цієї нової літератури відбувалось і в добу «тихих» 1970-х років (коли в літературі, мистецтві, культурі домінували натяк, символ, захований у підтекст художній смисл), і в переломні 1980-ті роки. Письменство 1990-х відштовхувалось як від української, так і світової літературних традицій, водночас захоплювалось усім оригінальним, яскравим, новим. можна виокремити низку постатей, імен, які увійшли в український літературний процес наприкінці сімдесятих, у вісімдесятих роках, утвердилися в ньому, а, відтак, визначили обличчя новітньої української прози (Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Володимир Діброва, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Богдан Жолдак, Оксана Забужко, Юрій Іздрик, Василь Кожелянко, Марія Матіос, В’ячеслав Медвідь, Галина Пагутяк, Євген Пашковський, Юрко Покальчук, Любов Пономаренко, Тарас Прохасько, Олесь Ульяненко та багато інших).

Аналізуючи відмінності в художній практиці літературних ґенерацій, дослідники по-різному характеризують риси творчості «вісімдесятників» – поетів і прозаїків (перевага «Я» над «Ми», критика суспільства, іронія; домінування «гри,свободи, цитати, карнавалу, професіоналізму, опозиційності») та «дев’яностиків» (стан зневіри, розчарування; «дилетантизм, антологоманія, інтуїтивізм, конформізм» тощо); немає єдиної точки зору на творчість авторів, письменницький доробок яких часто не вкладається у вузькі часові рамки того чи іншого літературного покоління (проза Г. Пагутяк, Ю. Покальчука та інших); дискусійним залишається питання визначального впливу західноєвропейської літератури на сучасну українську прозу (творчість постмодерністів «західників») або ж, навпаки, зорієнтованості сучасного письменства на власне українську художньо-естетичну традицію («ґрунтівці», «житомирська школа») тощо.

Знакові для сучасної української прози імена, творчі постаті впевнено утверджуються в літературі саме на початку 1990-х. Усе десятиліття загалом ознаменоване появою якісно відмінних між собою, яскравих літературних явищ, різних за світоглядними характеристиками, оповідною манерою, жанрово-стильовими тенденціями, індивідуальним письменницьким самовираженням. Література 1990$х років розвивалася в особливих історичних, культурно-мистецьких умовах. Прикметно, що поети, новелісти у цей час дедалі більше надають перевагу жанру великої прози (Ю. Андрухович, О. Забужко, С. Майданська, В. Медвідь, Г. Пагутяк, Ю. Покальчук).

Проза 1990-х років – це література стильових пошуків, новозмін у самій оповідній сфері тексту: нарація або ж набуває гіпертрофовано інтимного, сповідального характеру, або ж наближається до публіцистики; актуалізується інтертекстуальна гра, гра словом, його смислом, звучанням; прикметною ознакою літератури стає синкретизм, більша відкритість текстів до різних інтерпретацій тощо. Прагнення кардинального переосмислення попередньої системи художніх цінностей веде як до посилення суб'єктивного, абсолютизації власної світоглядної позиції автора, так і навпаки – до нівеляції, девальвації авторського особистісного начала, спричинює явище постмодерного стильового еклектизму. Художні пошуки літератури 1990-х, здобутки, втрати й «перевитрати» цього широкоохопного естетичного експерименту безпосередньо вплинули на специфіку вираження авторського «Я», на способи творення персонажа в художньому тексті.

Дослідники так чи так фіксують посутні зміни функцій автора й персонажа в текстах новітньої літератури. Йдеться, скажімо, про нівеляцію, розщеплення суб’єкта в романах Ю. Андруховича, про «фантомних», «розпорошених у тексті» героїв Ю. Іздрика тощо.

Трансформація функцій автора й персонажа відбувається також на «позатекстовому» рівні. Аналізуючи особливості репрезентації автора в літературному процесі 1990-х, І. Бондар-Терещенко свідчить про «народження формули персонажного автора», яка означає «роздвоєння автора щодо накинутої йому соціумом маски». Так дослідник окреслює факт самопрезентації письменника в літературно$культурному середовищі, фіксує появу «концепції автора$персонажа», яка означає спробу автора створити «фігуру власного героя літпроцесу». Дефініцією «персонажного автора» дослідник окреслює постать «постмодерного мистця з обмеженою (маргінальною) відповідальністю, яку він поділяє з обраною артистичною позою, культурною маскою або соціальним амплуа». Для сучасної української літератури явище, пов’язане з особливостями функціонування в тексті автора й персонажа, стає знаковим. Відбувається їхнє взаємоперетікання, змішування в тексті твору.

У сучасній прозі співіснують різні тенденції розвитку без чітко визначеної жанрової диференціації. Її жанрово-тематичні пріоритети різноманітні. Це й детективна, і фантастична, і містична, й історична, і філософська проза, що представлена есе, оповіданнями, новелами, повістями, романами. Для визначення загального стилю української прози останніх років найкращим є термін «полістилістика», коли кожен окремий авторський художній текст становить собою поєднання різностильових елементів.

Авторське «я» перш за все виявляється в мові, тому вона – це або вишукана, надінтелектуальна, або це свідоме використання суржику, зниженої лексики тощо.

Однією з рис сучасної прози є її двомовність (російськомовна література українських авторів). Ця традиція сягає ренесансної доби з ідеалом «людини трьох мов», проте сьогодні помітним стає прагнення російськомовних українських авторів писати українською мовою. Мова сучасної української прози різновимірна: це й висока, патетична, поетизована, і низька (аж до нецензурної), і суржик, і навіть російська. Свідоме використання таких мовних елементів свідчить про спроби авторів звільнити літературну мову від будь-яких обов’язків і протистояти цензурі.

У віковому зрізі українська проза представлена творчістю митців різних поколінь. Проза класиків української літератури різнотематична й різноформатна. Письменники, з одного боку, дотримуються традицій у виборі тем, з другого – намагаються осмислити реалії сучасного їм буття: П. Загребельний (романи «Зона особливої охорони», «Юлія, або Запрошення до самогубства», «Брухт», «Стовпотворіння»), А. Дімаров (книги повістей, оповідань, етюдів «Самосуд», «Зблиски»), Є. Гуцало (роман «Тече річка…»), В. Дрозд (роман «Убивство за сто тисяч американських доларів»).

Нову інтерпретацію отримує традиційна історична тема у творах Р. Іваничука (роман «Рев оленів нарозвидні»), Р. Федоріва (роман «Вогняні роки»), Ю. Мушкетика (роман «На брата брат»). Вершинною постаттю сучасної української прози залишається В. Шевчук, який уміє поєднати історію й сучасність, традицію й модерн, драматизм та іронічність, реальність та «ірреальність» (романи «Око Прірви», «Юнаки з вогненної печі. Записки стандартного чоловіка», «Срібне молоко», «Темна музика сосон»; повісті й оповідання «Жінка-змія», «Біс плоті: Історична повість», автобіографічні замітки «Сад житейський»).

Прозаїки молодшого покоління перебувають у невтомному творчому пошуку, їх проза сповнена творчих експериментів і жанрового еклектизму. Український детектив увібрав елементи філософського роману, гостросюжетного бойовика, авантюрного (готичного) роману (твори Євгенії Кононенко, Ірен Роздобудько, Леоніда Кононовича). Деякі автори вводять детективний сюжет в історичний контекст: Сергій Батурин, Дмитро Білий. Інші, як Василь Кожелянко, Василь Шкляр намагаються через призму авантюрно-пригодницького містичного детективу відповісти на таємничі питання нашої історії й сучасності. Продовжуючи традиції В. Винниченка та Ю. Смолича, активно розвивають жанр української фантастики Марина й Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді.

Заслуговує на увагу прозова творчість письменниці, перекладача, автора літературно-філософських студій, есе Оксани Забужко. Її проза тематично різноманітна, гостропроблемна. Вона перша серед сучасних письменниць досліджує психо-інтимний світ жінки, виявляючи себе продовжувачкою Лесі Українки та О. Кобилянської. Інтерпретація традиційного оповідного жанру – повість-інтермедія «Казка про калинову сопілку» є «жіночою» версію трагедії Каїна й Авеля, що є філософським осмисленням вічної проблеми боротьби Зла за душу людини. «Жіноча» проза є досить потужною течією в українській літературі. Вона представлена також іменами Алли Сєрової (трилер «Правила гри»), Марини Гримич (роман «Варфоломієва ніч»), Наталі Шахрай (роман «Сутінки удвох»), Марії Матіос (роман «Солодка Даруся»).

Особливої уваги заслуговують також твори авторів, що продовжили традиції шістдесятників і водночас спробували зруйнувати класичні форми, засвоюючи нові модернові (Юрій Андрухович, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Анатолій Дністровий та ін.). Українська інтелектуальна проза кінця XX — початку XXI ст. багато в чому набуває транснаціонального характеру.

Сучасні українські автори намагаються бути в одній жанрово-тематичній площині зі світовою прозою, знайти спільну мову зі «світовим» читачем.

Юрія Андруховича часто називають «патріархом української модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скандалістом». Своєю прозою (романи «Рекреації», «Московіада», «Перверзія») письменник творить майстерну ілюзію посткомуністичної, постколоніальної дійсності.

Актуальною в сучасній прозі стає урбаністична тема, яку автори осмислюють у контексті людських стосунків та взаємин людини з викривленою пострадянською дійсністю. Це перш за все проза Олеся Ульяненка, Олександра Ірванця.

Часто прозу останніх десятиліть називають новим спалахом модерну, з його алегоричністю, химерністю, епатажем, вигадливістю форм. У контексті полеміки про центральність/провінційність української літератури чи творчості її окремих представників важливою ознакою сучасного прозового дискурсу є виокремлення в ньому так званого Станіславського феномену (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик), «житомирської» прози, яку творить у Києві найперше В. Шевчук, «галицької» прози (В. Кожелянко).

 

Література

Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005. – 263 с.

Зборовська Н. Завершення епохи, або українська літературна ситуація 1980 – 1990-х років // Кур’єр Кривбасу. – 1996. – № 61 – 64. – С. 76 – 83.

Лебединцева Н.М. Сучасна українська література: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2007. – 104 с.

Харчук Р. Сучасна украънська проза. Постмодерний період / Р.Б. Харчук. – К.: Академія, 2008. – 248 с.

 

Лекція № 7