Олімпійська система і Організація Об’єднаних Націй (ООН).

В 1960-х роках МОК вирішив підвищити свій авторитет на міжнародній арені і з цією метою звернувся в Організацію Об’єднаних Націй. Саме у цей час ООН особливо почала цікавитися спортом у зв’язку з проблемою апартеїду.

Під натиском міжнародного співтовариства МОК заборонив Південній Африці приймати участь в олімпійських заходах починаючи з Ігор 1964 року в Токіо. Команда з Родезії, де в той час при владі перебував фашистський режим, була відсторонена від Ігор 1972 року в Мюнхені, не дивлячись на те, що вже прибула до Німеччини. МСФ також довелося виключити ці країни зі своїх змагань. Деякі федерації, наприклад регбі і крикету, відмовлялися виключати їх, проте самі стали об’єктами різних бойкотів в ЗМІ.

Вища рада африканського спорту – орган, заснований 1965 року для організації перших Все африканських ігор і пов’язаний з деякими африканськими урядами, – під приводом приїзду в Півд. Африку команди Нової Зеландії з регбі оголосив бойкот Іграм 1976 року в Монреалі, не дивлячись на те, що регбі не входило до програми Ігор. Наступного року ООН прийняла резолюцію проти апартеїду у спорті, яка у 1985 році стала Конвенцією 1. Лише після зміни політичного режиму Пд. Африка змогла повернутися в лоно Олімпійської системи – в 1992 році на іграх в Барселоні, через 25 років після виключення.

ООН втручається також у світову спортивну систему шляхом різних ембарго, які вводяться в результаті конфліктів або громадянських війн. Одне з них, яке стосується колишньої Югославії, мало особливий вплив на олімпійську систему на початку 1990-х років. Резолюція Ради Безпеки №757 вперше згадала спорт в якості предмету санкцій і тим самим поставила під загрозу участь югославських спортсменів (головним чином із Сербії) в Іграх 1992 року в Барселоні.

МОК визнав НОК Словенії і Хорватії одразу ж, як тільки ці країни були визнані міжнародним співтовариством: участь в Іграх спортсменів із утворених держав не була проблемою з точки зору олімпійських і міжнародних порядків. Проте Іспанія, як член ООН. Почувала себе зобов’язаною відсторонити команду НОК Югославії від участі в Іграх наперекір усім правила МОК. Що гарантують доступ до Ігор усім визнаним Нокам. Таким чином, через ООН все міжнародне співтовариство чинило тиск на МОК. Змусивши його виключити Югославію. МОК уже стикався з подібною проблемою. Яка вперше постала перед ним в 1976 році, коли влада Канади відмовило у можливості в’їжджати на територію країни тайванським спортсменам під приводом того, що Канада признавала лише Китайську Народну Республіку. Володіючи кращими дипломатичними навиками, ніж його попередник Кілланін, який у підсумку погодився з рішенням Канади, тодішній президент МОК Самаранч знайшов компромісне рішення: югославські спортсмени виступали на Іграх як «незалежні» учасники, під Олімпійським прапором.

Це рішення було прийнято в результаті переговорів з ООН, які були проведені її колишнім співробітником, що згодом став радником президента МОК, – ефіопом Фетру Кидане. Працюючи в минулому журналістом. Він дуже добре розумів функціонування як Олімпійської системи, так і ООН і став правою рукою Самаранча після Ігор в Барселоні. відповідаючи за зближення цих двох організацій. В 1993 році завдяки кидане на 48-й Генеральній асамблеї ООН були розглянуті дві резолюції:

1. передбачалося створення Олімпійського перемир’я 2, беручи до уваги Ігри 1994 року в Ліллехаммері;

2. пропонувалося оголосити 1994 рік Міжнародним роком спорту і Олімпійського ідеалу.

Обидві резолюції були прийняті одноголосно.

Члени ООН закликали утриматися від будь-яких військових дій протягом 15 днів Ігор і один тиждень до і після їх проведення 3. Подібні резолюції пропонуються з 1996 року усіма країнами, які організовують літні чи зимові Ігри, і приймаються Генеральною Асамблеєю ООН осінню, безпосередньо перед кожними Іграми. Ці документи сьогодні є частиною символічної традиції олімпійських ігор.

Проте, ефективність цього механізму фактично ніколи не перевірялася. З 1994 року багато війн не припинялися на період Ігор. В тому числі і війни за участю військ країни, яка приймала Ігри. Наприклад, італійська армія воювала в Іраку під час Ігор 2006 року в Турині; Росія підтримувала збройний конфлікт на сході України під час проведення Зимових ігор 2014 року в Сочі. Тим не менше, варто нагадати, що США не бомбардували Ірак під час Ігор 1998 року в Нагано, не дивлячись на те, що прес-секретар американського президента заявляв, що зовнішня політика США не приймає до уваги спортивні події.

Більше того, кожна наступна резолюція адресується до МОК і тим самим робить більш помітною його роль на міжнародній арені. Окрім того, за ініціативою уряду Греції, створив особливий фонд, розташований в Лозанні та Афінах, покликаний увічнити Олімпійське перемир’я. Його очолюють президент МОК та колишній міністр закордонних справ Греції, а керівництво здійснює посол Греції. МОК вважає цей комітет засобом розповсюдження ідеалів миру і підвищення міжнародного статусу Комітету.

Зблизившись з ООН. В 1990-х роках МОК підписав велику кількість угод про співпрацю з більшістю агентств ООН і з її дочірніми структурами, такими як Програма ООН з міжнародного контролю над наркотиками і попередженню злочинності (1995 р.), Всесвітня метеорологічна організація (1996 р.), Всесвітній банк (1996 р.), Програма розвитку ООН (1996 р.), Всесвітній поштовий союз (1997 р.), Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (1997 р.) та ін. Окрім того активна співпраця ведеться між МОК та Управлінням Верховного Комісара ООН по справах біженців, Міжнародним союзом електрозв’язку, Спільною програмою ООН з ВІЛ/СНІДу і т. д.

Невелика відстань, яка відділяє Лозанну, де розташовується МОК, від Женеви, де знаходиться європейська штаб-квартира ООН, беззаперечно, не останній фактор, який сприяє цій кількості підписаних угод.

Прапор ООН здіймається над олімпійськими стадіонами з Ігор 1998 року в Нагано. Президенти МОК двічі були запрошені на Генеральну Асамблею ООН – в 1995 р. (Самаранч) і 2002 р. (Рогге) 4.

На прикінці 2001 року, генеральний секретар ООН Кофі Аннан призначив спеціальним радником зі спорту задля розвитку і миру Адольфа Огі, який вийшов зі складу уряду Швейцарії наприкінці 2000 року. В європейській штаб-квартирі ООН в Женеві, виходячи із вкрай обмеженого бюджету, виділеного швейцарською Конфедерацією, Огі створив офіс і мобілізував різні компоненти системи ООН, об’єднавши їх у міжвідомчу групу зі спорту, яку очолив сумісно з директором Дитячого фонду ООН. В 2003 році Огі організував Перший міжнародний форум зі спорту задля розвитку і миру у швейцарській федеральній спортивній школі в Маколіне.

Наприкінці 2003 року Огі приймав участь в голосуванні на Генеральній Асамблеї ООН з приводу запропонованої Тунісом резолюції про економічний і соціальний розвиток засобами спорту. Як наслідок, 2005 рік було оголошено Міжнародним роком спорту, і в Маколіне відбувся Другий міжнародний форум зі спорту задля розвитку і миру. Адольф Огі пішов у відставку наприкінці 2007 року, після того як допоміг створити перше Управління зі спорту задля розвитку і миру у нью-йоркській штаб-квартирі ООН.

Таким чином спортивний рух досягнув політичного прогресу в межах ООН, на межі ХХ-ХХІ ст. В 1950-60-х рр. спорт належав головним чином до сфери діяльності ЮНЕСКО. оскільки він вважався частиною як культурного, так і фізичного виховання, яким і займається ця спеціалізована організація ООН, розташована в Парижі. Наприклад, в 1958 році. Вона схвалила створення Міжнародної ради зі спортивної науки і фізичного виховання. Як автономної організації, що об’єднала усі структури, спрямовані до співпраці в цій сфері.

Проте, лише після бойкотів групи африканських країн, викликаних расовим апартеїдом у Південно-Африканській республіці, на Іграх 1972 та 1976 років Генеральний директор ЮНЕСКО Амаду-Махтар М’Боу знову звернув увагу на спорт. В 1976 році в Парижі була організована Перша Міжнародна конференція міністрів і керівних працівників, відповідальних за фізичне виховання і спорт (МІНЕПС І). В 1978 році були створені Міжурядовий комітет з фізичного виховання і спорту, а для фінансового забезпечення його діяльності – Міжнародний фонд для розвитку фізичного виховання і спорту. Зрозуміло, що ЮНЕСКО позиціонувала себе як прямого конкурента МОК і Олімпійської хартії. За допомогою МСФ і їх президента, швейцарця Томаса Келллера МОК утримував удар, не дивлячись на вагомі політичні проблеми, в тому числі бойкоти Ігор в Монреалі (1976) і Москві (1980).

Президенту Самаранчу вдалося помягшити ситуацію, підписавши угоду про співпрацю спершу з Генеральним директором ЮНЕСКО Амаду-Махтар М’Боу, а згодом – з його прибічником Федеріко Майором, який був земляком і другом Самаранча. МІНЕПС ІІ, яка відбулася в Москві в 1988 році, сприяла прийняттю спільної резолюції ЮНЕСКО та МОК з проблеми допінгу, яка загострилася після скандалу навколо Бена Джонсона на Іграх в Сеулі в тому ж році. В 1989 році Генеральна конференція ЮНЕСКО прийняла три резолюції, пов’язані зі спортом: про боротьбу з допінгом, про захист універсальності Олімпійських ігор і про необхідність співпраці між керівництвом країн і спортивними організаціями. Прийняті до резолюції ООН про олімпійське перемир’я, резолюції ЮНЕСКО були свого роду, першим свідченням міжнародного визнання МОК.

Коли на початку 1990-х років спортом серйозно зацікавилася ООН, ЮНЕСКО в значній мірі відійшла на другий план. МІНЕПС ІІІ, яка відбулася в Пуанта-Дель-Есте (Уругвай) в 1999 році, була практично непомітною. В 2000 році новий Генеральний директор ЮНЕСКО Коітіро Мацуура, скоротив субсидії у спортивному секторі. І лише три роки по тому, у 2005 році, ЮНЕСКО знову проявила зацікавленість до цієї сфери, прийнявши Міжнародну конвенцію проти допінгу.

Цікаво знати:

1 Південноафриканська бігунка Зола Бадд, бажаючи прийняти участь в іграх 1984 року в Лос-Анджелесі, змушена була отримати британський паспорт, що стало можливим завдяки громадянству її предків. В 1988 році подібні ситуації були заборонені.

2 В античні часи Олімпійське перемир’я (екехірія) захищало усіх, хто тримав шлях в Олімпію на Іігри, які вважалися священним святом. Передбачалось, що грецькі міста-держави гарантують цим людям вільний прохід по своїй території, не дивлячись на безперервні війни.

3 Упродовж усієї історії сучасних Олімпійських Ігор по причині I та ІІ Світових війн не було проведено Ігри Олімпіади 1916 (Берлін), 1920 (Антвеперн), 1940 (Гельсінки) та 1944 рр. (Лондон) та відповідно Зимові Олімпійські ігри 1940 Гарміш-Партенкірхен та 1944 рр. (Кортіна-д’Ампеццо).

4 В 2000 році, коли 160 керівників держав і урядів зустрілися в нью-йоркській штаб-квартирі ООН на Семіті тисячоліття, була прийнята фінальна резолюція, яка включає параграф, який закликав держави-учасниці дотримуватися Олімпійського перемир’я і підтримувати МОК в його намаганнях розповсюджувати ідеї миру і взаєморозуміння засобами спорту і Олімпійських ідеалів. Включення такого пункту в урочисту декларацію – це, по суті, дипломатичний успіх МОК, який, при цьому, є формою його визнання з боку міжнародного співтовариства.

 

Європа і спорт.

Спорт зародився і першочергово розвивався в Європі: у Греції, якщо говорити про античні часи, чи в Англії, якщо вести мову про сучасний спорт. Цікаво, що європейські організації почали цікавитися спортом, як соціальним і економічним феноменом лише через багато років після свого заснування. Коли в 1957 році був підписаний Римський договір і забезпечена база для єдиного ринку, відомого сьогодні як Європейський союз. Спорт не стояв на порядку денному, хоча й Італія незадовго до цього виступила організатором зимових Ігор в Кортіна-д’Ампеццо, а Рим було обрано столицею літніх Ігор 1960 року. Щоправда, тоді спорт ще не був справжньою індустрією і чиновники, зокрема президент МОК Ейлері Брендедж, не хотіли мати справи з урядами країн.

Наприкінці 1960-х років зацікавленість спортом почала проявляти Рада Європи. Ця міжурядова асоціація, заснована в 1949 році і розташована у Страсбургу (Франція), фактично об’єднала усі західноєвропейські країни – їх було значно більше. Аніж тих, що приєдналися до Римського договору (спочатку шість). Навіть Швейцарія, яка зберігала нейтралітет, була членом Ради з самого її заснування. Після падіння Берлінської стіни більшість країн, які були дещо осторонь, також увійшли в Раду, не дивлячись на те, що критерії вступу були і залишаються достатньо жорсткими.

У відношенні спорту Рада Європи спершу задовольнялася регулярним проведенням зустрічей чиновників вищого рангу, генеральних секретарів і міністрів спорту, які у той час почали з’являтися в урядових структурах європейських країн. Країни Східної Європи проводили аналогічні конференції, які президент Самаранч відвідував щорічно в період з 1980 до 1988 року. Ці конференції проходили вже після створення в 1973 році Європейської спортивної конференції як підрозділу покликаного сприяти зближенню східного і західного блоків Конференції з безпеки і співпраці в Європі (сьогодні Організація з безпеки і співробітництва в Європі). Проте. Враховуючи кардинальні політичні зміни в Європі, ця організація повністю втратила свій вплив, не дивлячись на те, що формально продовжує існувати.

В 1971 році в якості першого важливого кроку Рада Європи підтримала створення в Брюсселі центру спортивної інформації «Кліринг хаус», який був закритий 30 років потому, втративши актуальність, але тим не менше збільшивши зацікавленість європейських країн до спорту. В 1975 році Рада змусила міністрів спорту прийняти Європейську хартію «Спорт для всіх», де простежувалася ідея зробити заняття спортом доступними для більшості населення, оскільки це корисно для здоров’я, освіти, соціальної інтеграції, туризму і т. д. В 1977 році Рада Європи створила Комітет з розвитку спорту, щоб об’єднати представників урядових і неурядових організацій, зацікавлених спортом, зокрема європейські спортивні федерації, які почали розвивати свої структури 1. Комітет з розвитку спорту існує на засоби фонду, створеного в 1978 році і контролюється щорічною Конференцією міністрів.

В 1970-х роках увагу ради Європи почали привертати й інші аспекти спорту. Основним виявилася гостра проблема допінгу, по відношенню до якої було прийнято кілька резолюцій і декларацій. В 1989 році була підписана анти допінгова Конвенція – міжнародний договір, ратифікований великою кількістю країн, в тому числі і за межами Європи.

В 1985 році, кілька місяців потому як на стадіоні «Ейфель» (Брюссель) трагічно загинули близько 40 людей під час фінального матчу Кубку Європи2, Рада прийняла Конвенцію «про попередження насилля і хуліганської поведінки глядачів під час спортивних заходів, зокрема футбольних матчів». Разом із законом, прийнятим в деяких країнах-учасницях, ця Конвенція помогла зупинити стрімке зростання хуліганства.

В 1992 році Рада Європи прийняла Кодекс спортивної етики, призначений для вирішення етичних проблем, які виникають у спорті (расизм, насилля та ін.) і просування принципу справедливої гри. Цей документ є додатком до Спортивної хартії Європи, розробленої в тому ж році з метою підтвердити невід’ємне право кожної людини на спорт і фізичний розвиток.

Сьогодні, на початку ХХІ ст., Рада Європи продовжує стежити за дотриманням прийнятих нею різних конвенцій. Не дивлячись на те, що питаннями спорту замість раніше існуючого окремого управління тепер займається простий відділ. Проте, у 2007 році Рада започаткувала Розширену часткову угоду зі спорту для покращення фінансування своєї діяльності в цьому напрямі. В майбутньому головним засобом участі Ради в питаннях спорту, без сумнівів буде Європейська конвенція з прав людини, яка має свій власний суд в Страсбургу під егідою Ради. В цей суд все частіше звертаються спортсмени, які вважають, що порушуються їх права. Цікаво зазначити, що якщо на початку політика Ради Європи по відношенню до спорту була зосереджена на спорті для звичайних людей («спорт для всіх»), то сьогодні основну увагу приділяє спорту вищих досягнень, видовищним видам спорту і керівництву ними.

Рада Європи не має спеціальної законодавчої основи, яка б дозволила їй запропонувати чітку політику у сфері спорту усьому суспільству. Проте цей недолік не заважає європейським організаціям втручатися у справи спорту принаймні з 1974 року. Саме тоді Суд правосуддя Європейських співтовариств (вища судова інстанція ЄС) виніс рішення по справі «Уолрейв і Кох проти Міжнародного союзу велосипедистів», де йшлося про те, що спорт потрапляє під законодавство Європейського союзу. Якщо мається на увазі його фінансова діяльність, як у випадку професійних велоперегонів. Цей вердикт був підтверджений рішенням, винесеним в 1976 році по справі «Донья проти Пантеро», цього разу справі, яка стосувалася футболу. Під це визначення потрапляє не лише професійний спорт, але й олімпійський, оскільки він також включає фінансову діяльність, яка може протирічити фундаментальним принципам законодавства Союзу.

В 1983 році Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), як його тоді називали, інформувало МОК і спортивні федерації про несумісність деяких їх фінансових дій з принципами Римського договору. Найбільшою мірою це стосувалося футболу у зв’язку з правилами переходу гравців з однієї команди в іншу і з обмеженнями на кількість іноземних гравців, які є громадянами країн ЄС. В тому числі пі д прицілом опинилась УЄФА і ФІФА, які, проте, вважали, що зможуть уникнути суду, оскільки діяли на більшій території, аніж ЄЕС.

МОК не вважав себе прямо причетним до цієї проблеми. Не дивлячись на те, що в той час він поступово відкривав допуск до Олімпійських ігор професійним спортсменам, спонсорам і приватним телеканалам. І все ж, в 1993 році Олімпійський комітет Німеччини і Німецька спортивна конфедерація відреагували на дії ЄС створенням бюро зі зв’язків з ЄС в Брюсселі, роль якого полягала у тому, щоб впливати на політику ЄС і його рішення у сфері спорту. Інші НОК і спортивні конфедерації підтримали цю спробу (Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія. Франція і Швеція), як і Європейські олімпійські комітети (континентальна асоціація НОК). Спорт. як й інші суспільні групи, розпочав лобістську діяльність 3 в Брюсселі. В 2001 році директор маленького брюссельського бюро став помічником президента МОК.

І лише відома «справа Босмана» 4, яку Європейський суд розглядав в 1995 році, змусила спортивний рух зрозуміти, що часи змінилися. Суд виніс рішення, яке стало предметом постійних дебатів і великої кількості публікацій.

Ця справа викликала переполох у спортивному житті і дала привід іншим футболістам звертатися до суду з аналогічних питань: зокрема, у 2001 році так вчинив темношкірий Балог, проте у його випадку мова йшла не про громадянство країн ЄС. Не дивлячись на те. що Балог в останній момент відкликав свою претензію і справу було залагоджено, УЄФА і ФІФА все ж довелося прийняти до уваги зауваження Суду і змінити свої правила міжнародних трансферів. Це був перший випадок, коли міжурядова організація через свою судову систему змусила спортивну організацію відмовитися від деяких своїх «спортивних» правил, які тягнуть за собою фінансові наслідки. Іншим федераціям необхідно було діяти аналогічним чином, зокрема, Міжнародній федерації баскетболу після інциденту з фінським гравцем Лехтоненом у 2000 році. Коли річ йшла про трансферний дедлайн. Не дивлячись на те, що позиція Федерації у цій справі була стійкою, вона тим не менше вирішила забрати усі національні квоти для професійних команд не лише в Європі, але й в усьому світі.

Міжнародна автомобільна федерація, що керує перегонами «Формула-1» також була змушена змиритися з Євро комісією, в цьому випадку представленою генеральним директором з конкуренції. Часи, коли спортивні федерації не вважали себе суб’єктом національного чи міжнародного законодавства через світові масштаби своєї діяльності, закінчилися.

«Справа Ковпака» (словацького гандболіста) у 2003 році в черговий раз довела, що європейське законодавство застосовується і по відношенні до країн, які не входять до ЄС, але підписали Договір про асоціацію з ЄС. Вплив ЄС на спорт досяг світових масштабів.

 

Після «Справи Босмана» футбольні та інші професійні спортивні змагання в Європі почали набирати фінансових обертів. В тому числі. Вони почали привертати увагу головних медіа груп, оскільки можливості трансферів після їхньою лібералізації значно збільшились. Зросла заробітна плата гравців, і клуби намагалися перевершити один одного, ризикуючи своїми грішми. Зіштовхнувшись з цим феноменом, клуби почали шукати нові способи фінансування (спонсорство, продаж прав на телетрансляції), які привели їх у ще більший тиск європейського права, зокрема того. яке стосується конкуренції.

Для подолання негативного впливу законодавства ЄС на економіку спорту спортивний рух запропонував прописати в законодавстві ЄС «виключне становище спорту», подібно виключному становищу культури, встановленому раніше по відношенню активів і послуг, пов’язаних з цією важливою сферою європейської самосвідомості. Велика кількість оглядачів посилалися на існуючі виключення із антимонопольного закону США, завдяки якому декілька професійних американських видів спорту безбідно існували з 1960-х років.

На якийсь час УЄФА і ФІФА здалося, що «виключне становище» може бути рятівним для них, хоча Європейський суд справедливості у справах, які він розглядав, далеко не завжди приймав рішення проти спортивного руху 5.

В 1991 році на прохання спортивного руху Євро комісія започаткувала перший Європейський спортивний форум. Він має консультаційний характер і проводиться приблизно один раз на рік. Збираючи представників неурядових спортивних організацій і європейських державних органів для обговорення важливих тем.

У 1992 році Євросоюз фінансував Ігри в Альбервілі і Барселоні і, відповідно, його символіка була присутня на церемоніях відкриття і закриття.

В 1997 році при підписання амстердамського договору, який вносив зміни до Римського та Маастрихтського договорів. Європейські голови держав і урядів в числі інших договорів прийняли Декларацію з питань спорту. Вона визначала соціальну значущість спорту. зокрема його роль у формуванні особистості і об’єднанні людей. По цій причині Декларація закликала органи ЄС прислухатися до спортивних асоціацій. Коли розглядаються важливі питання, що стосуються спорту. Особлива увага, при цьому, повинна зосереджуватися на особливостях олімпійського спорту.

Ця невелика Декларація означала провал спроби за фіксування виключного становища» спорту в тексті Договору, проте була першою правовою основою для управління спортом на європейському рівні не лише з фінансової точки зору.

У 2000 році на засіданні Європейської ради в Ніцці була прийнята нова Декларація. Ініціатива походила від Франції. Ніццька декларація більш детальна, аніж амстердамська, підтверджує соціальну значущість спорту, який повинен бути доступний кожному і визнає центральну роль спортивних федерацій та їх незалежність у встановленні спортивних правил. Вона залишає за клубами право готувати нові спортивні кадри і закликає до захисту молодих спортсменів. Окрім того вона рекомендує спортивним організаціям гарантувати чесність проведення змагань і адаптувати контракти спортсменів стосовно правових особливостей спорту.

Не дивлячись на детальність Ніццької декларації, їй все ж не вдалося забезпечити правову базу, таку ж міцну, як статті Договору, присвячені, наприклад, свободі пересування чи конкуренції.

Таким чином, спортивний рух в Європі продовжував закликати до включення спорту в європейські договори..

У лютому 2002 року з’явилася можливість розробити європейську конституцію. На саміті міністрів спорту в Альмерії представники 11 європейських країн підтримали ідею про те, що спорт не повинен бути тією сферою, у яку може втручатися ЄС. На цій базі було прийнято рішення оголосити Європейський рік спорту, беручи до уваги Євро-2004 в Португалії та Ігри Олімпіади в Афінах 2004 р – дві події, інфраструктури яких частково фінансував ЄС.

У проекті Європейського конституційного договору, представленого на саміті в Салониках (Греція) і прийнятого у 2004 році. Мова про спорт йшла у ст. 16, де про нього згадувалося поряд із освітою та культурою і більш детально – в ст. ІІІ-182, яка встановлювала прямий зв’язок спорту із зазначеними сферами.

Європейська конституція, не дивлячись на те, що була ратифікована деякими країнами ЄС, провалилась після референдумів у Франції та Нідерландах, у підсумках яких зазначені країни відкинули її. «Спрощенна» версія була прийнята в грудні 2007 року. Стаття 149 нового Договору передбачає, що «Союз буде сприяти розвитку спорту в Європі, беручи до уваги специфічну природу спорту, його структури, базовану на принципах добровільної діяльності, і його соціальну і освітню функції». Окрім іншого, в тексті йдеться, що дії Союзу будуть спрямовані на «розвиток європейського спорту, пропаганду чесності і відкритості у спортивних змаганнях, співпрацю між відповідальними за спорт органами і захист фізичної і моральної недоторканості спортсменів і спортсменок». У свою чергу, документ не визнає виключного становища спорту по відношенню до закону про конкуренцію, він просто дозволяє ЄС враховувати визначені особливості спорту.

Проте й виключне становище спорту не до кінця влаштувало МОК та МСФ, оскільки вони прагнули цілковитої незалежності від європейських суддів.

Літом 2007 року Єврокомісія опублікувала свою першу Білу книгу про спорт, яка готувалася протягом багатьох місяців. Метою цього видання було визначити стратегічний напрям по відношенню ролі спорту в Європі і запропонувати ряд ініціатив, як конкретних, так і загального характеру, які склали в комплексі «План дій Кубертена», не будучи, при цьому, ні законами, ні постановами.

Підтвердивши знову, що спортивна діяльність є предметом застосування законів ЄС і відкинувши виключне становище спорту, цей документ, тим не менше визнає, що спорт володіє двома специфічними характеристиками, які варто враховувати: правилами, що гарантують цілісність спортивних змагань і пірамідальною структурою федерацій, створених на основі національних організацій. Проте, МСФ, МОК та ФІФА доволі жорстко відреагували на цей документ, випустивши спільний прес-реліз, що само по собі вкрай рідкісне явище. Вони заявили, що Біла книга знаходиться «в повному протиріччі з фактичною архітектурою Олімпійського руху, ігноруючи, в тому числі, регулюючі компетенції міжнародних федерації».

МОК і ФІФА приєдналися до УЄФА та інших європейських федерацій з командних видів спорту, вимагаючи більш стабільного правового середовища для спорту в Європі, зокрема, надання спортивним організаціям можливості самостійно і з власного розсуду встановлювати для себе правила. У листопаді 2007 року їм вдалося змусити уряди Нідерландів та франції підписати звернений до Євро комісії меморандум з проханням про більшу юридичну визначеність в питаннях професійного спорту. В тому ж місяці, реагуючи на стурбованість Євро комісії з приводу насилля (хуліганської поведінки і расизму) та корупції (договірні матчі і незаконні ставки) у футболі, президент УЄФА закликав до створення у співпраці з Євро полом європейської спортивної поліції.

Не дивлячись на викликане публікацією Білої книги розчарування, великі спортивні організації світу і Європи заявили, що вони хотіли б продовжити співпрацю з країнами – членами ЄС, Європарламентом і Єврокомісією. Така співпраця фактично стала нормою протягом наступних років. Вищі урядові органи Європи у значній мірі впливали на світ спорту, подобалося це спортивним організаціям чи ні.

Цікаво знати:

1 В 1960 році УЄФА організувала кубок націй, відомий сьогодні як Євро, – один із провідних спортивних заходів у світі.

2 Ейзельська трагедія трапилася 29 травня 1985 року перед фінальним матчем Кубка європейських чемпіонів між англійським «Ліверпулем» та італійським «Ювентусом», коли дії англійських футбольних фанатів спричинили тисняву і як наслідок обвал стіни стадіону «Ейфель» (Брюссель, Бельгія). Загинуло 39 осіб, 32 з яких були італійськими тифозі (футбольні фанати), сотні людей отримали травми. Найцікавіше те, що після всього що відбулося матч не було скасовано!

3 Лобізм (англ. lobbyism) — скоординована практика обстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення.

4 1995 р. Європейський суд справедливості виніс своє знаменне рішення щодо справи Босмана (бельгійський футболіст, який виступав за клуб «Льєже»). По завершенні справи Європейський суд наклав «вето» на обмеження клубами кількості гравців, котрі походять з країн Європейського Союзу і відмінив правило, згідно якого гравець ще протягом 18 місяців після закінчення контракту належав клубові.

5 Бельгійська дзюдоїста Дельєж оспорила рішення Федерації дзюдо Бельгії, яка виходячи з діючих національних правових норм, забороняла участь спортсменки в Іграх в Атланті. У 2000 році європейські судді прийняли рішення проти позивача і визнали можливість спортивних організацій керуватися визначеними організаційними правилами, прийнятими в їхній сфері діяльності, наприклад при відборі спортсменів.