Загальні Основи економічного розвитку

1. Предмет та функції економічної теорії.

Предмет економічної теорії надзвичайно складний і багатогранний, як і економічна діяльність людини. Тому уявлення про нього змінювалися і уточнювалися залежно від розвитку людського суспільства. Так, давньогрецькі та давньоримські мислителі визначали предмет економічної теорії як вчення про закони домашнього господарства, домоводства. А представники традиційних шкіл (меркантилісти, фізіократи, класична політекономія, марксисти) пов’язували його з примноженням багатства, економічними законами, виробничими відносинами між людьми. Сучасні західні економісти називають предметом економічної теорії:

1) сферу індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим чином пов’язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту (А. Маршалл);

2) дії людей у процесі вибору обмежених ресурсів для виробництва різних товарів (П. Самуельсон);

3) діяльність людей за умов рідкісності ресурсів (Е. Долан);

4) вивчення поведінки людей як зв’язку між метою та обмеженістю засобів, що можуть мати альтернативні шляхи застосування (Дж. Робінзон);

5) ефективне використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення потреб людини (К.Р. Макконнелл, С.Л. Брю).

Таке розмаїття визначень предмета економічної теорії є цілком природним явищем, оскільки відображає еволюцію вивчення економічної системи. При цьому жодне з наведених визначень не може претендувати на повне і вичерпне розкриття її сутності. Розвиток економічної теорії відбувається на основі наукового поєднання підходів та здобутків різноманітних напрямів і шкіл.

Узагальнюючи сказане, можна так визначити предмет економічної теорії.

Економічна теорія – це суспільна наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем, діяльність економічних суб’єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмеженості ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб.

Загальне визначення предмета економічної теорії конкретизується у поняттях „виробництво”, „обмін”, „розподіл”, „споживання”.

Виробництво – це спосіб поєднання виробничих ресурсів (землі, праці, капіталу) та їх узгодженого, цілеспрямованого використання. Крім того, це спосіб поєднання різних сфер і галузей, видів виробництва, що ґрунтується на суспільному поділі праці.

Обмін – відносини, завдяки яким речі та послуги рухаються від виробників до споживачів. Цей рух здійснюється за допомогою грошей, його обслуговують різноманітні установи торгівлі, банки тощо.

Розподіл – це формування доходів: підприємця чи робітника, службовця чи власника земельної ділянки, банкіра чи держави.

Споживання – використання доходів і реалізація тих корисностей, що їх мають речі та послуги.

Разом з еволюцією визначення предмета еволюціонувала і назва економічної науки:

В сучасних умовах у більшості країн світу (особливо англо-американських) політична економія функціонує під назвою „економікс”, в ряду інших – як „економічна теорія” або як „політична економія”.

Загальна економічна теорія має такі розділи:

o Основи економічної теорії (вивчає сутність економічних категорій, законів та закономірностей функціонування економічних систем)

o Мікроекономіка (вивчає економічні процеси і поведінку домогосподарств, підприємств, фірм)

o Мезоекономіка (вивчає окремі галузі й підсистеми національної економіки, наприклад, агропромисловий комплекс, вільні економічні зони)

o Макроекономіка (вивчає закономірності функціонування господарства в цілому, економіки країни)

o Мегаекономіка (вивчає закономірності функціонування і розвитку світової економіки)

Усі ці частини перебувають у нерозривній єдності та органічному взаємозв’язку, що забезпечує цілісне сприйняття економіки як системи.

У процесі становлення і розвитку економічної теорії як науки сформувалися її основні функції.

1. Пізнавальна функція реалізується через дослідження сутності економічних процесів і явищ. Розкриваючи і формулюючи економічні категорії і закони, економічна теорія збагачує знання людей, розширює їх науковий світогляд.

2. Методологічна функція полягає в тому, що економічна теорія виступає теоретико-методологічною базою для цілої системи економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, категорії, принципи господарювання, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності.

3. Практична функція зводиться до наукового обґрунтування економічної політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання.

4. Прогностична функція виявляється у розробці наукових основ передбачення перспектив соціально-економічного розвитку в майбутньому, зокрема до розробки прогнозів довгострокових програм розвитку суспільного виробництва.

5. Виховна функція полягає у формуванні в громадян економічної культури, логіки сучасного ринкового економічного мислення, що сприяє виробленню грамотної господарської поведінки в умовах ринкової економічної системи.

1. Економічні потреби та їх класифікація. Закон зростання потреб.

Потреби як визначальний чинник доцільної поведінки економічних суб’єктів є однією з фундаментальних економічних категорій економічної науки.

Потреба – це нужда в чому-небудь, об’єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності.

Потреби породжуються двома визначальними причинами: перша має фізіологічний характер, тому що людина як жива істота потребує певних умов і засобів існування; друга є результатом суспільних умов, в яких люди перебувають і виховуються.

Потреби характеризують лише можливість споживання. Однак для того, щоб ця можливість перетворилася на дійсність, потрібно мати певні життєві засоби. Величезна роль потреб полягає в тому, що вони спонукають людину до дії. Отже, виробництво продукує різнобічні блага, які є необхідною умовою існування і розвитку людського суспільства. У свою чергу, блага, створені у сфері матеріальної життєдіяльності, формують різноманітні потреби, які становлять предмет інтересу і стають стимулами до праці.

Економічні потреби – це потреби в економічних благах.

Отже, економічні потреби народжуються насамперед у виробництві, в процесі праці та пов’язані з ним. Задоволення економічних потреб відбувається у споживанні, яке відтворює і створює потребу.

Потреби надзвичайно різноманітні, тому існують різноманітні підходи (критерії) щодо їх класифікації.

За характером виникнення: базові (у повітрі, воді, їжі) та породжені розвитком цивілізації (комфортабельне житло, модний одяг).

За нагальністю задоволення: першочергові (їжа, одяг, житло) та такі, що задовольняються предметами розкоші (коштовні прикраси, хутро, екзотичні розваги).

За критерієм нагальності потреб та ієрархічності взаємозв’язків між ними розрізняють:

· Модель ієрархії потреб Ф. Герцберга: оплата праці,умови роботи, надійна робота, стосунки з підлеглими, стосунки з колегами, стосунки з керівництвом, статус, визнання, кар’єра/ відповідальність, можливості зростання, досягнення.

· Модель ієрархії потреб А. Маслоу: фізіологічні потреби/ безпека, захищеність/ соціальні потреби/ повага, визнання/ саморозвиток, самореалізація.

· Модель ієрархії потреб К. Алдерфера: потреби існування/ потреби взаємозв’язків/ потреби зростання.

За засобами задоволення: матеріальні (їжа. одяг, житло) і нематеріальні (освіта, культура).

За способом задоволення: індивідуальні (одяг, житло) та колективні (громадський порядок).

За суб’єктом споживання: виробничі (метал, обладнання) і невиробничі (цукор, одяг).

За масштабом і структурою виробництва: абсолютні (визначаються максимальним обсягом створюваних у суспільстві матеріальних благ і послуг за найсприятливіших умов, які могли б бути спожиті суспільством), дійсні (такі, що задовольняються при оптимальних розмірах виробництва), фактичні (це ті, що виступають у формах задоволеного попиту).

За значущістю: “піраміда потреб за Маслоу” – в основі лежать фізіологічні потреби та потреби у гарантіях, потім – потреби у спілкуванні, потреби у визнанні, потреби у самореалізації.

Що дають для розуміння поведінки споживача на ринку наведені класифікації потреб? Кожна з них може слугувати підставою для певних передбачень.

Закон зростання потреб. Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають грунтом для виникнення нових потреб. Цей процес розвитку суспільного виробництва свідчить про те, що в ньому діє об’єктивний закон зростання потреб.

Об’єктивний закон зростання потреб відображує безперервне зростання маси і різноманітності споживних вартостей в результаті зростання в продуктивних силах. Це призводить до зміни структури виробництва і витіснення існуючих потреб новими. Розвиток продуктивних сил, міжнародний поділ праці, спеціалізація сприяють економічному зближенню народів різних країн що веде до збільшення продуктів праці, а отже, до появи нових потреб.

Поява нових споживних вартостей спочатку має обмежений характер. Незважаючи на обмеженість, нові споживні вартості стають суспільною потребою. Оскільки відразу всіх членів суспільства забезпечити новоствореними споживними вартостями неможливо, між попитом на них і пропозицією виникає суперечність. Остання може бути використана для розвитку виробництва шляхом економічного стимулювання, оскільки потреби є не тільки результатом виробництва, а й впливають на нього. Виробництво в кінцевому підсумку пов’язане з потребами, що склалися.

Особливо динамічно зростають потреби, змінюється їх структура в умовах високіх темпів розвитку науки і техніки. Завдяки їм економіка набула такого рівня розвитку, що спроможна задовольнити не тільки такі важливі життєві потреби як їжа, одяг, житло, охорона здоров’я, а й потреби, що дістали назву другої групи, які є породженням розвитку особистості та виступають у буденному житті як “потреби вільного часу”.

Особливостями вияву закону зростання потреб в економіці розвинених країн у сучасних умовах є те, що, з одного боку, відбувається перехід від масового виробництва і масового споживання до індивідуалізованого (різноманітний одяг). З іншого боку, індивідуальні потреби можуть бути реалізовані лише на колективних засадах.

Потреби людей безмежні. Ця безмежність породжена, по-перше, людською фантазією. По-друге, на потреби в ринковій економіці впливає конкуренція виробників, які постійно пропонують нові споживчі блага. По-третє, сучасні комунікації, зокрема засоби масової інформації, стимулюють потяг людини до нових потреб або нових способів їх задоволення старих.

 

2. Сутність, структура та фактори суспільного виробництва.

Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життедіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації. За висловом Франческо Петрарки, для людини немає нічого природнішого за працю, людина народжена для неї, як пташка для польоту і риба для плавання.

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворення речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Основні елементи процесу виробництва. Праця завжди виступає як процес функціонування робочої сили. Робоча сила – це сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона використовує і процесі праці. Предмети праці – всі речовини природи, на які спрямована праця людини і які становлять матеріальну основу майбутнього прибутку. Засоби праці – це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці. Предмети праці+засоби праці=засоби виробництва.

Сфери суспільного виробництва: 1) матеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, які виробляють матеріально-речові блага й надають матеріальні послуги; 2) сукупність галузей і сфер, що виробляють нематеріальні блага та послуги, які задовольняють духовні й соціальні потреби людей.

Галузева структура суспільного виробництва. Матеріальне виробництво – промисловість, сільське та лісове господарство, будівництво, особисте, ремісниче господарство; комунальне господарство і побутове обслуговування, які надають матеріальні послуги; транспорт, зв’язок, торгівля (в частині обслуговування процесу виробництва). Нематеріальне виробництво – охорона здоров’я, освіта, інформатика, культура, мистецтво, спорт, туризм, духовне виробництво.

Матеріальне виробництво створює матеріально-технічну базу для функціонування і відтворення як самого себе, так і сфери нематеріального виробництва. Нематеріальне виробництво задовольняє потреби людей в освіті, лікуванні, спорті, туризмі, культурному, естетичному, моральному піднесенні, забезпечуюючи тим самим умови для нормального відтворення всіх працівників, включаючи і сфери матеріального виробництва. Сьогодні у сфері нематеріального виробництва та послуг розвинутих країн зайнято понад 55% працездатного населення й виробляється від 60 до 75% ВНП. Це свідчення високого рівня життя людей та зміни пріоритетів у задоволенні їхніх потреб.

Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови – фактори виробництва. Фактори виробництва – це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. В економічній науці поряд з поняттям „фактори виробництва” використовується така категорія як „ресурси виробництва”. Вони становлять сукупність природних, капітальних і людських сил, які потенційно можуть бути використані в процесі виробництва. Фактори виробництва, на відміну від ресурсів, це вже реально використані в процесі виробництва ресурси, тобто фактори виробництва – це „працюючі ресурси”.

Класифікація факторів виробництва. За марксистською теорією: особистий (робоча сила як сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини до праці) та речовий фактор виробництва (як сукупність засобів праці, предметів праці та природних умов). Цей підхід має соціальну спрямованість: праця найманого робітника є єдиним фактором, що створює вартість та прибуток. У другій половині ХІХ століття західні економісти ввели в науковий обіг три фактори виробництва: працю,капітал, землю, кожен з яких створює його власнику певний вид доходу. На початку ХХ століття засновник неокласичної теорії А. Маршалл поряд з названими трьома факторами визначив четвертий – підприємницькі здібності щодо організації та управління виробництвом. Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію.

Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг. В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція „людського капіталу”, згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства. Людський капітал – сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров’я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.

Капітал – це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг.

Земля як фактор виробництва включає в себе землю, лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.

Наука – це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створенні нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилася на головну продуктивні силу суспільства.

Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.

Екологічний фактор можна визначити як систему спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення.

Підприємницькі здібності – особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг.

Співвідношення між будь-яким набором факторів виробництва і максимально можливим обсягом випуску продукції, що виробляється за допомогою цього набору факторів, характеризує виробничу функцію. Виробнича функція – це технологічне співвідношення, що відображає залежність між сукупними витратами факторів виробництва і максимальним обсягом випуску продукції: Q=f(L,K).

3. Виробничі ресурси. Обмеженість ресурсів та проблема економічного вибору. Крива виробничих можливостей.

Виробничі ресурси поділяються на відтворювані та невідтворювані. До відтворюваних виробничих ресурсів належать ті, що створюються і відновлюються природою(водні басейни, грунт, флора, фауна) та суспільством (засоби виробництва). До відтворюваних одночасно і природою, і суспільством належать трудові ресурси: люди з’являються на світ як біологічні істоти і набувають у суспільстві необхідних знань і навичок для виробничої діяльності. До невідтворюваних належать корисні копалини, що споживаються як сировина. Крім того, час відтворення деяких ресурсів є таким тривалим, що їх можна віднести до невідтворюваних – знищені чорноземи, вирубані ліси, забруднені водойми. Виробничі ресурси є обмеженими абсолютно і відносно. Деякі види ресурсів, насамперед невідтворюваних, обмежені самою природою, а отже раніше чи пізніше настане час їхнього вичерпання. Обмеженість ресурсів певною мірою відносна, адже вона зумовлена рівнем потреб споживачів. Обмеживши потреби, можна відносно зменшити і обмеженість ресурсів.

Обмеженість ресурсів визначає певний напрям економічної поведінки виробників, а саме: пошук раціональних способів використання наявних ресурсів і залучення нових, аналіз альтернативних варіантів їх використання. Головними критеріями у виборі варіанта використання ресурсів є досягнення повного використання ресурсів і повного обсягу виробництва. Наявність варіантів у використанні ресурсів, якими володіє суспільство за певного рівня техніки і технології, зображують кривою виробничих можливостей.

Якщо виробничі можливості використовуються неповно, то крива виробничих можливостей зміщується ліворуч. Якщо, навпаки, суспільство досягає нової межі у використання наявних ресурсів або залучає нові, то крива зміщується праворуч.

1. Економічний зміст власності. Типи, види і форми власності. Власність в умовах сучасної України.

Власність – це сукупність відносин між суб’єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів. Власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей. Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Категорія „привласнення” породжує свій антипод – категорію „відчуження”. Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності. Відносини власності виявляються через суб’єкти та об’єкти власності. Об’єкти власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити. Суб’єкти власності – це персоніфіковані носії відносин власності.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення і використання об’єктів власності. Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правомочностями – володіння, користування і розпорядження. Це так звана тріада власності. Володіння виражає відносини, пов’язані з наявністю у того чи іншого суб’єкта об’єктів власності з господарським володінням ними. Користування виражає економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання корисних властивостей її об’єктів відповідно до функціонального призначення останніх. Розпорядження дає можливість самостійно вирішувати долю певного об’єкта (використовувати, продавати, обмінювати тощо) або делегувати таке право іншим суб’єктам ринкової системи.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний. Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична. Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи. Існує два типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отриманням доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі. Приватна власність буває двох видів – індивідуально-трудова і з найманою працею. Індивідуально-трудова приватна власність виступає у двох формах – одноосібна і сімейна. Приватна власність з найманою працею виступає у таких формах: індивідуальна із застосуванням найманої праці, партнерська, корпоративна (акціонерна).

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній. В свою чергу державна форма власності має такі різновиди: загальнодержавна і муніципальна (комунальна). Колективна форма власності має такі різновиди: власність колективу підприємства, кооперативна, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій.

Змішана власність поєднує різні форми власності. У розвинених країнах з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об’єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи.

Впродовж усього радянського періоду в Україні безроздільно панувала державна власність. На початку 1990-х років частка державної власності становила 88%, колгоспно-кооперативної – 11% (включно з житловими кооперативами) і власність громадян – близько 1%.

Одержавлення власності призвело до наростання негативних тенденцій у розвитку національної економіки. Державні підприємства не були зацікавлені у використанні нових досягнень науки і техніки. Відсутність конкуренції усунула стимули до підвищення якості продукції й зниження витрат виробництва. Державні органи безроздільно командували колгоспами, визначали структуру виробництва й напрями використання виробленої продукції, основна частина якої надходила державі за встановленими цінами. Тому ефективність економіки знижувалася. Усе це поставило на порядок денний питання про реформування відносин власності в Україні через її роздержавлення і приватизацію. Роздержавлення і приватизація – це форми, які забезпечують критичну масу інституціональних змін, що виявляються в зміні домінанти державного сектору економіки приватним сектором.

Реформування відносин власності в Україні призвело до:

1) відновленні інституту приватної власності (ЗУ „Про власність” 1991);

2) Конституція України визначила приватну, державну та комунальну форми власності;

3) відповідно до ЗУ „Про власність” у межах державної власності розрізняють загальнодержавну та комунальну власність;

4) Закон виділив право інтелектуальної власності, головним об’єктом якої є інформація;

5) переважного розвитку набула корпоративна форма власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення і приватизації склалися і закріпилися такі форми власності: приватна, колективна і державна. Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. На 2004 рік за основними засобами приватна власність становить – 45,2%, державна (загальнодержавна і комунальна) – 54,8%, власність. В 2005 році за кількістю промислових підприємств приватна власність становила 92,5%, а державна 7,5%.

 

4. Сутність економічної системи. Еволюція і типи економічних систем.

 

Економічна система – це сукупність взаємопов’язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання. Продуктивні сили – це сукпність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних та духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей. Економічні відносини – це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ. Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин. Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками: за формою власності на засоби виробництва; за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи еконекомічних систем: традиційну, ринкову, командну, змішану.

Ринок товарів і послуг

Ринок ресурсів

Підприємства

Домашні господарства

Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб’єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене (автоматизм регулювання). Усі економічні рішення приймаються ринковими суб’єктами самостійно на свій страх і ризик (економічна свобода). Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини ХХ ст.

 

Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації нородного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарногрошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення: централізм, ієрархія, зрівняльність. Їй притаманна висока здатність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєдіяльності командної системи, які закономірно призвели до її кризи, а потім і розпаду. Командна економіка існувала у колишньому СРСР та соціалістичних країнах Східної Європи і Азії.

 

Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:

1. Високим рівнем розвитку продуктивних сил і навністю розвинутої інфраструктури суспільства.

2. Різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб’єктів (приватних, колективних, корпоративних, державних).

3. Оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулювання економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного.

4. Орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо.

 

5. Економічна система сучасної України.

Економічну систему сучасної України називають перехідною. Перехідна економіка характерна для країн, які здійснюють перехід від командної економічної системи до ринкової. Саме така економічна система характерна для країн Східної Європи.

Сутність перехідного періоду в економіці України.

1) Від жорсткого, адміністративно-командного регулювання цін, заробітної плати, виробництва, споживання, товарних потоків до вільного ціноутворення на основі попиту і пропозиції на товари, послуги, гроші, робочу силу і фіскально-фінансові засоби впливу на ціни і прибутки.

2) Від планового наділення ресурсами і постійним державним фінансуванням збиткових виробництв до придбання ресурсів на відкритих регульованих ринках, з обов’язковою можливістю банкрутства збиткових підприємств.

3) Від “м’яких бюджетних обмежень”, коли керівник підприємства, навіть маючи гроші на розрахунковому рахунку, не міг набути ресурсів, і, навпаки, - не маючи грошей, інвестував, до жорстких обмежень по грошах і нормальному правовому регулюванню заборгованості, аж до банкрутства.

4) Від практично 100%-вої державної власності на засоби виробництва, 80% -вої частки у ВВП і 95%-вої частки в зайнятості до обмеження державного сектора 20-33%.

5) Від імітації економічного зростання на основі додаткового використання ресурсів, добровільно-примусового, адміністративного вилучення прибутку підприємств і прибутків громадян у бюджет до реального зростання на основі переважно приватних інвестицій, формованих фінансовою системою з приватних же заощаджень, на основі добровільності і винагороди.

 

У перехідному періоді ці країни повинні вирішити такі загальні завдання:

· роздержавлення економіки;

· приватизація власності;

· створення ринкової інфраструктури;

· структурна перебудова економіки: праці, виробничих фондів, природних ресурсів (економіка цих країн традиційно відзначалася гіпертрофованим військово-промисловим комплексом, нерозвиненим виробництвом предметів споживання та послуг, відносно високою часткою ручної некваліфікованої праці та низькими технологіями у більшості галузей).

 

Україна має будувати таку модель економіки, яка найбільше відповідає особливостям її розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу.

Для України найприйнятнішою є модель соціально орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб населення.