Тема 3. Виховання студентської молоді

1. Виховання як педагогічне явище. Специфіка виховного процесу у ВНЗ.

2. Основні закономірності та принципи виховання студентської молоді.

3. Основні напрями виховання студентської молоді

4. Діяльність куратора студентської групи. Імідж куратора у вищому навчальному закладі.

5. Організація процесу виховання та самовиховання в студентській групі. Методи, форми, засоби, прийоми виховання.

1.Виховання як педагогічне явище. Специфіка виховного процесу у ВНЗ. У процесі підготовки студентської молоді до життя навчання і виховання становлять нерозривну єдність. Однак, як і дидактика, теорія виховання має свої характерні риси, зміст і методику.

Виховання – це процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників.

Зміст і методика процесу виховання залежать від об’єктивних та суб’єктивних чинників і рушійних сил.

До об’єктивних чинників належать суспільно-політичні, економічні процеси, що відбуваються в соціумі, події культурного життя, вплив природного середовища тощо. В сучасній Україні – це особливості розбудови держави загалом та системи освіти і виховання зокрема; утвердження в економіці ринкових засад; розиток соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення меж спілкування з іноземними громадянами.

Суб’єктивні чинники – соціально-педагогічна діяльність сім’ї та громадських організацій; навчально-виховна робота працівників закладів освіти; вплив засобів масової інформації; заходи культурних, позашкільних установ, молодіжних об’єднань та діяльність церкви.

Ефективність процесу виховання залежить від того, наскільки збігаються впливи організованої виховної діяльності та об’єктивних умов. Перебудова навчально-виховного процесу на демократичних засадах передбачає не тільки створення умов для співпраці викладачів і студентів, а й залучення до неї інших виховних інституцій.

Рушійними силами процесу виховання є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. До внутрішніх суперечностей належать:

– суперечність між соціально значущими завданнями, які потрібно виконати вихованцю, і факторами, що заважають його зусиллям;

– суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця (вимагає такої побудови виховного процесу, щоб зміст і форми його реалізації не викликали спротиву в молодої людини);

Зовнішні суперечності виявляються у невідповідності між:

– виховними впливами сім’ї і закладу вищої освіти та стихійним впливом на вихованця навколишнього середовища (вимагає подолання негативного впливу девіантних молодіжних груп, низькоякісних телепередач тощо);

– різними вимогами кураторів, викладачів (внаслідок цього у вихованця формується ситуативна поведінка, безпринципність);

– деякими студентами, які мають досвід негативної поведінки, і педагогами, одногрупниками, батьками.

Попри те, що зовнішні суперечності не є універсальними, обов’язковими для всіх ситуацій, применшувати їх дезорганізуючий вплив не варто. Тому завжди важливо передбачати їх, вживати превентивних заходів, а за необхідності і протидіяти їм.

Метою виховання студентської молоді у вищому навчальному закладі єу процесі підготовки фахівця озброїти його не лише фаховими знаннями, уміннями і навичками професійної діяльності, а й сформувати у нього відповідний світогляд, моральні, правові, трудові, естетичні та інші якості особистості.

Для цілеспрямованого формування майбутнього фахівця, підготовки його до означених вище функцій створюють програму виховання студентів на період їх навчання у вищому навчальному закладі.

Програма виховання — короткий виклад основних положень і ці­лей діяльності вищого навчального закладу щодо виховання сту­дентів упродовж усього періоду їх навчання.

Вона ґрунтується на загальній меті виховання і відображає якості, які необхідно сформувати у майбутніх фахівців, намічені завдання та зміст, що мають бути реалізо­вані для досягнення мети.

Загальної мети досягають поетапно. У роботі зі студентами кожного курсу ставлять конкретні виховні цілі залежно від їх особливостей, рівня вихованості, якостей, які слід сформувати на певному етапі.

Завдання виховання у вищому навчальному закладі.. Основні завдання виховання студентської молоді зумовлені пріоритетними напрямами реформування виховання, визначених Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»). До них належать: формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу; формування високої мовленнєвої культури, оволодіння українською мовою; прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які мешкають на території України; виховання духовної культури особис­тості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчинностей; формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря; забезпечення повноцінного фізичного розвитку молоді, оборони та зміцнення її здоров'я; виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символі­ки; формування екологічної культури людини; розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх реалізації тощо.

Виховна система у ВНЗ ґрунтується на особистісно орієнтованому підході, який передбачає:

— психолого-педагогічну діагностику, знання особливостей кожної особистості й особливостей кожного первинного колективу;

— прогнозування розвитку первинних колективів і кожної особистості на основі їх особливостей і можливос­тей виховного середовища;

— формування змісту виховання, що відповідає індивідуальним особливостям вихованців, їхнім запитам і створює умови для їх ефективного розвитку;

— варіативність, гнучкість форм і методів виховання (індивідуальні, групові і колективні, методи колективного та індивідуального впливу, словесні і практичні);

— організацію і методичне забезпечення самовихован­ня студентів, високого ступеня їхньої самодіяльності;

— самоврядування в студентських колективах;

— діалогічне спілкування у виховному процесі, що ґрунтується на взаємній повазі, довірі викладачів і студентів;

— координацію педагогічних, психологічних, інформаційних і соціальних впливів на особистість;

— інформаційно-методичне забезпечення виховного процесу;

— впровадження демократичних форм управління виховною системою.

Процес виховання у ВНЗ – система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості майбутнього фахівця. У ньому органічно поєднані змістовий (сукупність виховних цілей) і процесуальний (процес педагогічної взаємодії викладача і студента) аспекти.

Виховання студентської молоді у вищих, зокрема, і в технічних навчальних закладах, є цілеспрямованим процесом. Наявність конкретної мети надає йому систематичності й послідовності, не допускає випадковості, епізодичності й хаотичності виховних заходів.

 

Виховання формує внутрішній світ молодої людини, проникнути в який дуже важко. Тому воно вимагає таких методик, які давали б змогу не тільки виявляти погляди, переконання, і почуття вихованців, а й збагачувати їх духовність, за потреби коригувати якості психіки.

2. Основні закономірності та принципи виховання студентської молоді.

Загальні закономірності виховання. Щоб належно організувати виховний процес у навчально-виховному закладі, керувати ним і досягти високої ефективності, треба знати і брати до уваги його закономірності.

Закономірність виховання – стійкий, об’єктивний, істотний зв’язок у вихованні, реалізіція якого сприяє ефективному розвитку особистості.

Успішний виховний процес є наслідком реалізації таких його закономірностей.

1. Органічний зв’язок виховання із суспільними потребами і умовами виховання. Значні зміни в житті народу спричинюють і зміни в його виховній системі. Розбудова незалежної держави в Україні передбачає формування у студентської молоді національної свідомості, любові до Батьківщини, української мови, історії, культури свого народу.

2. Людина виховується під впливом сукупності факторів. Недарма говорять, що виховує все: і люди, і речі, і явища. Найважливішим серед них є виховний вплив людини, передусім батьків і педагогів. Це покладає на них особливу відповідальність.

3. Залежність результатів виховання від глибини і повноти врахування національного менталітету вихованця. З огляду на це молодь має оточувати рідна природа, вона постійно повинна чути рідну мову і дотримуватися національних звичаїв, традицій тощо.

4. Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ вихованця. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її думки, погляди, переконання, ціннісні орієнтири, емоції, мотиви, установки, ставлення).

5. Визначальну роль у вихованні відіграє діяльність. Різноманітна діяльність є головним фактором єдності свідомості і поведінки. Лише за таких умов можливий всебічний розвиток особистості.

Закономірності виховання виявляються в усьому розмаїтті їх взаємозв’язків і взаємоперетворень. Знання їх дає педагогу змогу цілеспрямовано проектувати виховний процес і втілювати в життя програму виховних заходів.

Основні принципи виховання. Оптимізація змісту і методів виховання потребує всебічного врахування його принципів, в яких відображені закономірності виховного процесу.

Принцип виховання – керівне твердження, яке відображає загальні закономірності процесу виховання і визначає вимоги до змісту його організації і методів.

Узагальнюючи досвід виховної діяльності, вони є системою вимог щодо всіх аспектів виховного процесу, спрямовують його на формування цілісної особистості.

До основних принципів виховання належать:

1. Цілеспрямованість виховання. Цей принцип означає, що вся виховна робота має спрямовуватися на досягнення основної мети – виховання всебічно розвиненої особистості майбутнього фахівця, підготовки її до свідомої й активної трудової діяльності. Реалізація його передбачає підпорядкованість усіх заходів загальній меті та нетерпимість до стихійності у вихованні. Знання мети створює перспективу, дає змогу проектувати бажаний рівень вихованості особистості.

2. Зв’язок виховання з життям. Відповідно до цього принципу виховна діяльність вищого навчального закладу має спонукати студентів до участі у житті суспільства вже під час навчання, в процесі підготовки до професійної діяльності. 3. Єдність свідомості і поведінки у вихованні. Реалізується цей принцип через правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, попередження відхилень у свідомості та поведінці особистості, вироблення несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності протистояти їм.

4. Виховання в праці. Передбачає усвідомлення студентами того, що праця – єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб людей, фактор всебічного розвитку особистості. Тому сумлінне ставлення до праці є важливою рисою людини. Викладачі мають прищепити вихованцям нетерпимість до порушень трудової дисципліни, корупції, порушення прав на приватну власність.

5. Комплексний підхід у вихованні. Будь-який систематичнй виховний процес передбачає єдність:

– мети, завдань і змісту виховання;

– форм, методів і прийомів виховання;

– виховних впливів вищого навчального закладу, сім’ї, громадськості, ЗМІ, вулиці;

– виховання і самовиховання.

Принцип комплексності вимагає враховувати вікові та індивідуальні особливості студентів, а також постійно коригувати виховні впливи залежно від рівня їх вихованості.

6. Виховання особистості в колективі. Реалізація його сприяє усвідомленню вихованцями того, що колектив є могутнім засобом виховання і багато рис особистості формуються тільки в колективі. Викладачі, куратори повинні докладати багато зусиль для згуртування колективу вихованців – студенської групи, заохочувати їх до участі у самоврядуванні, сприяючи розвитку їх самостійності, самодіяльності, ініціативи тощо.

7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю вихованців. Необхідність педагогічного керівництва зумовлена незначним (недостатнім) життєвим досвідом вихованців. Водночас виховання творчої особистості можливе за умови її самостійності й творчості, ініціативи й самодіяльності.

8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. В основі його єдність вимог до вихованців з боку викладачів, кураторів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, повага до їхніх поглядів тощо.

9. Індивідуальний підхід до кожного вихованця. Ефективність виховного процесу залежить і від того, наскільки в ньому враховують вікові та індивідуальні особливості особистості. “Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, – писав К.Д. Ушинський,– якою вона є в дійсності, з усіма її слабкостями, в усій її величі, з усіма її буденними, дрібними потребами і з її великими духовними вимогами. Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу – а засоби ці величезні”.

10. Принцип систематичності, послідовності й наступності у вихованні. Формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки вимагає системи виховних заходів, які застосовують у певній послідовності. Адже позитивних рис особистості не можна сформувати, якщо виховний процес буде випадковим набором епізодичних впливів.

11. Єдність педегогічних вимог закладу освіти, сім’ї і громадськості. Реалізується у постійній взаємодії, взаємному інформуванні учасників виховного процесу про результати виховних впливів.

Досягнення виховної мети є наслідком оптимального поєднання всіх принципів виховання з огляду на умови, в яких відбувається виховний процес. Важливо при цьому забезпечити гармонійну взаємодію універсальних і національних виховних принципів, які у кожного народу мають свої особливості. Саме на поєднанні загальних і національних принципів виховання вибудовується концепція українського виховання.

3. Основні напрями виховання. Процесу виховання властиве розмаїття завдань та напрямів. Їх кількість невпинно зростає, що зумовлено динамічністю суспільно-економічного життя. Тому для процесу виховання характерна також неперервність.

Всебічний розвиток особистості людини є головною метою виховання, яке охоплює національне, розумове, моральне, статеве, правове, антинаркогеннє, екологічне, трудове, економічне, естетичне й фізичне виховання в їх нерозривному зв’язку, взаємозалежності та взаємозумовленості. Кожен з цих напрямів має свої завдання і зміст.

Національне виховання – це виховання студентської молоді на багатовікових традиціях у дусі українського виховного ідеалу.

Основні цілі, завдання, принципи системи національного виховання знайшли відображення у Законі України «Про освіту», Державній національній програмі «Освіта», Концепції національного виховання дітей та молоді у системі освіти.

Метою і завданням національного виховання єпередавання молодому поколінню соціального досвіду, багатства, духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності, світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, таких як національна самосвідомість, духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту. Національне виховання грунтується на таких принципах, як гуманізм, народність, природовідповідність, самодіяльність, демократизм, єдність родинного впливу та впливу вищого навчального закладу, виховання у праці.

Розумове виховання. Будучи зосередженим на розумовому розвитку особистості, розумове виховання є важливим чинником її всебічного розвитку. Його метою є передусім розвиток мислення, пізнавальних можливостей. Розумове виховання – цілеспрямована діяльність ви кладачів, кураторів із розвитку інтелектуальних здібностей і мислення людини, прищеплення культури розумової праці. Це безперервний процес, який здійснюється під час навчання, праці, спілкування, черпання відомостей із книг, інтернету та ЗМІ.

Моральне виховання. У формуванні всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню. Моральне виховання – виховна діяльність, що має на меті сформувати стійкі моральні якості, потреби, почуття, навички і звички поведінки на основі ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності. Моральне виховання формує моральні поняття, погляди і переконання. Воно покликане також сприяти розвитку моральних почуттів, що виражають запити, оцінки, спрямованість духовного розвитку особистості. Не менше значення має вироблення навичок і звичок моральної поведінки.

Статеве виховання і підготовка до сімейного життя. Формування статевої культури особистості, підготовка її до свідомої реалізації гендерних ролей (статево зумовлених соціальних стандартів поведінки) є одним із стрижневих аспектів морального виховання. Статеве виховання – складова загального процесу виховної роботи, що забезпечує правильний статевий розвиток молоді та оволодіння нормами взаємин із представниками протилежної статі, а також правильне ставлення до питань статі.

Правове виховання. Одним із аспектів усебічного розвитку особистості є висока правова культура, формування якої забезпечується правовим вихованням. Правове виховання – виховна діяльність ВНЗ, сім’ї, правоохоронних органів, спрямована на формування в молоді правової свідомості, навичок і звичок законослухняності. Усвідомлення людиною правил співжиття і вимог законів, законослухняність її поведінки формується під впливом спеціальних виховних заходів, у процесі самовиховання, різноманітних видів діяльності.

Антинаркогенне виховання. Людство недарма вважає залежність від куріння, алкоголю і наркотиків найнебезпечнішими хворобами, тому що навіть найпоміркованіше вживання цих речовин повільно руйнує особистість – підривається її фізичне і моральне здоров’я, паралізується воля, вичерпуються інтелектуальні сили – людина деградує. Небезпека такої залежності вимагає організації ефективної антинаркогенної виховної роботи зі студентською молоддю. Антинаркогенне виховання – виховна діяльність, спрямована на формування у молоді несприйнятливості до наркогенних речовин (тютюну, алкоголю, наркотиків). Профілактику наркогенної залежності, боротьбу з поширенням наркогенних захворювань слід проводити системно і послідовно, рівноцінно зважаючи на подолання як соціальних, так і психолого-педагогічних передумов їх поширення.

Екологічне виховання. Сучасні масштаби екологічних змін створюють реальну загрозу для життя людей. Забруднення повітря, водоймищ, ерозія грунтів вирублення лісів у багатьох місцях досягли критичного рівня. Екологічна криза вимагає інтенсивного екологічного виховання підростаючого покоління зокрема і населення загалом. Екологічне виховання – систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток екологічної культури особистості. Система екологічного виховання передбачає формування умінь аналізувати явища природи, бережливого ставлення до її багатств як надзвичайно важливого середовища існування людини.

Трудове виховання. Кожна людина з певного віку розпочинає самостійну трудову діяльність, що потребує відповідної морально-психологічної готовності, сформованості звички працювати прагнення реалізувати свій потенціал. Вироблення таких установок особистості забезпечує трудове виховання, яке є одним з головних обов’язків сім’ї і вищої школи. Трудове виховання – процес залучення молоді до різноманітних педагогічно організованих видів суспільно корисної праці з метою передання їй виробничого досвіду, розитку в неї творчого практичного мислення, працьовитості й свідомості людини праці. Саме в підготовці людини до майбутньої праці вбачав К.Д. Ушинський головне завдання виховання.

Економічне виховання. З трудовим вихованням тісно пов’язане економічне виховання, яке є важливим чинником підготовки особистості до повноцінного функціонування у ринковому середовищі. Економічне виховання – організована педагогічна діяльність, спрямована на формування економічної культури особистості. Економічна культура особистості означає гармонійне поєднання у ній фізичних, розумових, організаторських здібностей, високий рівень освіти і кваліфікації, потреби у вільній, творчій праці, поліпшення її умов, зростання матеріальних і духовних потреб. Проблема економічної культури особистості пов’язана з усвідомленням її провідною продуктивною силою суспільного виробництва.

Естетичне виховання. Всебічно розвинена особистість є надзвичайно чутливою до краси, гармонії, благородства. І своєю діяльністю вона прагне стверджувати їх. Саме на формуванні таких якостей особистості зосереджене естетичне виховання. Естетичне виховання – формування в особи здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності.

Спрямоване воно на формування в людини гуманістичних якостей, здатності відчувати і розуміти красу, жити за її законами.

Фізичне виховання. Однією з найважливіших передумов гармонійності, повноцінного життя, самореалізації особистості є її здоров’я. Недаремно досі не втратило своєї значущості давнє латинське прислів’я “Здоровий дух у здоровому тілі”. Саме на формування здорової, фізично повноцінної особистості спрямоване фізичне виховання. Фізичне виховання – система соціально-педагогічних заходів, спрямована на зміцнення здоров’я та загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та вмінь. Реалізується фізичне виховання в єдності з розумовим, моральним, трудовим, естетичним вихованням.

Діяльність куратора студентської групи. На думку С. Шмалєй, створення комфортного освітнього середовища для студентів заохочує та спонукає майбутніх фахівців до взаємодії, взаємної довіри. Адже психічне здоров’я майбутнього фахівця залежить від людяних, гуманних стосунків учасників навчально-виховного процесу. Тому у створенні комфортного освітнього середовища, як складової збереження психічного здоров’я студентів, велику роль відіграє робота куратора академічної групи.

Одним з шляхів вирішення цієї проблеми є оволодіння магістрами – майбутніми кураторами необхідними методично-виховними уміннями в процесі вивчення дисциплін психолого-педагогічного циклу, а саме: розумно використовувати методи виховання; розвивати соціально значущі якості; підтримувати свій високий моральний і громадський імідж; втілювати у студентське середовище норми і принципи загальнолюдської культури; вміти співпереживати і співчувати; бути толерантним, вимогливим і доброзичливим; здійснювати індивідуально-виховний вплив на кожного студента, враховуючи особливості та спрямованість його особистості; поєднувати вимоги до студентів з турботою про них і повагою до їх особистої гідності; пропагувати здоровий спосіб життя, невживання студентами алкоголю і наркотичних речовин, негативне ставлення до куріння та інших шкідливих звичок; спрямувати студентів на набуттясоціального досвіду. Методично-виховні уміння безумовно мають поєднуватися з комунікативною компетентністю науково-педагогічного працівника, що виявляється в його здатності здійснюватипедагогічне спілкування під час навчально-виховного процесу. Адже для науково-педагогічного працівника з високою культурою спілкування характерними є: оптимальність вимог; педагогічний оптимізм; емоційний відгук; формування колективних форм стосунків, взаємин у колективі в процесі навчання і виховання; створення атмосфери доброзичливості.

Педагогічно грамотне спілкування знімає у вихованців негативну емоційну напругу (страх, невпевненість); воно має викликати радість, бажання спільної діяльності. Оптимальне педагогічне спілкування куратора з вихованцями – це спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації студента, творчого характеру діяльності, для формування його особистості, забезпечує сприятливий психологічний клімат, попереджує створення психологічних бар'єрів, дозволяє максимально використовувати у навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача.

За таких підходів виховна робота куратора має будуватися з урахуванням інтересів і можливостей студентів.

Н.С. Красносільська пропонує технологію делегування магістрам обов’язків куратора академічної групи, яка містить такі складові, як теоретичну, методичну і нормативно-інструктивну.

Такий підхід набуває системно-контекстового змісту тому, що в системі підготовки майбутнього куратора реалізують принципи зв'язку теорії і практики, фундаментального і практично зорієнтованого, абстрактного і конкретного, на засадах наступності, послідовності, системності.

Теоретичними положеннями, які стають засадами для процесу підготовки майбутніх кураторів академічних груп до виховної роботи зі студентами, є такі: виховний процес детермінують як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники; виховний процес у вищому навчальному закладі – це діалектична єдність потенціалу виховного процесу у вищому навчальному закладі й підготовки педагога як носія суспільних змін та об'єктивно існуючих вимог до куратора і досвіду виконання обов'язків куратора молодими викладачами. Під час підготовки майбутніх кураторів академічних груп до виховної роботи зі студентами важливо враховувати, що у вихованні діяльність і спілкування неподільні; сила впливу куратора на «внутрішній світ» студента є прямо пропорційна моральній, інтелектуальній, емоціональній і вольовій діяльностям.

Методичними основами процесу підготовки майбутніх кураторів академічних груп до виховної роботи зі студентами є соціокультурні особливості навчального середовища, які впливають на ефективність процесу підготовки майбутніх кураторів студентських академічних груп до виховної роботи; підготовка майбутніх кураторів студентських академічних груп до виховної роботи, яка має ґрунтуватись на цілях педагогічного процесу, корпоративній філософії, корпоративній відповідальності та традиціях ВНЗ; результативність підготовки майбутніх кураторів студентських академічних груп до виховної роботи, яка залежить від суб'єктивних і об'єктивних факторів: знань, умінь і навичок та соціального досвіду студентів, набутого в суспільній діяльності.

Нормативно-інструктивна складова реалізується в тому, що на куратора покладається вико­нання таких основних завдань, як:

¾ ознайомлення студентів з нормативно-методичними матеріалами (інформаційним пакетом), які регламентують організацію навчального процесу за кредитно-модульною системою;

¾ надання рекомендацій студентам щодо засвоєних змістових модулів (навчальних дисциплін) за час перебування в інших вищих навчальних закладах України або за кордоном;

¾ погодження індивідуального навчального плану студента і його затвердження деканом факультету (директором інституту);

¾ контроль за реалізацією індивідуального навчального плану студента на підставі відомостей про зараховані йому залікові кредити, подання пропозицій щодо продовження навчання студента або його відрахування.

Професійно-педагогічна компетентність майбутніх кураторів формується на різних стадіях, а саме: вступ до спеціальності; становлення професійного світобачення; входження у професійне співтовариство.

На жаль, для магістрів технічних вищих навчальних закладів психолого-педагогічна підготовка обмежена невеликою кількістю годин, тому для оволодіння основами продуктивної виховної діяльності, ознайомлення з типовою моделлю організації навчально-виховних заходів, розуміння сутності виховного процесу, його специфіки, засвоєння апробованих моделей кураторської діяльності, моделювання окремих етапів діяльності куратора студентам для виконання індивідуально-творчих завдань, завдань пошукового характеру та позааудиторної роботи в процесі вивчення дисципліни «Педагогіка вищої школи» необхідно багато працювати самостійно. Якісне навчально-методичне забезпечення самостійної роботи з психолого-педагогічних дисциплін забезпечить належний рівень самостійного засвоєння навчального матеріалу, оволодіння відповідними уміннями і навичками.

Імідж куратора у вищому навчальному закладі. Взаємини «студент-викладач» мають ґрунтуватися на сутності студентського життя, всього його розмаїття та приязні у спілкуванні, «відкиданні авторитарності педагога, куратора. Адже кураторство – одна з форм роботи зі студентами і, як будь-яка діяльність, безпосередньо залежить від того враження, яке створюється і підтримується у студентів про куратора.

І.А. Гетьман виділяє такі найбільш важливі складові іміджу куратора у вищому навчальному заклад і:

Професіоналізм – безумовна вимога, без якої неможливо бути фахівцем у будь-якій галузі. Тому дуже важливим є постійне професійне зростання куратора, підвищення рівня його майстерності.

Компетентність – важлива складова, що є динамічною,вимагає швидкої реакції на умови, що змінюються, і обставини кураторської діяльності викладача.

Гуманітарна освіченість. Куратор у вищій школі є провідником гуманістичних цінностей, тому суспільству необхідний викладач, що має уявлення про все багатство людської культури і сам здатний на самовдосконалення.

Психологічна грамотність. Куратор повинен бути психотехнологом. Психотехнологія – наука про практичне використання психологічної техніки управління людьми в процесі спілкування з ними. Вона включає вибір оптимальної моделі поведінки в тій або іншій ситуації спілкування, способи організації спілкування тощо. Куратор у вищій школі – носій еталонного спілкування, яке реалізується через вербальні і невербальні засоби.

Важливу роль у створенні іміджу грають ефекти фасцинації і аттракції. Фасцинація (чарівність, чарівливість) – словесна дія на людей, при якій досягається мінімізація втрати інформації. Можна говорити монотонно або інтенсивно і енергійно. Кожна з манер викличе різний ефект у слухачів. Для куратора особливо важливо опанувати мистецтвом публічного виступу, використовувати елементи фасцинації.

Аттракція (залучення, тяжіння) – зовні фіксоване емоційне ставлення людини до партнера у вигляді прояву до нього симпатії або готовності до спілкування. Аттракція є процесом виникненням позитивного емоційного ставлення до іншої людини.

Для створення сприятливого, комфортного освітнього середовища для студентів майбутні куратори у своїй професійній діяльності повинні враховувати психологічні особливості студентського віку, знати найбільш кризові його ситуації (криза професійного вибору, криза залежності від батьківської родини, криза інтимно-сексуальних стосунків, кризові ситуації у навчально-професійній діяльності, розуміти роль вищого навчального закладу у соціалізації студента, яка значною мірою залежить від успішності адаптації студента до умов нового культурно-освітнього середовища.

Куратор має пам’ятати, що в період адаптації особливої уваги потребують першокурсники, адже для них цей період пов'язаний із руйнуванням раніше сформованих стереотипів, що може породжувати труднощі як у навчанні (порівняно зі школою низька успішність), так і в спілкуванні. Також враховувати, що адаптація може набувати таких форм, якформальна, соціально-психологічна, дидактична, особистісно-психологічна, а до основних чинників, що впливають на процес адаптації студентів, належать: емоційний стан та емоційна стабільність особистості, рівень самооцінки, вольова активність, комунікативні уміння і ступінь інтеграції образу «Я». Тому саме куратор, спостерігаючи за своїми підопічними, має допомогти студентам уникнути в цей період деструктивного стану. Студентська група є елементом педагогічної системи.Функції управління вона здійснює через зворотний зв'язок: викладач – група, група – ви­ладач (куратор). Тому ще однією складовою створення сприятливого освітнього середовища для збереження психічного здоров’я студента є розуміння майбутніми кураторами ролі позитивного соціально-психологічного клімату в студентському колективі.

Організація процесу виховання та самовиховання в студентській групі. Готовність куратора студентської групи до виховного процесу визначається вмінням організувати процеси виховання та самовиховання в студентській групі.

Етапи процесу виховання. Процес виховання передбачає певну послідовність етапів, знання особливостей яких дає вихователю змогу спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення. Таких етапів виокремлюють чотири:

1. Визначення сукупності рис і якостей особистості, які слід сформувати у вихованця (ідеал). Коли йдеться про виховання колективу студентської групи, то мають на увазі досягнення таких результатів, які б відповідали еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед ВНЗ.

2. Вивчення індивідуальних особливостей вихованця або колективу, його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, визначення рис, які ще не сформовано або перебувають у зародку. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Зважаючи на це, планують виховну роботу, ознайомлюють вихованця (колектив) із запланованим і домагаються прийняття пропонованого взірця для наслідування.

3. Реалізація програми виховання шляхом залучення вихованців до різних видів діяльності, участь у яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу.

4. Самостійна робота студента над собою. Початок такої роботи свідчить про досягнення мети цього етапу – етапу самовиховання.

Самовиховання. Управління виховним процесомслід спрямовувати на розвиток самостійності, ініціативи вихованців. Цього досягають за умови, що викладачі і куратори націлюють їх на самостійний пошук цікавих видів діяльності і створення для них сприятливих умов. Вихователь має залишатися мудрим старшим другом і наставником молодої людини, але на умовах співпраці з нею, яка передбачає, що його виховний вплив доповнюватиметься її роботою над собою – самовихованням.

Виховання і самовиховання є двома взаємопов’язаними аспектами процесу формування особистості.

Самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Примітивна потреба у самовихованні виявляється в дошкільному та молодшому шкільному віці, усвідомлювана – в підлітковому, в період пізньої юності або ранньої дорослості, що є наслідком певного рівня свідомості. Результативність самовиховання засвідчують реальна поведінка і вчинки людини.

Умови успішного самовиховання. Самовиховання вимагає передусім від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для цього необхідно мати уявлення про особливості психічної діяльності людини, розуміти сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою. Підвищує ефективність самовиховання й наявність у людини ідеалу. Самовиховання потребує постійних вольових зусиль уміння керувати собою, аналізувати свої вчинки, оцінювати поведінку, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Самовиховання є далеко непростим процесом, який охоплює кілька етапів.

Етапи самовиховання. На першому етапі куратор виявляє ставлення вихованців до процесу самовиховання шляхом анкетування чи індивідуальної бесіди. Далі формує спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання, домагаючись у них усвідомлення, що самовиховання – і їх особиста справа, і справа ВНЗ, і суспільства загалом.

На другому етапі, який починається появою бажання самовдосконалюватися, допомагають молодій людині сформувати мету (ідеал) та підтримувати бажання наслідувати його. З’ясувавши відмінність між собою та ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити у себе, яких недоліків позбутися. Орієнтуючись на це, студент складає програму самовиховання.

На третьому етапі вихованець починає систематично працювати над собою, реалізуючи програму самовиховання. Для цього його залучають до різних видів діяльності. Педагог допомагає йому контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.

Прийоми самовиховання. Процес організації самовиховання передбачає опанування соціальними прийомами роботи над собою. В історії людства вироблено чимало різних прийомів самовиховання: самопереконання, самонавіювання, самоаналіз, самопідбадьорювання, самозаохочення, самопереключення, самонаказ тощо. Куратор має навчити вихованця обрати найадекватніші для певної життєвої ситуації.

Самопереконання. Полягає в тому, що вихованцю пропонують у певній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати себе в тому, що він учинив правильно (неправильно). Дуже важливо у конфліктній ситуації переключати свої думки на приємні, які відволікають від конфлікту, заспокоюють.

Самонавіювання. Використовують за необхідності подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. На відміну від самопереконання, самонавіювання не передбачає аргументування.

Самоаналіз. Включає критичні роздуми над своєю поведінкою, окремими вчинками, уміння аналізувати й оцінювати їх. Він допомагає розкривати причини успіхів чи невдач, розвиває самосвідомість і сприяє самопізнанню.

Самопідбадьорювання. Ефективне, коли людина губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах. Для цього одні згадують випадки, коли їм вдалося подолати нерішучість і досягти успіху, інші уявляють, яке задоволення вони матимуть, якщо наважаться зробити намічене. Можна також пригадати улюбленого героя роману, фільму, який не боявся труднощів, і намагатися бути схожим на нього тощо.

Самозаохочення. Застосовують у випадках, коли після подолання труднощів складне завдання виконано. До нього вдаються і якщо необхідно подолати власні негативні риси.

Самопереключення. Реалізують не тільки подумки, а й у діях, які викликають позитивні емоції. Так, учаснику конфліктної ситуації пропонують зайнятись улюбленою справою (читанням, випалюванням, малюванням тощо), яка захоплює його і відволікає від небажаних вчинків.

Самоконтроль. Полягає у систематичному фіксуванні (подумки або письмово) свого стану і поведінки для того, щоб попередити небажані прояви. У процесі самовиховання самоконтроль відіграє роль внутрішнього регулятора поведінки і є свідченням становлення самостійної особистості.

Самооцінка. Суть її зводиться до зважування у думках своїх можливостей. Сприяє розвитку вміння дивитись на себе збоку, виробляє об’єктивні критерії оцінки власних вчинків, допомагає подолати недоліки поведінки. Цей прийом запобігає переоцінюванню своїх можливостей, підвищує вимогливість до себе.

Самозаборона. Реалізується через свідоме позбавлення себе чогось приємного. ЇЇ застосовують у тих випадках, коли не дотримано слова, не виконано обіцінки. Самозаборона засвідчує наявність в особистості великої сили волі.

В.О. Сухомлинський вважав, що “самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду ”.

Методи, форми, прийоми, засоби виховання. В процесі виховної роботи зі студентами куратор може використовувати такі методи, форми, прийоми, засоби виховання.

Методи виховання

1. Методи впливу на особистість або методи формування свідомості: розповідь, бесіда, дискусія, метод прикладу.

2. Методи формування суспільної поведінки: педагогічна вимога (прохання, доручення, наказ), громадська думка, вправляння, привчання.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: змагання,заохочення, покарання.

4. Методи контролю й аналізу ефективності виховання: педагогічне спостереження, опитування, аналіз результатів діяльності тощо.

Форми виховання

1. Масові форми виховної роботи: святкування державних та релігійних свят, знаменних подій, у житті ВНЗ, проведення читацьких конференцій, тематичних вечорів, вечорів відповідей і запитань, тижнів з різних навчальних предметів, зустрічей з видатними людьми, конкурсів, олімпіад, фестивалів, виставок тощо.

2. Групові форми виховної роботи: «круглі столи», гуртки за інтересами, обговорення радіо і телепередач, новинок преси, акції милосердя, пошукова діяльність, екскурсії, походи, заочні подорожі тощо.

3. Індивідуальна виховна робота:

· корекція відхилень у свідомості і поведінці окремих студентів шляхом створення спеціальних педагогічних ситуацій, які сприяють усуненню наявних в особистості студента негативних якостей (активізація прихованих почуттів, зміцнення віри у власні сили, паралельна педагогічна дія);

· спонукання студентів до раціонального використання вільного часу з метою всебічного розвитку своєї особистості, вдосконалення необхідних фахівцю якостей (консультування студентів щодо розумного використання вільного часу на самоосвіту, суспільну роботу, заняття фізкультурою і спортом, художньою і технічною творчістю.

Прийоми виховання: задушевна бесіда, диспут, роз’яснення – прийоми переконання

Засоби виховання: знакові символи, матеріальні засоби, способи комунікацій, світ життєдіяльності вихованця, колектив і соціальна група, технічні засоби, культурні цінності (іграшки, книги, твори мистецтва)

Узагальнення вивченого. Готовність майбутніх кураторів вищого технічного навчального закладу до виховної роботи зі студентською молоддю визначається такими методично-виховними уміннями: розумно використовувати методи, форми, прийоми, засоби виховання; розвивати соціально значущі якості студентів; підтримувати свій високий моральний імідж; втілювати у студентське середовище норми і принципи загальнолюдської культури; вміти співпереживати і співчувати; бути толерантним, вимогливим і доброзичливим; здійснювати індивідуально-виховний вплив на кожного студента, враховуючи особливості та спрямованість його особистості; поєднувати вимоги до студентів з турботою про них і повагою до їх особистої гідності; пропагувати здоровий спосіб життя, невживання студентами алкоголю і наркотичних речовин, негативне ставлення до куріння та інших шкідливих звичок; спрямувати студентів на набуттясоціального досвіду.

Питання до самоконтролю

1. Дайте визначення вихованню як педагогічному явищу.

2. Обгрунтуйте специфіку виховного процесу у ВНЗ.

3. Розкрийте основні закономірності та принципи виховання студентської молоді.

4. Окресліть основні напрями виховання студентської молоді.

5. Проаналізуйте діяльність куратора студентської групи.

6. Назвіть складові іміджу куратора у вищому навчальному закладі.

7. Зазначте складові організації процесу виховання та самовиховання в студентській групі.

8. Назвіть методи, форми, засоби, прийоми виховання студентів у вищій школі.