Основні стильові напрями початку ХХ століття

МОДЕРНІЗМ (від фр. moderne–сучасний, найновіший) – загальна назва літературних напрямів к. ХІХ – ХХ ст., з притаманними їм експериментаторством та антиреалістичністю. На перше місце ставилася творча інтуїція, втаємничення у сутність буття, що лежить поза межами свідомості.

Модернізм поєднав попередні художні напрями (бароко, класицизм, романтизм) з авангардним, романтично-пристрасним конструюванням новітньої мистецької будови.

Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, здатна проникати у найпотаємніші закутки людської душі. Модерністи свідомо робили свою творчість елітарною. У ній переплітаються дві дихотомічні стильові течії: неокласична (яка спирається на традиції), авангардна (яка заперечує традиції)

Крізь порушені теми, проблеми, мотиви постійно проступають два протилежних пафоси: вітаїстичний (життєствердний, оптимістичний), декадансний (апокаліптичний)

Визначальні риси модернізму:

1. Новизна та антитрадиціоналізм.

2. Перевага форми над змістом.

3. Визнання інтуїтивного поряд із логічними шляхом пізнання.

4. Індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача.

5. Психологізм, пильна увага до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я».

6. Широке використання таких художніх прийомів, як «потік свідомості» та монтаж.

7. Використання символу як засобу пізнання і відтворення світу.

8. Ліризм (навіть у прозових жанрах та в драмі).

9. Естетизм.

ІМПРЕСІОНІЗМ Течія модернізму, художній напрям (фр. impression – враження), представники якого намагалися відтворити навколишній світ у всій його змінюваності й рухливості та показати найтонші відтінки настрою, почуттів людини. Сформувався у Франції в ІІ пол. ХІХ ст.

Визначальні риси імпресіонізму:

1. Зображення не самого предмета, а враження від нього, орієнтація на почуття.

2. Тонкий психологізм у змалюванні персонажів. Відмова від ідеалізації.

3. Часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа.

4. Прагнення відтворити найтонші відтінки настрою.

5. Найпоширеніший жанр – новела.

Поетика імпресіонізму відбилася у творчості Миколи Хвильового, Євгена Плужника,інших.

СИМВОЛІЗМ Одна із стильових течій модернізму (з фр. symbolisme –знак, символ), що виникла у Франції (теоретик – Шарль Бодлер) в 70-х роках ХІХ ст., а в українській літературі поширилася на початку ХХ ст. Основною рисою є те, що конкретний художній образ перетворюється на символ.

Український символізм міцно переплетений з неоромантизмом. До української символізм потрапив через польську літературу.

Визначальні риси символізму:

1. Конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ – таємничу ідею.

2. Войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі.

3. Підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту).

4. Культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого.

5. Спроба вирватися за рамки повсякденного, прив’язаного до матеріального буття, зазирнути до «світу в собі».

Засновником стилю у вітчизняному письменстві була Ольга Кобилянська. Українські символісти ХХ ст. – Яків Савченко, Дмитро Загула, Олекса Слісаренко, Тодось Осьмачка, Микола Євшан та інші.

НЕОРОМАНТИЗМ Стильова хвиля модернізму, що виникла в українській літературі на початку ХХ ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом».

Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. На першому місці стоїть чуттєва сфера людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

Визначальні риси неоромантизму:

1. Зображується не маса, а яскрава індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться (часом попри безнадійну ситуацію) зі злом, із повсякденною сірістю.

2. Герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю, різняться внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів.

3. Головна увага зосереджується на внутрішньому світі людини, через який намагалися зазирнути у світ духовний.

4. Зовнішні події (соціальні) у творах відступають на задній план.

5. Неоромантики вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів.

6. Відмовляються від типізації, застосовують символізм.

Неоромантизм в українській літературі започаткувала Ольга Кобилянська, у цьому стилі працювали Леся Українка, Олена Теліга, Олег Ольжич.

АВАНГАРДИЗМ «Ліва модерністська течія» в мистецтві, скерована на руйнування традиційних художніх законів та форм. Як і декаданс, суголосний атмосфері нової (модерної) епохи, що руйнувала традиційне, розмірене існування, старі уявлення про красу, як симетрію, урівноваженість, гармонію. Тільки декаданс – це прощальний сум за минулим, а авангардизм – захоплене привітання нового, готовність влитися в нього.

Визначальні риси авангардизму:

1. Беззастережне заперечення традицій.

2. Прагнення до радикального оновлення художньої практики. Гіпертрофована художня форма.

3. Відмова від реалістичного сприйняття дійсності.

4. Заперечення ідейності й гуманізму.

5. Намагання розмити контури унормованого мистецтва.

6. Легковажність, виклик, іронія, парадоксальність.

Авангардизм виявився у багатьох модерних течіях, насамперед – у футуризмі.

ФУТУРИЗМ Авангардний напрям (лат. futurum – «майбутнє»), що виник в літературі на поч. ХХ ст. Теоретик –італійський поет Томазо Марінетті (закликав спалювати бібліотеки, оспівувати війну як очищення світу, зневажати слабодухих, у тому числі й жінок; нищити, як отруту, людяність і красу, а для цього творити новий тип людини, яка працювала б, як мотор, не скаржилася б на страждання, не прагнула б ніжності, співчуття).

Визначальні риси футуризму:

1. Відкидання класичної спадщини, традиційної культури, її моральних і художніх цінностей. «Ліквідація мистецтва є наше мистецтво».

2. «Набутки розуму, а не душі та серця».

3. Заперечення реалізму, прагнення до новацій.

4. Культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста).

5. Переплетіння документального матеріалу з фантастикою.

6. У поезії – руйнування загальноприйнятої мови, норм морфології та синтаксису, використання «слів на свободі», звуконаслідування.

7. Використання образів-символів.

8. Бунтівливість, анархізм, нехтування існуючими нормами моралі.

Ознаки футуризму помітні у творчості Михайля Семенка, Валер’яна Поліщука, Якова Савченка, Миколи Бажана, Гео Шкурупія.

ЕКСПРЕСІОНІЗМ (від лат. еxpression – «вираження»).

Визначальні риси експресіонізму:

1. Зацікавленість глибинними психічними процесами.

2. Заперечення як позитивізму, так і раціоналізму.

3. Оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом таких непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм та всеохоплюючий пафос.

4. Суб’єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

5. Гостре відображення конфлікту між особистістю та антигуманною дійсністю.

6. Тенденція до емоційної характеристики образів або емоційного стану художника.

Український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю», частково використали Микола Куліш, Микола Бажан, Микола Хвильовий, Тодось Осьмачка, Іван Дніпровський.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ Течія в літературі (з фр. еxistentialisme, лат. еxsistentia –

існування), що сформувалася в Європі у 30-х рр. ХХ ст.

як прагнення збагнути справжні причини трагічної

невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

1. Абсурдність буття, загублений сенс життя, страх, песимізм, відчай, самотність, страждання.

2. Аналіз поведінки людини у кризових ситуаціях.

3. Занепад духовних цінностей, криза світогляду.

4. Взаємопов’язаність понять відчуженості й абсурдності.

5. Всеохопна самотність людини, нічим не обмежена свобода особистості.

6. Існування людини тлумачиться як драма свободи.

7. Розповідь ведеться від 1-ї особи.

Ознаки екзистенціалізму помітні в творчості Валер’яна Підмогильного.

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ Літературний (псевдохудожній) метод, організований за чіткою програмою, проголошений єдино можливим і найдосконалішим у радянській літературі, по суті –набір жорстких догм і шаблонів для контролю партії над письменниками, перетворення літератури в агітацію.

Визначальні риси соцреалізму:

1. Партійність (оспівування комуністичної партії та її провідної ролі в житті народу, у всіх сферах).

2. Перекручені поняття народності та інтернаціоналізму, крайня заангажованість.

3. Вузька робітничо-селянська тематика, сакралізація радянської історії та вождів, обов’язковою була наявність позитивних героїв (комуністів) і негативних. Оспівування містифікованих, реально не існуючих героїв (Павлик Морозов, Олександр Матросов).

4. Ідеалізація людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою.

5. Піднесення борця-будівника нового суспільства.

6. Художня дійсність зображується прикрашеною, лише з позицій правлячого класу та партії.

7. Конфлікт полягає в боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.

Місія творів в соцреалістичному розумінні зводилася до 3-х понять: оспівувати, закликати, боротися.

Ознаки соцреалізму помітні в творчості О. Довженка, О. Корнійчука та ін.

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Розстріляне відродження – це літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х років в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру, і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін вперше запропонував літературознавець Юрій Лавріненко.

Методи, якими діяла компартія проти талановитих письменників: репресії; замовчування; нищівна критика; арешти; розстріли.

Перед письменниками стояв вибір: самогубство (як це сталося з М. Хвильовим); репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня); замовчування (І. Багряний, В. Домонтович); еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк); написання програмових творів на уславлення компартії (П. Тичина, М. Бажан).

Представників інтелігенції «розстріляного відродження» умовно поділяють на кілька груп (це обумовлено їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій).

Першу групу жертв терору становлять письменники: В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Куліш, М. Хвильовий, М. Семенко, Є. Плужник, М. Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично (страчені або померли в концтаборах, або покінчили життя самогубством).

Друга група – це репресовані й переслідувані представники української інтелігенції, кому вдалося уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах та у концтаборах. Це Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, І. Багряний.

Третю умовну групу становлять ті діячі культури, які уникли репресій. Їхній доробок був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, а також був засуджений радянською владою: Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко (померли до розгортання масових репресій), Марія Галич (відійшла від активної діяльності), Юрій Клен (вчасно емігрував за кордон).

До четвертої групи належать митці, чия творчість або чітко відповідала компартійним нормам або в період сталінських репресій зазнавала значних змін. Страх за свою безпеку, за безпеку рідних в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватися, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва.

ТвориП. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри та багатьох інших, створених у цей період, не мають високої художньої вартості, індивідуальності форм та стилів.

У 30-і роки була знищена п’ята група діячів культури старшого покоління, яка стала відомою ще до приходу радянської влади і належала до діячів початку ХХ століття.

Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич.

Завдяки політиці українізації вони активно включилися в процеси розбудови української науки, літератури, культури.

ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ ТИЧИНА (1891–1967)

27 січня народився у селі Піски на Чернігівщині у родині сільського дяка.

1900–1907 – навчався в Чернігівському духовному училищі.

1906 – перші проби пера («Сине небо закрилося…»).

1907–1913 – навчався в Чернігівській духовній семінарії.

1911 – «Ви знаєте, як липа шелестить...»

З 1913 – навчався у Київському комерційному інституті, підробляв у редакціях журналу «Світло», газети «Рада». Опублікував три оповідання – «Спокуса», «Богословіє», «На ріках вавілонських».

1916–1917 – помічник хормейстера в українському театрі Миколи Садовського.

1918 – перша книга поезій «Сонячні кларнети».

1920 – «Замість сонетів і октав». Збірка «Плуг».

1923–1934 – співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до Спілки пролетарських письменників «Гарт». Поема-симфонія (віршована трагедія) «Сковорода». Створює поему «Прометей».

1924 – виходить збірка «Вітер з України».

1929 – дійсний член Академії наук УРСР.

1931 – збірка «Чернігів».

1936–1939 – очолює Інститут літератури АН УРСР.

1938 – «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості».

1941 – «Ми йдемо на бій».

1942 – «Перемагать і жить!».

1943 – «День настане»

1943–1948 – Міністр освіти України.

1949 – «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти».

1953 – «Могутність нам дана».

1953–1959 – член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

1954 – «На Переяславській Раді».

1957 – «Ми свідомість людства».

1958 – «Дружбою ми здружені».

1959 – «До молоді мій чистий голос».

1960 – «Зростай, пречудовий світе».

1962 – Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

1963 – «Тополі арфи гнуть».

1964 – «Срібної ночі».

1967 – помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі.