Сутність, типи і фактори економічного зростання.

Проблеми економічного зростання особливо гостро постали перед людством у ХХ ст., але це не означає, що вони нікого не хвилювали раніше. Уперше про економічне зростання заговорили меркантилісти, а більш-менш предметно цю проблему поставив фізіократ Ф. Кене. Протягом останніх десятиліть однією з найважливіших довгострокових цілей економічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні. Усе це вимагає чіткого уявлення про економічне зростання, фактори його стимулювання і стримування.

Економічне зростання – це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сутність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології.

Зясуємо, чи є тотожними поняття – економічне зростання та економічний розвиток. З точки зору етимології (походження) терміну «зростання» близьким є поняття «розвиток», але останнє ширше за змістом. На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом. Як бачимо, економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані. Але зауважимо, що економічне зростання може відбутися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий.

Отже, економічне зростання є більш вузьким за змістом порівняно з економічним розвитком, адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягів виробництва на якісно новій основі. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною. Якщо економічне зростання відбиває суто кількісні зміни в економіці, то економічний розвиток – це якісне економічне зростання.

Основним показником, що вимірює і економічне зростання, і економічний розвиток, є реальний ВВП.

Величина реального ВВП визначається як добуток трудових витрат на продуктивність праці. Величина трудових витрат залежить від чисельності зайнятих та середньої тривалості робочого тижня. У свою чергу, кількість зайнятих залежить від загальної чисельності населення у працездатному віці та частки в ньому того населення, яке бере активну участь у суспільному виробництві. Середня тривалість робочого тижня визначається діючими в кожній країні законами про працю, колективними договорами, структурними особливостями економіки тощо. Продуктивність праці перебуває під впливом багатьох факторів, серед яких головним є технічний прогрес, фондоозброєність, якість робочої сили.

Головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету. Кінцева ж мета економічного зростання – збільшення споживання.

Економічне зростання класифікують за темпами і за типами.

За темпами розрізняють високі і низькі темпи економічного зростання. Світовий досвід свідчить, що нормальними темпами економічного зростання є річні темпи на рівні 3-5%.

Класифікація за типами розрізняє екстенсивне (збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність праці в суспільстві не змінюється) та інтенсивне (приріст виробництва забезпечується за рахунок застосування більш досконалих факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення їхньої продуктивності) економічне зростання.

У дійсності важко розмежувати один тип економічного зростання від іншого. В реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються. Тому можна говорити про переважно інтенсивний тип або екстенсивний тип.

Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, у тому числі і в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Нині в розвинутих країнах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. В Україні після тривалого спаду виробництва необхідно підготувати матеріальну базу для інтенсивного економічного зростання. Чим раціональніше функціонує процес відтворення, тим вище ефективність суспільного виробництва. Ефективність вимірюється динамікою таких макроекономічних вартісних показників як ВНП, ВВП, НД до загальних витрат, тобто ефективність суспільного виробництва на рівні країни — це співвідношення результатів виробництва до сукупних витрат. Вона показує, з якими витратами отримано той чи інший обсяг відповідного макроекономічного показника.

Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. З даного приводу відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, — майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання, ясна річ, не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії, не робили спроб «обійняти неосяжне». Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання.

В економічній науці широке поширення отримала теорія трьох факторів виробництва, пригадаємо – її родоначальником був Ж.-Б. Сей. Суть її полягає в тому, що у створенні вартості продукту беруть участь праця, земля і капітал. Пізніше ця теорія отримала більш глибоке і розширене тлумачення. До факторів зазвичай відносять: працю; землю; капітал; підприємницьку здатність; науково-технічний прогрес. Фактично це вже знайомі нам фактори виробництва, вони ж економічні ресурси, але при розгляді економічного зростання їх аналізують під дещо іншим кутом.

Фактори економічного зростання взаємопов'язані і переплетені. Так, праця дуже продуктивний фактор, якщо працівник використовує сучасне обладнання та матеріали під керівництвом досвідченого підприємця. Тому точно визначити частку того чи іншого фактора економічного зростання досить складно.

В сучасній ЕТ визначають такі чинники (фактори) економічного зростання:

· природні ресурси. Звичайно, країни, в яких наявна велика кількість природних ресурсів, мають тенденцію до більшого економічного зростання, ніж інші. Наприклад, країни, що видобувають нафту;

· кількість та якість трудових ресурсів. Наявність кваліфікованої робочої сили є одним з найважливіших чинників для економічного зростання. Так, Китай налічує понад мільярд працездатних, дисциплінованих робітників;

· нагромадження капіталу. Так, країнам з високими темпами економічного зростання притаманне більше нагромадження капіталу (до 20% національного доходу), який можна вкладати до нового устаткування, розвитку технологій тощо. Країни з низькими темпами зростання здатні накопичувати лише близько 5-7% національного доходу;

· технологія. Загальновідомо, що країни з високими темпами економічного зростання використовують у своєму виробництві новітніші технології, на розробку або придбання яких витрачаються чималі кошти. Однак ці витрати виправдані, оскільки, наприклад, енергозберігаючі технології дають змогу виробляти товари з нижчими витратами. Тим самим продукція саме цих країн буде більш конкурентною, ніж продукція країн, де використовуються технології, термін використання яких минув понад 20 років тому;

· рівень сукупних витрат. Для забезпечення стабільного економічного зростання суспільство повинно якомога більше витрачати коштів, щоб виробляти все більше товарів та послуг. Однак рівень сукупних витрат суспільства повинен бути таким, щоб забезпечити оптимальний обсяг вироблених товарів. Якщо економіка виробить товарів більше, ніж це потрібно, то економічне зростання сповільниться або навіть може настати економічна криза "перевиробництва";

· виробнича ефективність. Згідно з цим чинником, під час виробництва товарів та послуг ресурси слід витрачати якомога економніше. А виробляти з цих ресурсів необхідно найцінніші для суспільства товари та послуги.

На сучасному етапі перед кожною країною постає необхідність розв’язання таких проблем економічного зростання:

· визначення тенденцій і ресурсів (факторів) зростання;

· забезпечення усталеності економічного зростання в довгостроковій перспективі;

· вимірювання конкретної результативності дії факторів економічного розвитку;

· визначення темпів і строків для встановлення більш прогресивної структури народного господарства;

• чи іншої моделі технологічного розвитку.

На макроекономічному рівні провідними показниками динаміки економічного зростання є:

• Зростання обсягу ВВП або НД;

• Темпи зростання ВВП і НД в розрахунку на душу населення;

• Темпи зростання промислового виробництва в цілому, по основних галузях і на душу населення.

Економічній системі притаманний рух, оскільки постійно виробляється ще більше товарів та послуг, корисних для людини та суспільства. Таким чином, економічне зростання - це рух економіки, її прогрес.

Отже, економічне зростання є метою кожної країни, оскільки збільшення обсягів продукції означає, що рівень життя населення підвищився. Однак, ще раз нагадаємо, що не слід плутати економічне зростання та економічний розвиток. Економічне зростання висвітлює тільки кількісні показники розвитку економіки. А економічний розвиток відображає якісні показники розвитку економіки. Наприклад, якість освіти, медичного обслуговування тощо.

 

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення

1. У чому полягає значення темпів економічного зростання?

2. Назвіть основні чинники економічного зростання.

3. Назвіть неекономічні чинники економічного зростання.

4. У чому суть відтворення на рівні макроекономіки?

5. У чому полягають особливості розширеного відтворення в умовах ринкової економіки?

 

Тема 15. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ.

Питання:

1. Теоретичні уявлення про роль держави в економіці.

2. Суб’єкти та об’єкти державного регулювання. Економічні функції держави.

3. Форми і методи державного регулювання економіки.

 

Ключові поняття: державне регулювання, державна регламентація, суб’єкти державного регулювання, об’єкти державного регулюваня, економічна політика держави, пряме танепряме регулювання економіки.

 

1. ТЕОРЕТИЧНІ УЯВЛЕННЯ ПРО РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ЕКОНОМІЦІ.

Розглянемо стисло історичну еволюцію теоретичних поглядів на економічну роль держави і практичних рекомендацій щодо конкретних механізмів державного втручання. Починаючи від перших цивілізацій держава відігравала провідну роль у суспільно-політичному й економічному житті. За часів середньовіччя набуває поширення теза про "божественний" характер державної влади, відбувається зрощування верхівки державного апарату і релігійно-церковної знаті.

Економічна роль держави, згідно з теорією меркантилізму, така:

• державне регулювання сфери зовнішньоекономічних відносин, що передбачає застосування низьких митних тарифів на імпорт сировини й експорт готових виробів та високих — на імпорт промислової продукції та експорт сировинних ресурсів;

• державна регламентація внутрішнього промислового виробництва через запровадження державного контролю за якістю продукції, чисельністю і кваліфікацією працівників, надання привілеїв і монопольних прав новоствореним мануфактурам;

• активна монополізація зовнішньої торгівлі приватним і державним капіталом за обов'язкової державної підтримки і стимулювання;

• контроль грошового обігу і грошової системи, карбування монет з попереднім їх "псуванням" для поліпшення сальдо торговельного та платіжного балансу.

Класична школа економічної науки, прийшовши на зміну меркантилізму, запропонувала нове, обмежене трактування економічної ролі і завдань держави в ринковій економіці. Це було зумовлено успішним розвитком капіталізму вільної конкуренції, зародженням машинної індустрії. Аналізуючи внесок економістів-класиків у скарбницю економічної думки, зазначимо, що більшість з них дотримувалася концепції "мінімальної держави", запропонованої А. Смітом у праці "Дослідження про природу і причини багатства народів". До основних завдань держави (за А. Смітом) належать: охорона від зовнішнього насильства (підтримання обороноздатності); охорона від внутрішнього насильства і несправедливості (забезпечення правопорядку), забезпечення правосуддя; надання всім членам суспільства так званих суспільних благ; збирання податків для виконання перших трьох функцій. Останній з представників класичної школи Дж. Мілль доповнив розгляд економічних функцій держави, запропонувавши подолати індивідуалізм і зловживання, що випливають з права приватної власності, та вдосконалювати розподіл суспільного багатства. Разом з доведенням ефективності вільної конкуренції Дж. Мілль вважав доцільним здійснення інституціональних реформ, активізацію участі держави у вирішенні проблем соціально-економічного розвитку суспільства (розвиток науки, створення виробничої та соціальної інфраструктури, стимулювання профспілкового і кооперативного руху, обмеження права успадкування тощо).

Марксистська економічна теорія в питанні про економічну роль держави була непослідовною. З одного боку, держава визнавалася апаратом насильства, засобом експлуатації найманих працівників, з іншого — надкласовою інституцією, яка в умовах переходу до справедливого економічного устрою здійснить тотальне одержавлення, націоналізацію землі та майна, ліквідує право приватної власності (диктатура пролетаріату), а згодом налагодить всеохоплююче управління економікою і забезпечить реалізацію економічних інтересів трудящих.

Маржиналізм і неокласична школа сприйняли основні теоретичні висновки класичного вчення: ідею державного невтручання у виробничу та комерційну діяльність індивідів, тезу про раціональні (найвигідніші, найефективніші) дії економічних суб'єктів, особливо наголосивши на необхідності державної підтримки вільного підприємництва як основної ланки ринкової системи і на антимонопольній спрямованості державної економічної політики.

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменувався переходом до нової стадії розвитку економічної системи, пов'язаної з виникненням і бурхливим розвитком монопольних утворень, концентрацією і централізацією всіх видів капіталу в усіх сферах господарства. З кінця XIX ст. майже в усіх країнах відбувалося неухильне розширення економічних функцій держави. Це призвело до посилення економічної ролі держави і спонукало економістів до пошуків теоретичного обґрунтування цієї тенденції за двома основними напрямами:

• ідея "соціального контролю" інституціоналізму (Т. Веблен), що передбачала втручання держави в економічні процеси з метою прискорення встановлення індустріальної епохи; в межах економічної науки інституціональна теорія почала вивчати формальні і неформальні "інститути" та їх еволюції, до яких належала й держава;

• повномасштабна система державного регулювання економіки, побудована на нових макроекономічних засадах, запропонована Дж. Кейнсом.

Кейнсіанська теорія регулювання економіки та причини її виникнення.

Існування вільного (нерегульованого) ринку на початку ХХ ст. довело його неспроможність ефективно забезпечувати постійне виробництво товарів та послуг. Розширення виробництва, його глобалізація, призводить до того, що збій в одній ланці призводить до кризи в усій системі.

Доказом цього стали економічні кризи, які почали виникати в 1825 році. Розуміння того, що держава повинна втручатись в вільну економіку, прийшло під час великої депресії 1929–1933 років. Це означало, що ринковий механізм виявився нездатним ефективно функціонувати. Виникає нагальна потреба державного регулювання економіки.

Причини необхідності державного регулювання економіки:

1) в економічній системі підприємств з’являються нові елементи, без яких вільна система вже існувати не може, але вони дуже дорогі для більшості підприємств (наукові відкриття, інформація);

2) зміни в системі продуктивних сил – в робочій силі, в навколишньому середовищі (екології), в засобах виробництва;

3) не спроможність системи вільної економіки рівномірно розподіляти виробництва за регіонами;

4) зміна спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва (поява нових галузей);

5) ускладнення відносин власності, що викликає необхідність створення єдиної нормативної бази для всіх форм власності та всіх підприємств;

6) необхідність проведення єдиної політики економічного зростання держави;

7) неспроможність вільної ринкової економіки ефективно боротися з монополізмом, що призводить до заперечення існування ринку.

Наприкінці 30-х років виникає теорія державного регулювання, засновником якої стає Джон Кейнс. Надалі теорія державного регулювання дістала назву кейнсіанської теорії.

Основні заслуги цієї школи:

1) в ній уперше сформовано макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, згідно з яким економіка розглядається з точки зору всіх факторів, які на неї впливають;

2) вона вперше встановлює певні кількісно-якісні функціональні зв’язки між факторами, які впливають на економіку;

3) Кейнс у своїх працях доводить, що вільна конкуренція, еластичність цін та заробітної плати – це ті показники, які не притаманні економіці із соціальною спрямованістю;

4) теорія доводить, що рівновага на ринку досягається не автоматично, а випадково, оскільки зростання пропозиції відбувається швидшими темпами, ніж попиту;

5) Кейнс розробив власну теорію щодо виходу із стану економічної нерівноваги.

Теорія Кейнса ґрунтується на двох основних, на думку автора, засадах: регулюванні сукупного попиту та регулюванні зайнятості. При цьому, на думку Кейнса, регулювання сукупного попиту слід проводити за такими напрямами:

1) збільшення приватних інвестицій (це зменшує відсоток, що здешевлює кредит, а це, в свою чергу, приводить до активізації підприємницької діяльності, завдяки чому зменшується безробіття);

2) найбільшим інвестором повинна стати держава. Державні видатки збуджують сукупний попит, вирівнюючи тим самим сукупний попит та пропозицію.

3) підвищення інвестиційного попиту підтримується зростанням споживанням населенням.

Основний недолік цієї теорії: Кейнс не враховував, що постійне зростання сукупного попиту обов’язково призведе до інфляційних процесів, що підтвердилось інфляційною кризою в західних країнах у 70-х роках.

Сучасна неокласична модель державної економічної політики, що виникла у 70-х роках XX ст. в умовах кризи кейнсіанської моделі державного втручання засновується на теоріях монетаризму та економіки пропозиції і передбачає:

• грошово-кредитне (антиінфляційне) регулювання, в основі якого контроль за обсягом грошової маси в обігу та недопущення неконтрольованої грошової емісії, тобто додержання "грошового" правила монетаризму про 3-5-відсотковий темп щорічного зростання грошової маси;

• ліберальна податкова політика, пов'язана зі зменшенням ставок оподаткування доходів фізичних та юридичних осіб з метою стимулювання приватної ініціативи та інвестування;

• обмежене бюджетне регулювання, основна мета якого — збалансування доходів і видатків бюджету, уникнення бюджетного дефіциту;

• дерегулювання економіки за допомогою ліквідації регламентації цін, заробітної плати, ринку робочої сили, а також лібералізації антимонопольного законодавства та приватизації;

• обмежене соціальне регулювання (скорочення фінансування соціальних програм і соціальної інфраструктури);

• зовнішньоекономічне регулювання, орієнтоване на посилення відкритості економік та участь у світових інтеграційних процесах і засноване на гнучких валютних курсах.

Загалом державне регулювання доповнює і коригує вільний ринковий механізм. Основна проблема економічного розвитку сьогодні і в майбутньому — знаходження оптимального співвідношення ринкового і державного регулювання. Взаємодія цих двох сторін економічного механізму і нестійкий баланс їх відносин свідчать про посилення в окремі періоди або економічної ролі держави, або дії стихійно-ринкових сил.

 

2. СУБ’ЄКТИ ТА ОБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ.

Державне регулювання економіки – це управління соціально-економічним розвитком країни. Управління економікою слід розуміти як свідомий вплив держави на об’єкти, суб’єкти і процеси з метою надання їм певної спрямованості у господарській діяльності та досягнення бажаних результатів.

Державне регулювання економіки – це комплекс форм та засобів централізованого впливу на розвиток економічних об'єктів і процесів для стабілізації економічної системи та її розширеного відтворення.

Найважливішими напрямами державного економічного регулювання народного господарства є:

1) регулювання системи продуктивних сил загалом, у тому числі кожного з її елементів (засобів праці, науки та ін.);

2) регулювання відносин економічної власності, в тому числі її окремих форм (акціонерної, державної та ін.);

3) регулювання техніко-економічних відносин, зокрема процесу концентрації виробництва, його спеціалізації тощо;

4) регулювання організаційно-економічних відносин і передусім маркетингу.

Суб’єкти державного регулювання – це носії та виконавці господарських інтересів, насамперед соціальні групи, що відрізняються одна від одної за такими ознаками: майно, доходи, види діяльності, професії, галузеві та регіональні інтереси. Насамперед, це наймані працівники (профспілки), власники підприємств (спілки підприємств та промисловців, політичні партії), фермери і земельні власники (латифундисти), управлінці (менеджери), акціонери, інвестори і т. д.

Об’єкти державного регулювання – це сфери, галузі економіки, регіони, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути проблеми, які не вирішуються автоматично. Об’єктами державного регулювання є: економічний цикл, секторна, галузева та регіональна структури народного господарства, умови нагромадження інвестиційного капіталу, зайнятість населення, грошовий обіг, платіжний баланс, ціни та умови конкуренції, підготовка та перепідготовка кадрів, навколишнє середовище, зовнішньоекономічні зв’язки.

Щодо кожного з названих об’єктів держава проводить відповідну економічну політику.

Економічна політика держави – це система взаємоузгоджених та взаємоформуючих цілей, ідей та принципів соціально-економічного розвитку країни, основні завдання, засоби та методи їх досягнення, а також діяльність органів державної влади і управління щодо їх реалізації.

Сутність держави розкривається її функціями, які реалізуються у взаємодії із суспільством. Усі функції держави тісно взаємопов’язані, однак її економічна функція є найважливішою, тому що вона забезпечує реалізацію інших суспільних функцій. Економічна роль держави здійснюється в таких широких масштабах, що практично неможливо скласти вичерпний перелік її економічних функцій.

В умовах регульованої ринкової економіки держава реалізує певні економічні функції.

По-перше, вона формує правові засади функціонування економіки: визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками та покупцями товарів, регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов’язки підприємств перед державою, ґрунтуючись на економічному законодавстві, виконує роль арбітра у сфері господарських відносин.

По-друге, держава повинна створювати умови для ефективного розвитку господарської діяльності всіх підприємців. З цією метою вона розробляє і контролює “правила гри” всіх бізнесменів на ринку, здійснює захист конкуренції, створює спеціальні регулюючі органи для спостереження за виконанням антимонопольних законів, забезпечує людей суспільними товарами, бере участь у вирішенні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику.

По-третє, держава повинна забезпечувати стабілізацію економічного розвитку, врівноважувати ділову активність, гальмувати інфляцію і безробіття. При кризовому спаді вона збільшує виплати по безробіттю, розширює можливості одержання підприємницького кредиту, зменшує норму процента. І навпаки, в період господарського піднесення скорочуються виплати по безробіттю, зменшується обсяг державного кредиту, підвищується норма процента.

По-четверте, державною функцією є регулювання соціальних відносин: встановлення розміру мінімальної заробітної плати, контроль над страхуванням робітників, перерозподіл доходів на користь малозабезпечених, проведення заходів екологічної безпеки населення.

В умовах ринкової економіки недопустиме директивне планування, адміністративний контроль за цінами. В ринковій економіці планування має індикативний характер (рекомендуючий). Держава повинна застосовувати перш за все економічні методи регулювання економіки.

 

3. ФОРМИ І МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ.

Методи державного регулювання економіки – це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики.

Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від строкової розмірності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання. Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. В його системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень заощаджень в економіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті відсталих в економічному відношенні районів.

Короткострокове регулювання — це передусім антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової маси).

За характером впливу на господарські суб'єкти державне регулювання економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосередковане). Пряме регулювання — це вплив держави на економічні процеси за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів. Воно реалізується через бюджетне інвестування державою відповідних програм — фінансування розвитку державних підприємств, інфраструктури, науки, культури, освіти, соціального захисту населення тощо, а також через регламентацію цін, заробітної плати та інших інструментів ринкового механізму. Прямий вплив може здійснюватися і через використання адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської діяльності.

Непряме регулювання економіки — це вплив держави на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Воно досягається за допомогою правових та економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих змін.

 

Питання для роздуму, самоперевірки та повторення

1. Які існують методи державного регулювання?

2. В яких формах реалізується державне регулювання економіки?

3. Які економічні функції реалізує держава умовах регульованої ринкової економіки?

 

 

Тема 16. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ.

 

Питання:

1. Суть та загальні риси світового господарства.

2. Світовий ринок товарів та послуг.

3. Форми міжнародних економічних відносин.

4. Інтеграція економіки України у світове господарство.

 

Ключові поняття:світове господарство, глобалізація, міжнародний поділ праці, міжгалузева спеціалізація, внутрішньогалузева спеціалізація, світовий ринок, міжнародна біржа, міжнародні аукціони, міжнародні виставки, міжнародні економічні відносини, міжнародна торгівля,торговий баланс, міжнародний рух капіталу, валюта, економічна інтеграція.

 

І. СУТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ РИСИ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА.

На сучасному етапі у світовому господарстві існує близько 260 держав, у яких проживає понад 5,5 млрд. населення, 5 тисяч народів, 2796 мов, біля 300 найменувань національних грошей, 350 виборчих систем. Всі країни різняться між собою за рівнем економічного розвитку, належністю до певних соціальних, політичних систем тощо. За економічними критеріями розрізняють:

• індустріально розвинуті країни (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Люксембург, Норвегія, Ісландія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія, Італія). До них також відносять так звані нові індустріально розвинуті країни – деякі країни південно-східної Азії: Сінгапур, Китай, Південна Корея, які за останні десятиліття здійснили гігантський стрибок у своєму економічному розвитку, обігнавши за його темпами навіть найбільш розвинуті держави.

• країни, що розвиваються (близько 100 країн, що не пройшли стадію індустріалізації і де головна частка зайнятих припадає на сільське господарство. Це, головним чином, країни Африки, Азії, Латинської Америки).

• країни з перехідною економікою (всі постсоціалістичні країни Східної Європи та країни СНД).

Іноді в окрему групу виділяються так звані експортери нафти - країни, Валовий Внутрішній Продукт яких створюється переважно за рахунок експорту нафти (Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Арабські Емірати, Судан тощо).

Дамо визначення сутності світового господарства.

Світове господарство – це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях.

Світове господарство – це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці та взаємодіють через систему міжнародних економічних відносин.

Далі курсанти повинні розглянути об’єктивні передумови виникнення світового господарства:

1) тривалий історичний процес;

2) еволюція продуктивних сил;

3) еволюція сім’ї, держави і власності;

4) поглиблення міжнародного поділу праці;

5) розвиток суспільного виробництва;

6) включення економік країн у загальну систему світових господарських зв’язків.

Вони повинні також запам’ятати, що світове господарство склалось на кінець ХІХ та початок ХХ ст.

В своєму розвитку світове господарство пройшло ряд етапів:

1) остання третина ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст. – поєднання ринкових відносин з позаекономічним примусом у відносинах метрополій і колоній;

2) 20-ті рр. ХХ ст. – до кінця 80-х рр. ХХ ст. – розвиток світового господарства характеризується історичним протистоянням двох систем – переважно ринкової і переважно командної, розвитком ринкових відносин, крахом колоніальної системи;

3) з початку 90-х рр. – до наших днів – відбувається перехід до соціально орієнтованого ринкового господарства, рисами якого є інтернаціоналізація економіки, широкий доступ до інформації, поширення нових технологій, краща пристосованість до співробітництва.

У розвиткові світового господарства за функціональними ознаками виділяють декілька етапів:

1) етап світової торгівлі (1870-1950 рр.) – абсолютна перевага зовнішньої торгівлі в міжнародних економічних зв’язках; відсутність стійких зв’язків та нееквівалентність обміну; світова платіжна система ґрунтувалася на золотому стандарті, була негнучкою і обмежувала зростання обміну ресурсами між країнами, що призводило до світових фінансових криз.

2) етап іноземних інвестицій (1951-1980 рр.) – активний розвиток іноземного інвестування; виникнення нових форм зовнішньоекономічних зв’язків (купівля-продаж інформації, інтелектуальної власності); розвиток промислової кооперації; створення міжнародних економічних організацій; роль світових резервних коштів виконують так звані спеціальні права запозичення; система розрахунків між країнами стала багатовалютною і гнучкою.

3) етап економічної інтеграції (1981-до тепер) – активний розвиток економічної діяльності за кордоном; з’явилася велика група слабоконвертованих і м’яких валют; збільшилась кількість кран-членів МВФ; остаточно сформувався і почав функціонувати Європейський валютний союз тощо; зміни структури світової економіки супроводжувалися таким подіями, як розпад СРСР, утворення перехідних економік у країнах соціалістичної центрально-планової орієнтації.

Які ж основні риси в цілому притаманні сучасному світовому господарству:

1) його цілісність;

2) нерівномірність розвитку;

3) зростання економічної взаємозалежності між національними господарствами сприяє вирівнюванню економічного розвитку;

4) стан навколишнього середовища, загроза екологічної катастрофи вимагають переходу до скоординованого використання продуктивних сил;

5) у світовому господарстві діють загальні економічні закони (вартості, попиту і пропозиції).

За сучасних умов світове господарство все більше набуває ознак цілісності, що на сучасному етапі переростає в процес глобалізації. Глобалізація – це процес зростання взаємозалежності країн внаслідок зростання масштабів та обсягів міжнародних економічних відносин на основі інформаційних та комунікаційних технологій.

Цілісність (глобалізація) світового господарства зумовлюють такі фактори:

1) прагнення народів світу вижити за умов нарощування ядерних потенціалів;

2) розгортання НТР і необхідність об’єднувати зусилля країн для використання її досягнень;

3) інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці;

4) об’єднання зусиль країн для розв’язання глобальних проблем (екологічних, продовольчих), надання допомоги в екстремальних ситуаціях (ядерні аварії, землетруси), створення міжнародного інформаційного банку даних.

У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної, з використанням найновіших досягнень науки і техніки, переважає товарний тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність, продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу, інформаційних технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва – послуги, які асоціюються з екологічними, економічними і соціальним факторами виробництва. Усе це підпорядковано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство – духовні цінності.

Жодна з сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху економічного прогресу без інтеграції зі світовим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, у тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів.

Матеріальною основою світового господарства виступає міжнародний поділ праці (МПП), під яким розуміється спеціалізація країн на випуску певного виду продукції чи послуг з метою продажу в інших країнах. Міжнародний поділ праці – це вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, основа міжнародної торгівлі та світового господарства в цілому. Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил. Завдяки ньому країна може підвищувати ефективність своєї національної економіки. Це зумовлено тим, що:

• кожна країна обирає таку спеціалізацію економіки, яка дає їй змогу найраціональніше використовувати свої ресурси, а отже збільшувати загальний обсяг виробництва;

• в межах міжнародного поділу праці кожна країна зосереджується на створенні тих речей і послуг, виробництво яких обходиться їй дешевше, і відмовляється від виробництва тих, які дешевше обходяться в інших країнах. В результаті кожна країна отримує через світовий обмін повний обсяг необхідних благ за нижчими цінами;

• участь у міжнародному поділі праці спричиняє прискорення розвитку науки і техніки в кожній окремій країні, стимулює впровадження нових технологій, підвищення якості продукції до світового рівня.

Спочатку визначальними факторами МПП були природні фактори: відмінності між країнами в наявності природних багатств, ґрунтово-кліматичні умови, географічне положення, розміри трудових ресурсів. Але в другій половині 20 ст. в умовах НТР головним фактором формування МПП стає науково-технічний прогрес, рівень розвитку продуктивних сил у різних кранах, стан їх науки і техніки.

Відомі дві форми міжнародної спеціалізації: міжгалузева і внутрішньогалузева.

Міжгалузева спеціалізація орієнтується на виготовленні окремих видів промислової продукції. Прикладами можуть бути Японія, США, Південна Корея, які спеціалізуються на виготовленні автомобілі;, Швейцарія, відома на весь світ випуском годинників тощо. Всі вони орієнтують своє виробництво не тільки на національні, але й на міжнародні економічні потреби. Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу зумовлює перехід від міжгалузевої до внутрішньогалузевої спеціалізації. Остання поділяється на такі види:

• предметна;

• подетальна;

• технологічна;

• наукова.

Предметна спеціалізація - передбачає створення виробів певного типу і розміру. Наприклад, США спеціалізується на випуску потужних гусеничних тракторів, Німеччина –колісних тракторів малої потужності.

Подетальна спеціалізація – це випуск не готової продукції, а її частин – вузлів, комплектуючих деталей, двигунів тощо – для автомобілебудування, авіаційної промисловості тощо.

Технологічна спеціалізація полягає в розміщенні на території країни ланок виробництва певного товару. Наприклад, значна частина операцій, пов’язаних з виготовленням телевізорів та іншої радіоапаратури, виконується на заводах, розміщених у країнах Південно-Східної Азії.

Наукова спеціалізація це спеціалізація на окремих видах наукової діяльності. Як правило вона неможлива без об’єднання зусиль дослідницьких інститутів різних країн, оскільки сучасні наукові пошуки потребують концентрації значних матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.

Похідною формою міжнародного поділу праці є міжнародна виробнича кооперація, яка являє собою форму організації спільного або взаємоузгодженого виробництва за участю двох або декількох країн. Найбільшого розвитку вона отримала у машинобудуванні, електроніці, хімічній та деяких інших галузях промисловості, перш за все, у виготовленні високотехнологічної продукції. Міжнародна виробнича кооперація об’єднує ресурси в єдиному організаційно-технологічному процесі. Основними способами налагодження міжнародних коопераційних зв'язків є: здійснення спільних програм, договірна спеціалізація та інтегрована кооперація. Остання форма набула особливого поширення у постсоціалістичних країнах. Інтегрована кооперація полягає в у об’єднанні капіталів декількох суб’єктів з різних країн для досягнення окремих, спільно узгоджених цілей. Найпоширенішим видом інтегративної кооперації є створення спільних підприємств.

І як висновок по першому питанню, курсанти повинні підкреслити, що процес утворення світового господарства не закінчився, а триває і зараз. На запитання щодо його майбутнього, то економічна наука вважає, що у майбутньому світове господарство буде єдиним організмом, який діятиме на ринковій основі і буде мати високий рівень розвитку.

 

2. СВІТОВИЙ РИНОК ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ.

З світовим господарством тісно пов’язане поняття “світовий ринок”.

Світовий ринок – це сукупність національних ринків окремих країн, пов’язаних торгово-економічними відносинами.

З попередніх тем курсанти пам’ятають, що ринок з’явився 6 тис. років тому. А світовий ринок?

Велике значення в становленні світового ринку мав період великих географічних відкриттів (ХV - середина ХVІІ ст.), тоді ж формувалися великі європейські держави, колоніальні імперії. У пошуках нових територій для збуту товарів, шляхів до розвитку зовнішніх торгових відносин відбувається процес розширення світового ринку.

В середині ХІХ ст. мав місце новий імпульс в процесі формування світового ринку – це створення великої фабрично-заводської індустрії, яка потребувала світового збуту. Світовий ринок поступово переростає у світове господарство – на перший план замість торгових відносин висунулись виробничі відносини, в основі яких лежав вивіз капіталу.

А. Сміт прийшов до висновку, що кожна країна має спеціалізуватися на виробництві та експорті тієї продукції, у виготовленні якої вона має абсолютні переваги. Це означає, що ті товари, виробництво яких для неї обходиться дешевше ніж іншим країнам, вона повинна виробляти для задоволення потреб не тільки своєї країни, ай для продажу іншим країнам. Купувати, ввозити держава повинна ті товари, виробництво яких у її межах обходиться дорожче. І відбір тих товарів, на виробництві яких країна спеціалізується, здійснює не уряд, а ринковий механізм. Від зовнішньої торгівлі виграє кожна нація, оскільки вона має певну абсолютну перевагу у виробництві тих товарів, які реалізує на міжнародному ринку.

Сучасний світовий ринок відіграє велику роль, бо сприяє:

1) зростанню потреб;

2) зміні структури потреб;

3) постійному оновленню видів продукції;

4) досягнення НТП робить надбанням багатьох.

Про значення світового ринку для окремих країн свідчать дані про питому вагу експорту у валовому національному продукті (ВНП). Слід відзначити, що чим менша місткість внутрішнього ринку певної країни, тим більша потреба у виході на світовий ринок, тим більша частка експорту ВНП і навпаки. Зокрема, в таких країнах, як Бельгія, Швейцарія, Швеція на експорт виробляють до 80 – 90 %, тоді як в США частка експорту у ВНП складає біля 12 %, а в колишньому СРСР – 6,7 %. У пошуках ринків збуту, джерел сировини товаровиробники виходять за межі національних ринків, зумовлюючи створення і подальше функціонування світового ринку.

На міжнародному ринку продається найконкурентніша продукція, виготовлена з нижчими витратами і з кращими споживними властивостями.

На міжнародному ринку ведеться конкуренція за здобуття ринків інших держав. А ціни, що складаються на цьому ринку, відображають не усереднені національні затрати, а середні затрати виробництв, що реалізують товари на міжнародному ривку.

Основними центрами торгових зв'язків на міжнародному ринку є (рис. 1):

1. Міжнародні товарні біржі;

2. Міжнародні товарні аукціони;

3. Міжнародні ярмарки;

4. Торги;

5. Виставки і торгові доми.

Міжнародна біржа — це масовий ринок товарів, купівля-продаж яких здійснюється за зразками або стандартами без наявності самих товарів на біржі. Тут можуть бути лише зразки. Отже, це торгове місце, де зустрічаються продавці й покупці, укладаються угоди, а товари постачаються до місця призначення згідно з угодою.

Характерною рисою товарних бірж є те, що вони перебувають під впливом великих ТНК. Тому ціни на них переважно диктуються монополіями. Міжнародні біржі є здебільшого акціонерними компаніями.

Міжнародні товарні аукціони — це спеціально організовані в певних місцях ринки, які діють періодично і на яких методом публічних торгів по черзі відбувається продаж раніше оглянутих товарів. (Товару на аукціоні може не бути, бо ним може бути завод, будівля, земельна ділянка тощо). Товар передається тому покупцеві, який запропонував найвищу суму.

Міжнародні торги і ярмарки — це ринки товарів і послуг, які організовуються періодично. На них зустрічаються продавці і покупці, продаються товари, укладаються угоди. Вони бувають регіональні, національні й міжнародні.

Виставка — публічна демонстрація досягнень у певній галузі економіки, науки, культури.

Держави часто фінансують організацію таких виставок. Вони розширюють економічні зв'язки, популяризують досягнення в певних галузях науки, техніки виробництва. На них укладаються угоди про реалізацію товарів, послуг і науково-технічне співробітництво. Вони популяризують досягнення і створюють престиж певним галузям.

У сучасних умовах на світовому ринку все більше торгують продукцією машинобудування, електронної промисловості, технологіями, послугами, патентами, ліцензіями.

Сучасний світовий ринок стає все більше регульованим. Його регулювання здійснюється СОТ, МВФ, МБРР, ТНК та регіональними спеціалізованими організаціями такими, як Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Асоціація держав Південно-Східної Азії та інші.

 

3. ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН (МЕВ)

 

Перейдемо до розгляду міжнародних економічних відносин.

Між країнами світу існують різноманітні зв’язки, які сприяють їх економічному зростанню, структурним зрушенням, підвищенню ефективності виробництва; разом з тим вони є проявом диференціації країн, нерівномірності їхнього розвитку.

Однією з характерних особливостей світового господарства другої половини ХХ століття є інтенсивний розвиток міжнародних економічних відносин. Відбувається розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, економічними угрупованнями, окремими фірмами і організаціями. Міжнародні економічні відносини пов’язані з рухом факторів виробництва, процесами інтернаціоналізації продуктивних сил та особливостей формування і розвитку міжнародної економічної політики держав.

МЕВ – економічні відносини в системі світового господарства.

Міжнародні економічні відносини – це система господарських відносин між різними країнами світу з приводу виробництва, розподілу. обміну і споживання товарів і послуг.

МЕВ формуються на основі інтернаціоналізації виробництва, що виростає із міжнародного поділу праці. У свою чергу інтернаціоналізація виробництва – це процес розвитку міжнародних зв’язків в процесі функціонування продуктивних сил (люди, наука).

Далі курсанти повинні виділити основні елементи (форми) міжнародних економічних відносин:

1) міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво;

2) вивіз капіталу і міжнародний кредит;

3) світова торгівля;

4) міграція робочої сили;

5) міжнародні валютні відносини.

Найбільш давньою формою міжнародних свтогосподарських зв’язків є міжнародна торгівля.

Міжнародна торгівля – це форма економічних відносин, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі, що позначені державними кордонами. Іншими словами, це обмін товарами та послугами між національними економіками. Вона виступає в двох формах: експорт (реалізація товарів за кордон) та імпорт (придбання товарів за кордоном). Сума експорту та імпорту отримала назву зовнішньоторгового обороту.

На співвідношення між експортом і імпортом суттєвий вплив справляє рівень розвитку країни та обраний нею тип зовнішньоторгової політики: фрітрейдерство чи протекціонізм.

Фрітрейдерство (від англ. free - вільний trade - торгівля) - відкритий тип політики, яка заохочує або не перешкоджає вивозу і ввозу товарів. Вона застосовується тими країнами, які не бояться серйозної конкуренції з боку іноземних виробників того чи іншого товару.

Протекціонізм - (від лат. protectiа – захист) – це політика захисту власного виробника від конкуренції з боку іноземних товарів та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішні ринки. Протекціонізм здійснюється через встановлення високих митних тарифів на товари, що ввозяться з-за кордону; нетарифні обмеження, до яких належать кількісні (встановлення квот, добровільне обмеження експорту, ліцензування), валютні (регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями, проведення митної процедури) обмеження, а також через встановлення підвищених вимог до технічних, санітарних стандартів, оподаткування товарів на внутрішньому ринку, антидемпінгових мит тощо.

Функції міжнародної торгівлі:

• доповнення відсутніх елементів національного виробництва - ресурси, якими країна не володіє, чи складна, наукомістка продукція, яку вона поки не в змозі виробити тощо;

• трансформаційна — зовнішня торгівля видозмінює структуру ВНП, пристосовує її не тільки до внутрішніх, але й до міжнародних потреб;

• ефектостворююча— максимізація національного доходу за зменшення витрат на його виробництво (вигоди міжнародного поділу праці);

• економія від збільшення масштабів виробництва — особливо важлива для малих країн з відносно невеликим внутрішнім ринком, дає можливість розгортати масове виробництво;

• підвищення конкурентоздатності національної продукції — за допомогою міжнародної конкуренції стимулює національного товаровиробника.

Для характеристики зовнішньоторгової діяльності країни важливим показником виступає торговий баланс – співвідношення між коштами, отриманими протягом року за експорт товарів, та коштами, витраченими на імпорт. Якщо вартість експорту даної країни перевищує вартість імпорту, то торговий баланс є активним (має позитивне сальдо), якщо ж навпаки, - сальдо буде негативне (його ще називають дефіцитне або пасивне сальдо).

Торговий баланс значною мірою характеризує економічне становище даної країни, є одним з найважливіших показників ступеню залежності її економіки від зовнішніх ринків, конкурентоспроможності її продукції на світових ринках. Якщо країна має пасивний торговий баланс, вона змушена покривати його дефіцит шляхом витрачання процентів та дивідендів від інвестицій за кордоном, використання резерву іноземних валют та вивозу золота. Країна. яка має активний торговий баланс, стикається з проблемою імпортованої інфляції своєї національної валюти. Стійке перевищення експорта над імпортом призводить до нагромадження грошових засобів, іноземних золотих депозитів в банках країни, посиленню кредитної експансії при одночасному скороченні товарного забезпечення грошей в країні. Це змушує її девальвувати власну валюту (підвищувати її курс по відношенню до іноземних валют), що знижує конкурентоспроможність товарів країни на світовому ринку. Тому урядам доводиться активно регулювати стан торгового балансу, виходячи з пріоритетів конкретних умов та цілей національної економіки на даний момент.

Міжнародний рух капіталу

Міжнародна міграція капіталу почала розвиватися у період становлення світового господарства і поступово перетворилась на вирішальну ознаку сучасних міжнародних економічних відносин.

Міжнародний рух капіталу – це переміщення капіталу у різних його формах (товарній, грошовій) за кордон з метою отримання доходу у формі дивідента або процента. Головною причиною, яка зумовлює рух капіталу за межі національних господарств є його відносний надлишок у власній країні, яка стає донором для країн споживачів. Вивезення капіталу також зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку, зокрема нерівномірним розвитком окремих держав і регіонів світового господарства, а також протекціоністськими бар’єрами, що перешкоджають вивезенню товарів.

Головними суб’єктами вивезення капіталу на сучасному етапі є ТНК (це найбільші компанії, які є національними за капіталом і контролем, але міжнародні за сферою своєї діяльності), держави та наддержавні органи. Найважливіша кінцева мета цього процесу – більш прибуткове його вкладення порівняно з внутрішнім, а також отримання інших вигод (політичних, військових тощо).

Вивезення капіталу здійснюється у двох основних формах – підприємницькій і позичковій. Вивезення підприємницького капіталу означає інвестиції у промисловість, транспорт, сільськогосподарські, банківські підприємства тощо через будівництво або купівлю вже існуючих підприємств, через механізм придбання їх акцій. Це призводить до утворення власності за кордоном.

При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають можливість здійснювати контроль за підприємством – для цього достатньо придбати до 25% акцій) та на портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання доходу).

При вивезенні підприємницького капіталу надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які дають певні інвестиційні можливості.

Позичковий капітал вивозять у формі короткотермінових або довготермінових позик та кредитів.

Міжнародний рух капіталу має неоднозначні наслідки для країн-експортерів і для країн-імпортерів капіталу. Для країн, які вивозять капітал, позитивним є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевих ринків робочої сили та ін. Негативні наслідки цього процесу – погіршення стану платіжного балансу (до моменту повернення в країну всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці, збереження або модифікація в необхідному напрямі економічної системи, що здійснюється в інтересах іноземного капіталу.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країн-імпортерів є: впровадження досконалішої техніки і технології, передових форм організації виробництва, зменшення безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток наявної економічної системи або її вдосконалення. Негативні наслідки цих процесів – поступова втрата контролю за частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів.

 

Міжнародні валютно-фінансові відносини

 

На основі різноманітних форм міжнародних економічних відносин у світовій системі господарства складаються і розвиваються міжнародні валютно-фінансові відносини. Вони обслуговують світові ринки товарів та послуг, капіталів і робочої сили, науково-технічних розробок та технологій.

Міжнародні валютно-фінансові відносини – це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств. Вони пов’язані з функціонуванням грошей у міжнародному обороті.

Основною формою міжнародних валютно-фінансових відносин є міжнародні розрахунки, які здійснюються під час міжнародних операцій (торгових, інвестиційних тощо). Об’єктом міжнародних розрахунків стає грошовий еквівалент вартості тих товарів, послуг, робіт, капіталів, платіжних засобів, які здійснюють обіг між державами. Суб’єктами міжнародних розрахунків є уряди, організації та громадяни, банківські рахунки яких відкрито на території інших країн. Міжнародні розрахунки бувають двосторонніми, коли вони здійснюються між двома країнами, або багатосторонніми, коли суми, виручені від реалізації в одній країні, використовують для платежів в іншій країні. На сучасному етапі свого розвитку вони утворюють міжнародну валютно-фінансову систему.

Міжнародна валютно-фінансова система – це історично сформований на базі розвитку товарного виробництва, грошового обігу і міжнародних економічних відносин порядок розрахунків між учасниками платіжного обороту з притаманною йому системою валютно-фінансових установ.

Виникають ці відносини між субєктами різних країн, що діють на міжнародних золотовалютних ринках з приводу обміну валют, купівлі-продажу золота, проведення міжнародних розрахунків і кредитних операцій.

Валюта (від латин. valere-коштую) – грошова одиниця будь-якої країни (наприклад, гривня –валюта України, долар – валюта США).

Валютний курс – ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн, а валютний паритет – це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо. Валютні паритети лежать в основі валютних курсів, але останні можуть не збігатися з паритетом.

До важливих характеристик фінансово-валютної системи належить здатність валюти обмінюватись на інші валюти, тобто конвертованість.

Конвертована валюта – національна грошова одиниця, яка вільно (через купівлю-продаж) обмінюється на іноземні валюти, виконує функції світових грошей, тобто вільно використовується у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

В світі існує біля 300 найменувань національних грошей: близько 20 держав мають повністю конвертовану валюту (США, Англія, Німеччина, Японія, Канада, Данія, Нідерланди, багаті нафтою країни Близького Сходу), близько 50 держав – частково конвертовану валюту, а решта – неконвертовану валюту, коли держава забороняє будь-які операції по обміну своєї валюти на іноземну. В минулому конвертованість валюти залежало від золотого запасу, а нині визначається економічною могутністю країни.

Механізм функціонування міжнародних валютних відносин розривається на валютному ринку.

Валютний ринок – це система міжнародних валютних відносин щодо організації та купівлі-продажу національних, іноземних і колективних міжнародних валют з метою забезпечення міжнародних платежів.

Об’єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви та ін.) в іноземній валюті.

Важливу роль у зовнішньоекономічній діяльності країни відіграє валютне регулювання та валютна політика.

Валютне регулювання – це діяльність державних органів щодо регулювання міжнародних розрахунків, управління обігом валюти, впливу на валютний курс національної валюти, а також контролю за валютними операціями, у тому числі за використанням іноземної валюти.

Валютна політика – це сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюють державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютних відносин і втілюють у валютному регулюванні.

Уряд, центральний банк мають можливість впливати на валютний курс, скуповуючи або продаючи свої грошові знаки, тобто шляхом валютних інтервенцій. Валютна інтервенція – це цілеспрямований вплив центрального банку на операції на валютному ринку, передусім на валютний курс через купівлю – продаж великих партій власної або іноземної валюти. Якщо Центральний банк скуповує іноземну валюту на валютній біржі курс національної валюти знижується, якщо продає –курс підвищується.

Важливу роль у валютному регулюванні належить валютному законодавству, яке означає сукупність правових норм, які встановлюють порядок здійснення угод з валютними цінностями.

Однією з цілей міжнародного валютного регулювання є досягнення міжнародної валютної ліквідності (платоспроможності) – здатності окремої країни, низки країн або всіх країн безперебійно оплачувати свої зовнішні зобов’язання відповідними платіжними засобами.

Міжнародна міграція робочої сили

 

Міжнародна міграція робочої сили органічно пов’язана з міграцією капіталу і міжнародною торгівлею і зумовлена: по-перше, дією законів нерівномірності економічного розвитку (у т.ч. нерівномірністю розгортання НТР), народонаселення та ін., які викликають відносне перенаселення в одних країнах та брак робочої сили в інших; по-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо; по-третє, циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах; по-четверте, демографічними чинниками, різницею у природному прирості населення.

Міжнародна міграція робочої сили – форма міграції населення, яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів.

Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя емігрує до 25 млн. осіб.

Найважливішими особливостями у міжнародній міграції робочої сили у кінці 90-х рр. ХХ ст. – на початку ХХІ є: по-перше, масова міграція із країн СНД (з України у пошуках роботи виїжджає близько 7 млн. чол.), по-друге, масове переміщення науково-технічних кадрів з окремих країн Європи у США (де створюються кращі умови праці для перспективних вчених тощо), по-третє, певне послаблення стихійності на відповідне посилення регульованості цього процесу окремими національними країнами та міжнародними організаціями, з одного боку, і зростання масштабів нелегальної міграції в окремих регіонах, з другого боку.

Міграція працездатного населення включає 2 основних потоки (за напрямами руху):

1) еміграція – виїзд за межі країни;

2) імміграція – в’їзд у країну.

За рівнем кваліфікації:

1) міграція некваліфікованої і малокваліфікованої робочої сили;

2) міграція науково-технічних кадрів, так званий відплив умів.

За соціальною структурою:

1) міграція робітників;

2) міграція інтелігенції.

Щодо закону: 1) законна міграція;

2) нелегальна міграція.

За часом: 1) регулярна міграція – міграційний потік стійкий більше року;

2) нерегулярна міграція – міграційний потік існує менше року.

Сучасні міграційні процеси вимагають державного та наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили - сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і, насамперед, до потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами за сучасних умов відбувається на підставі правових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед, Міжнародної організації праці (МОП).

МОП створена в 1919 р. У 1962 р. на 46-й сесії МОП було ухвалено угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися такі ж права мігрантів, як і корінних жителів, зокрема у сфері соціального забезпечення.

4. ІНТЕГРАЦІЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

Новим етапом інтернаціоналізації господарського життя є економічна інтеграція. Це зближення і взаємопереплетіння національних економік, проведення узгодження державної політики.

Економічна інтеграція - це процес економічної взаємодії країн, який приводить до зближення господарських механізмів, що набуває форми міждержавних угод й узгоджено регульований міждержавними органами.

Сутність економічної інтеграції полягає в:

1) міждержавному регулюванні економічних процесів;

2) поступовому формуванні регіонального господарського комплексу із загальною структурою відтворення;

3) усунення адміністративних і економічних бар’єрів у межах регіону;

4) зближенні внутрішніх економічних умов у державах, які беруть участь в інтеграційних об’єднаннях.

Варто звернути увагу курсантів на основні види (форми) інтеграційних об’єднань:

1) зона вільної торгівлі –країни-учасниці відміняють митні бар’єри у взаємній торгівлі;

2) митний союз – вільне переміщення товарів і єдиний митний тариф для третіх країн;

3) загальний ринок – ліквідуються бар’єри як у торгівлі, так і в переміщенні робочої сили й капіталу;

4) економічни