Гносеологічні та аксіологічні підстави освіти

Гносеологія – слово грецького походження. Складається з двох слів: «гнозис» – пізнання і «логос» – слово, закон, порядок, міркування, розум. У загальному значенні гносеологія – наука про пізнання, його методи, можливості та відношення знання до реальності.

У рамках гносеологічної системи теоретизування розгортається, виходячи з опозиції «суб'єкт - об'єкт» пізнання. Показується, що в основі процесу будь-якого пізнання лежить соціально-історична практична діяльність у спільноті людей в її різних аспектах.

У контексті гносеології освіти, останнє виступає в якості системи соціально та історично зумовлених норм і процедур, в яких найбільш повно розкривається взаємозв'язок понять освіта, навчання, виховання, знання, вміння і досвід. Навчання, у даному випадку, є системою організованої безлічі форм і методів одержання, систематизації, аналізу та перевірки знань. Виховання виступає в ролі системи методів і прийомів для фіксації ціннісних установок щодо знань.

Гносеологічний аспект освіти розкривається в контексті таких понять, пов'язаних з навчанням і вихованням, як «розуміння», «засвоєння», «аналіз», «інтерпретація», «поняття», «пояснення», «сенс» та ін.

Теоретичні підстави пізнання близькі до теоретичних основ освіти, у зв'язку з чим, розуміння гносеологічних концепцій необхідне для розуміння сутності освіти.

Питання пізнаваності світу, методів і форм пізнання, співвіднесеності знань з об'єктами реальності, що вони описують, хвилювали людей вже в давнину. Різні думки щодо сутності і значення знання, а також ролі і значення освіти і виховання стали центральними проблемами класичного періоду давньогрецької філософії. Відомі софісти Стародавньої Греції послідовно відстоювали позиції незбагненності світу, а, отже, суб'єктивності й умовності знань. Виходячи з чого, визначали роль знань і функцію освіти і виховання як суто прагматичну та інструментальну. Представники кінізму стверджували, що теоретичне знання абсолютно марне і навіть навпаки – шкідливе для людства, тому що створює умови існування штучного середовища проживання людини.

Суперечки щодо природи знання знайшли своє відображення в поділі філософії на два магістральні напрями – ідеалізм (Платона) і матеріалізм (Демокрита).

Дискусії щодо форми знання і шляхів його формування стали основою філософської полеміки Нового часу, у першу чергу між раціоналістами і емпіриками. На думку Р. Декарта, знання мають певну онтологічну основу і можуть бути осягнуті людиною у формі цілісних об'єктів, тобто будь-яка ідея

осягається розумом відразу у всій своїй повноті. Ф. Бекон, навпаки, уважав, що повне знання взагалі недосяжно і формується шляхом послідовного збільшення.

У сучасному світі проблематика «знання» поступово витісняється проблематикою «інформації», як незалежної реальності, існуючої об'єктивно і незалежно від людини.

Сьогодні ми є свідками і учасниками формування нового типу суспільства, характер і зміст якого можна позначити як «постіндустріальне суспільство» (А. Белл), «технотронне» (3. Бжезінський), «інформаційне суспільство» (Масуда, А. Тофлер, Н. Моїсеєв), «ноосферне суспільство» (В.І. Вернадський), «відкрите суспільство» (К. Поппер) тощо. Як фундаментальні ознаки такого суспільства виділяють всеосяжність і доступність інформації. Відмінною рисою інформаційного суспільства є перетворення «другої природи» людини, тобто духовно-соціального світу, що реалізовується через технологічну революцію в засобах комунікації. Бінарні опозиції «людина-світ», «людина-суспільство», «людина-людина» замінюються новими структурними зв'язками, типу «людина-апарат-світ», «людина-апарат-суспільство», «людина-апарат-людина». Тенденцією даного типу розвитку суспільства є прагнення переходу до нової моделі комунікації - «людина-апарат», де штучна реальність повністю замінить собою природу.

Однією з найважливіших властивостей знань та інформації, що характеризують їх практичне значення, є системність. У даному питанні гносеологія знання освіти наближається до питань онтології і антропології освіти.

Таким чином, навчально-пізнавальну діяльність можна визначити як систему форм і методів отримання нових знань з урахуванням специфіки об'єкта вивчення і методів навчального процесу.

Знання являють собою в певному роді універсальну цінність, тобто знання можуть набуватися заради самих знань, а не для чого-небудь іншого.

Виходячи з ціннісної природи знання, можна говорити про аксіологічні підстави освіти.

Аксіологія – слово грецького походження. Складається з двох слів: «аксіа» – цінність і «логос» – слово, закон, порядок, міркування, розум. У загальному значенні аксіологія – наука про цінності, їх природу, структуру і взаємозв'язок.

Цінності в соціокультурній практиці виступають у ролі орієнтирів і органічно пов'язані з поняттям «цілі». Якщо вважати, що будь-яка діяльність людини є цілеспрямованою, то будь-яка мета повинна мати ознаки цінності. У ролі цінностей можуть виступати як предмети, ідеї, можливості, так і відносини між ними.

Ціннісна орієнтація діяльності людини пов'язана з формуванням і закріпленням в індивідуальній і колективній свідомості системи архетипових структур, на основі яких реалізуються еталонні моделі поведінки, що регулюють практику ціледосягнення.

Таким чином, цінності пов'язані з такою антропологічною характеристикою як «воля», яка є усвідомленим регулюванням діяльності

 

людини, спрямованої на досягнення певної мети.

Ціннісна орієнтація вольової діяльності людини виконує одну з найважливіших функцій систематизації свідомості

В основі теоретичних підходів педагогічної аксіології лежать роботи представників німецької класичної філософії І. Фіхте, І. Канта і Г. Гегеля. Ними були затверджені і теоретично і методологічно обґрунтовані ціннісні характеристики виховання та освіти.

Аксіологія освіти розкриває відмінності, які існують між вихованням і освітою. Незважаючи на те, що процеси освіти і виховання об'єднані в ціле цивілізаційною практикою, освіченість і поведінкова адекватність можуть не збігатися не тільки на рівні діяльності окремої особистості, а й на рівні великих соціальних систем.

Вимоги, що висуваються суспільством стосовно поведінки індивідів, зумовлені домінуючими уявленнями стосовно ієрархії цінностей. Системність ціннісних структур заснована на теоретичному описі та обґрунтуванні існуючих відносин між різними цінностями. Освіта виконує в даному випадку роль формування знань про цінності та їх ролі в соціокультурних практиках, а виховання формує і закріплює ціннісну значимість різних властивостей особистості і явищ зовнішнього світу.

Ціннісна значимість педагогічної діяльності зростає в міру збільшення числа нестійких явищ у соціальному житті; вона сприяє збереженню колективної пам'яті соціуму, що в іншому випадку означало б кінець самої соціальної системи. Виступаючи як інструмент соціальних, державних і особистісних ціледосягнень, педагогічна діяльність сприяє сталому розвитку динамічних процесів шляхом відтворення в суспільній свідомості ідей самоцінності особистості, збереженню ментальних підстав освіти і виховання, здатністю до особливого виду творчості - соціально-педагогічних інновацій.

Цільові навчаючі завдання:

1. Виховання, зберігаючи в собі базові онтологічні аспекти освіти, виконує функцію:

a. соціалізаціі людини

b. емансипації людини

c. детермінації людини

d. актуалізації людини

2. Ідеологія освіти - це:

a. можливість філософського осмислення значущості людини в світі

b. сукупність ідей освіти в певну епоху

c. виявлення характеру і особливості розвитку наукового знання

d. підстава для уточнення особливостей розвитку культури в рамках різних класово-економічних формацій

3. Антропологічний підхід дає можливість:

a. філософського осмислення значущості людини в світі і розуміння світових процесів з точки зору людини

b. визначення суспільних потреб у сфері освіти, які висловлюються державою в нормативній формі

c. розглядати сукупність ідей, концепцій, норм, регулюючих і направляючих освітню діяльність в рамках певних освітніх інститутів

d. долучати людину до групових освітніх цінностей

4. Аксіологія розглядає:

a. структуру цінностей і їх місце в бутті людини

b. питання освіти та виховання з урахуванням особливостей розвитку цивілізації, епохи, країни, нації

c. завдання соціального розвитку, рівень економіки і культури в суспільстві, характер його політичних та ідеологічних установок

d. створення громадських структур або соціальних інститутів, які спеціалізуються на накопиченні та поширенні знань