Комерціалізація об’єктів права інтелектуальної власності: сутність, підходи, методи та моделі.

Комерціалізація об’єктів права інтелектуальної власності – це процес використання об’єктів праваінтелектуальної власності з метою отримання прибутку або іншої вигоди.

Світова статистика свідчить, що зі 100 науково-технологічних розробок до ринку доходять 10% тих, що дозволяють повернути з невеликим прибутком витрати на їх виробництво, і лише 4 % дають реально відчутний прибуток

Основними суб’єктами відносин щодо комерціалізації інтелектуальної власності в сучасній ринковій економіці виступають:

– автори, творці інтелектуальних продуктів;

– трудові колективи, організації, діяльність яких пов’язана зі створенням та використанням об’єктів інтелектуальної власності;

– органи державного управління національною інноваційною системою;

– інвестори, що фінансують створення та використання об’єктів інтелектуальної власності;

– виробники та споживачі інтелектуальної продукції.

Становлення та розвиток механізму комерціалізації ОПІВ складний процес як зі сторони економічних вимог, так і зі сторони правового забезпечення. З ним пов’язано додержання інноваційної та податкової політики держави щодо правового регламентування та організації утримання податків і податкових платежів до бюджету за результатами комерційної діяльності.

Загалом існують такі основні способи комерціалізації об’єктів права інтелектуальної власності:

· використання їх у власному виробництві;

· внесення прав до статутного капіталу;

· передача прав на об’єкт інтелектуальної власності (що передбачає, у свою чергу, передачу прав власності шляхом їх продажу і передачу прав використання). Зокрема, передача прав використання об’єктів права інтелектуальної власності здійснюється шляхом укладання ліцензійних угод, угод лізингу та комерційної концесії (франшизи).

Схематично способи комерціалізації прав на ОІВ представлені на рисунку.

Рис. Основні способи комерціалізації прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Для практичного здійснення вказаних шляхів комерціалізації необхідно також знати, як розрахувати вартість прав на об’єкт інтелектуальної власності та як поставити їх на бухгалтерський облік підприємства.

Кожний із наведених способів комерціалізації є дієвим і спроможний принести власникові прав гідні прибутки у разі ефективного їх використання. А саме, якщо говорити про використання об’єктів інтелектуальної власності у власному виробництві, то можна зазначити, що у цьому випадку даний об’єкт є таким, що створений максимально відповідним внутрішнім вимогам і потребам виробництва, і спроможний приносити додаткові прибутки власникові. Тобто даний спосіб комерціалізації є виправданим. Але для цього необхідні неабиякі кошти, перш за все, для розробки, створення такого об’єкту і доведення його до експлуатаційного стану. Слід зазначити, що у сучасних умовах, на жаль, винахідницька і інноваційна активність на підприємствах не є достатньо забезпеченою необхідними ресурсами, а підтримка держави у цьому залишає бажати кращого.

Стосовно вкладення прав на об’єкти інтелектуальної власності до статутного капіталу інших підприємств як способу їх комерціалізації можна зазначити, що він дозволяє брати участь в організаційно-управлінських процесах і отримувати певні прибутки залежно від розміру вкладених прав. Тобто такого роду права становлять собою насьогодні нематеріальний актив, що має реальну цінність, створює додаткову ринкову вартість підприємства і може бути формою участі у капіталі інших підприємств, приносячи в результаті реальну вигоду власникові. Внесення прав на об’єкти інтелектуальної власності до статутного капіталу дозволяє збільшити його, що є, в свою чергу, привабливим з точки зору привертання інтересу кредиторів та інвесторів до даного підприємства.

Ще одним способом комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності, як зазначалося вище, є передача прав на такі об’єкти. Передача прав власності шляхом їх продажу передбачає зміну такої частини майнового права, як право власності.

Ліцензія – дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності, що надається на підставі ліцензійного договору.

Ліцензійний договір - договір, відповідно до якого надається право на використання об’єкта права інтелектуальної власності.

За ліцензійним договором власник, наприклад, патенту (ліцензіар) надає своєму контрагенту (ліцензіату) право на використання патенту в зазначених межах своїх прав. Залежно від обсягу переданих прав розрізняють – договір виключної і не виключної ліцензії. Це найбільш поширені сьогодні вид комерціалізації ОПІВ.

При наданні виключних прав застосовується тріада правочин «воло­діння, користування і розпорядження». Враховуючи нематеріальний характер результатів інтелектуальної власності, ряд спеціалістів розглядають власність на об’єкти творчої діяльності не як класичну тріаду правочин власника, а в інших виключних правочинах: «забороняти» і «дозволяти». В такому разі буде присутня тільки правочинність лише з використання (розпорядження). Особливо це важливо враховувати, коли право на інтелектуальну власність є внеском до статутного капіталу в обмін на корпоративні права.

Коли укладається договір не виключної ліцензії, ліцензіату передаються права в обмежених рамках, і ліцензіар залишає за собою право подальшого використання винаходу або інше в повному обсязі на тій же території.

Виходячи з цих правових позицій відносно використання інтелектуальної власності в умовах господарської діяльності, тобто умовах комерційного використання результатів інтелектуальної діяльності, стає зрозумілою складність проблеми комерціалізації на рівні правових відносин, а саме, якщо мати на увазі певні труднощі, які мають місце при розробці договірних документів між суб’єктами договірних відносин.

Зазначимо, що в усіх випадках така діяльність можлива за умов укладання різного роду договірних відносин, що передбачено статтею 41 ЦКУ. Виникнення зобов’язань починається з моменту, коли договір, укладений за взаємною згодою сторін, і стає чинним. У цьому випадку проблема комерціалізації інтелектуальної власності розглядається в правовій площині, чому повинні передувати економіко-фінансові розрахунки, з якими пов’язано визначення вартості переданих (реалізованих) або наданих прав, визначення економічних наслідків. При цьому слід чітко відрізняти вартість інтелектуальної власності від вартості переданих прав на її придбання або продаж або надання прав по ліцензії.

Вартість інтелектуальної власності враховує сукупність витрат, які пов’яза н і з розробкою, адаптацією, підтримкою на відповідному рівні об’єктів власності.

Вартість прав на придбання або продаж інтелектуальної власності враховує лише вартісну ціну придбання або продажу з урахуванням прибутку (рентабельності) і податкових відрахувань. Обмежуючим фактором тут може стати розмір амортизаційних відрахувань покупця при використанні об’єктів інтелектуальної власності, які збільшують собівартість продукції, а також інвестиційні можливості покупця.

За ліцензійним договором власник ОПІВ в якості винагороди ліцензіар бажає отримати паушальний платіж та роялті [21]:

Відповідно Податковому кодексу України (ПКУ) згідно ст. 4.1.225 «роялті - будь-який платіж, отриманий як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським та суміжним правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп’ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо- чи телевізійного мовлення, будь-яким патентом, зареєстрованим знаком на товари і послуги чи торгівельною маркою, дизайном, секретним кресленням, моделлю, формулою, процесом, правом на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Не вважаються роялті платежі за отримання об’єктів власності, визначених у частині першій цього пункту, у володіння або розпорядження чи власність особи або, якщо умови користування такими об’єктами власності надають право користувачу продати або здійснити відчуження в інший спосіб такого об’єкта власності або оприлюднити (розголосити) секретні креслення, моделі, формули, процеси, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), за винятком випадків, коли таке оприлюднення (розголошення) є обов’язковим згідно із законодавством України»

Відповідно ПКУ пп. 14.1.54 ст. 14 – дохід з джерелом їх походження з України - будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України …у вигляді:

а) процентів, дивідендів, роялті та будь-яких інших пасивних (інвестиційних) доходів, сплачених резидентами України.

А відповідно пп. 137.1. ст. 137 (ПКУ) д охід від надання послуг та виконання робіт визнається за датою складення акта або іншого документа, оформленого відповідно до вимог чинного законодавства, який підтверджує виконання робіт або надання послуг.

Згідно пп.137.11 ст. 137 датою отримання доходів у вигляді ліцензійних платежів (у тому числі роялті) за користування об’єктами інтелектуальної власності є дата нарахування таких доходів, яка встановлена відповідно до умов укладених договорів.

В ПКУ облік операцій з роялті відображають таким чином, а саме: нараховані підприємством – ліцензіатом суми роялті відносяться на витрати (пп.140.1.2 ст. 140 ПКУ) і нараховані або/та отримані підприємством – ліцензіаром суми роялті є його доходом (пп.135.5.1 ст. 135).

Додержуючись п. 4 та п. 20 П(С)БО 15 «Дохід» [22], роялті є дохід, який виникає в результаті використання активів підприємства іншими сторонами, якщо:

- імовірні надходження економічних вигод, пов’язаних з такою операцією;

- дохід може бути достовірно оцінений.

Такий дохід має визнаватися за принципом нарахування згідно з економічним змістом відповідної угоди (ліцензійного договору тощо).

Роялті сплачується підприємством – ліцензіатом, як частка отриманого прибутку за право використання винаходів, корисних моделей тощо після реалізації інноваційної продукції. Сам прибуток є результатом зменшення собівартості продукції, отриманої економії, що є його прирощенням в порівнянні до і після впровадження нових технічних рішень при виробництві інноваційної продукції.

Розмір роялті встановлюється сторонами ліцензійного договору за результатами оцінки вартості об’єктів прав інтелектуальної власності, здійсненої Cуб’єктом оціночної діяльності згідно вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [23] та національних оціночних стандартів № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» [24] та № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності» [21].

Узгоджений сторонами ліцензійного договору розмір роялті фіксується в договорі або у додатку до нього. Нарахування і оплата роялті кожний раз здійснюється на підставі акту про користування об’єктами права інтелектуальної власності, в якому вказується термін використання, обсяг випущеної / виготовленої та реалізованої продукції і сума сплаченого роялті, яка розраховується шляхом множення кількості випущених \ виготовлених і реалізованих одиниць продукції (інноваційної продукції) на фіксований (абсолютний) розмір роялті в гривнях на одиницю продукції. Автором цієї публікації раніше надавалось експертне роз’яснення щодо визначення розміру роялті [25].

Величина роялті визначається у грошовому вимірі відносно продукту ліцензії і переглядається після наступної оцінки при зміні умов користування об’єктів права інтелектуальної власності.

Нарахування та впровадження в бухгалтерському обліку роялті стискається з проблемою його економічного змісту. Якщо це частка прибутку в прибутку від реалізації інноваційної продукції, то в обліку відтворюється розподіл отриманого прибутку між підприємством – ліцензіатом, в частині, яка йому залишається, і підприємством – ліцензіаром, в частині, яка передається йому, як винагорода.

Що стосується відображення в бухгалтерському обліку, то в публікації С. Сажинець «Роялті від операцій з нематеріальними активами і нарахування, документування, оподаткування та облік» [26], її автор підходить до вирішення проблеми спрощено без врахування економічної природи роялті.

Пропозиція С. Сожинець щодо впровадження спеціальної форми № НМА – 10 і запропонований розрахунок роялті, знаходяться в протиріччі з вимогами з вимогами П(С)БО та Національним стандартом № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності»[21]. Оціночним стандартом передбачено застосування методу роялті, визначення бази роялті тощо, якими користується оцінщик.

Нарахована сума роялті в бухгалтерському обліку підприємства – ліцензіата згідно акту про користування об’єктами права інтелектуальної власності відображується по дебету 68 «Розрахунки за іншими операціями» (субрахунок 685 «Розрахунки з іншими кредиторами» або 6851 «Розрахунки по нарахованому роялті») кредит 31 «Розрахунки в банках» або 36 «Розрахунки з покупцями та замовниками» (сплата роялті).

Нараховані суми роялті за кредитом рахунку 6851 «Розрахунки по нарахованому роялті» здійснюють списання за дебетом рахунків 23 «Виробництво» (ноу-хау, промислові зразки тощо), 91 «Загальновиробничі витрати» (програмні продукти, бази даних та інші об’єкти, які використовують функціональні служби цехів), 92 «Адміністративні витрати» (фірмові назви, комп’ютерні програми, бази даних та інші об’єкти, які використовують функціональні підрозділи підприємства), 93 «Витрати на збут» (торгівельні марки, фірмові назви та ін.), за рекомендацією С. Сожинець, є штучною (умовною), так як, на рахунку 23 «Виробництво» відображаються всі матеріальні витрати, які пов’язані з оновленням виробництва в наслідок впровадження нових технічних рішень, які списуються на собівартість реалізованої інноваційної продукції. Тому, тут потрібне роз’яснення Міністерства фінансів України.

Аналогічно відображаються матеріальні витрати і по рахунках 91, 92, 93. Це є загальні витрати, а не їх частина відносно суми роялті.

Ще більше ускладнюється проблема, коли інноваційна продукція передається на відповідний термін зберігання на склад підприємства – ліцензіата і відображається на рахунку 26 «Готова продукція» за проводкою дебет рахунку 26 кредит рахунку 23, а при її реалізації дебет рахунку 901 «Собівартість реалізованої продукції», 902 «Собівартість реалізованих товарів», 903 «Собівартість реалізованих робіт та послуг» кредит рахунку 26 «Готова продукція». А далі відображається фінансовий результат: дебет рахунку 791 «Результат операційної діяльності» кредит рахунку 901 (902, 903).

Підприємство – ліцензіат суми роялті сплачує грошовими коштами, як дохід для підприємства – ліцензіара, і не замінюється в еквівалентних розмірах продажем цінних паперів, робіт, послуг, готовою продукцією та іншими матеріальними цінностями, як зазначає С. Сожинець у своїй статті [26, с.5] що суперечить вимогам податкового законодавства про оподаткування прибутку підприємств.

Роялті підприємство – ліцензіар на підставі акту про користування об’єктами права інтелектуальної власності відображає за кредитом рахунку 73 «Інші фінансові доходи» (субрахунок 733 «Інші доходи від фінансових операцій» або 7331 «Роялті») в кореспонденції з дебетом рахунку 37 «Розрахунки з іншими дебіторами» (субрахунок 373 «Розрахунки за нарахованими доходами» або 3731 «Роялті»). Отримане роялті підприємство – ліцензіар показує за дебетом рахунку 31 «Розрахунки в банках» у кореспонденції з кредитом рахунку 3731 «Роялті».

Згідно пп.196.1.6 ст. 196 ПКУ роялті у грошовій формі не є об’єктом оподаткування податком на додану вартість..

Таким чином, нарахування та сплата роялті є результатом за фактом, який підтверджується відповідним актом після реалізації інноваційної продукції, на підставі чого здійснюється розподіл прибутку між контрагентами ліцензійного договору та збільшує економічні досягнення підприємства – ліцензіата.

Одночасно, при нарахуванні та сплати роялті слід враховувати застереження ПКУ.

Згідно ПКУ ст.140.1 при визначенні об’єкта оподаткування враховуються такі витрати подвійного призначення:

Ст. 140.1.2 витрати (крім тих, що підлягають амортизації), пов’язані з науково-технічним забезпеченням господарської діяльності, на винахідництво і раціоналізацію господарських процесів, проведення дослідно-експериментальних та конструкторських робіт, виготовлення та дослідження моделей і зразків, пов’язаних з основною діяльністю платника податку, витрати з нарахування роялті та придбання нематеріальних активів (крім тих, що підлягають амортизації) для їх використання в господарській діяльності платника податку.

До складу витрат не включаються нарахування роялті у звітному періоді на користь:

1) нерезидента (крім нарахувань на користь постійного представництва нерезидента..) в обсязі, що перевищує 4 відсотки доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного податку) за рік, що передує звітному, а також у випадках, якщо виконується будь-яка з умов:

а) особа, на користь якої нараховуються роялті, є нерезидентом, що має офшорний статус з урахуванням пункту 161.3 статті 161 цього Кодексу;

б) особа, на користь якої нараховується плата за такі послуги, не є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) такої плати за послуги за виключенням випадків, коли бенефіціар (фактичний власник) надав право отримувати таку винагороду іншим особам;

в) роялті виплачуються щодо об’єктів, права інтелектуальної власності щодо яких вперше виникли у резидента України.

У разі виникнення розбіжностей між податковим органом та платником податку стосовно визначення особи, у якої вперше виникли (були набуті) права інтелектуальної власності на об’єкт інтелектуальної власності, такі податкові органи зобов’язані звернутися до спеціально уповноваженого органу, визначеного Кабінетом Міністрів України, для отримання відповідного висновку;

г) особа, на користь якої нараховуються роялті, не підлягає оподаткуванню у відношенні роялті в державі, резидентом якої вона є;

2) юридичної особи, яка відповідно до статті 154 цього Кодексу звільнена від сплати цього податку чи сплачує цей податок за ставкою, іншою, ніж встановлена в пункті 151.1 статті 151 цього Кодексу;

3) особи, яка сплачує податок у складі інших податків, крім фізичних осіб, які оподатковуються в порядку, встановленому розділом IV цього Кодексу.

Договір комерційної концесії

За договором комерційної концесії одна сторона (правовласник) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за платню (роялті) право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Договір комерційної концесії є одним із новітніх договірних інститутів у цивільному праві України. У світовій практиці відповідний інститут має назву «франчайзинг» (фр. franchissage – пільга, привілей).

Суть відносин, що виникають внаслідок договору комерційної концесії полягає в тому, що одна сторона передає іншій стороні за платню на певний строк чи безстроково права на використання торговельної марки, фірмового найменування, ноу-хау тощо, надає їй консультаційну чи технічну допомогу у виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Така схема дає великим компаніям можливість розширювати ринки збуту, а маленьким та середнім – ефективно здійснювати підприємницьку діяльність, використовуючи при цьому засоби індивідуалізації, ноу-хау, репутацію та діловий досвід перших.

За розподілом прав і обов’язків у зобов’язанні, що виникає за ним, договір є двостороннім – права і обов’язки мають обидві сторони.

За способом укладення договір комерційної концесії є консенсуальним – він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов.

Сторонами у договорі виступають суб’єкти підприємницької діяльності.

Договір комерційної концесії є самостійним видом цивільно-правового договору (а не різновидом ліцензійного договору).