Суб’єкти цивільних правовідносин

1. Сутність юридичної особи в сучасних умовах.

2. Питання співвідношення поняття інституту юридичної особи в Цивільному та Господарському Кодексах України.

3. Про оптимальну модель юридичної особи у формі господарського товариства (порівняльний законодавчий аспект).

4. Організаційно-правові форми юридичних осіб у контексті цивільного і господарського кодексів України: порівняльний аспект.

 

1.

Інтерес до вивчення теорії юридичної особи обумовлений реформуванням економічної системи України. Роль юридичних осіб у нових умовах значно відрізняється від ролі юридичних осіб в економіці СРСР. Необхідність найбільш ефективного застосування цього правового інституту змушує вчених звернутися до переосмислення теоретичних положень, що стосуються сутності юридичних осіб.

Ціль цієї лекції полягає в тому, щоб на підставі аналізу наукових розробок і положень діючого законодавства охарактеризувати сутність юридичної особи в сучасних умовах. Емпирической основою лекції є норми діючого законодавства, зокрема положення Цивільного кодексу (далі - ЦК) України від 16.01.2003 р. Науково-теоретичною базою стали роботи відомих науковців, що досліджують проблеми регулювання діяльності юридичних осіб: Р. Иеринга, Ф. Савиньи, А. Бринца, і О.Гірке, Р. Салейля, Ж. Карбонье, А. Венедиктова, С. Асканазия, С. Братуся, і В. Грибанова, В. Мусіна, Ю. Толстого, Суханова, Д. Генкина, О. Красавчикова, О.Пушкіна, Б. Пугинского, Я. Шевченко й ін.

Основною науковою проблемою, що викликає найбільші дискусії, є питання про носіїв властивостей юридичної особистості. У залежності від відповіді на питання про те, що коштує за поняттям юридичної особи, різні теорії юридичної особи можна розділити на двох груп:

- концепції, що заперечують існуванню якогось реального суб'єкта з властивостями юридичної особистості;

- концепції, що визнають існування носія таких властивостей.

До першої групи теорій можна віднести концепцію Ф. Савиньи, що стала однієї з фундаментальних теорій юридичної особи - «теорії фікції», відповідно до якої властивостями суб'єкта права (свідомістю, волею) володіє только людина. Однак законодавець у практичних цілях визнає за юридичними особами властивості людської особистості, уособлює них.

Таким чином, законодавець, застосовуючи юридичну фікцію, створює вигаданий суб'єкт права, котрий існує лише як абстрактне поняття. До цієї групи належить також теорія «персоніфікованої мети», запропонована А. Бринцем. Вона схожа з «теорією фікції» у тім, що заперечує існуванню реального суб'єкта, що має властивості юридичної особи і виконує функцію керування майном. У такому випадку - юридична особа є не що інше, як сама ця персоніфікована мета.

М. Іерінг також вважав, що юридична особа як така не існує. Це - не більше чим юридичний курйоз. Оскільки право є системою захищених законом інтересів, то законодавець надає правовий захист окремим групам людей, дозволяючи їм виступати ззовні як єдине ціле, що, однак, не означає створення нового суб'єкта права. Таким чином, поєднувалася теза про фіктивність самої юридичної особи з визнанням реальності груп людей, що коштують за нею.

Друга група теорій юридичної особи виходить з тези про реальність існування юридичних осіб як дійсних, а не вигаданих утворень. При цьому основоположник «органічної теорії» О.Гірке уподібнював юридичну особу людської особистості, розуміючи її як деяку союзну особистість, соціальний організм, відмінне від суми людей, що беруть участь у союзі.

М. Салейль, що розробив «реалістичну теорію» юридичної особи, також заявляв про реальності існування юридичних осіб як особливих суб'єктів права, яких не можна розглядати як суму індивідів, і зумів уникнути при цьому визначеної биологизации юридичних осіб, властивим поглядам О. Гірке.

А. Вейль, проводячи огляд теорій юридичної особи (звичайно називаної у французькій літературі «моральною особою»), розділяє них на три групи - теорії фікції, теорії реальності і теорії, що заперечують корисності і необхідності поняття моральної особи. А. Вейль відзначає, що в сьогодення час може йти мова про спадок теорії фікції. До реалістичних теорій він відноситься більш прихильно, оскільки з цих теорій випливає, що автономні колективні утворення повинні визнаватися суб'єктами права і мати широку правоздатність. До третьої групи А. Вейль відносить теорію колективної власності, теорію цільового майна.

Ж. Карбоньє погоджується з реальністю юридичної особи, визнає реальність колективних інтересів, які можна здійснити і захистити тільки через визнання різних союзів людей, об'єднаних цими інтересами, суб'єктами права. «У силу інстинктивного антропоморфізму» зазначені колективні утворення уподібнюються індивідам, стають моральними особами. Він вважає, що на даний час існує право моральних осіб, що перевищує по широті і багатству право осіб фізичних.

Радянська юридична наука приділяла велику увагу дослідженню теорії юридичної особи. У рамках загальноприйнятого розуміння юридичної особи як реально існуючого явища в радянській цивілістиці виділилися три основних трактування сутності державної юридичної особи.

«Теорія держави», розроблена С. Асканазіем, базується на положенні про те, що за кожним державним підприємством коштує власник його майна - сама держава. Отже, людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу підприємства. Державна юридична особа - це сама держава, що діє на визначеній ділянці системи господарських відносин.

На думку С. Асканазія, за кожною державною організацією стояла Радянська держава. Індивідуалізація кожної організації як юридичної особи необхідна і можлива тому, що необхідно серединні ланки, через які держава впливає на членів суспільства. Такими ланками виступають державні господарські органи.

«Теорія колективу», запропонована академіком А. Венедиктовым, виходить з того, що носіями правосуб'єктності державної юридичної особи є колектив робітників та службовців підприємства, а також усенародний колектив, організований у соціалістичну державу. Відповідно до такої концепції, за кожною державною організацією коштує «сама соціалістична держава як єдиний власник усього фонду державної власності й очолюваний відповідальним керівником колектив робітників та службовців цієї юридичної особи, що під керівництвом дирекції безпосередньо виконує задачі, покладені на юридичну особу, і в безпосереднє оперативне керування якої держава виділила відповідну частку єдиного фонду державної власності». Подібні погляди висловлювали і С. Братусь, О. Іоффе і В. Грибанов.

В. Мусін проаналізував етапи становлення колективної (загальної) волі державного підприємства, виходячи з того, що передумовою для формування, існування і здійснення загальної волі є наявність колективу як відомої єдності, що цементується єдністю мети. Ця теорія була піддана деякими вченими критиці, оскільки, на їхню думку, вона не змогла довести, що саме організований колектив, а не адміністрація (відповідальний керівник, директор), має повноваження розпорядження майном державного підприємства, іншої державної організації. Указувалося на те, що розпорядницькі угоди реалізовуються на підставі рішень, прийнятих єдиноначальником (директором), а не в силу рішень колективу. А для виступу організації в цивільному обороті вирішальної є право розпорядження майном.

Критика зіграла роль імпульсу для появи іншої теорії юридичної особи, що одержало назву «теорії директори». «Теорія директора», найбільше повно досліджена в роботах Ю. Толстого, виходить з того, що основна мета наділення організації правами юридичної особи - це забезпечення можливості його участі в цивільному обороті. Саме директор уповноважений діяти від імені організації в сфері цивільного обороту, тому він і є основним носієм юридичної особистості державної юридичної особи.

Загальної для всіх перелічених концепцій є ідея про наявність людського субстрату (фізичної особи або колективу) у державній юридичній особі. Можливо, однак, і принципово інше трактування її сутності. Так, ще в 20-тые роки в СРСР придбала поширення «теорія персоніфікованого майна». Її прихильники вважали основною функцією юридичної особи об'єднання різного майна в єдиний комплекс і керування цим майновим комплексом. Виходить, відособлене майно є реальною основою юридичної особи, його законодавець і персоніфікує, наділяючи власника майна правами юридичної особи.

Одним з найбільш активних прихильників цієї теорії на сьогоднішній день є Е.Суханов, що трактує юридична особа як певним чином організований майновий комплекс, що є юридично самостійним учасником обороту.

Придбала також поширення теорія, прихильники якої, обмежуючи констатацією того, що юридична особа - це соціальна реальність, по суті, відмовляються від спроб знайти її людський субстрат. Ця теорія відома в цивілістичній науці як теорія соціальної реальності юридичних осіб. Найбільш яскравим її прихильником був Д. Генкин.

Популярність придбали і наукові концепції таких авторів, як О. Красавчиків («теорія соціальних зв'язків»), О. Пушкін («теорія організації»), Б. Пугинский.

О. Красавчиків визнавав, що юридична особа є правовою формою вираження визначених суспільних відносин людей, об'єднаних єдиною метою, і критикував теорії, у яких затверджувалося, що за юридичною особою коштує всенародний, а не більш вузький колектив або навіть керівник - єдиноначальник. Організація, на думку О. Красавчикова, - це визначене соціальне утворення, тобто система важливих соціальних взаємозв'язків, об'єднаних для досягнення поставлених цілей у єдине структурно і функціонально диференційоване соціальне ціле.

В поглядах Б. Пугинского можна побачити деякі паралелі з концепцією юридичної особи Р. Иеринга. Б. Пугинский також вважає, що юридична особа – це своєрідної прийом юридичної техніки, завдяки якому організація одержує можливість брати участь у цивільному обороті.

Теорія організації, запропонована О.Пушкіним, виходить з того, що сутність юридичної особи можна визначити лише через поняття організації як соціального осередку, створюваної людьми й іншими організаціями на визначених умовах і для досягнення визначеної мети. Підставою для визнання правосуб'єктності організацій О.Пушкін вважає їхня можливість брати участь у суспільних відносинах. Організації – це реальні істоти, хоча суспільні якості організацій і не мають матеріального (у значенні чуттєвого) утілення. Реальне існування – це не завжди існування фізичне. Суспільні явища тому є реальними, що вони існують поза границями людської свідомості як визначений продукт суспільного розвитку. Суспільна сутність індивіда приводиться в дію його психологічною волею, аналогічно приводиться в дію суспільна сутність організації (психологічною волею людей, що забезпечують її діяльність). Організації виступають суб'єктами правовідносин через те, що вони є соціальною, а не фізичною реальністю, і тому, що обумовлений економічним пристроєм правопорядок закріплює це їхня якість. З поняття юридичної особи як організації виходить і діюче цивільне законодавство (ст.80 ЦК України).

Разом з тим всі інші теорії не утратили свого значення, оскільки і зараз нарівні з іншими юридичними особами існують державні юридичні особи. Тому не втрачають актуальності радянські теорії юридичної особи, що пояснювали сутність юридичних осіб даної форми власності. А положення ч.1 ст.81 Цивільного кодексу України про можливості створення юридичної особи шляхом об'єднання майна дають підстави вважати обґрунтованої теорію персоніфікованого майна.

Таким чином, і законодавче визначення юридичної особи, - хоча воно виходить з найбільш визнаного в науці цивільного права розуміння сутності даного суб'єкта, - не може охопити всі аспекти цього правого явища, врахувати всі особливості окремих видів юридичних осіб. Зазначене визначає необхідність продовження наукових пошуків. А вже проведені дослідження дають підстави затверджувати, що нарівні з фізичними особами – суб'єктами цивільних правовідносин і, відповідно, носіями майнових і особистих немайнових прав і обов'язків можуть бути різні колективні утворення: підприємства й організації, господарчі товариства, виробничі кооперативи і т.п. Однак для того, щоб мати можливість вступати в цивільні правовідносини і бути їх суб'єктами, ці колективні утворення при наявності визначених ознак наділяються статусом юридичної особи.

На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє об'єднана людська сила у визначеному напрямку, обумовленому метою створення юридичної особи. У силу цього за юридичною особою визнається можливість бути суб'єктом права. Юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, що його створили. І хоча це колективне утворення і визнається суб'єктом правовідносин, однак як юридична особа воно може бути носієм тільки таких прав і обов'язків, що не зв'язані з природними властивостями людини.

 

2.

На сучасному етапі при дослідженні інституту юридичної особи заслуговує на увагу питання про правовий статус юридичних осіб. Становище юридичних осіб у сучасному суспільстві є важливим показником рівня свободи при здійснені підприємництва. Оскільки Цивільний та Господарський кодекси України вступили в силу в один час, мають однакову юридичну чинність, то можна зробити висновок про те, що вони мають однакову силу визначати організаційно-правові форми юридичних осіб.

Цивільний кодекс встановлює загальні положення щодо юридичних осіб. Стаття 80 Цивільного кодексу України визначає юридичну особу як організацію, створену й зареєстровану у встановленому законом порядку й наділену цивільною правоздатністю й дієздатністю з можливістю виступати стороною в суді. Стаття 91 Цивільного кодексу надає юридичній особі такі ж цивільні права й обов'язки, як у фізичної особи, за винятком тих, які по своїй природі можуть належати лише людині. Тобто Цивільний кодекс встановлює загальну правоздатність юридичних осіб, за винятком окремих видів діяльності, для здійснення яких необхідно спеціальний дозвіл - ліцензія. Таку цивільну правоздатність юридична особа, у відповідності зі ст.92 Цивільного кодексу України, реалізує через свої органи або учасників, що діють відповідно до установчих документів або закону. У той же час Господарський кодекс України наділяє юридичних осіб цивільно-правовим статусом як суб'єктів господарювання — господарських організацій (ч.2 ст.55 ЦК). Однак, як видно з положень Господарського кодексу України, не всі юридичні особи є господарськими організаціями. Ті юридичні осо6и; які не ведуть господарську діяльність або здійснюють господарське забезпеченая своєї діяльності (ч.3 ст.3 ЦК), відносяться до не господарюючих суб'єктів. Але залишається питання, які саме юридичні особи відповідно до Господарського кодексу мають відноситися до таких суб'єктів.

Цивільний та Господарський кодекси України по-різному визначають вимоги до установчих документів необхідних для створення юридичних осіб. Так, відповідно до ч. 2 ст. 87 Цивільного кодексу України, такими є затверджений учасниками статут або установчий договір, якщо інше не встановлено законом. Господарський кодекс України зазначає, що установчими документами мають бути рішення про створення суб'єкта господарювання або установчий договір. Статут є установчим документом, якщо це передбачено законом. В свою чергу Цивільний кодекс України не передбачає єдиної форми установчого документу для товариств із обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств і виробничих кооперативів. Тобто суб'єкт господарювання сам може вибирати для себе форму установчого документу, передбаченого в зазначених кодексах.

В Господарському кодексі України введено нове правило щодо здійснення представництва юридичної особи. Так, особа (наприклад, директор), що виступає від імені юридичної особи, зобов'язана діяти в інтересах цієї юридичної особи добросовісно й розумно, не перевищуючи своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень відносно представника юридичної особи не тягне за собою юридичних наслідків, крім випадків, якщо юридична особа доведе, що третя особа знала або не могла не знати про певні обставини. У Цивільному кодексі України передбачено солідарну відповідальність членів органу юридичної особи в частині відшкодування збитків, нанесених у результаті порушення ними своїх обов'язків з представництва інтересів юридичної особи. Це правило діє у випадках, коли виконавчий орган юридичної особи є колегіальним (наприклад, рада директорів). В такому випадку кожний з директорів, незалежно від його найменування (комерційний, виконавчий), несе солідарну відповідальність по відшкодуванню збитків, заподіяних "несумлінним" своїм представництвом. Відповідно до норм Господарського кодексу України, фінансовий стан засновників будь-якого господарського товариства має бути підтвердженим належним чином. Щодо юридичних осіб - це висновок аудиторської фірми. За Цивільним кодексом 1963 року місцезнаходженням юридичної особи вважалося місце розташування його постійно діючого органу. Відповідно до чинних Цивільного та Господарського кодексів України місцезнаходженням юридичної особи є місце його державної реєстрації, що має істотне значення для представництва інтересів юридичної особи.

Аналіз сучасної спеціалізованої літератури з цивільного та господарського права свідчить про відсутність єдиного підходу у вирішенні цього питання, тому необхідно у Господарському кодексі України закріпити єдині підходи щодо визначення організаційно-правової форми юридичних осіб, поняття суб'єктів підприємництва, вимоги до установчих документів та розподіл юридичної відповідальності при представництві інтересів юридичних осіб різних організаційно – правових форм.

 

3.

Однією з основних причин введення категорії «юридична особа» була розбіжність реальної економічної одиниці (сукупності осіб і майна, об'єднаного з метою одержання єдиного економічного результату) і її юридичного оформлення. Вчені звернули увагу на необхідність об'єднання зусиль фізичних осіб і їхніх капіталів для досягнення визначених економічних результатів, відзначаючи, що «юридична особа являє собою з'єднання осіб у тих випадках, коли група людей, через спільність інтересів, з'єднується для досягнення відомих цілей спільними майновими й особистими силами. Це є другою причиною створення конструкції юридичної особи В такому змісті поняття «юридична особа» грає як би роль дужок, у яких укладаються однорідні інтереси відомої групи осіб».

Така позиція знайшла безпосереднє відображення в закордонному і вітчизняному економічному законодавстві: в англійському праві розповсюджений термін «корпорація», а в другому розділі Німецького цивільного укладення «Юридичні особи» використовується термін «союз осіб» як один з різновидів юридичної особи. У цивільних кодексах Республіки Бєларусь і Російської Федерації закріплені терміни «господарське товариство» як об'єднання осіб і «господарче товариство» як об'єднання капіталів. Саме з з'єднанням осіб зв'язана «теорія колективу» як один з різновидів реалістичної теорії юридичної особи, який, зокрема, дотримував А. Венедиктов.

Однієї з задач, которую необхідно було вирішити за допомогою правової конструкції юридичної особи, на думку вчених, було досягнення незалежності юридичної особи від фізичного, що необхідно для додання економічним відносинам «характеру міцності і сталості». Це було третьою причиною створення юридичної особи, на яку, зокрема, ще в XIX столітті звертав увагу Г. Шершеневич.

Логічним продовженням механізму незалежності юридичної особи від його учасників і найважливішою властивістю, якою необхідно було наділити юридична особа, є майнова відособленість, що, у свою чергу, було необхідною передумовою самостійної майнової відповідальності юридичної особи. Це є четвертою причиною створення конструкції юридичної особи. Тому при юридичному оформленні економічної одиниці за нею закріплюється майно на праві власності або іншому речовому праві, що не властиво економічній одиниці без юридичного статусу.

У світовій практиці найбільше поширення одержали юридичні особи, що за своїми обов'язками несли самостійну майнову відповідальність. Це якість, на думку вчених, дозволяє залучати до участі велика кількість осіб і тим самим акумулювати капітал, а Е. Суханов вважає, що саме в цьому і складається зміст конструкції юридичної особи.

Однак необхідно також враховувати й інтереси держави в юридичній особі, що, як мінімум, укладаються в дотриманні соціально-економічних інтересів суспільства, вимог законності і правопорядка в якості «коштів охорони проти різноманітних «дутих» компаній, що ставлять своєю метою винятково спекулятивну наживу». У цьому змісті інтереси держави припускають додаткову відповідальність учасників юридичних утворень по боргах юридичної особи, що додає економічним відносинам велику стабільність і обгороджує від небажаного поводження несумлінних осіб, що використовують юридичну особу як завісу для шахрайських дій.

Практика показує, що механізм незалежності юридичної особи дозволяє несумлінним господарникам переводити на нього частина або всі зобов'язання, що потім розчиняються разом з ліквідацією юридичної особи. Це породжує конфлікт інтересів держави, зацікавленого в повній субсидіарній відповідальності учасників по боргах юридичної особи, і учасників юридичної особи, якими рухають мотиви про повну відсутність такої відповідальності по зобов'язаннях юридичного утворення.

Спробуємо позначити внутрішні проблеми, які необхідно дозволити в якійсь моделі оптимального господарчого товариства.

Господарче товариство як самостійна економічна одиниця припускає наявність майнової, виробничої, управлінської і розпорядницької функцій, що, у свою чергу, припускає наявність трьох фігурантів юридичної особи:

- засновника (учасника) юридичної особи, що володіє функцією формування вихідного капіталу, необхідного для діяльності організації;

- керуючого майном, що сполучає в собі управлінську і розпорядницьку функцію;

- осіб, що здійснюють виробничу функцію.

Усіма цими функціями володіє будь-як комерційна організація, включаючи «компанію однієї особи», що одержала поширення в російській і світовій практиці. В останньому випадку мова йде про єдиного засновника, що має достатній капітал для організації власної справи. Здавалося б, для чого необхідно йому створення юридичної особи, якщо можна вести своя справа як індивідуального підприємця? Але засновник керується двома важливими розуміннями: по-перше, він бажає відгородити своє майно, що не бере участь у підприємницьких відносинах і не вхідне до складу господарчого товариства, від можливого підприємницького ризику; по-друге, можливо, він думає про долгосрочности свій бізнес і його продовження у віддаленій перспективі, тобто мова йде про незалежність юридичної особи від засновника.

У цілому, у правовому регулюванні внутрішніх відносин економічної одиниці (оформленої як юридичну особу) впливові підлягають наступні області економічних відносин, зв'язані між собою й одночасно мають самостійну спрямованість:

- механізм об'єднання капіталів;

- правосуб'єктність засновників (учасників) юридичної особи;

- механізм вирішення конфліктів між засновниками (учасниками) юридичної особи;

- захист інтересів дрібного учасника (конфлікт інтересів великого інвестора і миноритарного акціонера);

- механізм незалежності юридичної особи від його учасників (довгострокова перспектива його існування);

- механізм збереження майнових прав при виході учасника юридичної особи зі складу юридичної особи разом зі своєю часткою;

- правосуб'єктність керівника (виконавчого органа) юридичної особи;

 

- механізм вирішення конфлікту між керівником і учасником юридичної особи;

- механізм контролю за діями керівника з боку засновників, правосуб'єктність наглядацьких рад;

- правосуб'єктність трудових колективів;

- механізм вирішення конфлікту між трудовим колективом, з одного боку, і керівником юридичної особи й учасниками юридичної особи - з іншої.

На жаль, відносинам між фігурантами юридичної особи цивілісти не приділяють належного значення, і вони розглядаються винятково в рамках органів (складової частини) юридичної особи. Зазначена позиція вбачається в положеннях Цивільного кодексу (далі ЦК) Республіки Бєларусь і Російської Федерації.

Трохи іншої позиції дотримує український законодавець, що у ст. 2 Господарського кодексу (далі - ГК) України засновника (учасника) юридичної особи розглядає як самостійного учасника відносин у сфері господарювання. Але дана проблема для українського законодавства в цілому аналогічна, тому, незважаючи на посилання в статті на білоруське законодавство, нескладно буде знайти подібні положення в українських нормативних актах.

Ми виходимо з принципової позиції, що головним фігурантом юридичної особи виступає засновник (учасник), оскільки він формує майно у своїх інтересах і є опосередкованим власником майна, переданого юридичній особі у власність. Досить сказати, що учасник, за загальним правилом, вправі повернути собі частку в майні юридичної особи або при ліквідації організації, або за допомогою виходу зі складу організації.

Власне механізм формування майна (об'єднання капіталів) господарчого товариства досить докладно регламентований у ЦК, а також у Законі Республіки Бєларусь «Про акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариствах з додатковою відповідальністю», де сказано, що в статутний фонд приймаються грошові і майнові внески, що знаходяться у власності особи, що вносить внесок. Відповідно, передача засновниками майна до складу господарчого товариства припускає оптимальний набір майнових прав засновника (учасника) юридичної особи, що включає згідно ст. 64 ЦК Республіки Бєларусь право на керування, право на дивіденди, право на ліквідаційну квоту і право на інформацію. До зазначеної сукупності прав варто додати і право учасника на вихід зі складу юридичної особи разом зі своєю часткою.

Однак реалізація даних прав викликає ряд об'єктивних труднощів:

* при росту кількості учасників юридичної особи можливість реалізації ними управлінської функції знижується. Тому зручно скористатися досвідом німецької практики, де наглядацька рада, у який обираються трохи найбільш підготовлених учасників, встановлений в обов'язковому порядку. Це доцільно при наявності більш 10 учасників юридичної особи. У компетенцію такої ради варто передати найбільш складні функції, за винятком тих, котрі в силу закону відносяться до виняткової компетенції загальних зборів учасників господарчого товариства, передбаченої п. 3 ст. 90 ЦК Республіки Бєларусь. Тому для оптимального господарчого товариства такий орган необхідний за винятком випадків, якщо кількість учасників менш 10 (зразкова межа, за рисою якого ефективність спільних рішень загальних зборів починає знижуватися);

* право на дивіденди може бути штучно порушено керівником юридичної особи за рахунок збільшення відрахувань на оплату праці й інші обов'язкові внутрішні відрахування. Тому в компетенцію наглядацької ради (при його відсутності - у компетенцію загальних зборів) варто ввести обов'язкову функцію розробки на основі пропозицій керівника штатного розкладу хазяйновитого суспільства і систему оплати праці, що споконвічно буде розрахована на загальний доход і прибуток, включаючи питання дивідендної політики. При цьому члени наглядацької ради, подібно німецькому законодавству, не повинні бути членами правління або складатися в інших трудових відносинах з господарчим товариством, оскільки в противному випадку буде мати місце їхня організаційна залежність і, відповідно, зацікавленість у прийнятті рішень на шкоду учасникам юридичної особи;

* труднощі з реалізацією права на інформацію, що, виходячи з міжнародного досвіду, можуть бути дозволені двома шляхами: або, подібно німецькому законодавству, установленням презумпції винності керівника за свої дії при звіті перед наглядацькою радою під страхом його звільнення, або встановленням кримінальної відповідальності за ненадання інформації керівником юридичної особи загальним зборам або наглядацькій раді, як це прийнято у французькому законодавстві;

* проблема реалізації права учасника господарчого товариства тісно зв'язана з проблемою конфлікту між учасниками юридичної особи і проблемою захисту прав дрібних (миноритарных) учасників (у даному випадку від співзасновників, що володіють контрольними частками (пакетами акцій), що дозволяють приймати рішення у свою користь).

Міри захисту прав дрібних учасників, установлені, зокрема, російським Федеральним законом «Про акціонерні товариства», а також пропозиції вчених про юридичне закріплення різних вимог дрібних учасників (про скликання позачергових зборів, про внесення пропозицій до порядку денного і т.п.) не можуть дати необхідного ефекту, оскільки будь-яке питання в остаточному підсумку вирішується тільки особами, що володіють відповідними що блокують, контрольними або абсолютними частками (пакетами акцій). Тому гарантією прав миноритарных учасників при зіткненні інтересів учасників юридичної особи можуть бути тільки мінімальні імперативні гарантії, якимись у даному випадку, серед інших, можуть виступати:

- Установлений мінімум дивідендів від прибутку юридичної особи на основі сукупного економічного критерію, що враховує загальні доходи юридичної особи, прибуток і витрати на заробітну плату, і інші виплати працівникам і особам, приваблюваним по цивільно-правовим (псевдотрудовым) договорах;

- обов'язковий мінімум участі в наглядацькій раді представників дрібних акціонерів.

Залишення зазначених питань на розсуд самих учасників юридичної особи заганяє проблему в тупик, оскільки імперативні обмежники повинні бути там, де особа об'єктивна не може відстояти свої права. Саме таким випадком є проблема миноритарного учасника.

Що стосується права вільного виходу учасника товариства з його складу, то тут зіштовхується два протилежних інтереси: по-перше, інтерес самого учасника, що бажає виділити свою частку, по-друге, інтереси стабільності юридичної особи, оскільки вихід частини учасників із пропорційним виділенням своєї частки може спричинити для юридичної особи несприятливі наслідки, аж до його банкрутства.

З зазначеної причини за юридичною особою необхідно залишити право провести незалежну фінансово-економічну ревізію своєї діяльності з метою визначення наслідків виділення майнової частки вихідного учасника (враховуючої не тільки майно, але і майнові права і зобов'язання). Тут можливі, зокрема, що випливають юридичні варіанти наслідків у порядку убування пріоритету:

- учасникам юридичної особи надане право першочергового викупу частки (пакета) вихідного учасника, якщо статутом не визначене інше;

- зазначену частку вправі викупити третя особа, включаючи державу або адміністративно-територіальне утворення, якщо статутом не визначене інше;

- якщо виділення майна можливо без істотних проблем для господарської діяльності організації, те вихідному учасникові частка виплачується негайно за рахунок кошт юридичної особи;

- якщо викуп не виконаний або виконати його неможливо в силу вказівок установчих документів, те зазначену частку вправі викупити третя особа, включаючи державу або адміністративно-територіальне утворення (оскільки особи, зазначені в установчих документах, не скористалися правом викупу);

- якщо виділення майна волоче для юридичної особи несприятливі наслідки, то встановлюється термін погашення (виплати) компенсації за його частку для того, щоб юридична особа могла нормально продовжувати свою діяльність, але не більш визначеного терміну, що може бути продовжений судом» але не більш, ніж на ще один максимальний термін.

В усіх випадках учасники і треті особи вправі викупити частину частки вихідного учасника, і такий викуп має пріоритет перед розстрочкою погашення. Учасники і треті особи у випадку підтвердження своєї платоспроможності вправі також викупити частина майна (або цілком) на умовах розстрочки в межах визначеного терміну викупу. Тут за час затримки виплати на частку вихідного учасника передбачається нарахування дивідендів, по загальних підставах.

Можлива ситуація, коли єдиний учасник бажає продати свою частку (а бажаючих її придбати немає унаслідок відсутності зацікавленості, фінансів або підприємницької перспективи), хоча саме підприємство успішне функціонує, є рентабельним і в стані компенсувати частку учасника. Виникає питання: як бути з можливістю викупу його частки самою юридичною особою, оскільки в цьому випадку «зникає» учасник юридичної особи?

Проблема може бути вирішена за допомогою закріплення правосуб'єктності трудового колективу як учасника, тобто відродження інституту колективної власності.

Незалежність юридичної особи від його учасників визначається механізмом внесення змін у статут господарчого товариства, оскільки згідно ст. 88 ЦК Республіки Бєларусь і ст. 8 Закону про господарчі товариства в статуті відображаються зведення про склад учасників і про розмір їхніх часток, де будь-які зміни в статуті вимагають рішення загальних зборів учасників. Очевидно, деякі зміни в установчих документах повинні мати спрощений характер:

по-перше, у випадку зміни (зменшення або збільшення) складу учасників і їхніх часток (у результаті проведення угод, унаслідок правонаступництва), із причин, що не залежать від рішення учасників, оскільки в даному випадку немає необхідності в рішеннях загальних зборів учасників;

по-друге, такі зміни для органа, що реєструє, припускають повідомний характер і не вимагають якого-небудь узгодження.

Зазначеної незалежності перешкоджає ст. 87 ЦК Республіки Бєларусь, що встановлює максимальну межу учасників юридичної особи, у противному випадку протягом одного року воно повинно бути перетворене в акціонерне товариство.

ЦК Республіки Бєларусь визначає мінімальна межа - 2 учасники (у російському ЦК подібного обмеження немає), що також не відповідає умовам незалежності господарчого товариства, оскільки, при зміні організаційно-правової форми юридичної особи змінюються права учасника, що залишився.

На думку більшості вчених, для моделі господарчого товариства не повинне бути яких-небудь обмежень по кількості осіб, оскільки зміна фізичних осіб, а дорівнює їхнє збільшення або зменшення (угоди, смерть, захворювання і т.п.) - об'єктивні процеси, що не повинні відображатися на діяльності нормально функціонуючих організацій.

Питання незалежності юридичної особи від вхідних у його состав учасників досягає свого піка в акціонерному законодавстві, де виділення частки в натурі вже неможливо, а компенсація частки виражається в котируванні акцій на фондовому ринку. Любою акціонер вправі в будь-який момент продати свої акції. У цьому змісті акціонерне товариство не суперечить сутності оптимального господарчого товариства.

Однак при нерозвиненості фондового ринку, а дорівнює при будь-яких обмеженнях виходу акціонерів на фондовий ринок зводяться на немає всі основи механізму зазначеної незалежності і дотримання прав акціонерів. Більш того, у котируванні акцій будь-який акціонер, а також особа, що бажає вступити з акціонерним товариством в економічні відносини, бачать реальний стан справ у суспільстві. Тому питання функціонування фондового ринку має потребу в особливій опіці з боку держави.

 

4.

Цивільний і Господарський кодекси України (далі - ЦК і ГК відповідно) по-різному регулюють організаційно-правові форми юридичних осіб. ЦК згідно ст. 1 і 2 регулює цивільні відносини (особисті немайнові і майнові). Згідно ст. 1 і 2 ГК він регулює господарські відносини (у процесі організації і здійснення господарської діяльності) між учасниками відносин у сфері господарювання.

У ч.2 ст.9 ЦК особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання можуть бути встановлені законом, а в ч.2 ст.4 ГК такі особливості визначаються тільки ГК. Варто помітити, що юридична особа - суб'єкт правовідносин, учасник як цивільних відносин, так і відносин у сфері господарювання. Проблема ж складається саме в тім, що ЦК регулює порядок створення, організаційні форми і правовий статус юридичних осіб, а ГК - господарських організацій.

ЦК установлює самі загальні положення щодо юридичних осіб. Наприклад, ст. 80 ЦК визначає юридична особа як організацію, створену і зареєстровану у встановленому законом порядку і наділену цивільною правоздатністю і дієздатністю з можливістю виступати однієї зі сторін у суді. Ст.91 ЦК гарантує кожній юридичній особі право мати такі ж цивільні права й обов'язки, як і у фізичної особи, за винятком тих, котрі по своїй природі можуть належати тільки людині. Тобто ЦК установлює загальну правоздатність юридичних осіб, за винятком окремих видів діяльності (близько 69 видів), перелік яких установлюється законом. На їхнє здійснення необхідно взяти спеціальний дозвіл - ліцензію (ч.3 ст. 91 ЦК). Таку цивільну правоздатність юридична особа згодна ст. 92 ЦК реалізує через свої органи або через учасників, що діють відповідно до установчих документів або законові.

У той же час ГК наділяє юридичних осіб цивільно-правовим статусом, як у суб'єктів господарювання - господарських організацій (ч. 2 ст. 55 ГК). Проте, як видно з положень ГК, не всі юридичні особи є господарськими організаціями. Ті юридичні особи, що не ведуть господарську діяльність або тільки здійснюють господарське забезпечення своєї діяльності (ч.3 ст.3 ГК), не є суб'єктами, що хазяюють. Устає питання: які ж саме юридичні особи відносяться до них відповідно до ГК?

Юридична особа може створюватися шляхом об'єднання осіб і (або) майна (ч.1ст.81 ЦК). ЦК уводить новий критерій розподілу юридичних осіб на види в залежності від порядку створення (ч.2 ст.81 ЦК): юридичні особи приватного права, створені на основі установчих документів, і публічного права, створені на основі розпорядницького акта державного органа або органів місцевого самоврядування. При цьому слід зазначити, що ч.3 ст.81 ЦК регулювання порядку створення, організаційно-правової форми і правовий статус перших відносить до ЦК, а других - до Конституції і ГК. Але ГК регулює практично весь спектр суб'єктів господарювання, до яких по ч.2 ст.55 ЦК належать господарські організації, фізичні особи, зареєстровані як підприємці, і окремі підрозділи господарських організацій.

Слід зазначити, що після проведеного аналізу ГК і ЦК по даній проблематиці, до господарських організацій належать:

відповідно до ЦК - юридичних осіб;

відповідно до ГК — юридичних осіб, створені відповідно ЦК, державні, комунальні та інші підприємства.

Крім того, до господарських організацій належать інші юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані у встановленому законодавством порядку. Таким чином, можна зробити наступний висновок: до першої групи належать тільки юридичні особи приватного права (суспільства й установи); до другого – і публічного, і приватного права. Що стосується третьої групи, то виникає питання: чи дозволяє ЦК реєструвати будь-яку юридичну особу, організаційно - правова форма якого прямо не встановлена законом, але яка по всіх ознаках підпадає під суб'єкт господарювання – господарську організацію? Наприклад, відособлені підрозділи і структурні одиниці господарських організацій, що не є юридичними особами.

У цьому контексті слід зазначити, що окремою проблемою ГК є відособлені підрозділи господарських організацій, створених для господарської діяльності. Відповідно до ч.2 ст.55 ГК вони є суб'єктами господарювання, що діють на підставі використання права оперативно-господарського використання майна без статусу юридичної особи. У той же час згідно ст. 95 ЦК філії і представництва здійснюють представництво і захист інтересів юридичної особи, виконують всі або частину її функцій. Відособлені підрозділи діють на підставі затвердженого статуту, а їхні керівники - по виданому дорученню. Причому в ч.3 ст.95 ЦК прямо сказано, що філії і представництва не є юридичними особами, а виходить, не володіють цивільною правоздатністю особи. Однак, особливості майнових відносин у сфері господарювання встановлює ГК. Так, ч. 2 ст.175 ГК указує на те, що суб'єктами майново – господарських обов'язків можуть бути суб'єкти господарювання, що вказуються в ст.55 ГК (включаючи філії і представництва), не господарюючі суб'єкти — юридичні особи, а також органи держави і місцевого самоврядування. Те ж підкреслює ст.179 ГК, що встановлює стороною в господарському договорі суб'єкт господарювання або не господарюючий суб'єкт. Таким чином, тепер відособлений підрозділ юридичної особи, що здійснює його представництво, сам володіє визначеною господарською правоздатністю стосовно господарських договорів відповідно до ГК. Але не володіє своєю цивільною правоздатністю для висновку відповідно до ЦК цивільних договорів з фізичними особами.

На підставі проведеного аналізу необхідно за доцільне вказати, що:

1. У частині регулювання суб'єктів права основна проблема полягає в тому, що ЦК підприємство розглядається як об'єкт права — єдиний майновий комплекс, тобто нерухомість, а ГК - як суб'єкт права, у зв'язку з чим і виникають непогодженості, що мають разноплановий і різнорідний характер.

2. Виходячи з цього, ЦК не розглядає серед організаційно-правових форм юридичних осіб ніяких підприємств (ні часток, ні комунальних, ні державних і т.п.).

3. При цьому господарські товариства і виробничі кооперативи розглядаються як різновид підприємницьких суспільств у ЦК, а в ГК - як підприємства та інші суб'єкти господарювання. У результаті неможливо визначити статус господарських товариств і виробничих кооперативів, прописати їхні установчі документи, визначити порядок утворення і припинення. При виникненні ситуацій, що не урегульовані нормами кодексів про господарські товариства, необхідно застосовувати загальні норми або про підприємницькі суспільства з ЦК, або про підприємства з ГК. Тому принциповим є визначення статусу підприємства по кодексах і визначення правового статусу господарських товариств.

4. Перелік видів господарських товариств по ЦК і ГК по суті збігається. Розходження складається в послідовності переліку суспільств. Фактично в українському законодавстві тричі дублюється перелік господарських товариств: у ЦК, у ГК і в Законі України «Про господарські товариства”. Безумовно, що такі повтори є недоцільними. Пропонується обмежитися переліком у ЦК, виключивши зайві норми в ГК і Закону.

Практика показує, що підприємство може бути як об'єктом права, так і суб'єктом права. У кожному конкретному випадку приходиться погоджувати конкретний підхід до поняття „підприємство”. Але питання, зв'язані з віднесенням господарських товариств і виробничих кооперативів до загальних норм (про підприємницькі суспільства по Цивільному кодексу України або до підприємств по Господарському кодексу України) без зміни законодавства вирішити неможливо.

 

Література:

1. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского граждан­ского права (По изд. 1907 г.). - М., 1995.

2. Покровский И. А. Основные проблемы гражда­нского права. - М., 2001.

3. Венедиктов А. В. О государственных юридичес­ких лицах // Вестник ЛГУ. - 1955. - № 3.

4. И.Веленто, В.Елисеев. Об оптимальной модели юридического лица в форме хозяйственного общества. //Предпринимательство, хозяйство и право. – 2005. - №7.

5. Гражданское и торговое право капиталистичес­ких государств / Е. А. Васильев, В. В. Зайцев, Л. А. Кос­тин и др. - Мм 1993.

6. Гражданское право: В 2 т. / В. С. Ем, И. А. Зенин, Н. И. Коваленко и др. - М, 2000. - Т. 1.

7. Суханов Е. А. Предприятие и юридическое лицо// Хозяйство и право. - 2004. - № 7.

8. Шишкина И. Соотношение интересов различных групп акционеров и менеджеров в управлении акцио­нерным обществом // Хозяйство и право. - 1998. - № 11.