Становлення Великого Князівства Литовського та правове становище українських земель у його складі

Вступ

Актуальність цього питання визначається насамперед сучасним станом українського суспільства і необхідністю аналізу взаємовідносин різних соціальних груп. В країні відбувся помітний поділ на дуже багатих і дуже бідних. Вивчаючи історичний досвід суспільного ладу давньої держави можна винести важливий висновок і уникнути помилок минулих років.
Об’єктом дослідження є суспільний лад Великого Князівства Литовського, тобто стан різних верств населення у державі, їх різноманітність, кількість, права і обов’язки людей, що входили в конкретну групу. Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. У Великому Князівстві Литовському основним був поділ на феодалів і феодально залежних селян. У правовому відношенні все населення поділялося на стани: шляхту, духовенство, міщан і простих людей. Усередині кожного стану був також поділ на певні групи. Соціальні відносини розвивались у напрямі формування замкнутих суспільних верств – станів; станова організація, невідома у Київській Русі, проникла в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов`язків. Завданням дослідження є досконале вивчення суспільного ладу Великого Князівства Литовського, знаходження закономірностей розвитку суспільства у ті часи, виведення основних висновків і засвоєння помилок, що дають змогу визначити і зрозуміти потрібний напрямок у розвитку держави.
Основними методами та принципами дослідження, що використані, є принцип історизму, принцип системності, принцип розвитку, принцип об’єктивності, принцип плюралізму; метод порівняння, метод узагальнення, метод аналізу та синтезу, метод аналогії, також системний метод. Характеристику суспільного ладу Великого Князівства Литовського можна провести, вивчаючи основні правові документи Великого Князівства Литовського з ХІІІ по ХV століття. Правова система Литовсько-Руської держави була віддзеркаленням своєрідного політичного становища українських князівств. Розвиток права на території українських земель цього періоду поєднує в собі дію правових джерел Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Литовського і частково Польського законодавства. Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила Руська Правда. Основу джерел права Литовсько-Руської держави складали місцеві звичаї та нормативні акти давньоруського права епохи раннього феодалізму. Роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд із нормами писаного права. Важливе місце серед джерел права належало писаному систематизованому законодавству. Серед них збірники законодавства, які сприяли кращому використанню правових норм у судовій практиці. Такими збірниками були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути (у трьох його редакціях).

Розділ 1

Становлення Великого Князівства Литовського та правове становище українських земель у його складі

У XIII столітті на західних рубежах Русі виникла держава, якій судилося зіграти помітну роль в історії нашої країни - Велике князівство Литовське. Литовці з давніх пір були сусідами східних слов'ян, що зумовило певні зв'язки між цими народами - мирні і немирні. У середині XIII в. один з племінних вождів (Кунігасов) Міндовг (Міндаугас) прийняв християнство і був вінчаний за вказівкою папою Римським на королівство, хоча пізніше він відмовився і від того, і від іншого, тим не менш прийнято вважати саме Міндовга засновником литовської держави. Він приєднав Чорну Русь над Німаном (Гродно, Слонім), Полоцьк, Вітебськ, ходив походами на Смоленськ, Чернігів.[1] [2]
За Гедиміна (1316-1341) відбулося зміцнення територіальної єдності Великого Князівства Литовського (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров), утвердження спадковості князівської влади.
В 50-х роках ХІV століття розпочався наступ Литовської держави на Придніпров’я. У 1355-1356 роках литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину,а в 1362 році захопив Київ і всю Київську землю. До Литви остаточно відійшли Київщина та Поділля.[3]
Більшість українських земель добровільно віддавалась під владу Литви. З двох бід вони обрали ту,що менша. Більшою бідою було панування татар.

Литовські князі чудово розуміли,що невелике ще Литовське князівство зможе утримати руські землі тільки у тому разі,якщо не встановлюватиме своїх порядків,не насаджуватиме власної культури і релігії. Тому основою правління в Литовській державі став принцип: «Ми старину не рушимо,а новини не вводимо». [4]Православне населення Південної Русі,пригноблене із заходу католиками,а зі сходу татарами,вбачало у Литві скоріше захисника від агресивних сусідів, аніж нового загарбника. Незалежне Галицько – Волинське князівство спочатку вело боротьбу з литовцями,але навіть воно було схильне підкоритися литовцям,а не полякам – католикам. Тим землям, які добровільно ввійшли в Литовську державу,литовський князь видавав так звані обласні привілеї. Ці привілеї були «рядом», договором між великим князем литовським і місцевою знаттю,по якому українські князі та бояри зобов’язалися служити великому князю,князь – боронити землю від татар. Землі – Чернігово-Сіверська, Київська,Поділля отримали автономію. Державний устрій,суспільний лад,правова система залишилися такими, якими були до входження в Литву.[5]
Слов’янське населення Великого Князівства Литовського мало рівні з литовцями права,а руські князі нарівні з литовськими входили до князівської ради. Удільним руським князівствам було надано значну автономію. Тут вільно розвивалося православ’я,а слов’янська писемність існувала в Литві разом з латиною. Практично, становище слов’ян не відрізнялося від становища литовців, і тому сучасні вчені часто називають Велике Князівство Литовське Литовсько – Руською державою. Очевидно, кращим стало і становище простого люду, оскільки він перестав платити данину татарам. І хоча з приходом Литви війни не припинилися, і татари неодноразово вторгалися в руські землі, а київські князі іноді сплачували Золотій Орді данину, Русь змогла зітхнути вільно.
З приєднанням Південно – Західної та Західної Русі до Литви Литовське князівство стало великою Литовсько – Руською державою. 9\10 її населення складали українці та білоруси. Не змінилася система князівського управління, тільки місце Мономаховичів посіли Гедиміновичі. Руські бояри охоче йшли до литовського війська, вступали на службу новому уряду. Державною мовою тут була давньоруська (близька до української та білоруської), «Руська правда» стала основним джерелом права, литовська знать хрестилася руськими іменами, приймала православну віру.

Руські землі, з їхньою вищою культурою, правом справили величезний вплив на політичне і суспільне життя Литовської держави. Так творилася могутня Литовсько – Руська держава, головним осередком якої стала руська державність.[6]
Проте польські пани не бажали примиритися з тим, що східнослов’янські землі опинилися під владою Литви. Після провалу кількох спроб силою приєднати землі Русі поляки змінили тактику і те, що не змогли взяти силою меча, вирішили одержати в ході мирних переговорів.[7]
Правлячі кола Польщі починають переговори з великим князем Ягайлом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. За шлюбом Ягайло мав стати польським королем. Таким шляхом, через Ягайла поляки сподівались поширити свою владу на Велике Князівство Литовське.[8]
У серпні 1385 була підписана Кревська унія. Відносини Польщі з Литвою залишалися напруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі. Вже в 1389 році Кревська унія було скасована і проголошена незалежність Великого Князівства Литовського.[9]
З 1398 Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.
Негативне значення для подальшої долі Литовсько – Руської держави мала Городельська унія 1413 року, яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному грунті.[10]
В 1432-1440 у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалася громадянська війна. Протягом 4 років (1432–1435) в межах князівства фактично існувало дві держави — власне Литва (сьогодні Білорусь) і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге — Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським), хоча осідком Свидригайла вважався Полоцьк.[11]
Початок ХVI століття характеризується для Великого Князівства Литовського поляризацією прагнень різних груп населення. Польські магнати зажадали повного об’єднання Польщі та Литви в одну державу, литовці – унії з Польщею і збереження політичної самостійності Литви. Білоруські та українські магнати були проти зближення з Польщею і деякі з них схилялися до Московського князівства.[12]
З другої половини 15-го століття у становищі Великого Князівства Литовського відбуваються значні зміни: послаблення Золотої Орди, посилення зіткнень з Московією за кордони (у війні 1500-1503 Литва втратила Чернігово-Сіверщину), з виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на Велике князівство Литовське (з 1480-х).
У січні 1569 року в Любліні зібрався польсько-литовський сейм. Литовці запропонували новий проект унії, поляки не підтримали його. Поляки без литовців прийняли рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. 1 липня 1569 року литовські посли повернулися на сейм, був підписаний акт Люблінської унії, згідно з яким Корона (Польща) й Велике Князівство Литовське об’єднались в єдину державу – Річ Посполиту.
Наслідки Люблінської унії мали негативне значення для України. Вона була розчленована. Більша її частина відійшла до Польщі та Москви.
Україна зазнала найбільших втрат від Люблінської унії: національному життю і національним традиціям було завдано тяжкого удару. [13]
Із середини 17-го століття спроби Великого князівства Литовського зберегти свою широку автономію в Речі Посполитій закінчилися невдачею. Цьому сприяла шляхетська анархія, політика литовських магнатів, які прагнули задовольнити власні амбіції, а також зовнішні фактори. Поступово Велике князівство Литовське втратило елементи державності й перетворилося у провінцію Польщі. З другої половини 17-го століття не збиралися окремі сейми Великого князівства Литовського; його представників у сеймі Речі Посполитої було менше третини. А події Північної війни (1700–1721) — воєнні дії на території Великого князівства Литовського, захоплення Швецією та Російською імперією призвели до економічного хаосу, загибелі третини населення. Рішеннями сейму в 1788–1792 було ліквідовано залишки автономії Великого князівства Литовського, створено єдині для Речі Посполитої органи виконавчої влади, військо, фінанси.[14]
Як складова частина Речі Посполитої 1795 більша частина Великого князівства Литовського за третім поділом увійшла до складу Російської імперії.[15]. Правова система Литовсько-Руської держави була віддзеркаленням своєрідного політичного становища українських князівств. Розвиток права на території українських земель цього періоду поєднує в собі дію правових джерел Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Литовського і частково Польського законодавства. Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила Руська Правда. Основу джерел права Литовсько-Руської держави складали місцеві звичаї та нормативні акти давньоруського права епохи раннього феодалізму. Роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд із нормами писаного права. Важливе місце серед джерел права належало писаному систематизованому законодавству. Серед них збірники законодавства, які сприяли кращому використанню правових норм у судовій практиці. Такими збірниками були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути (у трьох його редакціях).[16] [17] [18]

Розділ 2