Мова і душа очами казки і міфу

Понад 70 випадків знайдення дітей (мауглі) у зграях вовків і мавп свідчать, що педагоги-психологи не помогли їм стати людьми. Час опанування мовою (мовленнєва практика і спілкування у культурному середовищі) було втрачено назавжди. Більш того, ці людські істоти через кілька років навчання померли. І навпаки, Зустріч з людиною з найвищої мово-мовленнєвої касти викликає засліплення-зачарування фізичною і духовною вродою, вишуканістю рухів, гідністю і граціозністю ходи, витонченістю образу, дивовижними інтонаціями голосу, напрочуд глибоким і водночас лагідним поглядом, доброзичливістю, світлими променями, які видимо струменять з очей, з кожної клітини цієї подібної до бога людини.

Коли перша людина «стала душею живою», свідомою і побачила у своєму ранковому сновидінні подібну до себе помічницю, мову-мовлення душі, то визнала її дружиною, бо та була взята з її кістки-ребра, яке захищає легені, дихання, саме життя. Опустившись до облудного пізнання світу 2-х мірною пласкою, зміїною мовою, людська душа (Адам) усвідомила, що її мова-мовлення (Єва) відіграє головну роль у довголітті і долі, що вона і є її життя.

Так книга пророка Мойсея «Буття» з перших міфів про творення світу, людини і її місця у ньому визначає закон поєднання і взаємодії людської душі і мови-мовлення, цієї подруги душі, матінки життя і долі людей. Саме від неї народяться сини-способи мислення, і повстане людський рід. Коли ж душа і мова не зважатимуть на Закон творення і забуватимуть про спілкування у дусі любові й істини з Тим, Хто створив їх, то зруйнується гармонія на всіх рівнях здоров’я, зменшиться тривалість життя…. Повстане ворожнеча між зміїною мовою (страху, гордині, пихатості, заздрощів, ревнощів, жадоби, помсти, ін.) і мовою душі, що призведе до скорботи у вагітності і народження ідей і дітей у муках, до потягу і залежності жінки від чоловіка, надміру тяжкої праці, ін.

Серед найближчих до нас у часі поетів-істориків-пророків, які залишили свої імена у культурі (Сковорода, Котляревський, Шевченко, Пушкін, Франко, Л. Українка, ін.), О. С. Пушкін, завдяки художньо-образному способу пізнання світу, описав вплив мови-мовлення душі на мислення і поведінку людини. В своїх казках (історична лінія розвитку міфу: ритуал-міф-епос-казка-сатира) він бере до уваги визначальну роль пізньої вечірньої мови-молитви душі у виборі життєвих цілей і долі людини і вимальовує моральні й аморальні мовленнєві типи пам’яті і образи духовних вчителів-вихователів русинів-русичів.

«Казка про царя Салтана, про сина його славетного і могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича і про прекрасну царівну Лебідь» (1831 р.) є більше, ніж поетична обробка народної казки із зверненням до теми обмовленої дружини чи мрій про морську державу, як пояснювали свого часу радянські літературознавці. Поет-пророк, розробляючи психологічну тему, вимальовує 5-ть жіночих образів, у яких уособлює відповідні типи мови-мовлення душі.

Серед них: три сестриці-дівиці, які під вікном пряли пізнім вечірком. Одна з них хотіла бути поварихою і приготувати їжу на весь пір (приготування і проголошення проповідей), друга бажала стати ткачихою (написання книжок, бо і Біблія «зшита з багатьох полотен»), а третя мріяла народити цареві-батюшці-розуму сина-богатиря (торити шлях до Бога). Обумовлені мовою своїх заздрощів, повариха і ткачиха разом із Бабарихою (уособлення їх лихої баби-няньки-мови) вирішили звести зі світу рідну сестру, яку обрав за молоду дружину цар-батюшка-розум, який підслухав під вікном-ікони дівочі мрії.

Казка оповідає, що молоду царицю і її новонародженого царевича-сина за наклепом на них (царя не було вдома, він воював) посадили у бочку (образ абетки) і кинули у море. Дитятко швидко росло, ось воно вже підкорило хвилі. Бочка опинилась на березі – мати і син вишли на волю. Юнаку стало наснаги зробити лук і стрілу (духовне устремління), вбити злу мову-птаха-чарівника-коршака і визволити царівну-лебідь, пречисту діву-мову душі. Ранком вдячна лебідь подарувала столичне місто, яке побудувала вночі, і в якому царевич з дозволу своєї матінки почав княжити під іменем Гвідон (гора відання глибин-дна мови).

Виконуючи прохання юного князя, птаха-мова дістає для нього високу ялинку-дерево мислення і прутку білочку-думку під ним, яка співає про рай-садок і розгадує-розколює золоті горішки життєвих завдань, виймаючи з них смарагди-відповіді. Згодом 33-ри богатирі-витязі-буквиці, рідні брати царівни-мови, почали кожного дня виходити з моря і дозором обходити столичне місто. А потім і сама царівна-діва-мова на прохання молодого князя стала дружиною його душі. Лише після того приплив у гості довгоочікуваний цар-батюшка-розум і, нарешті, зустрівся з своєю коханою царицею-дружиною, сином і невісткою.

Цікаво:

1) Ким була няня О. С. Пушкіна?

2) Як вона виховувала майбутнього поета?

3) Яку роль відіграє казка у розвитку уяви і інтуїції?

4) Чи потрібна казка сучасній людині?

5) Запишіть своє питання.

 

О, світе людський, ти тільки маниш

І не даєш ні спокою, ні божества.

Святе у серці не обманеш –

Кричить голодне немовля…

Його я нагодую молоком любові

І серце, мов світлицю, приберу.

Тебе чекаю, Друже світанковий,

Обіцянку, мов квітку, берегу…

Вона бринить, мов зірка загадкова,

Що світить на шляхах мого життя.

Зростання зірка – чиста діва-мова,

В долонях пташкою виспівує душа…

 

 

Руслан і Людмила

У поемі «Руслан і Людмила» (1820 р.) мовою складово-образного сприйняття слова О. С. Пушкін оповідає про вісім чоловічих культурно-історичних психологічних типів оволодіння мовою душі. У вступі-присвяченні поет звертається до прадавнього образу дерева (життя, пізнання, роду, перехрестя мислення, азбуки), на якому розташувався золотий ланцюг буквиць. День і ніч вчений кіт усе ходить тим ланцюгом навкруги. Через розкриття змісту абревіатури слова «кіт», рос. «кот» = к + «от» (буквицею «омега» закінчується давня абетка), розуміємо – мова йде про щось напрочуд загадкове з життя слова і мови-мовлення.

Якщо вчений кіт повертає направо («прав»), то він починає співати пісню і славити закони, які поєднують уявне і явне життя. А коли повертає наліво, то розповідає казку («нав»), тобто говорить про уявний внутрішній світ людини. Наводячи дивовижні казкові образи, поет спонукає читача розгадувати приховані за ними явища психічного життя, про які йде мова у тій чи іншій казці. Адже слово «казка» (к+аз+к+а), де «аз» є назвою першої буквиці азбуки, означає прямувати вглиб, до початку-першоджерела. Донаукові педагогіка і психологія виховання і навчання мисленню-мовленню частенько звертались до казки (культура натяку, система загадок, прислів’їв і приказок). Адже казка укладалась для спілкування, читання і тлумачення у родинному колі, у школі, серед друзів-однодумців. І кожний пояснював її по-своєму, в залежності від рівня зрілості самоусвідомлення.

Поема починається розповіддю про весілля Руслана (в імені якого ми чуємо і вбачаємо лани-поля духовного землеробства русинів-русичів, синів русел річок внутрішньої мови) та Людмили (людям милої мовоньки), доньки князя Володимира-Хрестителя (ясне сонечко самоусвідомлення). Знаменне весілля відбувається у княжому палаці. Але дехто з гостей не слухає віщого Баяна, хоча він виспівує-славить Людмилу, Руслана і бога Леля, який увінчує молодят небесним вінцем любові й мудрості. Не чують повчань-настанов Баяна ні закоханий Руслан, ні його суперники: воїн Рогдай, пихатий крикун Фарлаф та молодий хазарський хан Ратмир.

Не випадково у першу ж ніч в опочивальні з рук надміру пристрасного Руслана викрадено його наречену, мову-подругу душі. У розпачі великий київський князь обіцяє віддати улюблену доньку Людмилу і півцарства тому з воїнів, хто її якнайшвидше віднайде. І суперники Руслан, Рогдай, Фарлаф, Ратмир виїжджають на пошуки прекрасної княжни. Можна здогадатися, що за іменами воїнів ховаються не стільки представники різних релігійних течій, скільки культурно-історичні психологічні типи оволодіння мовою душі, шукачі способу (образу) мислення, життя і багатого посагу нареченої.

Минаючи пустелю усамітнення, Руслан угледів печеру, а в ній старого учителя фіна за давньою книгою, який багато років чекав на гостя-учня. Фін розказав шукачеві про володаря нічних гір лисого карлика-чаклуна з сивою і довгою бородою. Хоча Чорномор і вкрав Людмилу (мову-подругу душі), але він був безсилим перед законами часу.

З нічної бесіди Руслан дізнався, що старий учитель, ще будучи молодим пастухом, покохав красуню Наїну («нав»), яка любила тільки саму себе (світ уявного, «нав», може бути і світлим, і темним). Щоб привернути до себе Наїну, пастух фін мусив спочатку опановувати військову справу, а потім ще довго навчатися чарівництву. Та поки він оволодів чарами, пройшло 40 довгих років, і його красуня Наїна перетворилася на стару чаклунку.

Тим часом ледащо, боягуз і ненажера Фарлаф, тікаючи від Рогдая, впав з коня у рів, чим викликав у суперника роздратування і сміх, бо не дихав з жаху. Але Наїна заспокоїла ледаря і відправила додому чекати інших умов. Більш того, бажаючи насолити старому фіну, який навів на неї любовні чари, вона підказала Рогдаю, де шукати Руслана. Знайшовши воїна, той вступив з ним у двобій пізнім вечором у світлі місяця. Зламавши списи, мечі, щити, суперники схопилися між собою на конях. Нарешті Руслан, вирвавши залізною рукою з сідла Рогдая, підняв його і кинув з берега у дніпровські хвилі, де той під сміх русалоньки знайшов свій кінець.

Перемігши залежного від енергії люті й кривавих нічних боїв суперника, воїн-русин-русич продовжує шлях на північ у пошуках мови-нареченої. Згодом знаходить для себе щит, шолом, ріг і спис. Потому бачить живу голову-курган (пагорб-піраміда) у шоломі, яка спить. Будить голову списом, змагається з нею і, діставши з-під неї меча, хоче покарати за грубощі й зухвалість, коли чує її стогін і зупиняється.

Виявляється, що гора – це голова витязя-велетня, брата Чорномора. Злий і хитрий карлик завжди заздрив своєму братові-велетню. Здобувши з його допомогою таємного меча, він відсік голову довірливому брату, коли той заснув, і наказав їй вічно берегти цього меча, бо ним можна обрубити довгу сиву бороду, в якій таїться рокова сила.

Руслан дістається помешкання злого карлика і вступає з ним у двобій. Чорномор злітає під хмари і над лісами, горами і морями носить богатиря на своїй бороді майже два дні. А на третій, сильно втомившись, спускається на землю. Руслан відрубує довгу сиву бороду і чіпляє на свій високий шолом. А самого карлика засовує у мішок і кладе біля сідла.

Потому воїн-русин-русич знаходить сплячу Людмилу і повертається з нею додому. По дорозі він зустрічає голову-пагорб, яка вмирає, і повідомляє їй, що помстився за неї. Через деякий час він чує пісню рибалки над рікою. Це співав бувший хазарський хан і воїн Ратмир. Він розповів Руслану, що забув княжну мови і поміняв славу воїна на насолоди 12 дів, а потім на долю рибалки з коханою і ніжною дружиною біля тихого озера.

Дорога додому триває кілька днів. Майже біля рідного міста сплячого від утоми переможця вбиває намовлений Наїною підступний Фарлаф. Вбивця повертається із дівою-мовою до Києва, але ніяк не може її розбудити. А тим часом старий учитель-фін, діставши мертвої, щоб зростити і загоїти, і живої, щоб оживити, води, опиняється біля воїна і зцілює його. Благословивши учня на подальшу перемогу, фін передає йому перстень, доторкнувшись яким до лику нареченої, Руслан розбудить її.

Діставши перемогу над печенігами, які обступили Київ, Руслан поспішає до княжих палат і, нарешті, виводить із сну зачаровану Людмилу, яка довго чекала на свого судженого. Старий князь Володимир (володіти миром у серці, пливти небом у лодії над миром) радіє зятю-визволителю Київ-столиці, цілителю милої людям мові-подрузі душі.

Оповідаючи про причини і наслідки порушення закону взаємодії і розвитку людської психіки і мови душі та про їх вплив на суспільну свідомість і долю країни, поет-пророк попереджає освічених людей України, історію якої добре знав, про її випробування у майбутньому і визначає (на прикладі образів казки і поеми) напрями подолання всеохоплюючої духовної кризи.

Пізнавши мову злих людей, Шевченко також передбачив, що їх нащадки збудять Україну у вогні війни, здеруть шкіру з людей, розпродадуть країну і пустять закривавлених і знесилених співвітчизників дорогами історії. У свою чергу, Л. Українка, володіючи 9-ма мовами і дотикаючись до первообразів над-свідомого, змальовує картину глибинної природо-орієнтованої мови душі українців полісся. Завдяки прагненню, жертовній відданості і вдячності своїй любові, її головна героїня «Лісової пісні», лісова русалонька-мавка, ціною страшних мук отримає-відчує-усвідомить свою душу і заспіває в огні.

На відміну від наступників О. С. Пушкін, звертається до свідомої частини українства (філософів, істориків, діячів науки, культури, освіти, мистецтва, ін.), яка має морально-вольовий потенціал Руслана з оволодіння мови (на відміну від аморально-вольового типу Рогдая, морально-безвольного Ратмира чи аморально-абулічного типу Фарлафа). Так, прикладом для Руслана був князь Володимир, і Ратмир схожий на самітника-фіна. Рогдай же є тінню голови велетня (без тіла-країни), а Фарлаф – відлунням злого карлика Чорномора.

Пророк немов би прохає читачів осмислити і спрямувати мову-подругу душі у русло творення образів високої і чистої мовленнєвої практики спілкування і взаємодії між людьми. Залишається лише здогадуватися, хто був духовним вчителем 21-річного О. С. Пушкіна та водив його поетичною рукою пророчими рядками, які призначалися майбутньому.

Цікаво:

1) Який сучасний тип оволодіння мовою душі нагадує Фарлаф?

2) У чому полягає шлях духовного розвитку і морально-вольового загартування, який пройшов Руслан перед своєю перемогою над «печенігами»?

3) Що заховано-закодовано в образах Чорномора і витязя-велетня?

4) Які мовленнєво-психологічні типи сучасників нагадують Рогдай і Ратмир?

5) Запишіть своє питання.

 

От, нарешті, і у Бога –

Час прийшов безсмертя…

Зупинився коло-обіг –

Сонцем стало серце…

 

Рученьками-промінцями

З неба й до землі

Лине-ллється, яро сяє

Життєдайний сніп…

Він підносить матір-мову,

Сина кличе у височінь,

Рідна мова, вчитель-слово

Прославляють Божий чин…

Вони свідчать про пришестя

Сонця-серця до людей,

Про любов, що творить всесвіт,

Рай небесний і земний…

 

Башта книги людської долі

 

За містом височіла башта-бібліотека, з вікон якої було видно безкінечну сиву пустелю. У бібліотеці жили старий батько з донькою, до якого інколи зверталися ті, хто шукав поради. Сьогодні прийшли молоді матері і батьки з стурбованими і сумними обличчями. Вони жалілися, що сміх їх дітей більше не лунає веселими дзвіночками, а стукотить, немов сухі градинки по дереву. Знеохочення, а відтепер і тривога щільним туманом накрили рідне місто, де вже ніхто не бажає морозива, цукерок, іграшок.

Молодь не знала, що старий хранитель знань помер рік тому. Отож його донька відповіла, що через три дні-ночі, як за законом часу і мало бути, вона дасть відповідь. А сама піднялась у башту і протягом трьох діб подумки перебирала рядки усіх книжок на безкінечних полицях, але поради ніде не було.

У призначений час їй довелося повідомити, що необхідні знання можуть знаходитися в одній із старих книг у забутому місті, яке кілька віків засипають піски сивої пустелі. І потребуючі поради одразу пішли на пошуки давнього міста.

Пройшло кілька днів. Нарешті приголомшені й виснажені дослідники повернулися назад. Залишки забутого міста піски пустелі поглинули у них на очах. Вдалося врятувати лише одну книжку, рядки якої щезали на відкритому повітрі. Отож її загорнули у лляне полотно, просочене молоком, маслом і медом, і без перепочинку поспішили до башти.

Хтось вийняв згорток і простягнув його хранительці. Дух відповідальності впав на юні плечі. Опановуючи напругу, вона обережно розгортала пелени. Нарешті з’явилась пожовкла від часу обкладинка, назву якої вже розвіяли віки. Акуратно піднявши потріскану шкіру, вона побачила першу сторінку, де не було рядків, і яка одразу почала темнішати на повітрі, немов її піднесли до вогню.

Турбуючись про книгу, хранителька швидко закрила її, вхопившись за думку, що може хтось інший прочитає, і в той же час усвідомлюючи, що більше немає кому, окрім неї самої. Враз вона відчула сильне хвилювання, що переростало у відчай. Воно оволоділо нею, здавило груди, позбавило дихання. Здавалося, ще мить – серце не витримає і розірветься….

Але тут невідомо звідки почувся голос, можливо він лунав з глибин самої душі: «Як же ти дивишся…»? І на екрані внутрішнього зору з’явився тонкий профіль прекрасної жінки з темною хвилею волосся на плечах. Учителька знов тихо промовила: «Дивись уважніше…».

Тоді вона, немов школярка, ще раз відкрила книгу, обережно підчепила нігтиком вказівного пальця кінчик сторінки, від якої відокремився матово-білий напівпрозорий лист тонкого паперу. За ним знаходилося металеве дзеркало, в якому вона побачила своє відображення. «Ще одна загадка…», – майнуло в голові, і пальчик вдруге підчепив сторінку з фольги. Та піднялась і відкрила прихований за нею лист з широкою і яскравою різнокольоровою картинкою, з блискучим гарним шрифтом. Великі літери склалися в знайомі слова: «Жили – були…».

Вмить тягар звалився з плечей. І хранителька, немов вдруге народжена, з полегшенням вдихнула на повні груди, так як дуже любила і знала багато казок, яких чомусь не було у башті-бібліотеці для дорослих. Відтепер вона мала по-новому відкрити їх таємний зміст, згорнутий у ребуси подій і образів. Розгадати-розплутати цілісну систему казкових образів, відкрити ті смисли, які ховаються за ними, порівняти-зростити їх між собою і оживити в єдиному слові....

Повернення книги із забутого міста нагадувало таємницю шоколадної цукерки з далекого дитинства, яка не випадково завжди була загорнута у три маленькі квадратні листочки паперу: напівпрозорий, фольгу і гарний фантик з назвою чарівної казки. Її зміст, а також спосіб повернення і розгортання у часі підказували, що треба обережно читати книгу своєї долі після усамітнення, багато разів відділяючи один від одного слоїсті листочки пам’яті. Навчившись відокремлювати зовнішнє-внутрішнє, верх-низ, небо-землю, уявне-втілене, можна, нарешті, зрозуміти себе і відчути гірко-солодкий смак життя. І тоді внутрішньому оку відкриються рушійні сили власних почуттів, думок, вчинків і первообразів.

А ще це було схоже на чудову гру, яка передавалась від покоління до покоління. Граючи у садку, діти робили маленькі ямки, обережно клали туди улюблені фантики, накривали зверху прозорим склом і засипали схованки-потайники землею. Потому із почуттям щему шукали заховані скарби і, знайшовши один з них, обережно витирали своїми тендітними тонкими пальчиками пісок забуття з прозорих віконечок. І із захопленням розглядали і раділи тій казковій картинці, яка поступово відкривалася їм, щоб розповісти про існування інших світів.

Вище за календар свят, кожне з яких розгортає дивовижний сценарій спілкування з богами-духами неба-землі, за словник імен, кожне з яких є назвою призначення і піснею-молитвою любові довжиною в одне слово, за чарівні міфи, казки й ігри, ще нічого не придумано. Саме вони закладають дітям ті таємничі конструкти інтелектуальних і інтуїтивних процесів, які потому протягом всього життя впливатимуть на творчу поведінку людини.

Цікаво:

1) Чому мову називають помічницею, яку людина не повинна мати за служницю?

2) Як з молитвою сходить Святий Дух, завдяки Якому людина пригадує-оновлює себе?

3) Чому казка «Царівна – Жаба» (рос. «Царевна – Лягушка») вважається казкою про зірку інтуїції, про мову-молоко-молитву, яка розчиняє темряву внутрішнього світу, а також про князя оволодіння мовою Мо і його дружину Ква, на честь яких і була названа Москва?

4) Чому мова стає плоттю людини, а любов і молитва – джерелом життя і радістю спілкування з Богом?

5) Запишіть своє питання.