Тема 8. Організація освітнього процесу у вищому навчальному закладі

Таким чином, навчання як основна категорія педагогіки вищої школи тісно пов’язане з таким розділом педагогіки вищої школи, як дидактика, яка досліджує закономірності процесу навчання.

Термін «дидактика» (грец. — повчальний) запровадив у науковий обіг німецький педагог Вольфганг Ратке (Ратихій) (1571—1635), який назвав свій курс лекцій «Короткий звіт із дидактики або мистецтво навчання Ратихія». Відомий як автор проекту реформи школи і суспільства, він робив спробу створити нові методи викладання мов.

У такому самому значенні вжив його і чеський педагог Ян-Амос Коменський (1592—1670), який опублікував у 1637 р. в Амстердамі свою працю «Велика дидактика», що представляє універсальне мистецтво навчання усіх усьому.

Дидактичні погляди В.Ратке і Я.-А. Коменського докорінно відрізнялися. Якщо Ратке відводив учням у навчальному процесі пасивну роль, то Я.-А.Коменський був рішучим прихильником заохочення школярів до самостійності і активності.

На сьогодні, дидактика (грец. — повчальний) вищої школи — галузь педагогіки вищої школи, яка розробляє теорію освіти і навчання у вищих навчальних закладах, а також виховання у процесі навчання.

Невеликий екскурс в історію педагогіки допоможе висвітлити одне принципове питання.

Вища школа і навчально-виховний процес в ній, як відомо, має багатовікову історію; щодо педагогіки вищої школи і дидактики вищої школи як її складової, то на повний голос заговорили про ці науки лише 20-25 років тому. Вже було зазначено, що сама педагогіка почала відбруньковуватися від філософії у ХVІІ ст., що пов’язано з ім’ям Я.-А. Коменського, і потім майже 300 років розвивалася без проблематики вищої школи. Навіть такий авторитет, як К.Ушинський, не вважав навчання і освіту у вищому навчальному закладі об’єктом дослідження педагогіки. Щодо цього він писав: «У педагогіки надзвичайно широка основа і надзвичайно вузьке верхів’я: дидактика початкової освіти може наповнювати томи; дидактика читання лекцій в університеті може бути висловлена двома словами: «Знай добре свій предмет і ясно викладай його». Виникає закономірне запитання: що викликало до життя у другій половині ХХ століття такий активний розвиток педагогіки і дидактики вищої школи? Чому так швидко, менш, ніж за 100 років, спостереження і висновки Ушинського застаріли, а з цієї проблеми сьогодні надруковано тисячі наукових праць?

Відповідь, мабуть, потрібно шукати у бурхливому розвитку вищої освіти, науки, техніки, культури в ХХ-ХІ століттях, що кардинально змінило концепцію вищої освіти. Зокрема, зросло значення університетів, що стали науковими та науково-методичними центрами вищої освіти.

Сьогодні сучасна дидактика вищої школи спрямована на забезпечення ефективної підготовки майбутніх фахівців. Цьому мають сприяти такі методологічні підходи (В. Лозова):

— особистісний, який полягає у визнанні особистості як продукту соціального розвитку, носія культури, інтелектуальної і моральної свободи, права на повагу. Він передбачає опору на природний процес саморозвитку, самореалізацію, самоствердження, створення для цього відповідних умов;

— діяльнісний, спрямований на організацію діяльності суб'єкта, яка б забезпечувала його активність у пізнанні, праці, спілкуванні, саморозвитку;

— системний, який орієнтує на визначення навчання як цілеспрямовану творчу діяльність його суб'єктів, мета, завдання, зміст, форми і методи якої взаємопов'язані;

— гуманістичний, який передбачає духовно-особистісну спрямованість кожного навчального предмета, формування стосунків між студентами, викладачами й студентами на основі поваги, довіри, чуйності, доброзичливості, уваги, співчуття, віри у можливості людини;

— ресурсний, що зосереджений на питаннях організації навчання, орієнтованого на виявлення і розвиток потенційних можливостей кожного студента;

— синергетичний (грец.— той, що діє разом), який полягає у здійсненні самореалізації і саморозвитку особистості на основі постійної взаємодії із навколишнім середовищем, яке сприяє формуванню нових якостей особистості;

— аксіологічний (грец. — цінність), який забезпечує вивчення явищ з метою виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини, вирішувати завдання гуманізації суспільства, в якому людина є найвищою цінністю;

— компетентнісний (лат. — належний, відповідний), що передбачає аксіологічні, мотиваційні, рефлексивні, когнітивні, операційно-технологічні та інші результати навчання, які відображають розширення не тільки знань, умінь і навичок, а й досвіду емоційно-ціннісного ставлення до дійсності.

Більшість фахівців під професійною компетенцією розуміють сукупність ключової ( психологічної, громадянської, культурної, комунікативної, здоров’язберігаючої (ортобіотичної), володіння інформаційними технологіями), базової (відображає специфіку певної професійної діяльності: педагогічної, інженерної тощо) і спеціальної — інтегрованої (реалізація ключових і базових компетенцій у певній сфері професійної діяльності) компетентності.

На Всесвітньому конгресі з інженерної освіти було розглянуто такі вимоги до випускника вищого технічного навчального закладу:

· професійна компетентність (поєднання теоретичних знань і практичної підготовленості, здатність здійснювати усі види професійної діяльності, визначені освітнім стандартом спеціальності або спеціалізації);

· комунікативна готовність (володіння літературною діловою письмовою й усною мовою, знання однієї з європейських мов, уміння розробляти технічну документацію і користуватися комп’ютерною технікою та іншими засобами зв’язку й інформації, знання психології та етики спілкування, володіння навичками управління професійною групою та колективом);

· розвинута здатність до творчих підходів у вирішенні професійних завдань, уміння орієнтуватися в нестандартних ситуаціях і умовах, аналізувати проблемні ситуації, умови, завдання; розробляти план дій; готовність до реалізації плану і відповідальність за його виконання;

· стійке усвідомлення та позитивне ставлення до своєї професії, прагнення до постійного особистісного та професійного удосконалення;

· володіння методами техніко-економічного аналізу виробництва з метою його раціоналізації, оптимізації, а також методами екологічного забезпечення виробництва й інженерного захисту навколишнього середовища;

· розуміння тенденцій і основних напрямків розвитку науки і техніки.

Найважливішими завданнями дидактики вищої школи є:

— розкриття педагогічних закономірностей, що діють у межах освіти і навчання, і використання їх з метою вдосконалення навчального процесу у вищій школі;

— розроблення теорії вищої освіти;

— конструювання (модернізація) освітніх технологій;

— удосконалення змісту підготовки фахівців різних профілів (визначення оптимальних шляхів, вибір методів, форм, технологій навчання).

Будучи теоретичною наукою, дидактика вищої школи водночас займається формуванням дидактичних відношень у педагогічній практиці. Йдеться про дидактичні знання. Вони, а також їх творче застосування, сприяють формуванню педагогічної майстерності викладача вищої школи. Просте вивчення, засвоєння і використання педагогічного досвіду інших викладачів — необхідна, але недостатня умова педагогічної творчості, а просте копіювання навіть найунікальнішого досвіду без знання об'єктивних закономірностей педагогічного процесу може дати негативні результати.

Функції дидактики. Дидактика розглядає навчання у двох аспектах: як об'єкт вивчення і як об'єкт конструювання. З огляду на це виокремлюють дві функції дидактики: науково-теоретичну і конструктивно-технологічну (В.Попков і А.Кожухов).

Науково-теоретична функція полягає у вивченні, систематизації та узагальненні педагогічного досвіду, його науковому обґрунтуванні, поясненні на основі відкритих психологією закономірностей і механізмів пізнавального, психомоторного розвитку особистості.

Конструктивно-технологічна функція дидактики — це розроблення змісту, ефективних методів, прийомів і засобів навчання, конструювання навчальних технологій. Вона допомагає з'ясувати, як, враховуючи об'єктивні закономірності пізнавального розвитку студентів, організувати навчальний процес для забезпечення його максимальної ефективності; які форми, методи і засоби є оптимальними в конкретних ситуаціях; якими принципами і правилами слід керуватися викладачу та ін.

Отже, найнадійнішим шляхом удосконалення педагогічної майстерності викладачавищої технічної школи є дидактичне осмислення свого викладацького досвіду і звернення до дидактики як галузі знань, що є основним орієнтиром у питаннях навчання у вищій школі.