Лекции.Орг


Поиск:




Церковно-державна благодійність у Росії




У той час, коли Західна Європа перейшла до державної системи допомоги потребуючим, у Росії сформувався особливий церковно-державний тип соціальної опіки при поступовому переході в галузь державного управління.
В середині симбіозу церква-держава існував чіткий поділ функцій: церква організовувала опіку потребуючих, держава – контроль і фінансування системи допомоги.
У Росії існували “відкрита” і “закрита” системи допомоги. При “закритій” системі опіка здійснювалась в стінах монастирів, де злидарів, хворих і перестарілих одягали і годували в богадільнях. Відкрита система для здорових людей. Такі убогі виживали за рахунок милостині, по можливості відробляючи свій хліб посильною працею.
Монастирська система опіки в Росії істотно відрізнялась від існуючої за часів Київської Русі. Починаючи з ХIV ст. (другої половини) і відбувається об’єднання земель навколо монастирів. Пов’язано це зі зміною характеру монастирського управління починається переорієнтація життєдіяльності монастирів, які тепер ставлять перед собою, передусім, розв’язання господарських завдань. Це перетворює монастирі у самостійні феодальні вотчини. Монастирі-вотчини замінили ктиторські монастирі, які засновувалися князями та єпископами. Останні розвивалися понад 200 років і заклали основи “пансіонної” системи підтримки для чоловіків і жінок, коли новий чернець, зробивши певний майновий внесок, отримував у монастирі довічне утримання (пансіон).
Інститут удів у цей час отримує правове визнання. Це дозволяло вдовам доживати віку в монастирях з гарантованим забезпеченням. Багато заможних жінок (княгині, боярині) або їхні чоловіки спеціально будували монастирі для проведення решти життя у їх стінах. Постриги у черниці стали поширеним явищем серед жіноцтва, шлях до монастиря був відкритий для жінок усіх суспільних станів.
Ктиторські монастирі у цей період ще існують, але знаходяться зазвичай в містах, а монастирі-вотчини розвиваються за їх межами. Їхній інтенсивний розвиток пов’язаний з тим, що на початку вони були більш відкритими помічними системами для всіх бажаючих. Вони масово скуповували землі і ставали великими землевласниками, скуповувалися цілі села і навіть міста.
Початок ХVI ст. в історії російської церкви відзначено боротьбою двох течій користолюбців і некористолюбців. Перші, духовним лідером яких став засновник Йосипо-Волоколамського монастиря Йосип Волоцький, різко виступали за збереження права церкви володіти землею і селянами, їх опонентами були некористолюбці, на чолі яких стояв Ніл Сорський, який разом із своїми прихильниками виступив проти надлишків кажучи “Полюби убогість і некористолюбство і смиренність”. Вони вважали, що краще подавати злидарям, ніж жертвувати церкві.
Оскільки церква та монастирі не могли розв’язати проблему соціальної допомоги потребуючим, відбувається зміцнення законодавства щодо державної опіки знедолених. Зокрема цьому сприяли масові лиха. Наприклад, Іван IV у боротьбі з епідеміями починає застосовувати “поліцейсько-санітарні методи”; з метою припинення їх поширення він організовує спеціальні застави.
За Івана IV (Грозного) закладаються традиції, коли верховна влада починає законодавчо втручатися у справи церкви, спочатку обмежуючи владу церкви, а пізніше і контролюючи її. Так, у Судебниках 1550 р, вперше ставиться питання про правомірність опіки церквою осіб, що не є “клієнтами церкви” торговців, міщан. Цим особам (так званим більцям) забороняється жити в монастирях і підлягати їхній юрисдикції.
Законодавство, що формується, тісно пов’язане з проблемами бідності, соціальної патології, державного захисту нужденних. Як охоронна грамота потерпілим від пожежі 1560 р. з’являється указ про відстрочення виплати ними боргів на 5 років.
У 1551 р. Іван IV скликав помісний собор православної церкви (Стоглавий собор), поставивши перед духовенством 37 питань, три з яких торкались проблем благодійності. Собор констатував жахливе поширення злидарства при практично повній відсутності відповідних заходів опіки зі сторони церкви і держави.
На Стоглавому соборі обговорювалась ще одна сфера благодійницької діяльності опіка полонених. Рішення про їх викуп починає реалізовуватися повною мірою лише тоді, коли з’являється Полоняничний наказ (подоба міністерства) 1668 р. Накази стають провідною формою допомоги і захисту, а також контролю за церковним життям.
Особливе місце на соборі зайняли заходи з покращення моральності російського духовенства, адже чимало ченців йшли в монастир не заради спасіння душі, а заради тілесного спокою, щоб займатись пияцтвом. Турботи про моральне здоров’я підлеглих відобразились і у “Домострої” (середина ХVІ ст.), складений відомим діячем із найближчого оточення Івана Грозного священиком Сильвестром. У “Домострої” три основні частини: в першій містяться настанови відносно релігійного життя. Завдання морально-релігійного виховання повинно було стати головним для батьків, що турбувались про розвиток своїх дітей. Друга частина, присвячена сімейним стосункам, включала спеціальні настанови про необхідність навчання дітей тому, що потрібно в домашньому вжитку, і тільки потім ставиться завдання про навчання грамоті, книжним наукам. Третя частина присвячена влаштуванню дому, містить господарські рекомендації.
Домострой закликає чоловіка і дружину, їх робітника і дітей бути чесними, не красти, ні на кого не гніватись, не пиячити, не мати зла, бути привітними і милостивими до молодших і убогих.
На жаль, насправді багато рекомендацій Стоглавого Собору так і залишились на папері, не отримавши практичного втілення. Більше того, величезну шкоду справі суспільного добробуту нанесла введена Іваном VІ опричина (1565-1572). Її результати жахають: пройшло спустошення сіл, до кінця ХVІ ст. не оброблялась половина земель, адже значна частина селян загинула, інша розбіглась. Чимало поміщиків, втративши селян, злидарювала.
Перша половина ХVІ ст. відзначена широким розвитком місцевої благодійності, зосередженої в церковних парафіях. Велика роль на місцях відігравалась церковним старостою. У його віданні знаходилась церковна скарбниця; він позичав гроші, збирав борги, допомагав нужденним хлібом і коштами. В усіх своїх діях він повинен був звітувати перед суспільством.
Широке поширення отримала і така форма допомоги, як видача позик із церковної казни.
Проявила себе і місцева приватна благодійність. Найбільш відомими благодійниками є патріарх Никон, князь Я. Черкаський, боярин Ф.Ртіщев та ін. Так, Никон, будучи новгородським архієпископом, організував там чотири будинки опіки, відвідував в’язниці і роздавав величезні для тих часів суми.
Однак найбільш відомим благодійником став дворецький царя Федір Ртіщев. За свідченням сучасників, супроводжуючи царя в польському поході (1654 р.), Ф.Ртіщев по дорозі підбирав злидарів, хворих, калік, а в попутних містах і селах влаштовував для цих людей тимчасові госпіталі.
Таким чином, для зазначеного періоду характерні три основні форми соціальної допомоги:
а) монастирська система допомоги;
б) державна система захисту;
в) перші світські прояви благодійності.
В цілому ж у ХVII ст. при збереженні найбільш древніх форм благодійності очевидним є виникнення нових напрямів опіки потребуючих, найбільш суттєвими рисами яких є:
- прагнення урегулювати і спрямувати благодійність, з поступовим її впорядкуванням і підкоренням державним інтересам;
- держава ще не накладає обов’язків на суспільство, не зобов’язує його розрізняти злидарів, виділяти з них дармоїдів і ледарів;
- держава вже схильна взяти на себе заходи з боротьби з професійним жебрацтвом, але приватні благодійники вправі подавати милостиню на свій розсуд.

На початку ХVIII століття філантропічна діяльність здійснювалася в основному церквами та благодійними організаціями. Держава виконувала лише незначну частину цієї роботи. Проте, за часів правління Івана Грозного опікування дітьми-сиротами було справою державних органів. Сирітськими будинками керував церковний Патріарший Указ. Створення перших благодійних закладів, товариств відбувалося на початку ХVIII століття. Петро І спробував поєднати державну та благодійну турботу. У 1712 році був створений шпиталь для убогих солдат, у 1715 році – виданий Указ про створення шпиталів для незаконно-народжених дітей, фінансування яких відбувалося за рахунок пожертвувань заможних громадян. У 1764 році Катерина II створює Виховне товариство, яке продовжує традиції благодійної діяльності, що були закладені Петром І. За її указом, в рамках цього товариства, для дівчат з бідних сімей, був відкритий Смольний інститут благородних дівиць.

Корінні зміни в системі опіки в Росії пройшли в період правління Петра І, який зробив подальші кроки в розвитку державної форми захисту нуждених.
Серед благодійних заходів Петра І слід відзначити наступні:
1. Укази про будівництво і утримання в усіх губерніях богоділень і лікарень для немічних і калік, які не могли працювати.
Згідно Указу 1710 р. через зловживання в користуванні богадільнями, було наказано провести “розбирання” і виселити з богаділень всіх тих, у кого є дружини та діти і хто має самостійних прожиток.
Слід відзначити, що боротьба з професійним жебрацтвом почалась ще у кінці ХVII ст. в час спільного правління Івана V і Петра І (1682-1696). Згідно приказу 1691 р. передбачались заходи покарання для здорових професійних злидарів: биття батогом і висилання в далекі сибірські міста.
Згідно Указу 1712 р. передбачалось будівництво госпіталів для калік, непрацездатних.
Особливе місце в системі суспільної опіки зайняли звільнені зі служби військовослужбовці, що не мали засобів на життя. Так, згідно Указу 1772 р. таким відставникам пропонувалось завести власне господарство, або постригтись у ченці і отримати державне забезпечення в богадільнях при монастирях.
2. Заходи з боротьби з дитячою безпритульністю. Ще в 1706 р. новгородський митрополит Іов відкрив перший в Росії притулок для незаконнонароджених дітей. За наказом Петра І на утримання притулку були звернені доходи від кількох монастирських вотчин.
3. Заходи з боротьби з злидарством. З однієї сторони заборонялось просити милостиню, з іншої сторони більш суворо карались убогі, не записані в богодільні для опіки.
4. Організація державних робіт для здорових злидарів і системи нагляду за ними. Тут виділялись два основні типи виправних закладів: гамівні будинки (для осіб чоловічої статі), прядильні будинки (для осіб жіночої статі).
Таким чином, в роки правління Петра І спостерігаються спроби не тільки внести порядок в справу суспільної опіки, але і перебудувати цю сферу на цілком новій організаційній основі, передавши справу благодійності в руки державних закладів. Були зроблені спроби виховати в суспільстві свідоме ставлення до злидарства, провести різницю між бідними з причин впадання в убогість і встановити у залежності від цих причин способи і види опіки.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-24; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 459 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Сложнее всего начать действовать, все остальное зависит только от упорства. © Амелия Эрхарт
==> читать все изречения...

1215 - | 1168 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.