Мозок, людська психіка і психічне в єдності світу 2 страница

 

Досліди і математичні виклади стали витоком течії, що влилася в сучасну науку під назвою «психофізика». Її основоположник - інший німецький учений - Густав Фехнер (1801-1887), який від психофізіології перейшов до психофізики. Прорив від психофізіології до психофізики був знаменний і з того погляду, що розділив принцип причинності і принцип закономірності. Адже сила психофізіології була в з?ясуванні причинної залежності суб?єктивного факту (відчуття) від будови органа (нервових волокон), як цього вимагав «анатомічний початок».

 

Голландський фізіолог Ф. Дондерс (1818-1889) зайнявся експериментами з вивчення швидкості перебігу психічних процесів. Він вимірював швидкість реакції суб?єкта на об?єкти, які він сприймає. Піддослідний виконував завдання, яких від нього вимагали, наприклад, швидших реакцій на один із декількох подразників, вибору різних відповідей на різні подразники тощо. Ці досліди руйнували віру в душу, яка діє миттєво, доводили, що психічний процес, подібно до фізичного, можна виміряти.

 

Невдовзі Іван Сєченов, посилаючись на вивчення часу реакції як процесу, що вимагає цілісності головного мозку, зазначив: «Психічна діяльність, як усяке земне явище, відбувається в часі та просторі».

 

Лідером нової психофізіології став Герман Гельмгольц (1821-1894). Його різнобічний геній змінив чимало наук про природу, зокрема про природу психічного. Він відкрив закон збереження енергії. Ми всі діти Сонця, зазначав учений, бо живий організм, з позиції фізика, - це система, у якій немає нічого, крім перетворень різних видів енергії. Так з науки витісняли уявлення про особливі вітальні сили, завдяки яким відрізняється поведінка органічних тіл від неорганічних.

 

Але вивчаючи такий тілесний механізм, як органи чуттів, Гельмгольц узяв за пояснювальний принцип не енергетичний (молекулярний), а анатомічний початок. Саме на останнє він спирався у своїй концепції кольорового зору. Гельмгольц брав за основу гіпотезу про те, що існує три нервові волокна, збудження яких хвилями різної довжини створює основні відчуття кольорів: червоного, зеленого і фіолетового. Однак такий спосіб пояснення виявився непридатним, коли після відчуттів учений почав аналізувати сприйняття цілісних об?єктів у навколишньому просторі. Цей аналіз спонукав увести два нові чинники: а) рухи очних м?язів; б) підпорядкованість цих рухів особливим правилам, подібним до тих, з яких формуються логічні висновки. Оскільки ці правила діють незалежно від свідомості, Гельмгольц назвав їх «несвідомими висновками». Отже, експериментальна робота зіштовхнула Гельмгольца з необхідністю ввести нові причинні чинники.

 

У сфері наукового аналізу з?явилися феномени, які засвідчували не фізичну і фізіолого-анатомічну, а психічну причинність. Окреслювалося розділення психіки і свідомості. Досліди засвідчували, що образ, який виникає у свідомості, породжується незалежно від свідомості.

 

Е. Пфлюгер на основі результатів експериментів критикував схему рефлексу як дуги, у якій доцентрові нерви, завдяки зв?язку з відцентровими, здійснюють одну і ту саму стандартну м?язову реакцію. Його досліди відкривали особливу причинність - психічну. У такий спосіб було підірвано усталену в ті часи думку про тотожність психіки і свідомості.

 

Чарльз Дарвін (1809-1882), вчення якого про еволюцію змінило біологію, проаналізував інстинкти як спонукальні сили поведінки. Базуючись на фактах, він критикував версію про їхню розумність.

 

Без ІНСТИНКТІВ (сліпих спонук), корені яких сягають історії виду, організм не може вижити. Інстинкти пов?язані з емоціями.

 

Дарвін також розглянув інстинкти не з погляду їх усвідомлення з боку суб?єкта, а спираючись на об?єктивні спостереження за виразними рухами.

 

Колись ці рухи мали практичний сенс, про що нагадують стискання кулаків або оскал зубів у сучасної людини. Були часи, коли такі агресивні реакції означали готовність до бійки. Традиційна психологія вважала відчуття елементами свідомості. Тепер емоції, які захоплюють індивіда, почали розглядати як феномени, які хоч і є психічними, однак первинні щодо його свідомості.

 

Вільгельм Вундт (1832-1920), який прийшов у психологію з фізіології (свого часу був асистентом Гельмгольца), першим почав збирати й об?єднувати в нову дисципліну те, що створили різні дослідники. Його працю «Основи фізіологічної психології» (1873-1874) сприйняли як зведення знань про нову науку - психологію. Організувавши в Лейпцигу перший спеціальний психологічний інститут (1875), він досліджував у ньому теми, запозичені у фізіологів, - відчуття, час реакцій, асоціації, психофізику. Вивчати широку галузь душевних явищ за допомогою приладів та експериментів було сміливо.

 

Унікальним предметом психології визнали «безпосередній досвід». Головним методом - інтроспективу: спостереження суб?єкта за процесами у своїй свідомості. Інтроспективу розуміли як особливу процедуру, яка вимагає спеціального тривалого тренування.

 

Під час звичайного самоспостереження, властивого кожній людині, здатній відзвітувати про те, що вона сприймає, відчуває або думає, украй важко відділити сприйняття як психічний процес від реального або того, що сприймається чи уявляється об?єкту. Вважали, що об?єкт дано в зовнішньому досвіді. А від піддослідних вимагали відволіктися від усього зовнішнього, щоб знайти початкові елементи внутрішнього досвіду, дістатися до первинної «тканини» свідомості, яку уявляли складеною із сенсорних (чуттєвих) «ниток». Коли виникало питання про складніші психічні феномени, у яких задіяно мислення і волю, відразу ставала очевидною безпорадність Вундтової програми.

 

Якщо відчуття можна було пояснити в межах усталених причинним мисленням наукових стандартів (як ефект дії стимулу на тілесний орган), то інакше було з нульовими актами. Замість того, щоб причинно їх пояснити, Вундт трактував їх як кінцеву причину процесів свідомості і первинну духовну силу.

 

Природодослідник Вундт став прихильником філософії ВОЛЮНТАРИЗМУ (від латинського «волюнтас» - воля) - філософії, що вважає волю вищим принципом буття.

 

Як і раніше, предметом психології вважали зміст свідомості, а методом - інтроспекцію. Піддослідним наказували розв?язувати розумові завдання, спостерігаючи за тим, що відбувається при цьому в свідомості. Але найвитонченіша інтроспектива не могла знайти тих чуттєвих елементів, з яких, за прогнозом Вундта, мала б складатися «матерія» свідомості. Вундт намагався врятувати свою програму сердитим зауваженням, що розумові дії в принципі не можна дослідити методом експерименту і тому їх потрібно вивчати за пам?ятками культури - мовою, міфом, мистецтвом тощо. Так відроджувалася версія про «дві психології»: експериментальну, споріднену за своїм методом з природничими науками, та психологію, яка інтерпретує вияви людського духу.

 

Цю версію підтримав прихильник іншого варіанта «двох психологій» філософ Вільгельм Дільтей (1833-1911). Він відокремив вивчення зв?язків психічних явищ та тілесного життя організму від їхніх зв?язків з історією культурних цінностей. Першу психологію учений назвав пояснювальною, другу - розуміючою.

 

Робота, яку здійснили представники школи Вундта, заклала основи експериментальної психології. А критика поглядів представників цієї школи допомогла отримати нове знання, відштовхуючись від здобутого.

 

Водночас з В. Вундтом філософ Франц Брентано (1838-1917) запропонував свою програму нової психології, яку він виклав у своїй праці «Психологія з емпіричного погляду» (1874). Предметом психології, як і Вундт, вважав свідомість. Однак її сутність вважав іншою. Згідно з Брентано, сфера психології - це не зміст свідомості (відчуття, сприймання, думки), а її акти, психічні дії, завдяки яким з?являється зміст. Одна річ - колір або образ якого-небудь предмета. Інша - акт бачення кольору або думки про предмет. Вивчення актів і є унікальною сферою, невідомою фізіології. Специфіка акту - в його інтенції, спрямованості на який-небудь об?єкт, до якого цей акт був прикутий.

 

Концепція Брентано стала джерелом кількох напрямів західної психології. Вона наштовхнула на дослідження поняття психічної функції як особливої діяльності свідомості, функції, яка не обмежувалася елементами чи процесами, а яку вважали від початку активною і наочною.

 

Те, що в європейській традиції називали процесами асоціації, стало невдовзі одним з головних напрямів американської психології. Основна книга Едуарда Торндайка (1874-1949) мала назву «Інтелект тварин. Дослідження асоціативних процесів у тварин» (1898). Асоціації учений трактував як інтелектуальні, а отже - смислові процеси. Уся попередня психологія вважала значення невід?ємним атрибутом свідомості, тепер їх трактували як притаманні тілесній поведінці.

 

До Торндайка своєрідність інтелектуальних процесів вважали наслідком ідей, думок, розумових операцій (як актів свідомості). Торндайк розглядав їх як незалежні від свідомості рухові реакції організму.

 

Цей напрям запровадив у психологію пояснювальні принципи вчення Дарвіна, унаслідок чого утвердилося нове розуміння детермінації поведінки цілісного організму і, отже, усіх його функцій, зокрема психічних. Серед нових пояснювальних принципів - такі: характер вірогідності реакцій, як принцип природного відбору, та адаптація організму до середовища з метою вижити в ньому.

 

Ці принципи утворили контури нової схеми детермінації (каузальної). Колишній механічний детермінізм поступився місцем біологічному детермінізму. На цьому переломі в історії наукового пізнання поняття асоціації набуло особливого статусу. Раніше вона означала зв?язок ідей у свідомості, а тепер - зв?язок між рухами організму і конфігурацією зовнішніх стимулів, від пристосування до яких залежить розв?язання життєво важливих для організму завдань.

 

Кузен Дарвіна Френсіс Гальтон (1822-1911) став піонером розробки генетики поведінки. Завдяки йому стало популярним вивчення індивідуальних відмінностей. Ці відмінності постійно заявляли про себе в експериментах із визначення порогів чутливості, часу реакції, динаміки асоціацій та інших психічних феноменів. Але оскільки основною метою було відкриття загальних законів, відмінності в реакціях піддослідних нехтували. Гальтон зробив наголос на відмінностях, вважаючи, що вони генетично зумовлені.

 

У книзі «Спадковий геній» (1869), посилаючись на безліч фактів, він доводив, що надзвичайні здібності переходять у спадок. Використовуючи експериментально-психологічні методики, які розробив сам, він вивчав з їхньою допомогою індивідуальні відмінності. Це стосувалося і тілесних, і психічних ознак. Останні вважав не меншою мірою залежними від генетичних детермінант, ніж, скажімо, колір очей.

 

У його лабораторії в Лондоні кожен охочий міг за незначну плату виміряти свої фізичні й психічні здібності, між якими, на думку Гальтона, існують кореляції. Свої випробування він позначив словом «тест», яке назавжди увійшло до психологічного лексикону. Гальтон став піонером трансформації експериментальної психології в диференційну, яка вивчає відмінності між індивідами і групами людей. Заслугою Гальтона є поглиблене опрацювання варіаційної статистики, відтоді психологія широко використовує кількісні методи.

 

Однак практика вимагала інформації про вищі функції, щоб діагностувати індивідуальні відмінності між людьми щодо накопичення знань і виконання складних форм діяльності. Тому французький психолог Альфред Біне (1857-1911), згідно із завданням урядових органів, почав шукати психологічні засоби, за допомогою яких вдалося б відокремити дітей, здібних до навчання, але ледачих, від тих, хто має вроджені вади. Досліди з вивчення уваги, пам?яті, мислення проведено на багатьох піддослідних різного віку.

 

Експериментальні завдання Біне виклав у вигляді тестів, встановивши шкалу, кожен з розподілів якої містив завдання, які можуть виконати нормальні діти певного віку. Ця шкала стала популярною в багатьох країнах.

 

У Німеччині Вільям Штерн увів поняття «коефіцієнт інтелекту» (з англ. «ай-к?ю»). З допомогою цього коефіцієнта зіставляли «розумовий вік» (який визначали за шкалою Біне) з хронологічним («паспортним»). Якщо вони не збігалися, це вважали ознакою або розумової відсталості (коли розумовий вік нижчий від хронологічного), або обдарованості (коли розумовий вік перевершує хронологічний).

 

Цей напрям (тестологія) став найважливішим каналом зближення психології з практикою. Вимірювання інтелекту давало змогу на підставі даних психології, а не суто емпірично, розв?язувати питання навчання, добору кадрів, оцінення досягнень, профпридатності та ін.

 

Успішні експерименти в психології розширювали коло явищ, які вона досліджувала, а також посилювали незадоволення версією про те, що унікальним предметом цієї науки є свідомість, а методом - інтроспекція.

 

Руйнувалося уявлення про свідомість як про замкнений у собі внутрішній світ. Вплив дарвінівської біології позначився і в тому, що психічні процеси почали досліджувати з погляду розвитку.

 

На зорі психології головним джерелом відомостей про ці процеси був дорослий індивід, здатний у лабораторії, дотримуючись інструкції експериментатора, зосередити свій «внутрішній погляд» на фактах «безпосереднього досвіду». Але завдяки ідеї розширення зони пізнання в психології з?явилися особливі об?єкти, до яких неможливо було застосувати метод інтроспективного аналізу. Йшлося про факти поведінки тварин, дітей, психічно хворих.

 

Нові об?єкти вимагали нових об?єктивних методів. Тільки вони могли оголити ті рівні розвитку психіки, які передували процесам, що їх вивчають у лабораторіях. Відтепер уже неможливо було зараховувати ці процеси до категорії первинних фактів свідомості. Практика реальної дослідницької роботи вщент розхитала погляд на психологію як науку про свідомість. Визрівало нове розуміння її предмета. Воно по-різному заломилося в теоретичних поглядах і системах.

 

 

ологія як наука про поведінку

 

У цьому контексті важливим є вчення Івана Сєченова (1829-1905) про рефлекторну сутність психіки. Його перший трактат «Рефлекси головного мозку» (1863), який увійшов до книги «Психологічні етюди», мав значний резонанс у російському суспільстві, журналістиці, літературі.

 

Сєченов не ототожнював психічний акт з рефлекторним. Він вказував на схожість у їхній будові. Психологію називав рідною сестрою фізіології, а не її придатком. Він зміг співвіднести рефлекс з психікою завдяки тому, що саме уявлення про рефлекс він радикально видозмінив, як і уявлення про психіку.

 

Імпульсом, який запускає в хід рефлекс, класичні схеми вважали фізичний стимул. За Сєченовим, початковою ланкою рефлексу є не зовнішній, механічний поштовх, а подразник-сигнал. На відмінність між подразником-стимулом і подразником-сигналом потрібно звернути особливу увагу. Дію стимулу обмежувало збудження нервових волокон. Сигнал відіграє подвійну роль: він звернений і до організму, який його сприймає, і до зовнішнього середовища, властивості якого він розрізняє. Завдяки цьому він інформує організм про ситуацію, до якої мають приєднатися робочі органи (м?язи), які, зі свого боку, володіють чутливістю. У них вбудовано сенсорні прилади, які передають у мозок сигнали про досягнутий ефект, змушуючи, якщо необхідно, автоматично корегувати поведінку.

 

Модель рефлекторної дуги Сєченов замінив моделлю рефлекторного кільця. Якщо кільце не замикається, дія порушується. Саморегуляція поведінки організму за допомогою сигналів - такою була фізіологічна підстава сєченовської схеми психічної діяльності.

 

Серед головних досягнень Сєченова виокремлюється центральне гальмування, яке він відкрив. До того вважали, що в головному мозку відбувається тільки один нервовий процес - збудження. Сєченов виявив під час експерименту здатність головного мозку затримувати рефлекси. Це відкриття він трактував як нервовий механізм психічних функцій - воля і мислення. Вольову людину вирізняє вміння протистояти неприйнятним для неї впливам, якими б сильними вони не були, пригнічувати небажані потяги. Саме цього досягають завдяки механізму гальмування.

 

Завдяки цьому механізму виникають також незримі акти мислення. Сєченов писав, що «біля самого серця» він виносив думку, згідно з якою м?яз є органом не тільки руху, а й пізнання. З його допомогою організм сприймає об?єкти зовнішнього середовища (у побудові зорового образу, наприклад, важливу роль відіграють м?язи очей, які безперервно працюють; вони ніби бігають по предметах), порівнює їх, аналізує, тобто здійснює операції, які вже є розумовими. Механізм гальмування затримує зовнішнє вираження цих дій. Однак вони не зникають. Із зовнішніх вони стають внутрішніми. Згодом цей процес назвали інтеріоризацією (переходом ззовні всередину).

 

Глибинні видозміни в категорії рефлексу відкрили перспективу нового розуміння предмета психології. У праці «Кому і як розробляти психологію» (1873) Сєченов визначає психологію як «науку про походження психічних діяльностей». Термін «походження» потрібно пояснити. Завдання науки, вважали тоді, пояснити, яким чином відбуваються різні діяльності (сприйняття, пам?ять, мислення тощо). Вони будуються за типом рефлексу, тобто також є «тричленними» (мають початок, середину і кінець). Вони включаються слідом за сприйняттям середовища і його переробкою в головному мозку у відповідь на роботу рухового апарату. Уперше в історії психології предмет цієї науки охоплює не тільки явища і процеси свідомості (або несвідомої психіки), а весь цикл взаємодії організму зі світом, зокрема його зовнішні тілесні дії.

 

Саме таке значення сєченовського поняття «психічна діяльність». Вона, як і рефлекс, відбувається об?єктивно. Тому і для психології єдино надійним є об?єктивний, а не суб?єктивний (інтроспективний) метод, на якому базувалися програми Вундта і Брентано.

 

Сєченов став піонером науки, предметом якої є психічно регульована поведінка.

 

Нове розуміння предмета психології склалося під впливом праць Івана Павлова (1859-1963) і Володимира Бехтєрева (1857-1927). Експериментальна психологія виникла на основі досліджень органів чуття, тому предметом її вивчення вважали продукти діяльності цих органів - відчуття. Павлов і Бехтєрев почали досліджувати вищі нервові центри головного мозку, як органи управління поведінкою цілісного організму в навколишньому середовищі. Предмет психології вони вважали не ізольовану свідомість, а вивчення цілісної поведінки. Цей напрям набув популярності під назвою рефлексологія, оскільки замість відчуття як початкового поняття розглядали рефлекс.

 

І. Павлов оприлюднив свою програму 1903 року, назвавши її «Експериментальна психологія і психопатологія на тваринах». Далі від слова «психологія» учений відмовився, мотивуючи обтяженістю цього терміна спадком суб?єктивної психології свідомості. Основним для школи Павлова було об?єктивне вивчення поведінки.

 

Щоб зрозуміти революційне значення вчення Павлова про поведінку, потрібно враховувати, що він називав його вченням про вищу нервову діяльність. Йшлося не про заміну одних слів іншими, а про кардинальну видозміну всієї системи категорій, якими пояснювали цю діяльність.

 

Якщо раніше під рефлексом розуміли жорстко фіксовану, стереотипну реакцію, то Павлов увів у це поняття принцип умовності. Звідси головний термін Павлова - умовний рефлекс. Це означало, що організм набуває і змінює програму своїх дій залежно від умов - зовнішніх і внутрішніх.

 

Зовнішні подразники стають для організму сигналами, які орієнтують у середовищі, а реакція закріплюється тільки в тому разі, якщо її санкціонує внутрішній чинник - потреба організму.

 

Модельний досвід Павлова полягав у виробленні реакції слинної залози собаки на звук, світло, форму тощо.

 

Павлов відкрив закони вищої нервової діяльності. За кожним, на перший погляд нескладним, досвідом – система розроблених школою Павлова понять (сигнал, тимчасовий зв?язок, підкріплення, гальмування, диференціювання, управління та ін.), які дають змогу причинно пояснювати, передбачати й модифікувати поведінку.

 

Ідеї, аналогічні до ідей Павлова, виклав у книзі «Об?єктивна психологія» (1907) Володимир Бехтєрев, який дав умовним рефлексам іншу назву - сполучні. У переконаннях двох учених були відмінності, але обидва стимулювали психологів на докорінну перебудову уявлень про предмет психології.

 

Під впливом ідей Павлова та Бехтєрева виникає новий могутній напрям - біхевіоризм, який утвердив поведінку як предмет психології. Поведінку трактували як сукупність реакцій організму, зумовлених його взаємодією зі стимулами середовища, до якого він адаптується.

 

Кредо цього напряму було відображено в понятті «поведінка» (англ. «біхевіор»). «Батьком» біхевіоризму вважають американського психолога Джона Уотсона (1878-1958), у статті якого «Психологія, як її бачить біхевіорист» (1913) висловлено маніфест нової школи. У ньому вимагали «викинути за борт» як пережиток алхімії та астрології всі поняття суб?єктивної психології свідомості і перекласти їх на мову об?єктивно спостережуваних реакцій живих істот на подразники. Ні Павлов, ні Бехтєрев, на концепції яких спирався Уотсон, не дотримувалися таких радикальних поглядів. Вони сподівалися, що об?єктивне вивчення поведінки, врешті-решт, як говорив Павлов, проллє світло на «муки свідомості».

 

Біхевіоризм називали «психологією без психіки». Цей напрям припускав, що психіка ідентична зі свідомістю. Тим часом, вимагаючи усунути свідомість, біхевіористи зовсім не трактували організм на позбавлену психічних властивостей структуру. Вони змінили уявлення про ці властивості. Реальний внесок нового напряму полягав у різкому розширенні сфери психології. Відтепер вона вивчала також доступні зовнішньому об?єктивному спостереженню, незалежні від свідомості стимули - реактивні відносини.

 

Змінилися схеми психологічних експериментів. Їх ставили здебільшого на тваринах - білих щурах. Як експериментальні прилади, замість колишніх фізіологічних пристроїв, винайшли різні типи лабіринтів і «проблемних ящиків». Тварини, яких у них запускали, навчалися знаходити з них вихід.

 

Тема навчання, набуття навичок шляхом проб і помилок стала центральною для цієї школи, яка зібрала величезний експериментальний матеріал про чинники, які визначають модифікацію поведінки. Матеріал статистично опрацьовували, адже реакції тварин мали не жорстко визначений, а статистичний характер. Змінювалося уявлення про закони, які керують поведінкою живих істот, зокрема людини. Про людину на основі цих дослідів говорили як про «великого білого щура», що шукає свій шлях у «лабіринті життя», де імовірність успіху невизначена і де панує його величність випадок.

 

Усунувши зі сфери своїх досліджень свідомість, біхевіоризм неминуче виявився однобічним напрямом. Водночас він увів у науковий апарат психології категорію дії як не тільки внутрішньої, духовної (як було раніше), а й зовнішньої, тілесної реальності. Біхевіоризм змінив загальний лад психологічного пізнання. Його предмет охоплював відтепер формування і зміну реальних тілесних дій у відповідь на широкий спектр зовнішніх подразників.

 

Прихильники цього напряму розраховували, що, спираючись на результати експериментів, вдасться пояснити будь-які природні форми поведінки людей, наприклад, будівництво хмарочоса чи гру в теніс. Основа ж усього - закони навчання.

 

Своєрідне розуміння відносин між індивідом і суспільним середовищем утвердилося у французькій психології. Особистість, її дії і функції пояснювали соціальним контекстом взаємодії людей. У такий спосіб виявляється внутрішній світ суб?єкта зі всіма його унікальними ознаками, які попередня психологія свідомості приймала спочатку як дане. Найпослідовніше цю лінію, популярну серед французьких дослідників, розвивав П?єр Жане (1859-1947). Перші його праці як психіатра стосувалися хвороб особистості, що виражаються в дисоціації ідей і тенденцій (розриві зв?язків між ними) унаслідок падіння «психічного напруження» (Жане запропонував називати цей феномен «психостенією»). Тканина психічного життя розщеплюється в одному організмі починають жити декілька осіб.

 

Жане ключовим пояснювальним принципом людської поведінки вважає спілкування як співпрацю, у глибинах якої народжуються різні психічні функції: воля, пам?ять, мислення тощо. У цілісному процесі співпраці відбувається розділення актів: один індивід виконує першу частину дії, другий - іншу частину. Один командує, інший - підкоряється. Потім суб?єкт скоює щодо самого себе дію, до якої раніше примушував іншого. Він навчається співпрацювати зі собою, підкорятися власним командам, бути автором дії, особистістю, що володіє власною волею.

 

Попередні концепції трактували ВОЛЮ як особливу силу, що міститься у свідомості суб?єкта. Жане та його послідовники доводили її вторинність, походження від об?єктивного процесу, у якому неодмінно було представлено іншу людину.

 

Це стосується й пам?яті, яку спочатку було призначено для передавання доручень тим, хто відсутній. Щодо розумових операцій, то і вони спершу є реальними тілесними діями (зокрема, мовними), якими люди обмінюються, спільно розв?язуючи свої життєві завдання.

 

 

А головним механізмом, який працює на виникнення внутрішньо-психічних процесів, є інтеріоризація. Соціальні дії із зовнішніх об?єктивно стають внутрішніми, незримими для інших.

 

Звідси виникає ілюзія їхньої безтілесності й того, що вони породжені «чистим» Я, а не системою міжособових зв?язків.

 

Ця гілка психологічних досліджень зробила свій внесок у зміну трактування предмета психології. І далі розглядаючи свідомість як ядро вивчення психології, Жане та його послідовники вважали її одиницями не сенсорні (відчуття, образи), інтелектуальні (ідеї, думки) або емоційно-вольові елементи, а соціальні дії (спершу зовнішні, потім - внутрішні).

 

Попередні концепції, для яких початковим пунктом був індивід як носій психічних актів і змісту, шукали шляху його соціалізації, тобто залучення до норм і правил життя серед інших. За Жане, вектор психологічного вивчення людини має бути протилежним. Пояснювати потрібно не соціалізацію, а індивідуалізацію, тобто з?ясовувати причину того, як із соціальних актів і відносин, у гущавині яких спочатку існує індивід, формується внутрішній, особистий план його поведінки.

 

Отже, як складова предмета психології з?явилася соціальність, яка впливає на поведінку особистості.

 

наука про психіку як єдність свідомого і несвідомого, зовнішнього і внутрішнього психічного у взаємодії людини зі світом

 

Уперше про несвідомі аспекти психіки почав говорити німецький філософ і математик Готфрід Лейбніц (1646-1716), який відкрив диференціальне та інтегральне обчислення. Саме він висловив думку про єдність тілесного і психічного. Підставою для такої єдності мислитель вважав духовний початок. Світ складається з безлічі монад (від грец. «монос» - єдине). Кожна з них «психічна» і наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті. Погляди вченого перекреслювали Декартову концепцію про рівність психіки і свідомості. Згідно з Лейбніцом, «переконання в тому, що в душі є лише такі сприйняття, які вона усвідомлює, є джерелом найбільших помилок».

 

У душі безперервно відбувається непомітна діяльність «малих перцепцій». Цим терміном Лейбніц позначив неусвідомлювані сприйняття. Усвідомлення сприйнять стає можливим завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий психічний акт - апперцепція, зокрема увага й пам?ять.

 

Співвідношення духовних і тілесних явищ Лейбніц виразив формулою, відомою як психофізичний паралелізм. Ці явища не можуть, усупереч поглядам Декарта, впливати одні на одних. Залежність психіки від тілесних дій - це ілюзія. Душа і тіло здійснюють свої операції самостійно й автоматично. Проте божественна мудрість позначилася в тому, що між ними є гармонія.

 

Отже, ідеї Лейбніца змінили й розширили уявлення про психічне. Особливо важливим стало визнання існування так званої несвідомої психіки.

 

Внесок у розмежування психіки й свідомості зробили дослідження гіпнозу, які стали популярними в Європі завдяки діяльності австрійського лікаря Месмера, що пояснював свої гіпнотичні сеанси дією магнітних закінчень (флюїдів). Згодом, відкинувши месмеризм, англійський хірург Бред став прихильником фізіологічного трактування гіпнозу (запропонувавши термін «нейрогіпноз»). Однак далі вирішальну роль він надав психологічному чиннику.

 

Під час використання гіпнозу в практиці медиків спостерігали факти психічно регульованої поведінки з вимкненою свідомістю (тим самим підтримувалося уявлення про несвідому психіку). Щоб ввести в гіпнотичний стан, потрібний «раппорт» - створення ситуації взаємодії між лікарем і пацієнтом: несвідома психіка, яку оголює гіпноз, є соціально несвідомою. Адже її ініціює й контролює інша людина.