Відродження – культурна епоха кардинальної зміни світогляду і форм життя людини. Це перехідна епоха від Середньовіччя до Нового часу.
Термін “Ренесанс” (від фр. Renaissance – Відродження) запропонували італійські гуманісти ХVІ ст., а саме художник та архітектор Джорджо Вазарі, маючи на увазі повернення до естетичних ідеалів античності, їх відродження в італійському живописі Нового часу. Але значення терміна потім розширюється: ренесанс – це не тільки відродження греко-римської культури (хоча це дуже важливо), а й емансипація науки та мистецтва від богослов’я, від суворих канонів християнської етики, народження гуманістичного погляду на світ.
Культура Ренесансу – це культура вільних міст, де концентруються найбільш підприємницькі елементи суспільства періоду переходу від Середньовіччя до Нового часу.
Ця культура дала нових людей і нове ставлення до життя. В основі нового погляду на життя була людина як міра всіх речей (це теж антична думка грека Протагора). У центрі уваги опинилися “humana studia” (вивчення того, що створює людина), а не “divina studia” (вивчення божественного), як було в епоху Середньовіччя.
Гуманізм стає нервом і домінантою цієї епохи. Діячів цієї епохи називають гуманістами. Але крім цього, нова людина Ренесансу була ще й людиною універсальною, мала енциклопедичні знання в різних галузях. Енгельс назвав гуманістів “титанами за силою мислення… за різноманітністю їх знань”: Леонардо да Вінчі, який був і художником, і скульптором, і інженером, і астрономом, і медиком; Лоренцо Валла, який дав філософське обґрунтування ренесансному гедонізму, філософії насолоди, що проголошується найвищим благом, і Макіавеллі – державний діяч, філософ, письменник – були такими “титанами”.
Хронологічні рамки Ренесансу: ІІ половина ХІІІ ст. – ХVІ ст., а в ХVІ ст. Ренесанс стає загальноєвропейським і отримує назву Високого Відродження.
В епоху Ренесансу стверджується нова шкала цінностей, нові етичні й естетичні ідеали, середньовічні лицарські доброчесності: вірність, честь, служіння Прекрасній Дамі, доброчесності християнські і, по-перше, пріоритет духу над тілом (гріховним і брудним), ідея служіння Богові і т. ін., система постійних заборон дають місце індивідуалістичному ідеалові, активному ставленню до життя, виправданню бажань тіла і земних радощів життя.
Головні риси культури Ренесансу
Головні риси цієї культури суттєво відрізняють Ренесанс від Середньовіччя, це:
- гуманізм: людина визнається мірою всіх речей;
- антропоцентризм як повернення до ідеалів античності, що поставила людину у центр Всесвіту. Саме тому всі складові природи людини (і духовної, і тілесної) визнаються прекрасними і моральними;
- новий погляд на людину: позастанова оцінка людини (незалежно від її відношення до тієї чи іншої верстви населення, прошарку суспільства);
- нова антифеодальна етика, основана на індивідуалізмі;
- особливе ставлення до античності як епохи гармонії, світу розуму і тілесної природи людини: розпочато переклади античних творів, їх розшуки, якими займаються не тільки вчені, а й звичайні люди (відома історія заможного комерсанта – Нікколо Нікколі (1364 – 1437 рр.), який все своє багатство віддав на першу в Європі публічну бібліотеку з 800 тис. рукописів античних авторів);
- новий погляд на релігію – антропоцентричний, коли стверджується думка, що Бог – творець світу, але людина свої добрі справи робить не з волі Бога, а самостійно, при цьому розум стоїть вище за віру;
- модифікація християнської традиції, її співвіднесеність з традиціями античного (а це означає – язичницького) світогляду.
У роботі І.Х. Черняка показано, як активно вивчали вчені-гуманісти Старий і Новий Завіти. З’являються нові переклади, але ставлення до тексту Біблії було позбавлене святості. Так, Макеті з нерозумінням і ваганням сприймає роздуми про життя і смерть в “Єкклезіасті”, а Лоренцо Валла критикує Біблію як філолог, роблячи спробу навіть досліджувати походження символу віри, Веджо протиставляє тексти Нового Завіту про тілесні покарання (послання св. Павла) судженням Старого Завіту і т. ін.;
- критичне ставлення до церкви, яке виявилося в антипапських сатирах Ф. Рабле, “Божественній комедії” Данте, “Похвалі Глупості” Еразма Роттердамського.
В епоху Ренесансу створені важливі соціальні вчення. Ніколло Макіавеллі в трактаті “Монарх” розробляє теорію розбіжностей між політикою та моральністю, стверджуючи ідею несумісності моралі із політикою і владою. Його афоризм “Ціль виправдовує засоби” не є декларацією позитивного ідеалу, а тільки фіксує об’єктивний трагізм цієї розбіжності.
Лоренцо Валла, філософ-гуманіст, дає філософське обґрунтування гедоністичної моралі, вважаючи насолоду (не тільки духовну, а й тілесну) смислом життя людини (трактати “Про насолоду”, “Про істинне та удаване благо”).
Ця епоха дає світові утопію як форму вчення про життєустрій: італієць Томмазо Кампанелла (“Місто Сонця” 1602 – 1623 рр.), англієць, письменник і державний діяч ТомасМор (1516 р.) дали світові не тільки утопічні ідеї, а й саму назву – “Утопія” (у-топос: місце, якого немає).
Ренесанс – епоха величезних наукових відкриттів: Христофор Колумб, Васко да Гама, Ф. Магеллан, М. Коперник, Й. Кеплер, Й. Гутенберг – це перелік імен, за кожним з яких стоять великі відкриття.
