Методика – це сукупність методів, прийомів і засобів оптимального вирішення назрілої проблеми чи виконання певного виду діяльності.

Оскільки соціальна педагогіка із загальної педагогіки виділилась в окрему педагогічну дисципліну, а також, враховуючи зв’язок соціальної педагогіки з іншими суспільними науками, методи в соціальній педагогіці використовуються ті ж, що і в загальній педагогіці, психології, філософії, соціології, але всі вони мають свою специфіку.

Засіб діяльності це ширше поняття від прийому. Засоби соціально-педагогічної діяльності – це сукупність матеріальних, інтелектуальних, емоційних прийомів які використовуються соціальним педагогом в своїй діяльності. В якості засобів найчастіше виступають книги, засоби масової інформації, природа і навколишнє середовище. Існування засобів не залежить від бажання соціального педагога, але вміння їх використання призводить до досягнення ними позитивного результату.

Найчастіше в соціально-педагогічній діяльності використовуються методи переконання і вправи.

Переконання – це роз’яснення і доведення правильності і необхідності даної поведінки. Основні ознаки методу переконання і вимоги до нього.

Вправа – це численне повторення дій і вчинків з метою закріплення певних навичок, умінь та формування звичок. З вправи формується поведінка. Поведінка складається з вчинків, які виражаються в дії, тобто вправа на початковому етапі формує дію.

До корекційних методів соціально-педагогічної діяльності відносять, так само як і в педагогіці, методи заохочення і покарання. Ці методи неоднозначно трактуються як педагогами так і психологами, особливо це стосується методу покарання. Згідно чинного в Україні законодавства, будь-які прояви фізичного, психічного чи морального насильства над дитиною караються законом.

Технологія соціально-педагогічної діяльності – це практична діяльність соціального педагога, яка характеризується раціональною послідовністю використання найрізноманітніших засобів, методів для досягнення результатів. Будь-яка технологія передбачає існування програми або алгоритму дій.

Застосування певних методик у процесі вирішення конкретної проблеми формує технологію діяльності. Термін педагогічної технології офіційно був введений в науку у США в 40-х роках ХХ століття. Але у вітчизняній педагогіці з поняттям технології ми зустрічаємось вже у роботах А.С. Макаренка, який називав їх “програмами виховання”.

 

2____У конкретнішому визначенні соціальна політика являє собою комплекс соціально-економічних заходів держави, місцевих органів влади, підприємств, організацій, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень. Її мета — забезпечити гідний рівень життя, який виражається у певній кількості та якості споживчих благ і послуг, починаючи з «первинних», що задовольняють потреби працівників у продуктах харчування, одязі, засобах пересування, підтримки здоров’я і закінчуючи найскладнішими потребами, пов’язани­ми із задоволенням духовних, моральних, естетичних запитів. Головним у соціальній політиці є обов’язок держави гарантувати законодавчо, соціально й економічно нормальні для даного історичного періоду умови, які забезпечують самостійне життя, свободу вибору життєвого шляху, сфери діяльності, відповідальність за свої дії, «плату» за рівень особистого добробуту і становища у суспільстві. Соціальна політика повинна будуватись на основі взаємної відповідальності та взаємних обов’язків держави й населення. В умовах нестабільного розвитку економіки вона має бути адекватною стану розвитку економіки, сприяти стабілізації виробництва та забезпечувати мінімально необхідні стандарти життєвого рівня населення.

Головним завданням соціальної політики є досягнення відповідності цілеспрямованої діяльності системи, її соціально-політичних інститутів, що є суб’єктами такої політики, соціальному розвитку згідно з вимогами об’єктивних закономірностей суспільного прогресу. Іншими завданнями можна вважати забезпечення чіткого функціонування суб’єктів соціальної політики, узгоджуваної діяльності різних її елементів, формування їх оптимального співвідношення та підтримання необхідних пропорцій між ними.

Важливе місце серед завдань соціальної політики належить ство­ренню нових економічно доцільних робочих місць, особливо в тру­донадлишкових районах та галузях, і формування державного замовлення на проведення громадських робіт з метою пом’якшення безробіття. Їх розв’язання сприятиме підвищенню рівня життя на­селення, поліпшенню матеріального становища й умов життя пра­цівників та скороченню кількості малозабезпеченого населення.

3___

4___ Негативні чинники, що зумовлюють девіантну поведінку дітей:

- неблагополуччя в сім’ї (неповна сім’я, батьки – п’яниці, наркомани, ведуть аморальний спосіб життя; безвідповідальність батьків за виховання дітей, їх психолого-педагогічна неграмотність; негативні приклади в моральній поведінці; брак доброти, сімейного затишку, любові до дітей, справжнього батьківського авторитету; прояви насильства, жорстокості; матеріальне неблагополуччя);

- низька педагогічна культура сім’ї (батько й мати працюють, освічені, інтелектуально розвинені, але матеріальний достаток проявляється у створенні для дітей “парникових” умов, що призводить до ослаблення внутрішніх сил особистості, матеріального перенасичення, вседозволеності, несформованості системи самовимог і самоконтролю);

- недостатній рівень виховної роботи у загальноосвітніх закладах (проявляється у перевантаженості програм навчальним матеріалом, який учень не може засвоїти, що породжує негативізм, опір, намагання “втекти” від навчальної діяльності, почуття власної неповноцінності; прояви негативізму з боку вчителів-вихователів до учнів з моральними вадами; недостатній рівень педагогічної культури вихователів; ізоляція, відсторонення від цікавих колективних справ тощо);

 

5___ Відзначимо, що необхідним фоном, на якому більш успішно здійснюються всі інші види профілактики девіантної поведінки підлітків (психологічна, медична, соціально-педагогічна та педагогічна) є соціальна профілактика.

Важливу роль відіграє психологічна профілактика. Психопрофілактика забезпечує вирішення основного завдання психологічної служби - допомогти батькам і вихователям впоратися з проблемами або вести себе так, щоб подібних проблем не виникало, а педагогу, психологу - вирішувати проблеми, пов'язані з психічним здоров'ям дітей.

Завдання психологічної профілактики: здійснення турботи про психічне здоров'я і психічні ресурси людей, робота з малою степінню емоційних, поведінкових і навчальних розладів, робота з підлітками з яскраво вираженими поведінковими проблемами, коли основною метою профілактики є корекція або подолання серйозних психологічних труднощів і проблем. Не менш важливою є медична профілактика. Медична профілактика спрямована на усунення несприятливих факторів, що викликають таке явище, а також на підвищення стійкості особистості до впливу цих факторів, рішення спеціальних завдань, зокрема лікування нервово-психічних розладів, що супроводжуються порушеннями поведінки, а також попередження рецидивів у осіб з уже сформованою такою поведінкою.

Соціально-педагогічна профілактика - це система заходів соціального виховання, спрямованих на створення оптимальної соціальної ситуації розвитку дітей і підлітків, що сприяють прояву різних видів його активності. Соціально-педагогічна профілактика направлена на зміну різних зовнішніх і внутрішніх факторів та умов соціального виховання або перебудову їх взаємодії. Даний вид профілактики передбачає спрямування соціальним педагогом діяльності на формування позитивного виховного впливу мікросоціуму дитини (педагоги, батьки, родина, група однолітків), на зміну характеру їх відносин, впливу на дитину; на уявлення дитини (підлітка) про оточуючих і взаємини з ними; сприяння зміні позиції дитини (підлітка) у відношеннях в соціумі (сприяння, протидія, бездіяльність). Педагогічна профілактика - це система попереджувальних заходів, пов'язаних з усуненням зовнішніх причин, чинників та умов, що викликають ті чи інші недоліки (відхилення) у розвитку особистості. Вона здійснюється на фоні загальної гуманізації педагогічного процесу, причому успішність системи пов'язана, перш за все, з усіма суб'єктами педагогічного процесу.

Соціально-педагогічна і психолого-педагогічна профілактика в роботі з неповнолітніми, що мають відхилення у поведінці розкривають необхідність застосування різноманітних напрямків роботи, мета яких - оптимізація процесу соціалізації підлітка.

Загальна профілактика - сукупність заходів, спрямованих на створення сприятливих соціально-економічних, соціокультурних та соціально-педагогічних умов, що сприяють сім'ї у виконанні нею своїх функцій з виховання фізично і соціально здорових дітей; з реалізації виховних функцій загальноосвітніми закладами всіх типів щодо забезпечення ними повноцінного розвитку інтересів і здібностей у вихованців, зайнятості суспільно корисною діяльністю в позаурочний час [1:218].

Спеціальна профілактика включає корекційно- реабілітаційні заходи, спрямовані на дітей групи ризику, девіантних підлітків, неповнолітніх правопорушників. Вона передбачає використання різноманітних заходів психолого-педагогічної підтримки та соціально-правової допомоги неповнолітніх, захист їх від неуваги батьків, жорстокості, насильства та негативного впливу асоціального середовища.

6___ Проституція - це форма девіантної поведінки, яка проявляється в безладних, знеособлених, позашлюбних статевих стосунках, здійснених за плату. Проституція - це поведінка особи, яка вступає у статевий зв'язок за відповідну плату, веде безладне статеве життя. Розрізняють чоловічу (жиголо) і жіночу (повія) проституцію; дорослу і дитячу проституцію. Найбільш вивченою є жіноча проституція. При цьому суб'єкт (жінка, чоловік, дитина) стає товаром, а її тіло - об'єктом купівлі-продажу.

Особливо турбує дитяча проституція. Дитяча проституція - це форма девіантної поведінки дітей, які вступають у статеві зв'язки до 18 років. У Конвенції ООН про права дитини (ст.34) зазначається, що держава зобов'язується захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації. Причини виникнення проституції можна розділити на три групи.

1.Генетичні (вплив спадкових факторів).

2.Психологічні - теорії залежності, мотивації (потреба в грошах, самовираженні), закладання в дитячому віці такого способу життя.

3.Соціальні - неблагополучні сім'ї; сімейна депривація; сексуальна активність; недостатність інформації; безконтрольність зі сторони батьків і школи та ін.

Існує різна типологія проституції:

1) проститутки, які живуть самостійно в квартирі; 2) проститутки, які живуть за плату "господаря"; 3) вуличні проститутки. Серед сучасних вуличних повій можна виділити такі групи: елітарні, центрові, валютні, шарові (мають високий освітній рівень, постійних клієнтів і віддають себе за високу платню); разові (зовнішньо привабливі, обслуговують клієнтів на замовлення); сімейні (молоді люди, які мають сутенера); плечові або ті, які їздять з водіями трейлерів (працюють на заправках, придорожніх кафе); трасові або автомобільні; вокзальні; неповнолітні. Соціальна небезпечність проституції полягає у створенні основи для злочинності та правопорушень. Тобто проституція - це один із механізмів перетворення аморальної поведінки у злочинну.

11___ Девіантна поведінка –це характеристика поведінки, яка не співпадає з соціальними нормами і цінностями, що прийняті у суспільстві.

Делінквентна поведінка - це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статей цивільного та кримінального кодексів.

Кримінальна (злочинна) поведінка - протиправне, суспільно-небезпечне діяння, що класифікується за певними нормами кримінально-процесуального права (зґвалтування, вбивство, нанесення значних тілесних пошкоджень).

 

 

9___ За минулі десять років кількість підлітків, які потребують лікування від наркоманії, збільшилася в десять разів. Кожен наркоман, як показали спеціальні дослідження, залучає до наркотизацію ще 5-6 осіб. Тому наркоманія в наш час порівнянна з епідемією. Алкоголізм і наркоманія тягнуть за собою збільшення числа захворювань на СНІД, венеричними захворюваннями, гепатитами. В умовах глобалізації суспільства наркоманія стає особливо гострою соціальною і психологічною проблемою.

Підліткова наркоманія, як і алкоголізм, в більшості випадків пов'язана з експериментуванням, пошуком нових і незвичайних відчуттів. Дві третини молодих людей, по спостереження наркологів, долучилися до наркотиків саме з цієї причини. Іноді першу дозу молода людина отримує обманним шляхом - під виглядом звичайної сигарети або нешкідливого напою.

Наркоманія - групове явище, в якому на першому місці стоять наслідування і вплив компанії. Практично 90% наркоманів почали вживати наркотики в компанії товаришів. У наркоманів є свої стереотипи поведінки, про які школа зазвичай не знає, і тому не звертає на ці симптоми належної уваги. Крім шкоди для здоров'я, наркотизм небезпечний тим, що залучає підлітків у злочинне середовище. Сфера обігу наркотиків вже сама по собі кримінальна, але крім придбання наркотиків, підлітки незабаром здійснюють серйозніші злочини.

Наркоманія негативно впливає на потомство - діти наркоманів народжуються з серйозними психічними та фізичними патологіями. Наркомани деградують як особистості, так як їх залежність від психоактивних речовин стає рабської, і вони змушені робити аморальні вчинки.

Одна їх суб'єктивних причин наркоманії - незадоволеність життям, пов'язана з особистими проблемами, невлаштованістю побуту, невдачами в роботі чи навчанні, розчаруванням в людях.

Велику роль у виникненні наркотичної залежності відіграє особистість самого наркомана. Маються на увазі і віковий, і демографічний, і соціально-медичний аспекти. Серед наркоманів більшу частину становлять чоловіки. Цією недугою в більшій мірі уражена молодь.

17___ На сучасному етапі розвитку й функціонування державних закладів піклування спрямований на підготовку вихованців до самостійного життя, до виконання соціальних ролей (громадянина, майбутнього фахівця, сім’янина), що дозволить їм включатись у реальні соціальні стосунки, самостійно розбудовувати своє майбутнє.

Найвідповідальнішою роллю соціального педагога в державних закладах піклування є роль «захисника прав та інтересів дітей», яка передбачає використання всього арсеналу правових норм для захисту вихованців, у тому числі притягнення до юридичної відповідальності осіб, які вдаються до прямих чи опосередкованих протиправних дій щодо дитини.

Не менш важливим завданням є діяльність соціального педагога стосовно призначення й оформлення соціальних виплат дітям. Така робота здійснюється у випадку смерті батьків (одного з них) і передбачає розшук трудових книжок батьків, співпрацю з органами праці та соціального захист населення.

 

7___ За своїми соціальними наслідками алкоголь є найнебезпечнішим наркотиком у сучасному світі. На його рахунку мільйони скалічених людських доль та мільярди людей, які підірвали своє здоров'я.

Посівши місце справжніх напоїв, які приносять здоров'я, міцно утвердившись в нашому суспільстві як повсякденне, дешеве і разом з тим «престижне» пійло, пиво, вино та інші суміші етилового спирту псують життя не лише окремих людей, але й усього суспільства.

Учені підтверджують, що алкоголь забирає більше жертв, ніж найжахливіші епідемії: останні з'являються періодично, а вживання етаноловмісних рідин у нашій країні стало безперестанною епідемічною хворобою. Займаючись проблемою цирозів печінки, постійно зустрічаючись з важкими травмами на «швидкій допомозі», хірурги щодня переконуються в тому, що шкода, яку завдають ці наркотичні розчини, величезна.

Алкоголь діє на всі органи людського тіла, перш за все вражаючи клітини наших органів, а також шляхом паралізуючого впливу на нейрони і порушення внаслідок цього фізіологічної активності організму.

І хоча найчастіше увага приділяється саме фізіологічним наслідкам вживання алкоголю, набагато жахливішими є наслідки соціальні. Це постійне погіршення нервово-психічного здоров'я населення, збільшення кількості нещасних випадків, особливо — автокатастроф, які нівечать або забирають життя багатьох людей.

Алкоголь є найпотужнішим чинником зростання рівня всіх злочинів, а особливо — вбивств і самогубств. За даними ВООЗ, самогубства серед питущих трапляються у 80 разів частіше, ніж серед непитущих.

Сучасні дослідження доводять: алкоголь, тютюн та інші наркотики є найважливішими чинниками демографічної кризи в Україні та інших країнах СНД. Уже декілька років поспіль ВООЗ називає алкоголь і тютюн провідними чинниками ризику для здоров'я українців.

Експертами Міжнародної асоціації досліджень раку алкоголь вже давно віднесений до групи агентів, що мають канцерогенну дію. Найбільш потужний зв'язок виявлено між вживанням алкоголю і раком верхнього травного тракту (порожнини рота, стравоходу, глотки і гортані), а також шлунку, підшлункової залози, товстої кишки, печінки і молочної залози. Вживання понад 40 грамів алкоголю на день підвищує ризик раку порожнини рота і глотки у 9 разів.

 

8___Пияцтво серед неповнолітніх тісно пов'язане зі своєю відхиленою поведінкою. У основі цьому разі лежить найголовніша для підлітків небезпека алкоголізму - він різко послаблює самоконтроль.

Найчастіше може сп'яніння відбуваються насильницьких злочинів. Залучення до спиртним напоям дітей і підлітків найінтенсивніше відбувається у трьох вікових періодах: раннього дитинства, дошкільного й молодшого шкільного віку, дитячо-юнацького віку.

Перший період - раннє дитинство, у якому алкоголізація дітей носить несвідомий, мимовільний характер. Цьому сприяють такі головні причини: п'яне зачаття, вживання алкоголю під час вагітності й годівлі грудьми, що веде до аномалій фізичного і психічного розвитку.

Другий період - дошкільний й молодший шкільний вік. У цей час найважливішими причинами є дві - педагогічна неграмотність батьків, що призводить до алкогольному отруєнню організму, і сімейні алкогольні традиції, що призводять до формування інтересу до спиртного.

Педагогічна неграмотність батьків проявляється у існуючих забобонах і помилках про цілющім дії алкоголю: алкоголь посилює апетит, виліковує недокрів'я, покращує сон.

Третій період - підлітковий і юнацький вік. Як основних причин може бути такі сім: неблагополуччя сім'ї; позитивна реклама у засобах масової інформації; незайнятість вільного часу; відсутність знання наслідки алкоголізму; ухиляння від проблем; психологічні особливості особистості; самоствердження. У цей час відбувається формування потягу алкоголю, яке переростає в звичку, наводячи як вона найчастіше до алкогольної залежності дитини.

Вирізняють кілька етапів у розвитку алкоголізму у тих вікових групах.

У першому, початковому, етапі відбувається своєрідна адаптація (звикання) алкоголю. Важливе значення у своїй має мікросоціальне середовище, особливо сім'я, школа, однолітки. Тривалість цього періоду становить до 3-6 міс.

Другий етап характеризується щодо регулярним прийомом спиртних напоїв. Зростають доза, кратність прийому алкоголю. Змінюється поведінка підлітка. Цей період триває до 1 року. Вважається, що припинення вживання алкоголю на цей період може дати хороший терапевтичний результат.

На третьому етапі розвивається психічна залежність, яка може тривати протягом кількамісячної чи років. Підліток сам активним пропагандистом прийому алкогольних напоїв у час, у різноманітних кількостях і жодного якості. Зникає кількісний і ситуаційний контроль. Толерантність до етанолу зростає у 3-4 разу. З'являються багатоденні, тижневі, іноді постійні вживання спиртних напоїв, це початкова стадія хронічного алкоголізму.

Четвертий етап окреслюється хронічна стадія хвороби. Сформовано абстинентний синдром, переважно з величезним переважанням психічного компонента. Іноді абстинентний синдром виражений слабко у вигляді вегетативно-соматичних порушень. Абстиненція менш тривала, ніж в дорослих, настає після прийому великих доз алкоголю.

Далі, на п’ятому етапі, розвиток алкоголізму відповідає закономірностям, описаним для дорослих. Істотною відмінністю є швидке формування недоумства (деменції). Діти, страждають алкоголізмом швидко опускаються, стають асоціальними, грубими, інтелектуально деградованими, із грубими порушеннями пам'яті і емоцій.

 

10___ Стадії вживання наркотиків:

На першій стадії наркоманії спостерігається синдром психічної залежності, який виявляється спочатку неусвідомленим, а потім повністю усвідомлюваним і нездоланним потягом до наркотику. Ознаками неусвідомлюваного потягу можуть бути: стан незадоволеності за відсутності наркотику, пожвавлення у передбаченні його приймання, розмови на "наркотичні" теми, не критична позитивна оцінка співучасників наркотизації і неприязні почуття до людей, що перешкоджають цьому. Поступово думки про наркотик у свідомості займають домінуюче місце. Стан наркотичного сп'яніння стає для нього найбільш бажаним. Сфера потягів, почуттів перебудовується, будь-які приємні переживання і відчуття втрачають значущість у порівнянні з дією наркотику. На цій стадії розвитку наркоманії підліток втрачає зв'язки з позитивним соціальним оточенням, цікавість до улюблених раніше занять (спорт, музика, розваги), практично перестає навчатися, часто прогулює заняття. Поступова втрата здатності до співпереживання, навіть стосовно близьких і раніше коханих людей.

На другій стадії наркоманії до яскраво вираженого психічного узалежнення від наркотику додається і психічне узалежнення. Тепер вже відчуття не тільки психічного, а й фізичного комфорту досягається лише за наявності наркотику в організмі. Якщо дія наркотику припиняється, а чергової дози немає, то виникає синдром позбавлення. Прагнення до наркотику в стані абстиненції переборює всі інші бажання, навіть такі, як голод і спрага. Воно повністю собі підкоряє поведінку індивіда. Підліток у подібному стані думає тільки про наркотики, він здатний на все, щоб якомога швидше здобути і прийняти наркотичну речовину.

На другій стадії наркоманії повністю зникає захисний рефлекс організму на передозування, стабілізується максимальний рівень переносності наркотику. На цій стадії захворювання супроводжується фізичними змінами, які свідчать про інтоксикацію організму: загальним виснаженням, зміною кольору шкіряного покрову; спостерігаються ламкість нігтів, випадіння волосся, зубів, ознаки раннього старіння.

Спостерігаються також значні зміни в психічній сфері: зниження життєвої активності людини, інтелекту, пам'яті, остаточне згасання моральних почуттів. Стає помітною повна втрата соціальних і особистих інтересів, порушуються зв'язки в рідними та близькими, згасають прихильності. Придбання наркотику вимагає великих коштів, які, зважаючи на втрату працездатності, самі не з'являються. Це штовхає наркомана на злочинний шлях.

На третій стадії наркоманії стійкість до наркотику, навпаки, падає. Попередні дози викликають гостре отруєння. Стан ейфорії повністю відсутній. Спостерігається виражена моральна та соціальна деградація. Хворий перетворюється на глибокого інваліда, його життя знаходиться під постійною загрозою смерті.

Рідко хто з наркоманів доживає до третьої стадії. Більшість з них помирає набагато раніше: від передозування; зараження крові та інших хвороб, викликаних інфекцією, яка передається через нестерилізований шприц з голкою; злочинів, в тюрмі під час бійок тощо. Багато наркоманів закінчують життя самогубством.

Адиктивна поведінка - виражається в прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах або видах діяльності, що супроводжується розвитком інтенсивних емоцій. Цей процес настільки захоплює людину, що починає керувати його життям. Людина стає безпорадним перед своєю пристрастю. Вольові зусилля слабшають і не дають можливості протистояти адикції.

Вибір аддиктивної стратегії поведінки обумовлений труднощами в адаптації до проблемних життєвих ситуацій: складні соціально-економічні умови, численні розчарування, крах ідеалів, конфлікти в родині та на виробництві, втрата близьких, різка зміна звичних стереотипів. Реальність така, що прагнення до психологічного та фізичного комфорту не завжди можливо реалізувати. Для нашого часу характерно і те, що відбувається дуже стрімке наростання змін у всіх сферах суспільного життя.

Аддиктивная особистість у своїх спробах шукає свій універсальний і дуже односторонній спосіб виживання - відхід від проблем. Природні адаптаційні можливості аддикта порушені на психофізіологічному рівні. Першою ознакою цих порушень є відчуття психологічного дискомфорту. Психологічний комфорт може бути порушений з різних причин, як внутрішнім, так і зовнішніх. Перепади настрою завжди супроводжують наше життя, але люди по-різному сприймають ці стани і по-різному на них реагують. Одні готові протистояти примхам долі,брати на себе відповідальність за те, що відбувається і приймати рішення, а інші насилу переносять навіть короткочасні і незначні коливання настрою і психофізичного тонусу. Як спосіб відновлення психологічного комфорту вони вибирають аддикцию, прагнучи до штучної зміни психічного стану, отриманню суб'єктивно приємних емоцій. Таким чином, створюється ілюзія рішення проблеми. Подібний спосіб "боротьби" з реальністю закріплюється в поведінці людини і стає стійкою стратегією взаємодії з дійсністю. Привабливість адикції в тому, що вона являє собою шлях найменшого опору. "Створюється суб'єктивне враження, що, таким чином, звертаючись до фіксації на якихось предметах або діях, можна не думати про свої проблеми, забути про тривоги, піти від важких ситуацій, використовуючи різні варіанти аддиктивної реалізації".

Розрізняють два шляхи розвитку адиктивної поведінки підлітків: полісубстантний та моносубстантний. При полісубстантнійадиктивній поведінці підлітки пробують на собі дію різних речовин. Це етап так званого пошукового “полінаркотизму”, коли вживаються багато речовин. Поступово підліток починає надавати перевагу певній хімічній речовині, що означає перехід до етапу фонового “полінаркотизму”. При моносубстантнійадиктивній поведінці підлітки зловживають лише однією речовиною. Найчастіше це обумовлено доступністю певного наркогенного засобу.

 

 

12___ В умовах сьогодення надзвичайно актуальною є проблема дитячої бездоглядності та безпритульності в Україні, оскільки кількість бездомних і знедолених дітей зростає з року в рік.

Проблема дитячої безпритульності в Україні постала вже досить давно. Велике значення для успішного розв'язання окремих питань у галузі охорони дитинства має вітчизняний досвід ліквідації масової безпритульності у 20 - 30-х pp. XX ст.

Проблематика історії дитячої безпритульності в Україні розпочала досліджуватися ще безпосередньо в ході її подолання. Перші наукові праці з цієї проблеми з'являються в середині 20-х років. Історії становлення системи охорони дитинства в Росії та Україні як її складової частини та за кордоном присвячено дослідження Д. К. Футера, С. В. Познишева, П. І. Люблінського, М. Н. Гернета та Л. М. Василевського. При вивченні проблеми дитячої безпритульності важливе значення мають праці А. С. Макаренка, Н. К. Крупської, В. М. Сороки-Росинського, П. П. Булонського, А. Б. Залкінда.

Таким чином, термін „дитяча безпритульність" на початку XX століття означав становище неповнолітніх у суспільстві, коли вони живуть без піклування з боку дорослих про їхнє фізичне й психічне життя, матеріальні потреби та духовний розвиток.

Основними причинами масової дитячої безпритульності були: Перша світова та громадянська війни, голод 1921 - 1923 pp., неврожай 1924 р. та 1928 p., безробіття, колективізація сільського господарства та політика розкуркулювання, голодомор 1932 - 1933 pp., репресії.

На першому етапі в 1921 -1923 роках головну увагу країна звертала на необхідність утворення максимальної кількості дитячих установ для розміщення в них безпритульних дітей та підлітків, надання їм матеріальної допомоги. Утворилась така система навчально-виховних закладів:

- дитячі будинки, інтернати, денні дитячі будинки, трудові школи, дитячі садки, дитячі клуби, бібліотеки;

- заклади для неповнолітніх правопорушників та безпритульних, основний будинок для правопорушників, допоміжний будинок для правопорушників, трудовий будинок для дівчат, відкритий дитячий будинок для безпритульних дітей;

- допоміжні заклади: основний будинок для „дефективних" дітей, допоміжний будинок для „дефективних" дітей;

- заклади для глухонімих дітей;

- основний будинок для сліпих дітей;

- усі заклади з дослідження та розподілу дітей (приймальники, колектори, розподільники).

На другому етапі в 1924-1925 роках основну увагу приділяли пошуку більш дієвих форм боротьби з безпритульністю: утворенню шкіл-клубів, денних дитячих будинків, організації осередків „Друзі дітей".

На третьому етапі — 1926-1928 роки — характер безпритульності змінився. Більшість таких дітей та підлітків перебували в дитячих закладах. На вулицях залишились ті, хто з різних причин утекли з дитячих будинків або не хотіли туди потрапляти, хто займався злочинною діяльністю. З урахуванням цих обставин на місцях практикували таку форму роботи, як проведення рейдів з вилучення безпритульних з вулиць. Значну увагу приділяли подальшій активізації роботи осередків „Друзі дітей". Відчутний вплив на зниження кількості безпритульних мала боротьба з безробіттям підлітків.

Велике значення для підвищення ефективності роботи щодо порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі правового захисту дітей Наркомосу (Народного комісаріату освіти). Комісія провадила роботу в напрямках: боротьби з жебрацтвом, дитячою безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням у родині.

Таким чином, складна, часом трагічна історія порятунку дітей від фізичного й морального виродження переконливо свідчить про те, що, по-перше, масова безпритульність є наслідком соціально-економічної невлаштованості суспільства, зумовленої причинами як об'єктивного (війна, розруха, стихійне лихо), так і суб'єктивного характеру (злочинна політика й практика тоталітарної держави); по-друге, для її ліквідації необхідні єдність дій держави і громадськості, а також, у зв'язку з цим, діяльність спеціальних органів захисту дитинства.

13___ Стабільність держави, її економічний розвиток значною мірою залежить від фізичного та духовного розвитку дитини, ставлення держави до проблем дітей, їх інтересів та потреб.

Для будь-якого суспільства характерним є такий зв’язок: зі зниженням потенціалу загальнолюдських і духовних цінностей у суспільстві активно виявляється феномен соціального сирітства – зростає кількість дітей, які залишаються без батьківського піклування. Ця ознака, на жаль, не обминула і нашого суспільства.

Соціальне сирітство – соціальне явище, спричинене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов’язків по відношенню до дитини.

Соціальні сироти – це особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин залишилися без батьківського піклування, за умови відсутності можливостей, умов або бажання у батьків виконувати свої батьківські обов’язки.. До них належать також безпритульні та бездоглядні діти, тобто «діти вулиці».

Недосконалість сьогоденного буття призводить до нових, не передбачених чинним законодавством причин поширення соціального сирітства. Так, наприклад, останнім часом дедалі частіше трапляються випадки, коли батьки приводять своїх дітей до притулків для дітей, медичних закладів і залишають їх там, відмовляючись при цьому виконувати стосовно них свої батьківські обов’язки.

Поширення набула опіка та піклування внаслідок того, що як правило виховувати та утримувати дитину, яка залишилася без батьківського піклування виявляють родичі та близькі. А відповідно до чинного законодавства опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним. Але значна частина дітей, позбавлених батьківського піклування не має родичів, які б мали бажання та можливості для виконання обов’язків опікуна або піклувальника.

Виховання дітей в інтернатних закладах формує у них специфічне ставлення до життя, значно корегує їх психологічні якості. Вихованці інтернатних закладів менш успішні у вирішенні проблеми конфліктів при спілкуванні з дорослими ніж діти з сім’ї, у них більш примітивні та нерозвинуті форми спілкування з дорослими: агресивність, намагання звинуватити інших, невміння та небажання визнати свою провину, тобто, по суті, домінують захисні форми поведінки у конфліктних ситуаціях. У свою чергу нездатність конструктивно вирішувати конфлікт приводить до певних відхилень у поведінці.

Специфіка умов утримання і проживання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є причиною не досить ефективної соціалізації вихованців інтернатних закладів у майбутньому, неприйняття соціального оточення поза інтернатом. Ці діти, як правило, не володіють засобами, що допомагають перебороти страх, не отримують стимулу до активної пізнавальної діяльності, не вміють поділитися своїми переживаннями із дорослими. Перебуваючи по декілька років в інтернатних закладах, вони набувають негативних властивостей та якостей, оскільки не засвоюють усього комплексу необхідних соціальних ролей, у них не формуються ті властивості та якості, які потрібні, щоб адекватно сприймати соціальну реальність, оцінювати її та приймати свідомі рішення щодо власних дій у конкретних ситуаціях. Не абияку роль тут відіграють стерильне середовище інтернатних закладів та діюча у них система виховання і освіти.

Сучасне сирітство, включаючи такі нові його прояви, як дитяча безпритульність, є наслідком недостатньої уваги суспільства, насамперед органів опіки та піклування до соціальних проблем сімей з дітьми. Невчасне виявлення проблемних сімей, зволікання з вилученням дітей з таких сімей, недостатній контроль суспільства за вихованням дітей у неблагополучних сім’ях – все це призводить до розвитку важко керованої ситуації, за якої діти часто залишаються напризволяще.

Найбільш ефективним, що може сприяти вирішенню проблем соціального становлення різнобічного виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, є передача їх на виховання у сім’ю, у природне соціально-педагогічне середовище, що спроможне впливати на виховання дитини. Саме в сім’ї формуються світогляд, морально-естетичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтири дитини, тобто усі ті якості, які згодом становитимуть її сутність як особистості.

14___ Під час прибуття в притулок постраждалі, насамперед, отримують медичну допомогу. Проходять діагностичне обстеження в дитячій поліклініці. У разі потреби їх зразу ж відправляють на лікування в стаціонарні відділення лікарні району чи міста. Уже на цьому етапі соціальний педагог ознайомлюється із станом здоров'я дитини, з характером перебігу її хвороби, з причинами захворювання. Вносить дані медичного огляду в соціальну карту дитини, в якій детально фіксує всю вхідну інформацію про неї. Після цього приступає до вивчення сімейних умов життя вихованця, його родинних і соціальних зв'язків (коло спілкування). З цією метою відвідує сім'ю дитини чи підлітка. Вивчає матеріальні умови її проживання, ініціює складання акта обстеження матеріально-побутових умов життя (за трьома підписами), визначає ставлення батьків до сина чи дочки та загальний морально-психологічний клімат у родині.

Збір соціальним педагогом інформації, яка стосується життя дитини в сім'ї, ставить частково за мету вивчення доцільності та можливостей повернення дитини в сім'ю. Адже, якщо таке повернення з певних причин неможливе, слід приступати до вивчення питань опіки клієнта найближчими родичами або передачу його в навчальний заклад інтернатного типу, чи в дитячий будинок. Тому для детальнішого вивчення соціального статусу дитини соціальний педагог зв'язується з її родичами, сусідами, школою, службами у справах неповнолітніх, відділеннями кримінальної міліції та іншими установами. Паралельно вирішує питання відвідування вихованцем школи за умови проживання його в притулку.

Тривалість перебування дитини чи підлітка в притулку нормативно обмежується шістьма місяцями. Однак дотримуватися такої норми не завжди є можливість. Одним вихованцям для подальшого вирішення їх долі вистачає кілька днів, іншим буває мало одного року. Однак навіть після виходу вихованців за поріг притулку соціальний педагог не перериває спостережень за тими з них, які повернулися в сім'ю або потрапили під нову опіку.

15___

 

 

16___ Соціально-педагогічна робота з прийомною сім'єю проводиться за трьома основними напрямами: освітнім, психологічним, посередницьким.

Освітній напрям соціальної роботи передбачає соціальну допомогу в навчанні та вихованні. Допомога в навчанні спрямована на запобігання появі сімейних проблем і формування педагогічної культури прийомних батьків. В основі соціальної роботи — соціально-педагогічні методи, які враховують найбільш типові помилки у вихованні дітей в сім'ї: недостатнє уявлення про цілі, методи, завдання виховання; відсутність вимог у вихованні з боку всіх членів сім'ї; сліпа любов до дитини; надмірна суворість; перекладання виховання на освітні заклади; сварки батьків; брак педагогічного такту у взаєминах з дітьми; застосування фізичних покарань тощо. Тому діяльність соціального працівника передбачає проведення широкої освітньої роботи серед прийомних батьків з таких питань: педагогічна, соціально-педагогічна і правова підготовка прийомних батьків до виховання дітей; допомога батькам у формуванні адекватної поведінки у дітей стосовно однолітків; значення особистого прикладу і авторитету батьків у вихованні дітей, ролі батька і матері, взаємини між батьками, налагодження взаємостосунків різних поколінь у сім'ї, методи педагогічного впливу на дітей, формування позитивних взаємин між дорослими і дітьми; виховання дітей у сім'ї з урахуванням статі й віку; соціально-психологічні проблеми "важких підлітків", проблеми негативного впливу бездоглядності й безпритульності на психіку дитини; самовиховання і його організація, роль сім'ї у керуванні процесом самовиховання дітей і підлітків; заохочення та покарання у процесі виховання дітей у сім'ї; особливості виховання дітей з відхиленнями у фізичному і психічному розвитку; трудове виховання у сім'ї, допомога дитині у виборі професії, проблеми виявлення і розвитку професійних нахилів і здібностей дітей; організація режиму праці, навчання, відпочинку і дозвілля дітей у сім'ї; підготовка дітей до шкільного віку до занять у школі; моральне, фізичне, естетичне, статеве виховання дітей; розвиток досвіду спілкування у дитячому віці; причини та наслідки дитячого алкоголізму, токсикоманії, дитяча патологія та роль батьків у цьому, зв'язок здоров'я дітей з асоціальною поведінкою їхніх батьків.

Крім цього, соціальні працівники можуть організовувати для прийомних батьків практичні заняття, які допомагають значною мірою впорядкувати побут сім'ї та підвищити її соціальний статус. Соціальні навички, набуті під час практичних занять, можуть бути такими: вміння розпоряджатися домашнім бюджетом, раціональне ведення домашнього господарства, правильне харчування дітей різного віку, навички санітарії та гігієни, етика сімейного життя, культура взаємин між членами родини, адекватне соціальне реагування на проблемні ситуації тощо.

Допомога в реалізації виховної функції сім'ї надається шляхом проведення психологічного консультування чи соціально-педагогічного консультування, створення спеціальних виховних ситуацій для вирішення проблем, надання вчасної соціальної допомоги сім'ї з метою її зміцнення і як найповнішого використання виховного потенціалу для блага дитини.

 

 

18___ Одним із шляхів вирішення цих проблем є включення в систему соціально-педагогічної робо- ти з неповнолітніми у притулку занять з профілактики ВІЛ/СНІДу.

Їхня мета полягає у формуванні знання, вміння та мотиваційного компонентів готовності неповнолітніх до збереження власного здоров’я. Основними завданнями профілактичних занять є: -формування у вихованців притулків для неповнолітніх особистого ставлення до власного здоров’я як базової цінності; - обґрунтування важливості дотримання правил гігієни та формування навичок виконання гігієнічних процедур; - інформування неповнолітніх про шкідливість для їхнього здоров’я вживання наркогенних речовин; - ознайомлення вихованців з особливостями статі, основами статевого і репродуктивного здоров’я, ризиками раннього статевого життя; - формування у вихованців притулку для неповнолітніх навичок відповідальної поведінки. У результаті профілактичних занять вихованці притулку для неповнолітніх оволодіють уміннями: - доглядати за своїм тілом та використовувати навички виконання гігієнічних процедур; - аналізувати власну поведінку та поведінку оточуючих, прогнозувати наслідки такої поведінки для власної безпеки та збереження здоров’я; - уникати небезпечних ситуацій, пов’язаних із ризиком для здоров’я; - брати на себе відповідальність за збереження власного здоров’я та здоров’я оточуючих.

Програма складається з п’яти модулів і розрахована на 27 занять тривалістю одна година. Профілактичні заняття за програмою проводяться протягом двох місяців по три заняття на тиждень. Заняття організовують в малій групі, до складу якої входить 3–6 осіб. При формуванні груп варто враховувати вік дітей, різницю в ступені тяжкості соціальної дезадаптації, різний рівень їхнього інтелектуального та особистісного розвитку, стан соматичного здоров’я, термін перебування дитини в притулку. Основними формами роботи на заняттях з дітьми 6–9 років має бути тематичне малювання, рольові та імітаційні ігри, обговорення казок, оповідань, фільмів, вправи на розвиток. На заняттях з підлітками 12–16 років поширеними формами роботи можуть бути «мозкові штурми», дискусії, виконання групових та індивідуальних завдань творчого характеру, рольові ігри, розв’язування різноманітних ситуацій морального вибору.

22___ На формування характеру впливає, однак, не лише позиція щодо оточуючих людей, але й щодо себе. Поєднання двох виявів соціальної позиції дає можливість контролювати власну поведінку. У процесі такого контролю беруть участь наступні особистісні механізми:

· механізм передбачення зовнішніх наслідків власного вчинку (відмова від злочину з причини невідворотності покарання);

· механізм передбачення внутрішніх наслідків вчинку (небажання засмутити батьків, певні релігійні переконання тощо).

У соціально дезадаптованих дітей і перший, і другий механізми є ущербними, що означає, в свою чергу, наступне: власне сумління не сформоване у таких підлітків таким чином, щоб впливати на поведінку, спричинену інстинктами і емоціями. Такі діти слабко передбачають навіть зовнішні наслідки соціально відхиленої поведінки. Девіантних дітей, які мають серйозні відхилення в узгодженні власного “Я” та образу соціальної реальності навколо себе можна класифікувати на кілька типів і підтипів.

 

19___ Соціалізація у контексті поняття “норма” та “відхилення”

Складність визначення поняття “норма” є не тільки термінологічним, а й змістовим. Наприклад, моральна норма не може бути раз і назавжди зафіксована в усіх без винятку співтовариствах, тому що вони, по-перше, мають національну специфіку, а крім того, по-друге, з часом змінюються, перетворюються. Тому варто пам’ятати, що норма є певним ідеальним утворенням, умовним позначенням об’єктивної реальності, середньостатистичним показником, що характеризує реальну дійсність, але не існує у ній. У соціальній педагогіці поняття “норми” і “відхилення від норми” використовуються для характеристики процесу розвитку і соціальної поведінки дитини. Відхилення можуть мати як негативний, так і позитивний характер.

Відхилення від норми умовно можна поділити на чотири групи: фізичні (пов’язані зі здоров’ям дитини, що виявляються медичними показниками); психічні (пов’язані із розумовим розвитком дитини, її психічними недоліками – затримкою психічного розвитку, розумовою відсталістю, олігофренією тощо); педагогічні (характеризуються відставанням від навчально-виховних стандартів – наприклад, діти, що не отримали загальної середньої освіти); соціальні (пов’язані з поняттям соціальної норми – універсальної чи часткової; наприклад, діти-сироти, важковиховувані, діти з девіантними нахилами).

Соціалізація часто тлумачиться соціальними педагогами та психологами як процес засвоєння індивідом певних соціальних ролей.

20___ 1. Прояви соціальних відхилень. Антагоністично-деструктивна поведінка особистості полягає у запереченні та нехтуванні нею певних норм.

· якщо йдеться про норми права, то є сенс говорити про злочинні відхилення; - за умови порушення чи нехтування нормами моралі або звичаями можна кваліфікувати їх як морально-звичаєві відхилення;

· поєднання першого та другого типу соціальних відхилень дає можливість окреслювати їх як морально-злочинні.

2. Стани соціально відхиленої особистості. Поведінкові реакції (стани) під час таких соціально відхилених актів визначаються, як правило, як поведінка опору (не-дія, невиконання соціальної, моральної чи звичаєвої вимоги) і захисту (від очікуваної дії ззовні).

Типологія поведінкових реакцій дитини у соціально адекватному та відхиленому контексті може бути різною, як, наприклад:

1) конформістська – прийняття соціальних норм і цінностей суспільства та соціального оточення;

2) реформістська – прийняття головних цінностей і норм соціального оточення, з одночасним несприйняттям деяких цілей і засобів їх досягання;

3) асоціальна – дитина не схвалює цінностей і норм суспільства; при цьому вона є достатньо ізольованою від суспільного життя, ігнорує суспільні вимоги, але не заважає їм здійснюватися стосовно когось іншого;

4) дисоціальна – особа внутрішньо не приймає моральних засад суспільства; водночас вона шукає підтримки у схожих за стилем поведінки осіб; у зв`язку з цим дитина (підліток) може пов`язувати себе з людьми, а не з ідеями, які представляють ці люди (молодіжні бандитські угрупування, релігійно-сектантські групи тощо);

5) антисоціальна – особа протиставляє себе всім і всьому – моралі, закону, людям; такому підліткові вистачає власної концепції буття; для заспокоєння своїх потреб і інтересів він може не зупинитися ні перед чим; така особистість не є вразливою до ситуацій та долі інших людей.

У процесі дорослішання дитини її вчинки і дії втрачають свою неконтрольовану автономність і дедалі більше підлягають системі. Регулювання поведінки дитини через її особистість (джерело стану) полягає в тому, що дитина має стати здатною до інтегрування:

· інформації, завдяки якій кожен з нас має поняття про світ і своє місце у ньому (створює начебто “карту” світу для себе);

· багатовимірної системи власних дій, які б забезпечували головні потреби і життєві завдання людини; - різних способів поведінки щодо інших осіб, предметів, ситуацій тощо.

3. Чинники соціально відхиленої поведінки. Підставою для стабільного і адекватного процесу соціалізації дітей та підлітків є реалізація цілого комплексу потреб, які створюють власну ієрархію. Якщо організм, а разом з ним і особистість не отримують необхідного задоволення своїх потреб, особистість як фізіологічний та соціальний феномен починає руйнуватися. З цього можна зробити висновок, що особистість дитини є, з одного боку, умовою соціальної адаптації, з іншого – результатом такої адаптації.

23___ Можна виділити такі групи чинників соціально відхиленої поведінки дітей та підлітків:

1. Мотиваційна група чинників – система чинників, що схиляють, спонукають дитину до девіантних дій.

2. Предиспозиційні чинники – чинники, що визначають вибір негативної поведінки серед усього її репертуару.

Існує ще й інша типологія чинників соціально відхиленої поведінки, а саме:

1. Природні (біологічні) чинники. Вони спонукають до формування девіантних виявів у поведінці дитини за умови існування неадекватних фізіологічних чи анатомічних особливостей росту і розвитку дитячого організму, які сповільнюють чи змінюють хід соціальної адаптації та соціальної мобільності особистості.

2. Психологічні чинники, які найперше спонукають до формування різних типів соціально відхиленої поведінки за умови існування психічних чи психологічних патологій або ж різного типу акцентуацій.

3. Соціально-педагогічні чинники можуть виступати як наслідок негативно трансформованого шкільного чи сімейного виховання, при чому найбільш небезпечними групами ризику

4. Соціально-економічні чинники – це чинники, що спонукають до формування асоціальних поведінкових стереотипів з причини усвідомлення дитиною дедалі більшого розшарування суспільства на заможних та незаможних; збідніння значної частини населення; обмеження легальних можливостей матеріального забезпечення; безробіття; соціальна напруженість у суспільстві та соціально-правова не- обізнаність дітей та підлітків.

5. Морально-етичні чинники можна представити у вигляді переліку головних проблем у соціально-ціннісній сфері розвитку особистості.

 

21___ Потреби можна розділити на:

1) біологічні (їжа, вода, повітря, виділення, статеве життя, уникнення ушкоджень та високих температур тощо); відсутність реалізації цього виду по- треб призводить до фізіологічних змін у організмі;

2) психологічні, що мають численні підвиди, а саме:

· отримання нового досвіду – шукання пригод, забав і приємностей; - потяг до пізнавальних і естетичних переживань; - потреба забезпечення безпеки як протиставлення потребі нового досвіду; - потреба знання; - потреба взаємності, як-от: материнської любові, бажання поєднатися з кимсь чи чимось проти нудьги, ностальгії, самотності; - потреба відкриття сенсу власного життя, що виявляється у бажанні бути самим собою і не діяти всупереч власній системі норм та цінностей; Ø потреба творчості – створення нового, цінного, в чому реалізується особистість.

Головними чинниками, що спричинюють формування соціально відхиленої поведінки з огляду на реалізацію чи нереалізацію потреб, можна вважати наступні:

1. Необхідність реалізувати психічне напруження, яке виникає внаслідок не заспокоєння певних потреб. Деструктивний антагонізм дитини, про який говорилося вище, носить вирішально егоїстичний характер, часто служить реалізатором такого психічного напруження. У зв`язку з цим виникають конфлікти – як внутрішні, так і зовнішні – і соціально відхилена поведінка стає одним із засобів зняття прикрої напруженості.

2. Бажання притуплення страхів, спричинених незаспокоєними потребами. Цей чинник виступає в образі своєрідної психічної оборони, створення для себе ситуації психічного піднесення, яке дає можливість забути про неспокій і відчуття страху. Притуплення страхів часто відбувається за допомогою алкоголю чи наркотиків. До їх вживання залучаються, передусім, підлітки, які мають серйозні внутрішні конфлікти, загрозу для відчуття психологічної безпеки, або ж незадоволення собою і своєю життєвою ситуацією. Виконання такими дітьми своїх соціальних ролей пов`язане для них із серйозними труднощами, а соціальне співжиття є джерелом дискомфорту. Особливо це стосується дітей, які з дитинства мали слабкий соціально- психологічний контакт з власною сім`єю. У боротьбі з власними страхами діти часто створюють поведінкову ситуацію зовнішнього псевдо спокою, відсутності будь-яких переживань і загалом проблем. Тому вони перебувають у стані само- вмовляння або ж прагнуть не думати про свої страхи. Такі діти люблять брати участь у галасливих розвагах (наприклад, дискотеки), шукають сильних вражень, пов`язаних з агресією і вандалізмом і компенсують тим внутрішній страх. Окрім заглушення страхів, соціально відхиленою поведінкою ді- ти можуть повідомляти про бажання зруйнувати глибокі внутрішні комплекси – комплекс нижчості, відчуття меншовартості, почуття непевності тощо.

3.Відсутність ідентифікації своєї особистості з оточуючими людьми. Реалізація цього чинника соціально відхиленої поведінки пов`язана з постійним відчуттям загрози з боку оточуючих дітей (людей) без жодних на те причин. Така поведінка межує з психопатичними станами.

 

 

24___ Агресивні тенденції дитини можуть бути виявлені у двох напрямках:

· само агресія стосовно своєї особистості;

· агресія стосовно соціального оточення чи його окремих структурних елементів та явищ.

існують різні ступені агресивності як характеристики поведінки особистості у оточуючому соціумі; при цьому вони характеризуються наявністю чи відсутністю певних ознак, а саме:

1. Частотою та швидкістю виникнення агресії. Чим більш вираженою є патологія афекту у поведінці дитини, тим більш можливим є виникнення фрустрації. Серед фрустраційних виявів найбільш поширеними є обмеженість можливості самостійного контакту дитини з оточуючими; постійний стан тривожності; наявність системи локальних страхів; неадекватність самооцінки тощо.

2. Ступінь неадекватності агресії щодо тої ситуації, у якій вона виявилася. У найбільш складних випадках важко виявити причину виникнення агресії, яка зовні виявляється як абсолютно неадекватна форма реагування на дратівливу ситуацію.

3. Фіксованість (зацикленість) на агресії. Почасти агресивна поведінка може закріплюватися як стійка установка реагування на певну ситуацію.

4. Ступінь напруженості в агресивності. Подеколи дитину можна відволікти від агресії шляхом переключення уваги та поведінки на конструктивний вид діяльності або ж підкорити агресивну поведінку конструктивному контролю. У більш складних випадках дитина насичується переживанням агресії і будь-яке втручання з боку сторонніх осіб призводить лише до посилення агресивності.

5. Форма агресивної дії. Найпростішою формою агресії є її вербальна форма, складнішими - фізична ауто- чи гетеро агресія (для сприйняття і для соціально-педагогічної корекції).

6. Ступінь усвідомленості агресії. Агресія, як уже говорилося, переважно виконує захисну функцію і більшою мірою чуттєва до психотерапевтичних впливів. Більш складні випадки, як правило, не піддаються звичайній психологічній корекції.

Слід зауважити, що у науковій літературі виділяються чотири категорії агресивних дітей:

1. Діти, схильні до виявлення фізичної агресії. Вважається, що фізична агресія переважає у активних, діяльних, цілеспрямованих дітей, які наділені рішучістю, схильністю до ризику, авантюризмом. Їх відверта екстравертованість підкріплюється лідерськими якостями, але подеколи з садистськими нахилами, поганим самоконтролем, відсутністю соціалізації потягів, потребою в гострих переживаннях, імпульсивністю поведінки.

2. Діти, схильні до вияву вербальної агресії. Вони вирізняються неврівноваженістю, депресивними станами, фрустраційною толерантністю, підвищеною чутливістю до оцінок і дій щодо їх особистості, невмінням і небажанням приховувати свої почуття і думки, постій- ним внутрішнім конфліктом, напруженістю та імпульсивністю.

3. Діти, що виявляють опосередковану агресію. Такі діти характеризуються надмірною імпульсивністю, слабким самоконтролем, недостатньою соціалізованістю потягів і низькою усвідомлюваністю власних дій, негативізмом характеру.

4. Діти, схильні до вияву негативізму. Вони виявляють мнимість, вразливість. Головні риси особистості таких дітей: егоїзм, самовдоволеність, завищена самооцінка, консерватизм.

25___ Життєва криза – психо-фізіологічний стан особистості, який полягає у неможливості задоволення значущих життєвих потреб в даний момент життя; усвідомлення глибокого внутрішньої суперечності.

Умовно життєві кризи можна поділити на кілька типів:
1. Вікові кризи (нормативні). Вони виникають більшою чи меншою мірою у кожної людини при переході через певну вікову межу і хронологічно можуть бути представлені так: - підліткова криза; - криза 30 років; - криза “середини життя” тощо.

2. Дитячі та підліткові кризи, що класифікуються за критерієм тривалості. Вони свідчать, окрім іншого, про рівень соціалізованості особистості та адекватність її соціальних домагань реальному станові, у якому вона знаходиться у вказаний момент часу.

3. Дитячі та підліткові кризи за критерієм результативності. У зв‘язку з пережитим стресом та викликаною ним кризою остання може спонукати особистість як до асоціальних, так і до про соціальних вчинків.

4. Діяльнісні кризи. Цей тип життєвих криз, характерний як для дітей та підлітків, так і для дорослих людей, відрізняється від інших своєю процесуальною характеристикою, оскільки стосується певних діяльнісних установок особистості.

5. Різновимірні життєві кризи. Вони поділяються на одновимірні (викликані однією подією) та багатовимірні (які виникають під дією кількох чинників чи торкаються кількох аспектів соціалізації особистості дитини).

6. Детерміновані життєві кризи (інтрапсихічні чи ситуаційні).

26___ Соціально-педагогічна корекція - корекція, спрямована на усунення прогалин у соціальних знаннях, уміннях і навичках дитини, виявів девіантної поведінки та акцентуацій характеру, на підвищення мотивації навчання та особистісного вдосконалення, а також на вирішення проблем житла, сім‘ї, оточення та підвищення соціальної адаптивності та соціальної продуктивності особистості.

Окрім звичайних методик соціально-педагогічної корекції, які можуть застосовуватися головним чином до таких її видів, як діяльнісні, результативні, різнотривалі (методики корекції агресивності, тривожності, суїцидних нахилів, гармонізації життя у мікросередовищі сім‘ї, міжособистісних стосунків тощо), до найбільш складних видів життєвих криз застосовується спеціальна корекційна методична система, яка може бути визначена як аутокорекційна, а саме:

1. Складіть список людей, до яких ви можете звернутися по допомогу: члени родини; друзі, з якими ви часто бачитеся; близькі сусіди; колеги, з якими у вас досить близькі стосунки; емоційно важливі для вас люди, з якими ви тимчасово розлучені тощо. Виключіть при цьому випадкових знайомих чи людей, з якими у вас склалися суто професійні контакти.

2. З‘ясуйте, чи існують якісь зв‘язки між людьми, включеними вами до цього списку. Складіть таблицю чи схему таких зав’язків.

3. Позначте, яку допомогу можуть надати вам люди, внесені ва- ми до цього списку чи таблиці:

Е – емоційну; П – практичну; Т – товариську; І – інформаційну.

4. Візьміть аркуш паперу і складіть діаграму “мережі”, позначаючи: t - члени сім‘ї; n - друзі; g - колеги, знайомі.

5. Поєднайте людей, що мають зв‘язки, між собою та за вами. Ви опинитеся у системі дружніх зав’язків, які допоможуть вам у вирішенні вашої життєвої кризи. Використайте ці зв‘язки та можливості міжособистісного спілкування.

27___ Соціальний педагог в школі - це фахівець-професіонал, який покликаний забезпечувати взаємодію сім'ї, освітнього закладу, різних соціальних інститутів у вихованні дитини, допомагати йому адаптуватися в складних сучасних умовах. Шкільний соціальний педагог: - вивчає психологічні і вікові особливості дитини, світ його інтересів, коло спілкування, умови життя, позитивні і негативні впливи мікросоціуму; виявляє причини і характер соціально-педагогічних проблем, тобто ставить своєрідний «соціально-педагогічний діагноз»; - Організовує різні види соціально значимої діяльності, впливає на зміст дозвілля, допомагає у працевлаштуванні, професійної орієнтації і адаптації, організовує діяльність підліткових та молодіжних об'єднань в соціумі, організовує професійне взаємодія медичних, освітніх, культурних, спортивних, правових установ, що беруть участь в соціально-педагогічної роботі; - Враховує і пускає в хід соціально-правові, юридичні, психологічні, економічні механізми попередження і подолання негативних впливів на розвиток особистості; - Забезпечує реалізацію системи правового захисту, соціально-педагогічної підтримки дитини і сім'ї;

Напрямки і форми роботи шкільного соціального педагога розкривають змістовну сторону методів його роботи. Можна виділити наступні основні методи і напрямки роботи:

- Вивчення медико-психологічних і соціально-педагогічних особливостей особистості учнів, умов їх життя, специфіки мікросередовища;

- Виявлення дітей групи ризику;

- Здійснення профілактичної роботи щодо попередження шкільної і соціальної дезадаптації, девіантної і делінквентної поведінки;

- Здійснення правової просвіти учнів;

- Розробка і реалізація програм корекції та реабілітації відхиляється учнів;

- Взаємодія з сім'ями учнів з метою спільного вирішення проблем виховання і розвитку особистості дитини;

- Взаємодія з психологами, вчителями, класними керівниками з метою створення умов для реалізації прав і свобод учнів

- Профілактика і вирішення конфліктних ситуацій за участю неповнолітніх;

- Взаємодія з правоохоронними органами, службами соціального захисту та зайнятості населення, медичними установами, громадськими, благодійними організаціями;

- Участь в роботі педагогічних рад і методичних об'єднань.

28___ Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю обмежених функціональних можливостей є реалізацією різних видів соціальної реабілітації. У кожному конкретному випадку вона обумовлюється особливостями фізичного та психічного стану клієнтів, кваліфікацією суб'єктів соціально-педагогічної діяльності, а також тими різновидами соціального обслуговування, яке здійснює конкретна державна чи громадська організація.Можна виокремити такі загальні напрями соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю обмежених функціональних можливостей:-вивчення соціально-психологічного стану осіб з обмеженою дієздатністю;-проведення соціально-педагогічних досліджень особливостей соціалізації дітей-інвалідів з різними типами захворювань;-побутова реабілітація дітей-інвалідів (навчання елементам само­обслуговування та норм елементарної поведінки в різних мікро-соціумах);-проведення психологічного консультування дітей-інвалідів з особистісних проблем;-здійснення психолого-педагогічної корекційної роботи;-організація консультпунктів для родичів молодих інвалідів з юридичних, правових, психолого-педагогічних питань;-розвиток потенційних творчих можливостей дітей-інвалідів;-формування якостей особистісної самодіяльності засобами спеціально розроблених психотренінгів та психотренуючих ігор;-організація культурно-дозвіллєвої діяльності дітей-інвалідів через проектування та впровадження різноманітних програм і форм роботи соціальних служб;-здійснення профорієнтаційної роботи серед молодих інвалідів;-вихід з конкретними пропозиціями щодо поліпшення життя молодих інвалідів у суспільстві;-координація роботи з різними соціальними інститутами, що опіку­ються проблемами дітей-інвалідів у суспільстві. 29___ У розробці методик соціально-педагогічної роботи з дітьми «групи ризику» та їхніми батьками необхідно спиратися на психологічні особливості дітей різного віку й різного особистого досвіду, на взаємодію та узгодження загальних зусиль фахівців різних галузей соціальної роботи. Методика роботи соціально педагога з дітьми – жертвами насильства Діти, які опинилися в ситуації соціального ризику, як правило, стають жертвами тих або інших форм насильства як у власній родині, так і поза нею. Довірливі стосунки соціального педагога з дитиною сприяють виявленню ситуацій жорстокого поводження та припинення насильства на початковому етапі. Певні методичні прийоми подолання різних форм жорстокого поводження можуть бути використані соціальним педагогом у профілактичній роботі з дітьми в шкільному колективі. Прояви насильства в дитячому середовищі не завжди стають вчасно відомі вчителям школи, оскільки носять прихований характер. Робота соціального педагога в такій ситуації є превентивн