Мета та підстави застосування примусових заходів медичного характеру

Для висвітлення даного питання потрібно з’ясування підстав та категорій осіб, до котрих вони застосовуються, а насамперед, – вирішення питання про те, яку мету вони переслідують у кримінальному праві.

На сучасному етапі розвитку кримінального права з точки зору науковців щодо мети примусових медичних заходів ґрунтуються на поєднанні попереднього досвіду з новітніми поглядами.

КК України 2001 р. у ст. 92 вперше задекларував мету застосування примусових заходів медичного характеру – це, відповідно до закону, “обов’язкове лікування особи” та “запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь”, – що у свою чергу, безперечно уявляється вельми важливим, оскільки ставить застосування примусових заходів медичного характеру на принципово нову основу, полегшує вирішення нагальних практичних питань [11, c. 204].

Першою складовою мети примусових заходів медичного характеру є обов’язкове лікування. Найбільш оптимальним трактуванням терміну “вилікування” розуміється досягнення довготривалого, стійкого покращання психічного стану особи, при якому ознаки психічного розладу зникають практично повністю. Мета вилікування або поліпшення психічного стану здоров’я особи досягається за допомогою застосування цілого комплексу як медичних, так і педагогічних, соціально-реабілітаційних, психолого-корекційних та інших заходів, які направлені на поновлення порушених функцій організму та напрацювання хворими навичок життя в соціумі.

Другою складовою мети примусових заходів медичного характеру є запобігання вчиненню суспільно небезпечних діянь. Мета запобігання вчиненню особою суспільно небезпечних діянь пов’язано з інтересами суспільства, а саме забезпеченням його безпеки і полягає в запобіганні вчиненню психічно хворим суспільно небезпечних діянь.

З цього випливає, що застосування примусових заходів медичного характеру є правовим інструментом захисту як самого психічно хворого, так і людей, які його оточують.

Проаналізувавши і визначивши мету застосування примусових заходів медичного характеру, перейдемо до наступного етапу, а саме – до розгляду підстав застосування примусових заходів медичного характеру.

Застосування до душевнохворого примусових заходів медичного характеру можливе лише при доведеності вчинення ним суспільно-небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного злочину. При цьому не враховуються обставини, які не мають безпосереднього відношення до розглядуваної події (судимість особи, застосування до неї в минулому примусових заходів медичного характеру, тощо). кримінальним законодавством (ст. 151 КК України) за незаконне поміщення до психіатричного закладу встановлена кримінальна відповідальність.

Підставою застосування примусових заходів медичного характеру варто вважати наявність трьох умов: 1) встановлений факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, або злочину; 2) наявність у особи психічного захворювання, що підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи; 3) визнання такої особи суспільно небезпечною через її хворобливий стан і у зв’язку з характером вчиненого нею діяння (вказана позиція, до речі, підтримується більшістю правників) [12, с. 10; 13, с. 7; 14, с. 242]).

При цьому, застосування примусових заходів медичного характеру можливе лише за наявності кожного з елементів цієї підстави, що знаходиться у нерозривному зв’язку і взаємозалежності.

Такий захід державного примусу як призначення примусових заходів медичного характеру є вкрай необхідним, оскільки він є засобом попередження злочинності, яка стала в нашому суспільстві поширення негативних, соціальних явищ.

Першою підставою для застосування примусових заходів медичного характеру за кримінальним законодавством є факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, або злочину.

У ст. 93 КК наведено перелік фактів та осіб, до яких суд може застосувати примусові заходи медичного характеру. Це: 1) особи, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) особи, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності; 3) особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Наступної необхідної підставою призначення примусового психіатричного лікування є наявність у особи психічного захворювання, що підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи. Це відповідно: а) хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство або інший хворобливий стан психіки, що виключає здатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними (ч. 2 ст. 19 КК України); б) психічний розлад, що позбавляє особу змоги повною мірою усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 20 КК України).

Та останньою підставою застосування примусових заходів медичного характеру є визнання особи суспільно небезпечною через її хворобливий стан і у зв’язку з характером вчиненого нею діяння. Про суспільну небезпечність хворого зазначає ч. 1 ст. 94 КК України, відповідно до якої суду надано право обирати відповідний примусовий захід медичного характеру “залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня суспільної небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб”. Данна підстава поєднує два критерії: медичний (характеризується клінічною формою психічного захворювання, його глибиною і стійкістю, динамікою процесу розвитку хвороби, прогнозом його протікання, психопатологічними установками особи, станом його психічного здоров’я до та після вчинення злочину і.п.) та юридичний (охоплює характер і тяжкість вчиненого суспільно небезпечного діяння або злочину, поведінку цієї особи до та після його вчинення, збережені негативні соціально-психологічні настанови особи, що були напрацьовані до хвороби тощо) [15-16, с. 11].