Ціль і мета як відношення та передбачуваний результат

(Що таке мета і завдання? У чому різниця?Для початку заглянемо в словники. Найцікавіше й найбільш повне визначення, на наш погляд, дає Малий енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона.
Мета - (Філос.), є подання, яке людина прагне здійснити. У поняття цілі входить певне уявлення, прагнення до його здійснення і уявлення про тих засобах, якими мета може бути здійснена. Поняття мета є продуктом діяльності свідомості і волі, суб'єктивна апріорна форма вольової мотивації до дії. Тобто спочатку у людини з'являється бажання (Мрія) про що-небудь. Потім людина вибирає, чи необхідно ій з мрії зробити мету. Тобто вже не просто мріяти про що-небудь, а скласти план по досягненню мрії і, як правило, на папері. Після того як план складений, прописуються дрібні кроки (дії), фактично це завдання.
І найголовніше після цих трьох етапів - почати діяти. Тобто поступово виконувати намічені кроки (завдання), просуваючись до мети, реалізуючи ту саму мрію, про яку колись людина думала.)

Вищою мірою ціннісно-нормативної сфери свідомостіособистості виступає категорія віри, яка, в свою чергу, безпосередньо повязана з категорією волі. Згідно сучаснихфілософських уявлень, віра – це “глибинна загальнолюдська універсалія культури, така, що фіксує комплексний феноменіндивідуальної і масової свідомості, що включає такі аспекти, як гносеологічний (прийняття як дійсна теза, не доведена здостовірністю або принципово недоказова), психологічний(усвідомлення і переживання змісту даної тези як цінність, рішуче дотримування її всупереч життєвим обставинам ісумнівам, аж до самозречення: “вірю” як “вірую”) і релігійний(при віднесенні змісту об'єкту віри до сфери надприродного)”.

Віра – важливий елемент ціннісної свідомості, вона виступаємотивом, орієнтиром діяльності людини.

І. Кант розрізняв три види віри: прагматичну, доктринальну таморальну. Прагматичною Кант називав віру людини у своюправоту в тому чи іншому окремому випадку. Ціна такої віриневисока. Нерідко людина говорить про що-небудь з такоюупевненістю, що здається, ніби у неї немає ніяких сумнівів щодосвоєї правоти. Але спір бентежить її, і виявляється, щоупевненості такої вистачає лише на один дукат, яким людина ненаважується ризикувати, а при ставці у десять дукатів готовавизнати, що, можливо, помиляється. До доктринальної віриІ. Кант відносив перш за все вчення про буття Бога. Доктринальна віра міцна, відзначав він, але все таки труднощі, якізустрічаються при роздумах, іноді можуть породити сумнів.Абсолютно інший характер носить моральна віра, де питанняпро істинність думок навіть не виникає. ”Таку віру ніщо не можепохитнути, інакше були б порушені самі мої етичні принципи,від яких я не можу відмовитися, не ставши у своїх власних очахгідним презирству”. А. Гулига додає: “Це, по суті справи, віра нев Бога, а в людину. Таку віру може і повинен прийняти будь-якийатеїст; вона дає моральне задоволення, породжує цінніснуемоцію – катарсис”.Ментальний зріз антропологічної моделі, що склалася увітчизняній традиції, припускає єдність раціонального іморального, “філософського умопогляду, рефлексії і релігійноївіри”. Російські та українські філософи, відзначаючи специфікуросійсько-української духовності, підкреслювали значущістьнераціональних аспектів сприйняття світу і, насамперед, віру як специфічний спосіб пізнання. Так, С. Булгаков, М. Бердяєв,С. Франк відзначали, що віра займає значне місце в структурісвідомості не тільки простої людини, але і людини розумовоїпраці. Вона пронизує всі аспекти духовної діяльності, є основоюморальності у відношенні до праці, до природи, до цінності тасенсу людського життя. Із цього приводу І. Ільїн писав: “Єякийсь духовний закон, що володіє людським життям; згідно із цим законом, людина сама поступово уподібнюється тому, у щовірить. Чим сильніша і цілісніша її віра, тим виразніше іпереконливіше виявляється цей закон”.При формуванні образу людини майбутнього, категорія віри єнеобхідним стрижнем, із яким співіснують знання. Для того,щоб досягнути глобальної мети, яка, як правило, абстрактна і немає аналогів у псипросторі, потрібно вірити у себе, в свою місіюна Землі, у правильність вибору реалізації внутрішньогопотенціалу психіки. За Б. Гершунським синтез знання і віри складає суть світогляду кожної людини, який до того ж неформується сам по собі, а виховується системою освіти.Б. Гершунський пише: “Якщо самореалізація особистості – це іє Сенс людського життя, фундамент людського щастя наєдиному, цілісному матеріально-духовному Світі, завдатокзбереження та прогресивного розвитку цього Світу і основапродовження власного Я в пам'яті нащадків, в ментальній пам'ятілюдства, а сфера освіти покликана переконати людину саме вцьому, її вищому призначенні і створити усі необхідні умови дляповноцінного прояву індивідуальних здібностей людини шляхомїї підготовки до праці та етичного виконання своїх суспільнихобов'язків, то основні функції базової освіти повинні полягати уформуванні Віри, в дійсно вищу цінність максимально можливоїсамореалізації, у створенні умов для самовизначення особистості, самопізнання власних здібностей, бажань, інтересів,реальних можливостей, а основні функції професійної освітиповинні полягати у продовженні розвитку і закріпленні цихсвітоглядних підстав особистості, в забезпеченні людини знаннями, уміннями і навичками, що сприяють максимальноможливому прояву її здібностей у продуктивній суспільнокорисній праці, у ідеях і справах на благо усіх людей Землі, своєвласне благо, благо своєї сім'ї, своїх близьких та далекихнащадків”. За Б. Гершунським: “Віра, Знання, Праця. Саме у ційнеподільній тріаді, Людина майбутнього бачитиме витоки свого сходження до розуміння Сенсу свого життя, свої стартовіможливості і гарант реальності своїх життєвих прагнень”.Віра народжується на основі ціннісно-нормативноїінформації, відображеної у ході онтогенезу, в основахвнутрішнього абстрактного образу. Як тільки основні аспектиціннісно-нормативної бази, що склалася, знаходятьпідтвердження або підтримку в майбутньому псипросторі, вонинабувають стійкішої форми і переходять у категорію віри.Позбавлення людини віри приводить до згубних і незворотних наслідків. Не випадково Ф. Степун вважав, що тільки віра забезпечує цілісність людського світобачення і єдністьжиттєвого стилю, обумовлює зворотну залежність “культурно-господарської убогості” вітчизняного життя і високогонапруження духовності, етичного сподвижництва: “Всякакультурна нерозчленована, формальна необробленість, наукова,художня і правова неоформленість свідомості здатні перебуватикультурою лише усередині достовірно віруючої душі. Падіння віри неминуче перетворює недиференційовану цілісністьнародної свідомості з явища культури, в явище відвертоговарварства. Як убогість форм російського пейзажу формальнопрекрасна, благословенна, тиха лише в межах тих, що йдуть внескінченність - в географічну вічність - горизонтів, так іформальна убогість російської народної свідомості культурно-значуща лише в обрамленні релігійним горизонтом віри”.

У вітчизняній культурі, освіта і духовність розглядалися яксамостійні феномени, що не обумовлюють одна одну. І. Ільїнзазначав, що духовність доступна не тільки людям освіченим,людям високої культури: “Історія всіх часів і народів показує, щосаме освічені прошарки суспільства, захоплюючись гроюсвідомості і відволіканнями розуму, набагато легше втрачаютьбезпосередню силу довіри до свідчень внутрішнього досвіду, яка необхідна для духовного життя. Розум, що втратив зв’язок зглибиною відчуття і з художньою силою уяви, звикає обливативсе отрутою руйнівного, такого, що руйнує сумніви; і томувиявляється відносно духовної культури початком, що не будує,а руйнує. Навпаки, у людей наївно посередніх ця руйнуюча силаще не починає діяти. Людина малої “культурності” більш здатнаприслухатися до свідчень внутрішнього досвіду, до свого серця,совісті, відчуття справедливості, ніж людина хоч би і великої,але раціоналістичної культури. Проста душа наївна і довірлива;можливо, саме тому вона легковірна та марновірна і вірить, дене треба; та зате, самий дар віри у неї не відняв; а тому воназдатна вірити і там, де треба. Хай духовність її - некритична,малорозумна, недиференційована, схильна до міфу і до магії, пов'язана із страхом і може заплутатися в чаклунстві. Але духовність її безперечната справжня: в здатності слухати дихання ізаклик Божий, і в любові жалісливою, і в любові патріотично-жертовною, і в акті совісті, і у відчутті справедливості, і вздатності насолоджуватися красою природи та мистецтва, і впроявах власної гідності, правосвідомості й делікатності. І марно освічений городянин почав би уявляти, ніби все ценедосяжне “неосвіченому селянинові”! Словом, духовна любовдоступна всім людям, незалежно від рівня їх культурності”.І ще він писав: “...внутрішній, духовний досвід, є дійснеджерело і дійсна царина віри, релігії та всієї духовної культуривзагалі. Виховати людину – означає перш за все пробудити в ній ці духовні переживання, відкрити їй доступ до означеногодуховного досвіду. Тільки у такому досвіді людина може пізнатищо таке любов, яка її глибина і сила, в чому її священнепризначення. Тільки тут вона може навчитися відрізняти добровід зла; почути у самій собі голос совісті; пізнати, що таке честь,благородство і служіння. Тільки у цій площині вона можепобачити, що таке художність і прекрасне мистецтво; виховатисвій смак і розвинути своє сприйняття краси. Тільки духовнийдосвід може відкрити їй, що таке дійсне знання, очевидність ідоказ, і в чому полягає наукова культура і гідність ученого”.

Таким чином, віра, а не знання розглядалася як основадуховного світу вітчизняної людини. Відповідно, пріоритетноюбула не освіта (у її західній версії), а освіта, суть якої М. Гогольсформулював так: “Прояснити не означає навчити, або наставити, або утворити, або навіть освітити, але усю наскрізь висвітлити людину у всіх її силах, а не в одній думці, пронести всюприроду її крізь якийсь очисний вогонь”. Отже, система освіти(від концепції до змістовного наповнення) повинна максимальноповно враховувати і відтворювати специфіку духовності. Лише вцьому випадку вона ефективно зможе вирішити завданняформування етичної і соціально відповідальної особистості.

Найвищим плотсько-емоційним рівнем віри є призначення.

К. Юнг приділив призначенню пильну увагу. Для нього призначення – це якийсь ірраціональний чинник, який фатальноштовхаєдо емансипації, ось стада з його уторованими шляхами.К. Юнг пише: “Справжня особа завжди має призначення і віритьу нього; має до нього pistis, як до бога, хоча це – як, ймовірно,сказала б рядова людина – всього лише відчуття індивідуального призначення. Це призначення діє, проте, як божественний закон,вісь якого не може відхилитися. Той факт, що дуже багато хтогине на власному шляху, нічого не означає для того, у кого є призначення. Він повинен підкоритися власному закону, неначебтоце був демон, який спокушав його новими, дивними шляхами.Хто має призначення, хто чує голос глибин, той приречений”.Далі К. Юнг пише: “Призначення або відчуття передвизначення – це прерогатива не тільки великих людей, але ізвичайних, аж до дюжинних; різниця лише в тому, що разом зубуванням величини призначення стає все більш туманним інесвідомим, немов голос внутрішнього демона все більше і більше віддаляється, говорить все рідше і менш зрозуміло. Аджечим менше масштаб особистості, тим більшою мірою вонаневизначена і несвідома, доки, нарешті, вона зникає, стаючисхожою на ось соціальність, та поступаючись через це власноюцілісністю розчиняється у цілісності групи. Місце внутрішньогоголосу заступає голос соціальної групи і її конвенцій, а місце призначення – колективні потреби”.У Юнга призначення стає основним критерієм оцінкиособистості. “Тільки той, хто свідомо може сказати “так” силімайбутнього перед ним внутрішнього призначення, стаєособистістю; той же, хто їй поступається, стає здобиччю сліпогопотоку подій і знищується. У тому й полягає велич і спокутнийподвиг всякої справжньої особистості, що вона добровільноприносить себе в жертву своєму призначенню і усвідомлено переводить в свою індивідуальну дійсність те, що могло бпривести тільки до погибелі, продовжуючи жити несвідомимжиттям у групі”.

На думку А. Запісоцького, єдиною підставою справжньоголюдського буття і критерієм моральності виступають духовніцінності та етичні ідеали, з якими людина співвідносить себе,свої вчинки, життя в цілому. Отже, в основі правоздатностілежить ідентичність людини, як суб'єкта моралі, тому що основна категорія має права, а відповідальність – це, перш за все,категорія етична. Відповідальність межує із метафізичноюпроблемою свободи, яка в площині індивідуального буттявирішується у єдності вчинку, оцінки його наслідків і готовностінести відповідальність за них. Здатність до відповідальності вданому випадку видається не стільки прорахунком можливихкаральних санкцій, передбачених кримінальним або цивільним законодавством, скільки усвідомленням міри відповідності (абоневідповідності) людського вчинку етичному ідеалу. Томуморальна відповідальність складніша і фундаментальніша заюридичну: вже на етапі вибору вчинку людина передбачаєвідповідальність не стільки перед законом, скільки перед якимсьабсолютом (Богом, іншими людьми, перед власною совістю).У моральній площині образним аналогом інституту судовоївлади виступає совість, як духовно-етичне переживання розривуреального та належного, індикатор відповідності того щовідбулося і можливого. Суд совісті для людини моральної заглибиною переживань набагато фундаментальніший за судюридичний. Тому основні категорії правосвідомості: дія,відповідальність і осудність - це категорії етичні, такі, щосвідчать про міру особистісної зрілості. Суб'єкт, що має право -це особа, здатна на духовно-мотивовані вчинки, вибір, визнаннясвоїх дій як власних та готовність нести відповідальність занаслідки. Формується, виховується і розвивається вона лише в“товариській взаємодії” людини з іншими людьми, в смисловомуполі діалогу, який складає суть людського буття.

Лекція 6