Лекции.Орг


Поиск:




Лекція 2. Основні тенденції розвитку світової історичної науки на початку ХХ століття.




1.Інтелектуальний перелом на рубежі століть

2.Соціологічна історія Макса Вебера

 

1.Інтелектуальний перелом на рубежі століть

Злам ХІХ-ХХ ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями, які стали початком формування нової наукової картини світу, а разом з нею й способів його вивчення та розуміння. Відкриття першої елементарної частинки — електрона й встановлення залежності його маси від швидкості руху, явища радіоактивності, створення А.Ейнштейном теорії відносності, формулювання другого закону термодинаміки та інші наукові досягнення спричинили революцію у природознавстві, зруйнувавши старі механістичні уявлення про неживу й живу природу. Виявилося, що деякі властивості матерії, котрі раніше розглядалися як абсолютні й незмінні, є лише характерними для певних її станів, а в структурованій системі ціле не зводиться до часткового. Трохи пізніше досягнення квантової механіки і мікробіології спричинили зміни уявлень про закон і закономірність, причинність у природі, змусили відмовитися від функціональних зв’язків, замінивши їх на ймовірнісно-кореляційні. А поява неевклідової геометрії і теорії множин викликали справжнє потрясіння у математиці. Усе це призвело до утвердження принципу відносності міри і знання.

У світлі нових відкриттів очевидною стала світоглядно-методологічна криза, яка вимагала переоцінки позитивістських принципів еволюціонізму та натуралізму.

Виявилося, що ідея розвитку була сприйнята європейським суспільствознавством у спрощеному вигляді (включаючи й геґелівську діалектику), як рух до якоїсь заздалегідь усталеної мети. Критика позитивістського натуралізму і механіцизму німецькими філософами та істориками наприкінці ХІХ ст. мала під собою серйозний ґрунт. У прагненні “онаучнення” історії позитивізм замінив парадиґму філософії — парадиґмою науки; філософія перетворилася у теорію науки, яка у гонитві за об’єктивною істиною втратила “людський” вимір самого процесу пізнання.

Історична соціологія, що намагалася у своїх схемах віднайти загальний напрям і закономірності історичного процесу, за своїм змістом виявилася антиісторичною.

Вона виходила з ідеї про прямолінійний еволюційний розвиток, в ході якого усі народи проходять одні й ті ж стадії, за подібних умов створюють одні й ті ж соціальні інститути. Такий підхід був до певної міри плідним, дозволяючи виокремити головні лінії розвитку. Однак, у ньому була закладена небезпечна однобічність: нехтування багатоманітністю соціальних форм і варіантів розвитку, тенденція підпорядкування фактів наперед створеній схемі. На ці моменти теж звертали увагу німецькі вчені.

Перелом у природознавстві привернув загальну увагу наукового світу до процесу наукового пізнання, змусив піддати перевірці основні поняття і методи науки. Позитивізм передбачав, що розвиток “позитивної” науки сам по собі розв’яже усі соціальні і філософські проблеми. Але наприкінці ХІХ ст. філософська думка цілком виразно зауважувала зростаючу невідповідність між науково-технічним прогресом і розвитком духовних, етичних та естетичних цінностей. Здобутки антропології та етнографії відчутно підважували еволюціоністські схеми.

Етнографічний матеріал ясно показував, що зв’язок між матеріальним життям суспільства і його культурою не є одназначним і механічним, що один і той же господарський уклад може народжувати багатоманітні форми суспільної свідомості.

Критика натуралізму та еволюціонізму поступово поширилася на цілу науку і запроваджені позитивізмом емпіричні методи. Антипозитивістські і антисцієнтичні орієнтації, що своїм корінням сягали романтизму, ставили завдання критики науки, визначення меж її ефективності та застосування у світлі більш загальних людських, життєвих або етичних цінностей. Ці орієнтації загострили інтерес до співвідношення природничих і гуманітарних наук.

Наступ проти позитивістської методології виразно проявився під час дискусії навколо історичних праць К.Лампрехта в Німеччині (див. розд.5). Незабаром вона захопила вчених у Італії, Франції, Анґлії, Росії, США. У центрі спорів, до яких незабаром підключилися філософи, психологи, представники інших наук, опинилися теоретичні питання пізнання, специфіка дослідження історичних, суспільних і культурних явищ. Її найважливішим результатом, який мав фундаментальне і далекосяжне значення для розвитку науки в цілому і гуманітарної зокрема, було переміщення уваги з об’єкту вивчення (і онтологічних проблем) на суб’єкта пізнання (і гносеологічні проблеми). Воно показало, що пізнання не є простим відображенням і акумуляцією емпіричних і раціональних даних, а складним процесом взаємодії об’єкта і суб’єкта, в якому дослідник також чинить поважний вплив на об’єкт, а отримувані у ході пізнання емпіричні дані сприймаються та інтерпретуються з великою часткою суб’єктивізму. І тоді істинність і об’єктивність здобутих знань одержує значне нашарування суб’єктивності.

Поставлені гносеологічні (епістемологічні) питання вимагали адекватної світоглядної відповіді. Історія опинилася у епіцентрі теоретичних пошуків, оскільки її об’єкт і предмет мали найбільш комплексний характер серед тогочасних гуманітарних дисциплін. Тільки вона могла дати потрібні аргументи і відповідну фактичну базу для теоретичних побудов. На початку ХХ ст. виникло багато нових інтерпретацій історії, кожна з яких претендувала на особливе бачення минулого.

Проте, не кожна історіософська доктрина перетворилася у методологію історії й знайшла застосування у історичних дослідженнях — чимало їх залишилися у вузькому вжитку теоретиків, а не фахівців-істориків. У ХХ ст. методологія історії (теорія історії, філософія історії) перетворилася у самостійну наукову дисципліну зі своїм об’єктом і предметом дослідження, понятійно-категоріальним апаратом.

Серед численних інтерпретацій історії у ХХ ст. можна виділити три провідних теоретичних напрями, які вчинили помітний вплив на історіографічну практику: (1) “нова історична наука”, яка прагнула зберегти науковий характер історії на засадах соціологічного підходу, (2) філософія історії, що привернула увагу до ролі метатеорії в історії, (3) “філософія історії життя”, яка поставила у центр розгляду суб’єктивний світ людини.

Запропонована нами типологія історичних теорій має умовний характер і ґрунтується переважно на виокремленому їх представниками об’єкті вивчення; вона покликана полегшити орієнтацію у багатоманітності концепцій і доктрин.

Перш ніж розглянути особливості історичних теорій вказаних напрямків, слід у загальних рисах представити зміст того перелому у інтелектуальному розвитку, який на початку ХХ ст. вчинили представники філософського напряму неокантіанства.

Джерела неокантіанства слід шукати у “критиці історичного розуму” — спроб віднайти загальний зміст історії людства просвітниками і філософією історії кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., — з якою виступили А.Шопенгауер, а потім Ф.Ніцше. Наприкінці ХІХ ст. їхні ідеї розвинув професор філософії Берлінського університету Вільгельм Дільтей (1833-1911) — автор численних праць з проблем теорії пізнання у гуманітарних науках, а також блискучих історичних біографій німецьких філософів, праць з історії гуманізму, Ренесансу і Реформації. Свої погляди вчений розвинув у гострій полеміці з позитивізмом, звинувативши його представників у спотворенні минулого шляхом його пристосування до понять і методів природничих наук.

У головній праці “Вступ до наук про дух. Критика історичного розуму” (1883) Дільтей радикально відокремив гуманітарні науки, як науки про дух, від природничих. Визнаючи в цілому психофізичну природу людини, вчений доводив, що на відміну від природознавства, яке опосередковано досліджує предметні явища, гуманітарні науки мають справу з пізнанням духовного світу людей. Вони вивчають не зовнішні явища, а власний досвід людини, її духовний світ. Тому головним принципом наук про дух є безпосереднє внутрішнє переживання, в якому людина усвідомлює своє існування у світі. Подібність психічних структур, душевного світу різних людей відкриває можливість співчуття, співпереживання, а це, у свою чергу, — розуміння чужого внутрішнього світу, мотивів діяльності і символів, закодованих у культурі. Звідси важливий пізнавальний принцип Дільтея — “природу ми пояснюємо, а духовне життя розуміємо” [57, 152].

Головна праця Дільтея була задумана як продовження робіт Канта (“Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”), але в ній було зроблено наголос на суб’єктивному представленні дійсності, яка не піддається жодному раціональному поясненню, є виключно “внутрішнім переживанням”, тотожнім “життю”. Зовнішній світ природи дається людині у феноменах, в той час як соціальні явища — наслідки свідомої діяльності інших суб’єктів — можна пізнати тільки як факти свідомості.

Щоб зрозуміти їх, слід “відчути”, “пережити”, “випробувати”. Для Дільтея історія є однією з наук про дух, і тому має справу виключно з індивідуальним, особливим, неповторним. Історія не знає законів і узагальнень, вона близька до мистецтва, поезії, а серед наук — до описової психології.

Дільтеївська теорія розуміння, перемістивши об’єкт пізнання у індивідуальну свідомість, зробила неправомірним існування філософії історії або соціології, котрі претендували на узагальнення історичного процесу як цілості.

Вчений твердив, що абстрагувати загальне від особливого й одиничного неможливо без руйнування живої тканини історичної реальності. Тому філософія історії, на його думку, протягом усього розвитку зберігає сліди свого релігійного походження.

Пафос Дільтея полягав в утвердженні суб’єктивності історичного й соціального життя, яке не піддається достатньому розумінню і поясненню через об’єктивні наслідки минулої людської діяльності. Щоб пізнати, потрібно зрозуміти (“відчути”) специфіку культурно-історичних типів кожної епохи і народу. Згідно Дільтея, усі творіння духу нескінченно трансформуються, сама людина та її ідеї у кожній конкретній епосі утворюють цілком індивідуальні і неповторні ансамблі.

Кожне історичне явище набуває значення і сенсу тільки тоді, коли воно стає ціннісним з точки зору суб’єкта дії і суб’єкта пізнання (в минулому й у теперішньому).

Проте, Дільтей не був релятивістом, визнавав можливість пізнання соціального життя, підкреслював нагальну потребу дослідження й розуміння змінних культурно-історичних типів з допомогою “психологічного вживання” у доступні знаково-символічні вирази “чужого буття” (зовнішні прояви людської діяльності).

Фактично його теорія і метод вимагали розшифрування, інтерпретації, тлумачення історичних джерел (тому він вважається одним з попередників філософської герменевтики — про неї далі).

Розумовий світ історії у творах Дільтея повстав ірраціональною стихією “життя”, а вся система поглядів філософа вилилася у “філософію життя”. Вона вчинила вплив на весь дальший розвиток філософсько-теоретичної думки у ХХ ст.

Дільтей став засновником “критичної філософії історії”, підніс історичне мислення на якісно новий рівень, змусивши звернути погляд на роль свідомості суб’єкта у процесі пізнання, запровадив суб’єкта як повноправну складову частину пізнавальних зусиль. Після нього вчені різних країн намагалися тою чи іншою мірою “вписати” суб’єкта у наукове пізнання в цілому й історичне зокрема.

Близькими до поглядів Дільтея були роздуми над історією іншого німецького філософа і соціолога Ґеорга Зіммеля (1858-1918). У праці “Проблеми філософії історії” (1892) він, концентруючись на питаннях пізнання, представив історію — наукою “прикладної психології”. Підкреслював, що ідеї й почуття особистостей складають дійсну причину історії. Вчений пропонував віднести історію до “моральних наук”, заснованих на психології. Вона,- писав він,- “є ніщо інше, як історія психічних явищ, а усі зовнішні явища, котрі вона відбиває, ніщо інше, як мости між нашими імпульсами і вольовими актами з одного боку, і чуттєвими рефлексами, з іншого” [51, 40]. Завдання дослідника полягає у встановленні правил, за якими на підставі “зовнішніх документів” можна було б робити заключення про “внутрішні” психічні явища.

Погляди Зіммеля склалися під впливом психологічної соціології кінця ХІХ ст., яка спиралася на швидкий поступ наукової психології. Зокрема, певного поширення набула окрема галузь психологічної науки — “психологія народів”. Її представники (й вчителі Зіммеля) Моріц Лацарус (1824-1903) і Гейман Штейнталь (1823-1899) синтезували дані мовознавства, етнографії і психології. Вони постулювали виникнення у кожного народу своєрідного “народного духу”, який є наслідком спільності походження, географічного середовища і проживання. Цей “народний дух” вони розуміли передусім як психічну подібність індивідів, що розкривається через вивчення мови, моралі і культури. Згодом, засновник експериментальної психології Вільгельм Вундт (1832-1920) у численних творах (зокрема 10-томній “Психології народів”) намагався довести виникнення “народного духу” з індивідуальної психології. Доктрина “психології народів” вчинила помітний вплив на методологічні погляди істориків, передусім поневолених народів Центрально-Східної Європи.

Найбільш вдалою і впливовою спробою продовжити переорієнтацію теоретичних підстав пізнання стала творчість філософів Баденської школи неокантіанства В.Віндельбанда і Г.Ріккерта. Вони створили своєрідну альтернативу поглядам прихильників “філософії життя”. На противагу психологізму Дільтея та Зіммеля, неокантіанці Баденської школи виходили з положення, що тільки логічний аналіз може привести до всебічного розуміння можливостей історичного пізнання. У центрі уваги неокантіанців опинилась логіка історичного дослідження, а не проблема розгортання історичного процесу як такого. Будь-який інший підхід,- твердили неокантіанці,- позбавлений сенсу [35, 47-48].

Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) у низці праць (“Історія філософії”,1889, “Історія і природознавство”,1894, “Про свободу волі”,1898) сформулював провідні ідеї неокантіанства. Він виступив з критикою позитивізму, який іґнорував специфіку різних галузей знання; взамін запропонував нову класифікацію наук не за предметом вивчення, а за методом. На його погляд, природничі науки встановлюють загальні закони і тому є “номотетичними” (від грец.- закон), а соціальні — описують окремі факти в їх історичних обставинах і є “ідіографічними” (від грец.- особливий).

Природничі науки, досягнувши видатних успіхів у пізнанні, продемонстрували переваги мислення над сприйняттям, тоді як у гуманітарних науках спосіб індивідувального сприйняття більш вагомо впливає на результати осмислення. Тому слід відкинути спроби встановити якісь закони історії, а уважніше придивитися до способу мислення дослідника.

Учень Віндельбанда Генрих Ріккерт (1863-1936) розвинув міркування свого вчителя. Поділяючи його погляди на розмежування природничих і гуманітарних наук, Ріккерт додавав, що наукове пізнання у перших має за мету встановлення загальних понять, а у других — загальні поняття є лише вихідним моментом для розуміння особливого і неповторного. Таким чином, у природничих науках переважає генералізуючий метод, а у гуманітарних — індивідуалізуючий.

Особливість історичного пізнання полягає в тому, що воно не усереднює явища, а виокремлює у них сутнісне з допомогою співвіднесення з певними загальними культурними цінностями.

У працях “Науки про природу і науки про культуру” (1899), “Філософія історії” (1899) та інших Ріккерт докладно обґрунтував положення, що історія є “наукою про культуру”, філософія історії — наукою про логіку історичного пізнання, а не метатеорією історії. Філософія історії не встановлює законів, а лише констатує ціннісну (аксіологічну) орієнтацію історика. Оскільки кожний історик має свою систему цінностей, то й погляди різних істориків на одні й ті ж події різнитимуться.

Об’єднуючим чинником історичного пізнання можуть бути лише універсальні цінності “людської долі”, встановлення яких й покладено на філософію історії. Ці цінності поділяються на три рівні: (1) цінності форм і норм історичного пізнання (методологічні позиції дослідника), (2) цінності самого історичного процессу (культурний тип епохи), (3) загальноісторичні цінності (незмінні людські ідеали) [123, 140-148].

Таким чином, неокантіантська філософія історії не “скасовувала” раціональної теорії історичного процесу, а переносила її з природно-історичного поля на культурно-індивідуальне, підпорядковуючи, водночас, загальнокультурному поступові людства у напрямку реалізації ірраціональних цінностей. Не випадково сучасники називали історичну теорію Ріккерта “трансцендентальним ідеалізмом”. Праці філософів Баденської школи привернули увагу теоретиків історії до логічних засад історичного пізнання, змусивши докладніше зайнятися дослідженням розумових операцій історика. Дискусії, що виникли навколо поглядів неокантіанців, розвели істориків і теоретиків історії по різних методологічних течіях. Під їхнім впливом більшість дослідників, які торкалися питань теорії історії, змушені були давати свої відповіді на поставлені проблеми ролі суб’єкта в історичному пізнанні.

 

2.Соціологічна історія Макса Вебера

Неокантіантський “виклик” вдарив по слабких місцях позитивізму і марксистської соціології. Проте й неокантіанці припускалися однобічності у ставленні до реального історичного процесу, суб’єктивізуючи не лише пізнання, але й об’єктивний світ. Тому фахові історики “відвернулися” від теоретичних побудов і практикували історію у позитивістському дусі. Бурхливий розвиток соціології чинив більший вплив на цехове ремесло істориків.

Уже на початку ХХ ст. теоретико-пізнавальні проблеми, поставлені неокантіанцями на ґрунті історії, спробував розв’язати відомий німецький історик і соціолог Макс Вебер (1864-1920). Як науковець, Вебер сформувався у Гейдельберзькому університеті під впливом німецької “історичної школи права” (Г.Шмоллер, В.Рошер та ін.). Перші праці присвятив вивченню історії державно-правових інститутів та їхнього впливу на аграрні й торговельні відносини у давньому Римі й середньовічній Європі. У них він накреслив перші обриси “емпіричної соціології”, яка пов’язувалася з історією. Вихідними ідеями для неї послужили праці неокантіанців та їхні думки про унікальність історичних явищ та їхню культурну наповненість. Але індивідуалізуючий метод здався йому недостатнім.

На початку ХХ ст. Вебер опублікував твори, в яких виклав власні теорію і метод — “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905), “Господарська етика світових релігій” (1919) та ін. Повторюючи Ріккерта, Вебер запропонував вивчати не світ переживань історика, а логіку утворення тих понять, якими він оперує. Поняття є тим чинником, який перетворює суб’єктивний світ історика у об’єктивний світ історичної науки. Далі Вебер “попрощався” з Ріккертом і постулював створення істориком у процесі пізнання “ідеальних типів” — ідеальних понятійно-логічних конструкцій, які ґрунтуються на узагальненні емпіричного матеріалу історичних документів. “Ідеальні типи” (наприклад “феодалізм”, “капіталізм”, “ремесло” і т.д.) є абстракціями, які мають небагато спільного з конкретною історичною реальністю, але допомагають її зрозуміти. Вони є тим інструментом, який дозволяє оволодіти емпіричними даними і пояснити реальні історичні відносини минулих епох.

“Ідеальні типи” (фактично теорії) Вебера можна вважати ідеальною пізнавальною моделлю, яка використовується й у природничих науках. Сам автор підкреслював, що розумові конструкції властиві усім наукам, і у конкретній історії вони “так само мало зустрічаються в реальності, як фізичні реакції, котрі вираховані тільки при допущенні абсолютно порожнього простору” [17, 9-10]. Поняття “економічний обмін”, “ремесло”, “церква” тощо є лише ідеально-типічними конструкціями, які використовуються як засіб для опису і зображення неповторних історичних явищ. Великою помилкою було би ототожнювати ці розумові конструкції з самою історичною реальністю.

Поряд з тим, німецький вчений докладно обґрунтував механізм виникнення феномену історичного соціального явища і його об’єктивізації: кожне людське діяння виступає спочатку як ідея, намір, мета, які можуть бути реалізовані. Історику важливо встановити ці первісні наміри, тобто джерела їхнього виникнення. І тут важливо орієнтуватися не тільки на об’єктивні обставини життя, але й на стан свідомості. Для розуміння і пояснення історичних явищ потрібно насамперед встановити культурно-цільову мотивацію поведінки людей. Суспільство розвивається як взаємодія людей, що переслідують свої цілі — в такому визначенні Вебер повторював Маркса. Але далі він вважав, що джерела мотивації людей слід шукати не у соціально-економічних відносинах, а у культурному типі данного суспільства, який включає поряд з соціальними та економічними також етнічні, релігійні, звичаєві, громадські, групові та інші інтереси. Встановлюючи ці інтереси, дослідник завжди абстрагується від їхньої багатоманітності, надаючи перевагу тим чи іншим. Тому й отримуваний образ минулого явища завжди є приблизним, ідеальним.

“Ідеальний тип” — це суспільство і соціальні явища через призму мотивації поведінки людей. Далі Вебер запроваджує категорію “раціоналізації” соціальної поведінки людей у суспільстві. Нею є виокремлення провідної тенденції соціальної діяльності, яка полягає у посиленні раціональності людських дій, що проявляється у способі господарювання, управлінні, політиці, науці, культурі тощо. Найвагомішим проявом раціональності є наука.

Вебер вважав, що у розвитку європейської цивілізації провідним чинником, який забезпечив раціоналізацію, був протестантизм. Саме він створив світоглядні підстави здійснення раціонального способу виробництва й господарювання, поставивши в центр життя людей індивідуальний комерційний успіх. Протестантизм забезпечив формування того типу суспільства, який отримав назву “капіталізму”, “індустріального суспільства”, “суспільства споживання”. Вебер не ідеалізував капіталізм, піддавав його гострій критиці, але вважав, що дальша раціоналізація дозволить вдосконалити це суспільство, будувати його на наукових засадах.

У концепції Вебера було багато спільного з історичною соціологією Маркса. Але він надавав перевагу науковому дослідженню культурного значення соціально-економічної структури суспільства, відкидав політичні прогнози Маркса, кваліфікуючи їх як утопічні. На думку сучасних теоретиків історії Веберу вдалося перевести марксистські постулати у більш широку теорію, вільну від матеріалістичної однобічності, і у такій формі історична соціологія Маркса запліднила західну історичну науку ХХ ст. Заслугою Вебера була, зокрема, побудова нової соціологічної парадиґми історії, яка спиралася на врахування, з одного боку, культурно-ціннісних параметрів людської соціальної діяльності, а з другого, — суб’єктивних конструктивних можливостей історика.

Наприкінці ХХ ст. західні соціологи та історики знову “відкрили” історичну соціологію Вебера. Його послідовники у Німеччині І.Вайс, К.Зайфарт, М.Шпрондель, В.Шлюхтер досліджують соціально-етичні коріння раціональності.

Література:

1. Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. - М.: Прогресс, 1990. 805 с.

2. Виндельбанд В. Избранное: Дух и история / Пер. с нем. - М.: Юрист, 1994.-719 с.

3. Виндельбанд В. История философии / Пер. с нем. - К.: Ника-Центр, 1997. - 560 с.

4. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія. – Львів, 2007.

5. Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки. – М., 2000.

6. История и историки: Жизнь, судьба, творчество. - М.: Остожье, 1998. - Т. 2 - 870 с.

7. Кроче Б. Теория и история историографии / Послесл. Павловой Т.В.; Пер. с ит. Заславской И.М. - М.: Шк. «Яз. рус. культуры», 1998. - 191 с.

8. Риккерт Г. Философия жизни. - К.: Ника-Центр, 1998. - 512 с.

9. Зверева Г.И. Организация исторической науки в Великобритании в новое и новейшее время: Учеб. пособие по спецкурсу / Моск. гос. ист.-арх. ин-т. - М., 1986.-89 с.

10. Иванов Г.М. Кризис позитивистской концепции исторического источника и Б. Кроче // Вопросы истории. - 1974. -№ 1.

11. Историография истории нового времени стран Европы и Америки: Учеб. пособие /А.В. Адо, И.С. Галкин, И.В. Григорьева и др. /Под ред. И.П. Дементьева. - М.: Высш. школа, 1990. - С. 363-498.

12. Историография новой и новейшей истории стран Европы и Америки /Под ред. И.С. Галкина. - М.: изд-во Моск. ун-та, 1977. - С. 225-251.

13. Корноухова И.А. Историографические модели исторической науки конца - начала XX вв. // История мысли: Историография. - М., 2002. - С. 53-64.

14. Моммзен В. Макс Вебер и историческая наука // Новая и новейшая история. - 1990. -№ 4. - С. 55-64.

15. Сінкевич Є. Краківська історична школа в польській історіографії Харківський історіографічний збірник. - X., 2006. № 8. - С. 125-131.

16. Сінкевич Є.Г. Місце краківської історичної школи в польській історіографії другої половини XIX - XX ст. // Український історичний журнал. - 2008. -№ 1.-С. 194-201.

17. Тельвак В.Б. Постать Михайла Грушевського в польській історіографії (кінець Х1Х-ХХ ст.) // Український історичний журнал. - 2006. - № 5. - С. 67- 83.

18. Советская историческая энциклопедия (історіографічні фрагменти в статтях про відповідні країни).

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-12-04; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 522 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Жизнь - это то, что с тобой происходит, пока ты строишь планы. © Джон Леннон
==> читать все изречения...

830 - | 691 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.