Біографія любові між чоловіком і жінкою

Одноманітність, нудьга, а потім і туга оголюють глибинну самотність чоловіка і жінки у пси-полі монотонності повсякденного родового, трудового, цивілізаційного життя. Чоловіча туга частіше відчувається як нереалізованість і самотність за межами роду, а жіноча – як нереалізованість і самотність у межах роду.

У глухій безодні цієї туги руйнуються смисли родів, цивілізацій і народжується нова якість спілкування, новий вид любові з майбутнього (вічності). Він даленіє за романтичною, святою, подружньою, материнською, батьківською, синівською, братерською, патріотичною, героїчною та ін. її видами. Чорно-біла графіка цінностей, ролей і сценаріїв взаємодії, що перед тим була такою звичною й зрозумілою, розтає, немов лід. І весняні яскраві барви по-іншому висвітлюють відносини і наповнюють новим смислом тисячолітні сталі форми.

Страждання від переживання оголеності своїх душевно-духовних коренів, які більше не знаходяться у повсякденні й пересаджуються в інший вимір буття, підіймає особистість над безликим світом у вищий (позамежний) світ трансцендентного, вічного буття. У ньому закоханість постає захопленням перед Буттям, своєрідним станом духовно-душевного екстазу, з якого може народитися (або ні), подібно до богині краси, гармонії і любові, та любов, яка є відношенням із світом людей. Вона, як переживання і буття, які разом з особистістю долають перешкоди, свідчить про любов як вічне почуття одвічної особистості.

У той же час на шляху до цієї любові людина може зустрітися з почуттям страху і, навіть, жаху перед сфінксом-ніщо, або власними межами, перед непередбачуваністю свого «Я», можливістю повної зміни своєї особистості, втратою душі, спотворенням духовного лику. І тільки відчуття безмежності особистісного початку і її бажання стати іншою допомагають пройти це випробування на наступний етап дозрівання самоусвідомлення у пси-полі подальшого розгортання життя.

Але існує ще одне випробування, коли воля до збереження життя і продовження роду після низки перемог над самотністю повсякдення роду, професійної праці й цивілізації, над жахом і відчаєм втратити душу і лик гіпертрофується, вироджується у волю до накопичення влади над іншими, а отже, до нового відчуження від людей. Це простежується, зокрема, у сучасній політиці маніпулювання людьми (як живими предметами), яке є однією з форм волі до влади над світом. І сприймається емоційно хворою особистістю, енергетичним вампіром як екстаз придушення одухотвореного, як потреба у відчутті «ширшої повноти життя» (притаманне більш чоловікам і чоловічому, скажімо, сучасна зброя, що здатна 1000 разів вбити життя на Землі, ін.).

Крім того, навіть, воля до абсолютної влади над собою, переборювання себе може бути такою ж згубною і породжувати самотність і відчай, як і воля до влади над світом, яка веде до самотності й туги. Обидві зводять людину до механічної істоти, маріонетки, зомбі. Вихід за межі руйнуючого екстазу волі до влади можливий лише, завдяки смислам, які існують поза її межами.

І тільки воля до натхнення, до пізнання і творчості, до любові може породжувати культуру, яка є взаємним проникненням пізнання і творчості. Більше того, творення культури є продовженням еволюції світу, творенням нового буття. Будучи вкоріненою у культуру, творчість постійно виходить за її межі – у мета-культуру (форми людського спілкування), в якісні виміри буття, у творення не стільки ідей і предметів, скільки стосунків між людьми, що і є творенням самого буття і притаманне жіночому «началу».

Відставання духовного, особистісного розвитку від технічного прогресу зумовило значне відставання культури від технічної цивілізації, оголило проблему неготовності людини до любові, духовної самореалізації у культурі, до виходу суспільств з антропологічної кризи. Єдність чоловічого і жіночого, духовного і душевного, яка підіймається над родом, професійно-трудовою діяльністю і цивілізацією, стає більш цілісним утворенням, самою культурою. Єдність ця спонукає до усвідомлення, що чоловік здебільше прагне пізнавати і творити у світі ідей і речей. А жінка – у світі поглиблення стосунків між людьми, їх піднесення і олюднення, тобто у світі творення самого життя, що і оспівано культурно-історичними попередниками у відповідній міфологемі про народження Боголюдини.

Усе це обумовлює необхідність визнати і вшанувати одвічну Жіночість, яка підіймає людину над твариною, і залучити життєтворчий потенціал наших недооцінених сучасниць для активнішого і сміливішого самопізнання і само-перетворення, які вимальовують у різних вимірах внутрішнього світу обриси культури майбуття.

Позамежне буття, яке знаходиться за (над) повсякденням родового і цивілізаційного, над межею заборон, нудьги, туги, жаху, відчаю, породжених ними збочень, є буттям людини, яка спромоглася подолати час у тимчасових вимірах минулого, теперішнього, завтрашнього і досягти нової гармонії й наповнення життя. Душа цієї людини, Психея, шукаючи свого коханого, бога любові Ероса, й виконуючи накази його матері, богині Афродіти, пройшла усі випробування у царстві Нептуна (океан переживань) і Аїда (підземелля стереотипів) перед тим, як злетіти на крилах судженого на небо й отримати дихання у вічності, у єднанні з позамежною любов’ю.

Любов як перемога над усіма видами самотності, завдяки знаходженню втраченої половини і подоланню егоїстичного само-ув’язнення, а також завдяки відкриттю і втіленню духовно-душевних стосунків між чоловіком і жінкою, які навчились визнавати один за одним безумовне центральне значення, відрізняється не тільки більшою інтенсивністю, а й всебічною взаємністю. Така любов є поєднанням двох у єдину плоть, єдину живу істоту, про що і свідчили геніальні представники донаукової доби, у т.ч. Мойсей.

Вищий смисл такої любові полягає у перетворенні й набутті рис боголюдини, завдяки усвідомленню чоловіком і жінкою своєї любові до образу з вищої сфери буття, який кожен з них прийняв у свій ідеальний світ. А також любові один до одного, як до земної і, одночасно, небесної людини (людини-янгола), живе спілкування з якою дарує досвід цього втілення і яку через це ідеалізують у своєму серці.

У любові має відкритися не стільки загадка чоловіка і жінки, скільки таємниця людини у її богоподібному вимірі буття – віднайтися вища форма пізнання і самопізнання любов’ю і перетворення себе любов’ю, визріти духовний зір і слух, вміння бачити і чути те, що тільки знаходиться у стані становлення, вирости випереджальне відображення. Адже любов (сила, яка дає людині можливість стати і бути самою собою; найвище почуття, яке народжується у глибинах самого існування; спосіб пізнання; вищий психологічний механізм духовної саморегуляції) наповнює світлом як саму людину, все її життя, так і оточуючих.

Не випадково любов означає випромінювати світло, а любити – бути життєдайним світлом і наповнювати якісно іншою енергією різноманітні форми взаємодії у родинах, професійних, ін. спільнотах і у суспільстві в цілому.

Серед етапів розвитку любові між чоловіком і жінкою стихія сексуальної інстинктивної тілесності є лише відчуженням від істинної любові, або її первісним буттям, поза яким партнерів охоплює самотність. Вибіркова любов-пристрасть теж не убезпечує від нудьги і туги. Навіть, любов-дружба, яка заснована на домінуванні душевного і еротичного спілкування над пристрастю і характеризується переживанням незамінності партнера, вміщує у собі потайну тугу за якісно іншою любов’ю.

І лише цілісна любов, у якій відбувається таке поєднання чоловічого і жіночого, яке перемагає егоїзм пристрасті, дружбу без урахування статі, є новою якістю любові. Вона розвивається через становлення любові людини до самої себе, у подоланні егоїзму стосовно самої себе й самотності з собою на шляху постійного самооновлення і прагнення до свободи самопізнання і перетворення себе.

Будучи волею-натхненням до самопізнання і перетворення себе, любов породжує нове буття образу «Я». Людина сходить над пізнанням і творенням предметів і, змінюючись сама, одночасно творить образ своєї коханої половини. Цілісна любов є любов’ю співтворчістю і створенням нового буття. Вона поєднана з створенням культури через тих, хто якісно по-іншому любить, з створенням нових стосунків між ними, де любов і свобода є одним і тим же, а отже, з одушевленням і одухотворенням людського роду в цілому.

Саме на цьому рівні самонастроювання (натхнення до самопізнання, самоусвідомлення і перетворення себе) механізм свідомого розгортання психічного, соціального і духовного життя виростає із тенденції до само-актуалізації у закон розгортання особистісного початку. Тобто у закон постійного прирощення повноти буття людини, свободи і любові у їхєдності, у закон зміцнення фізичного, психологічного, соціального і духовного здоров’я і довголіття, випромінювання людиною якісно нової енергії любові, існування цієї енергії любові у всесвіті після її тілесної смерті.

Цікаво, що у міфології (створення людиною себе передує створенню культури), філософії (самопізнання) і релігії (поєднання з Первообразом є основою перетворення, завдяки духовному знанню) позамежний світ відіграє особливу роль у житті людини, де від неї очікується повнота буття і лише потім професіоналізм. Згадаймо з цього приводу міфи про Каїна і Авеля чи створення прародительки Єви-освіти з білої кісточки першої людини, чи матеріалу, який найдовше зберігається після смерті й не одразу стає прахом земним.

На основі вивчення біографії любові між чоловіком і жінкою зрозумілою стає і любов до Бога як до Особистості, у Якій поєднано чоловіче і жіноче, і любов-творення світу і людини Богом-Творцем, і любов-творчість Святої Трійці, як любов-всеєдність. Любов спричинила появу духовно-філософських наук про фізичний, психічний, соціальний і духовний виміри віку, здоров’я, старіння, довголіття, самої любові, смерті й безсмертя. Більше того, космічні за значенням сонцесяйні випромінювання енергій любові усе зростаючої кількості зрілих жінок і чоловіків у стані духовного пізнання один одного забезпечує психічну еволюцію ХХІ ст.

Цікаво:

1) У чому полягає духовна праця жінки і чоловіка?

2) Як навчати любові й виховувати любов?

3) Які рівні любові існують у сучасній культурі?

4) Чи існують взірці вищої любові у сучасному мистецтві?

5) Запишіть своє питання.

 

Я той птах, що між скель літає,

Їжі я на землі не шукаю,

І несуся у небі без краю,

Та в капкані любові застряв…

Ким розставлений був, я не знаю,

Він невидимий і малий,

Птахи лапками потрапляють,

Я в капкан головою влетів…

(Айрени)

 

 

Надія, смерть і безсмертя

Люди говорять, що, коли усе щезає, то залишається надія. Саме в енергіях надії криється і зростає безсмертя, людина переборює час і торкається вічності. Поєднана з думкою про смерть, надія породжує ідею надприродного і стає одкровенням буття.

Часто образ смерті сприймається із залізною косою-зброєю і уособлює агресивні чоловічі ознаки. У той же час жінка (селекціонер від еволюції життя), яка нехтує фізично, психічно, соціально і духовно негідними чоловіками, мимохіть стає представницею смерті щодо їх насіння. Тут криється глибинний жах чоловіка перед жінкою і вдячність, і батьківська радість за народження дитини від нього. Коли любов розділена і поєднана, тоді воля-натхнення до життя стають увінчаними. Але не менший жах переживає й покинута жінка, яка, потрапивши у його пазурі, готова віддати себе будь-кому. Здебільше це трапляється з дівчатами, які росли без батьківської уваги і визнання їхньої жіночості.

Сучасну людину не влаштовує ні етико-натуралістичне уявлення сходу про кругообіг безсмертя-відродження, ні етико-позамежні думки античних філософів про коло-обіг безсмертя-відродження через творення ідей і предметів культури. У той же час давньогрецький міф про Орфея, який вивів свою дружину Еврідіку з підземного царства Аїда, навчає, що генію, поету-філософу і музиканту, стає снаги звільнитися від фізичних, психічних, соціальних і духовних стереотипів стосовно жінки й узріти її роль у творенні культури і людини. Християнська міфологема про народження Боголюдини, Слова у плоті, також виспівує святу й духовно геніальну жінку-діву в образі Богородиці, Яка ширша за небо.

Не розуміє сучасник й прозрінь стосовно безсмертя-воскресіння, яке наступить після апокаліптичного завершення історії світу і Суду над ним, хоча ідея боголюдини вносить нові погляди на безсмертя і можлива лише з його прийняттям. Якщо людина усвідомлює, що може померти у будь-яку мить, то вона, маючи у своєму серці образ боголюдини, по-іншому взаємодіє із смертю і по-іншому відноситься до себе й інших. Тобто смерть набуває морального значення в очах людини, яка перемагає тваринний страх, але має у собі страх духовної смерті.

Крім того, безсмертя людини не зводиться і до культурних цінностей, які вона залишає після себе (ідеї, відкриття, твори мистецтва, власний приклад, ін.). Адже дух не може бути зведеним до артефактів культури, які він створив, бо він більший за них, як людина більша від її фотографії. Цікаво також, що розум сприймає смерть як катастрофу, а серце – як небесне весілля, і що люди, які пережили клінічну смерть, відкрили у собі інтуїтивні здібності й моральний лик, змінили ставлення до самих себе, до свого життя, до близьких і до смерті.

Фізичне безсмертя інколи сприймають у якості продовження роду, народження дітей і онуків, а соціально-психологічне безсмертя у якості свого образу-приклада для інших. Щодо продовження тілесного життя, то тут звертаються або до можливих еліксирів молодості, до пересадки донорських чи штучних органів, клонування або до синтезування власним організмом необхідних речовин за умов певного образу життя. І все ж продовження біологічного життя не убезпечує людину від психічного, соціального і морального старіння. Не стає вона безсмертною і в культурі, хіба що тільки на певний термін залишається її ім’я, твори, які є лише зовнішніми продуктами, втіленням діяльності її самоусвідомлення.

У той же час безсмертя людини дійсно існує у зрілій особистості, в її довершенні себе, любові-творенні самої себе, свого буття через служіння Богу в собі і в людях, прагненні до мудрості, праведності, святості, ін. Це і є її духовно-душевне емоційно-енергетичне безсмертя. Воно гідне вічності й розгортання у вічності, яка присутня у людському житті у вищих проявах любові, у прагненні до свободи і втілюється у геніальних твореннях культури. Буття людини у переживанні вічності характеризується новою якістю уваги, відчуття, сприйняття свого життя, духовної творчості, любові, спілкування, слова, дії, іншою пам’яттю, енергіями вібрацій, пара-резонансом, ін.

Цікаво:

1) Що відрізняє і поєднує боголюдину, героя, святого і генія?

2) Чому міф про Озіріса, Ісіду і Гора став антикризовою ідеологією?

3) Чим відрізняється духовна педагогіка і психологія від світської і народної педагогіки і психології?

4) Чому шлях Ісуса мав бути іншим у порівнянні з шляхом Психеї?

5) Запишіть своє запитання.

 

Людина – сирота буття

Вікно у вічність відчинила

І у самотність смертного життя

Безмежний дух впустила.

У тому світі поза-меж

Й основи для нового віку

Любов породжує без меж

Людину, жінку й чоловіка,

 

Для сходження до тих вершин

Душі і духу незбагненних,

Довіри й правди понад усім,

Де спілкування вдвох неспинне,

Де прагнення до вічного життя

Людей, приречених до смерті,

Кохання їхнєє оберіга…

І чорно-білий янгол смерті

Чекає слово взять останнє в небуття…

 

 

Убозтво, любов і віра

Так як повсякдення постійно витискує любов з чоловіка і жінки й веде їх до душевного і духовного убозтва, то має бути щось таке, що її захищає. У народній психолого-педагогічній культурі це були святі свята, або казкові сценарії організації психічного, душевно-духовного життя людини, родини і роду. Тому, календар свят був і є розкладом навчально-виховних практичних занять з поєднання буденного і позамежного, тимчасового і вічного.

Народна педагогіка і психологія вчила, мов, якщо хлопець і дівчина не вміють співати, танцювати, грати на музичних інструментах, розписувати писанки, не знають змісту свят, то вони будуть поганими батьками-матерями, створять хвору родину і народять кам’яних або дерев’яних (бездушних) дітей. Вінок свят охоплював і поєднував річний цикл фізичної і психічної природи, небесної духовної творчості й земної (хліборобської) праці. А людина сприймалася у культурі як дитя неба і землі, уявного і втілюваного нею.

З прийняттям християнської духовно-філософської науки про Святу Трійцю, про Боголюдину і Її вчення про царство небесне, яке знаходиться всередині нас, й про Любов, яка творить життя-буття, культуру і людину, додались нові свята. А таїнства (наприклад, сповідь) і духовно-психологічні практики (скажімо, молитва) почали сприяти усвідомленню позамежного буття і можливостей опанування новими енергетичними якостями.

У напруженні пси-поля між полюсами вищого і нижчого, небесного і підземного світів відбувається постійне народження і відродження на землі духовної природи людини і культури. І тут творення взірців відіграє вирішальну системно-утворювальну роль. Історія олюднення оповідає як про титанів, героїв, богів, пророків, царів, вождів, геніїв, святих і боголюдину, так і про обожнення «золотого тільця», соціально-економічних відносин і соціально-біологічної селекції, які обумовили відповідні політичні ідеології, збурили емоційно хворих на волю до влади людей і викликали з підземелля і виправдали нові війни і революції у крові.

Стало зрозумілим, що, будучи за своєю природою проективною істотою, яка постійно свідомо і несвідомо проектує себе у майбутнє, людина без Первообразу і духовної творчості вироджується у неподібну і жахливу істоту. Психологія довголіття, завдяки інтегральному підходу, осмислює духовний досвід олюднення на основі розвитку людської психіки в історії, культурі, етносах. І тому не погоджується з концепцією Фрейда, який тлумачив образ Бога як символ земного і тілесного батька, який необхідний дорослій людині (психоаналітичний стереотип 2-х вимірного мислення і досі панує в суспільній свідомості й постмодерністському мистецтві).

Отже, шукачі довголіття вбачають в ідеї боголюдини, яка вирішує протиріччя між Богом і людиною і виводить її з духовного убозтва, не лише психологічне уникнення будь-якої пригніченості людської гідності, а й ідею духовної еволюції. Ідея боголюдини віддзеркалює закон одвічного прагнення до свободи розгортання життя, усвідомлення того розгортання і, завдячуючи йому, до оновлення світовідчуття і очищення енергетичних джерел духовної творчості. Духовно зріле особистісне, що домінує над суспільним, краще убезпечує від можливого тоталітаризму і свавілля влади.

Більше того, Боголюдина Ісус (святий, пророк-герой і духовний геній) показав народження Бога у людині і народження людини у Бозі, шлях до Боголюдства, але вже без трагічного розіп’яття, яке Він прийняв на Себе. Однак, різні види гіпертрофованої волі до влади (домінування чоловіка над жінкою, науки-заклинательки світової необхідності над духовним життям людини, зведення вищих форм буття до нижчих, знецінення спілкування і любові, духовної творчості, мови і живого слова, ін.) існують й досі.

Їх роль полягає у віддзеркаленні агресивності 2-х мірного мислення духовно незрілих підмайстрів пізнання без любові, які не спромоглися прийняти Боголюдину в якості взірця, образу, символу, категорії, критерію духовної і душевної еволюції особистості. Причинами цього феномену є, з одного боку, психологічна безграмотність, а з другого боку, відсутність віри до першоджерел і носіїв духовного знання, досвіду і відповідної культурної практики.

Віра (вібрація певного виду енергії, почуття, психічний стан, механізм саморегуляції) є здійсненням очікуваного і впевненістю у невидимому. Віра свідчить про зримі й зрозумілі закони психічного і духовного життя для одних людей і незримі, тобто не пізнані, не відкриті (з-за недостатнього досвіду і знань) для інших.

Цікаво:

1) На які закони психічного і духовного життя спирався Ісус, промовляючи Нагорну проповідь?

2) Відповідно до яких законів психічного й духовного життя виховувала Діва Марія свого сина Ісуса?

3) До яких законів психічного і духовного життя звертався Ісус, називаючи Себе Сином Людським і Сином Божим?

4) На які духовні знання і досвід спирався св. апостол Іоанн, коли назвав Ісуса Христа Словом у плоті?

5) Запишіть своє питання.

 

У любові зрозумілі час і вічність,

Добро і зло, і творчість, й пізнання,

Людина й Бог, і жінка з чоловіком,

І межі світу й позамежне майбуття…

Там, в таїні земної долі,

Приховане зерно небесного життя:

Єднання пари у любові

Оживлює і плоть – і зріє майбуття…

Лиш смерті не потрібне їх єднання,

Байдужа сила забирає всіх…

І маєм осягнуть любовію пізнання,

Відчути світло у собі, себе і світ…

 

Уривок з листа…

«Шановна колего, я вже відписав свої думки з приводу першої частини Вашого твору, в якій Ви вивчали адаптивну поведінку людей зрілого віку…. І, завдяки поєднанню різних способів пізнання світу, спромоглися показати логіку формування внутрішньої картини совісті, вищих псих. механізмів саморегуляції, слова і любові у плоті, взірців творення, ін. Виявив переваги інтегрального жіночого начала, ви довели неповторність мислення жінки…

Щодо другої частини твору, то теж маю виказати захоплення Вашим прагненням дослідити і описати використання людиною енергії любові і часу життя…, зокрема, духовні стосунки (духовний розподіл праці) між чоловіком і жінкою зрілого віку, включаючи відмінності у моделях взаємодії, якими відрізняються регіони України, аби спів-ставити їх з історичною спадщиною. Ця робота для когось на сьогодні-завтра, а для більшості – на майбутнє… А ще помітив, що починаю говорити Вашими інтонаціями і писати Вашим стилем, бо у ньому є щось співзвучне моїй душі....

Згоден з Вами, що без взірців, немов без ліхтаря, бо у темряві не видно напряму руху…. З останніх спостережень: нещодавно, не спитавши дозволу, втомлено сів на вільне місце на лавочці, де була лише одна жінка, і побачив, як та підскочила і кинулась геть. Я встав і перепросив, що потурбував її, вона ж не слухала мене. Це зачепило, і я уклінно прохав пояснити, у чому річ, мов, працюю психологом і хочу зрозуміти таку реакцію, щоб не наробити помилок ще раз. Стоячи на відстані, та мовчки дивилась, а потім, відвернувши голову, промовила, що нема тварини, страшнішої за людину, а найстрашніша тварина – це чоловік.

Вдалося випитати зізнання, що її кілька раз намагались зґвалтувати і що зґвалтували її доньку, і та народила дитину, бо не хотіла жити вбивцею. Жінка була гарна, але зранена і з випаленою душею. Таких жінок багато в країні, де біологічне панує над психічним і духовним, де йде нескінченна перебудова і війна, які діють, подібно до величезного вулкану, з якого у небо потрапляють найнижчі енергії, які руйнують жіноче начало….

І згадав наслідки інших перебудов, голодомору, війн, сирітства…. Якось оповідала молодиця про випадок з дитинства, коли її подумки позвала висока повновида світловолоса немолода жінка, яка дала щось, може й цукерку. Таке тепло лилося від незнайомки, що дитина пішла з нею, і вже завернули за ріг, і дійшли майже до колодязя, коли позаду почувся крик і верещання. Якась оскаженіла із скуйовданим волоссям вискочила з-за рогу і, б’ючи ногами й руками повітря, неслася навздогін. Дівчинка, навіть, не одразу впізнала свою матір і зовсім не хотіла повертатися, бо від тої ніколи не струменіло тепло, як від нової мами, яка погладила по голівці, не вилаяла, не вдарила по щоці, не щипнула за плече, спину, груди, не смикнула боляче за волосся чи руку, не довбнула ногою, не погнала голу лозиною чи віником по дорозі….

Але дитя пішло назустріч одержимій: чи то з переляку, чи думало, що є її річ, чи жива іграшка, якою бавляться і яку бачило у когось, бо своєї не мало. Воно ще не знало, що рідна матір з раннього дитинства жила без своєї матері й бабусь, не зазнала їх жіночої любові, бо була сиротою і страждала під час голоду і війни серед чужих людей, що не навчена любити, насолоджуватися любов’ю і дарувати власній дитині відчуття енергії любові. І що незнайомка розуміє, що компенсує відсутність цього досвіду, який бабця з іншого світу передає через неї своїй онуці.

Завдяки короткотривалому спілкуванню, дівчинка отримала і назавжди закріпила у пам’яті те відчуття тепла, про яке ніколи б не знала, що воно є у світі, не відтворювала б його у собі у найтяжчі хвилини життя, не тішилась би ним, і не дарувала б його нужденній душі, не казала б тій, яка боїться смерті, що я люблю вас, бо ви того варті, бо в любові смерті немає…».

Війно, ти вбиваєш любов, вбиваєш батьків і майбутню жінку-матір, яка несе життя. І хоча твоя назва жіночого роду, у тебе чоловічий вигляд. За ним ховається не тварина, не хижий звір, який наїсться і спить, а сам диявол, який смокче духовну творчу енергію любові наступних поколінь…. Там, на іконі у старому храмі м. Львова, зображена Богородиця. А над Її головою на 2-3 см. вище не срібна і золота з дорогими прикрасами, а прозора корона з дрібними червоними крапочками на вершечку, що унаочнює полум’я світла-любові, яке палахкотить і не палить, немов Неопалима Купина…. Саме у цій поки що невидимій для декого Любові Богородиця виховувала Божого Сина.

І прийде час, коли більше жінок-матерів матимуть таку корону над своєю головою…. Про це сповіщає інший храм м. Львова, де Єлизавета тримає на руках маленького Ісуса, Якого охрестить її син Іоанн, тобто вона є хрещеною матір’ю Господа. А біля неї стоїть княгиня Ольга, яка, прийнявши Христа, стала хрещеною бабусею своєму онуку, князю Володимиру, який охрестить Київ і Київську Русь….

У такий спосіб найкращі матері-виховательки християн, яким у храмах духовної просвіти вклоняються мешканці, чоловіки і жінки, і гості міста Лева, тчуть світоносні Покрови Любові, які поєднують усіх шукачів довголіття у часі й просторі. Львів не лише шанує, а й духовно виховує жінку більше, ніж будь-яке яке інше місто України. Тому, відповідно до цієї духовної якості воно і перетворилось у суспільній свідомості українців у місто найвищого посвячення жіночого начала.

Не випадково у Львові збереглося багато величних храмів. На повітрі під прозорими покрівлями деінде стоять білосніжні статуї Пречистій Діві Марії, біля яких завжди є квіти. Здіймається колона Просвітительству, яке увінчане царською короною, ін. І поступово усвідомлюєш – Львів мовою архітектури унаочнює 11-ий Аркан, назва якого «Сила». На ньому намальовано Духовну Просвіту, яка в образі Діви сидить на спині величезного Лева, спираючись на його голову, а цар над звірами віддано дивиться їй у вічі (немов з мультику «Красуня і чудовисько»). І енергія любові міста-лицаря Лева з його високою громадянською свідомістю не лише значно відрізняється від енергії любові столиці-матері, а і є дуже важливим кроком на дивовижному шляху пізнання багатьох складових довголіття, який веде до Собору Софії Київської, або Премудрості Божої, без якого і Якої не можна зрозуміти його у повному обсязі.