Вищі психічні функції та їх походження.

ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

1. Визначення предмету психології. Сутність психіки.

2. Поява і розвиток форм психічного відображення.

3. Еволюція психіки в тваринному світі.

4. Відмінність психіки людини від психіки тварин.

5. Свідомість як вищій рівень розвитку психіки.

6. Неусвідомлювані процеси.

 

Свідомість як вищій рівень розвитку психіки.

Свідомість – це вища інтегрована форма психіки, яка складається під впливом суспільно-історичних умов у трудовій діяльності людини та її спілкування за допомогою мови з іншими людьми.

Основними характеристиками свідомості є наступні.

1. Відображення навколишнього світу за допомогою пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява). Порушення будь-якого з пізнавальних процесів призводить до розладу свідомості.

2. Розрізнення суб’єкта й об’єкта (тобто того, що належить „Я” і „не Я”, яке відбувається в процесі формування самосвідомості людини. Людина є єдиною живою істотою, яка здатна до самопізнання та самооцінки своїх вчинків і себе в цілому. За висловом Гегеля, „людина є тварина, але вона вже не тварина, тому що знає, що вона тварина”. Самосвідомість проявляється в пізнавальній (самовідчуття, самоспостереження, самоаналіз, самокритика), емоційній (самопочуття, самолюбство, скромність, гордість, почуття власної гідності) та вольовій (стриманість, самоконтроль, самовладання, дисципліна) формах.

3. Забезпечення цілеутворюючої діяльності людини. Завдяки випереджальному відображенню людина розкриває причинно-наслідкові зв’язки, передбачає майбутнє, ставить перед собою мету, враховує мотиви і приймає вольові рішення, вносить необхідні корективи, переборює труднощі.

4. Наявність емоційних ставлень до всього, що відбувається навколо, до інших людей та до самої себе. Ця характеристика свідомості проявляється найбільш виразно в таких моральних почуттях, як почуття обов’язку, патріотизм, інтернаціоналізм тощо. Переживання підсилюють чіткість усвідомлення себе та навколишнього світу, а тому є важливим стимулом для активізації свідомості.

Усвідомлене ставлення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок називають самосвідомістю особистості.

В.С. Мухіна у структурі самосвідомості виокремлює: власне ім’я та “Я”, домагання на визнання, статеву ідентифікацію, буття у минулому, теперішньому та майбутньому, обов ’ язки та права.

В.С. Мерлін виокремлює у структурі самосвідомості чотири компонента:

1) усвідомлення своєї тотожності (здатність відокремлювати себе від оточення, світу);

2) усвідомлення “Я” як активної сили, суб’єкта діяльності;

3) усвідомлення своїх психічних властивостей;

4) самооцінку особистості.

 

Вищі психічні функції та їх походження.

Розглядаючи проблему походження та розвитку свідомості людини, ми не можемо не сказати про психологічну концепцію, яка визначила наукові шляхи вирішення проблеми виникнення психіки людини. ЇЇ автор – відомий російський вчений Лев Семенович Виготський. Він показав, що людина володіє рядом психічних функцій, які повністю відсутні у тварин. Ці функції, названі Л.С. Виготським, вищими психічними функціями, складають вищій рівень психіки людини, який і називається свідомістю. Вони формуються у ході соціальної взаємодії, тобто вищі психічні функції мають соціальну природу. Під вищими психічними функціями розуміють: довільну пам’ять, довільну увагу, логічне мислення тощо.

У концепції Л.С. Виготського можна виділити три складові частини. Першу частину можна назвати “Людина та природа”. Її основний зміст можна сформулювати у вигляді двох тезисів. Перший – тезис про те, що при переході від тварин до людини відбулося кардинальне змінення відносин суб’єкта з середовищем. На протязі всього існування світу тварин середовище впливало на тварину, примушуючи останню пристосовуватись до себе. Другий тезис пояснює існування механізмів змінення природи людиною. Цей механізм полягає в створенні знарядь праці, в розвитку матеріального виробництва.

Друга частина концепції Виготського може бути названа “Людина та її психіка”. Вона теж містить два положення. Перше положення полягає в тому, що оволодіння природою не пройшло безслідно для людини, він навчився оволодівати власною психікою, в нього з’явилися вищі психічні функції, які виявляються у формах довільної діяльності. Під вищими психічними функціями Виготський розумів здатність людини запам’ятати деякий матеріал, звернути увагу на якийсь предмет, організувати свою розумову діяльність.

У другому положенні робиться висновок, що людина оволоділа своєю поведінкою, як і природою, за допомогою знарядь, але знарядь специфічних – психологічних. Ці психологічні знаряддя він називав знаками. Знаками Виготський називав штучні засоби, за допомогою яких первісна людина оволоділа власною поведінкою, пам’яттю та іншими психічними процесами. Знаки були наочні, - “вузол на пам’ять” або зарубка на дереві теж виступають як знак, як засіб за допомогою якого можна оволодіти пам’яттю. Наприклад, людина побачила зарубку і пригадала, що треба робити. Сам по собі цей знак не є пов’язаним з конкретним видом діяльності. Але, зіткнувшись з подібним знаком-символом, людина поєднувала з ним необхідність зробити якусь конкретну операцію, більш того, для того, щоб виконати цю трудову операцію, людині необхідно було пригадати, що саме вона повинна робити. Тому знаки-символи були пусковими механізмами вищих психічних процесів, тобто виступали у якості психологічних знарядь.

Третю частину концепції можна назвати “Генетичні аспекти”. Ця частина відповідає на питання “Звідки беруться засоби-знаки?” Виготський виходив з того, що праця створила людину. У процесі спільної праці людина повинна була спілкуватися з іншими за допомогою спеціальних знаків, визначаючих, що треба робити кожному учаснику процесу. Людина, почувши певне сполучення звуків, виконувала ту чи іншу операцію. Пізніше людина почала звертати команди і на себе. Так людина навчилася керувати своєю поведінкою.

Таким чином, з концепції Виготського можна зробити наступний висновок: людина принципово відрізняється від тварини тим, що вона оволоділа природою за допомогою знарядь. Це наклало відбиток на її психіку, - вона опанувала власні вищі психічні функції. Для цього вона теж використовує знаряддя, але знаряддя психологічні. У якості цих знарядь виступають знаки. Вони мають культурне походження, а найбільш універсальною та типовою системою знаків є мовлення.

Звичайно, концепція Виготського має ряд недоліків і може критикуватися, але вона мала велике значення у становленні наукової психологічної думки.

Сьогодні у науковій психології базовим тезисом є ствердження про те, що походження свідомості людини пов’язано з його соціальною природою. Розвиток свідомості є неможливим поза суспільством.

 

Неусвідомлювані процеси.

Всі неусвідомлювані процеси може бути розподілено на три великих класи:

(1) неусвідомлювані механізми свідомих дій;

(2) неусвідомлювані спонукачі свідомих дій дій;

(3) "надсвідомі" процеси.

В перший клас – неусвідомлюваних механізмів свідомих дій – входить, у свою чергу, три різних підкласи: а) неусвідомлювані автоматизми; б) явища неусвідомлюваної установки; в) неусвідомлювані супровідники свідомих дій.

Розглянемо кожен із названих підкласів.

Під неусвідомлюваними автоматизмами розуміють зазвичай дії чи акти, які відбуваються "самі собою", без участі свідомості.

Аналіз автоматичних процесів виявляє їх двояке походження. Деякі з цих процесів ніколи не усвідомлювалися (первинні автоматизми або автоматичні дії), інші пережили свідомість і перестали усвідомлюватись (вторинні автоматизми або автоматизовані дії, чи навички).

В групу автоматичних дій входять або вроджені акти, або ті, які формуються дуже рано, часто протягом першої роки життя дитини. Їх приклади: смоктальні рухи, мигання, схоплювання предметів, ходьба тощо.

Група автоматизованих дій, чи навичок, особливо велика й цікава. Завдяки формуванню досвіду досягається двоякий ефект: по-перше, дія починає здійснюватися швидко і; по-друге, як говорилося, відбувається звільнення свідомості, яка може спрямовуватися на засвоєння складнішого дії. Цей процес лежить в основі розвитку всіх наших умінь, знань і здібностей.

Розглянемо приклад. Візьмемо навчання грі на фортепіано. Цей процес починається з освоєння елементарних актів. Спочатку потрібно навчитися правильно сидіти, ставити в правильне положення ноги, руки, пальці на клавіатурі. Потім відпрацьовуються окремо удари кожним пальцем, підйоми і опускання кисті тощо. І на цій найелементарнішій основі будуються елементи власне фортепіанної техніки: піаніст-початківець навчається "вести" мелодію, брати акорди, грати стакато і легато...

Так, шляхом просування від простих дій до найскладніших, завдяки передачі на неусвідомлювані рівні дій вже засвоєних, людина здобуває майстерність. І наприкінці кінців, видатні піаністи досягають цього рівня, коли, за словами Гейне, "рояль зникає, і відкривається одна музика ".

Треба сказати, що автоматизовані дії, на відміну від автоматичних дій, завжди можуть бути знову переведені у свідомість. Це повернення у свідомість може бути результатом довільного наміру. Між тим, цією властивістю не володіють автоматичні дії. Первинні автоматизми не усвідомлюються. Спроби їх усвідомити зазвичай гальмують дію. Це відбито у добре відомого притчі про стоногу. Стоногу запитали: "Як ти дізнаєшся, якою із твоїх сорока ніг потрібно наразі зробити крок?". Стонога глибоко замислилася – і не змогла зрушити з місця!

Установка – це готовність організму чи суб'єкта до здійснення певного дії або до реагування у певному напрямі.

В радянської психології існував цілий напрям – грузинська школа психологів – який розробляв проблему установки на вельми широкому масштабі. Грузинські психологи є безпосередніми учнями і послідовниками видатного радянського психолога Дмитра Миколайовича Узнадзе (1886 – 1950), який створив теорію установки та організував розробку цієї проблеми силами великого колективу.

Основні досліди, що були відправною точкою подальшого розвитку концепції Д. М. Узнадзе, проходили так. Випробуваному давали до рук дві кулі різного обсягу й просили оцінити, у якій руці куля більше. Більша куля, припустимо, давалася в ліву руку, менша – в праву. Перевірюваний правильно оцінював вагу куль, і проба повторювалася: знову у ліву руку давали більшу кулю, а праву – меншу, і випробовуваний знову правильно оцінював вагу. Знову повторювалася проба, й так раз п'ятнадцять поспіль (Повторення проб служило цілі зміцнення, чи фіксації, установки, відповідно описувані досліди дістали назву експериментів із фіксованою установкою). Нарешті, в черговий, шістнадцятий, пробі несподівано для випробуваного давалися дві однакові кулі з тією ж самої інструкцією: "порівняти їх вагу". І ось виявилося, що випробовуваний у цій останній, контрольній пробі оцінював кулі помилково: він сприймав їх знову як різні за вагою і стверджував, що в лівій руці куля менше.

Наведу ще один приклад установки, запозичивши його з давньокитайського літературного пам'ятника.

"Пропала в одного чоловіка сокира. Подумав цей чоловік, що взяв її син сусіда й став до нього придивлятися: ходить, як такий, що вкрав сокиру, дивиться, як такий, що вкрав сокиру, говорить як такий, що вкрав сокиру. Одним словом, кожен жест, кожен рух видають у ньому злодія.

Невдовзі цей чоловік став скопувати землю в долині і знайшов свою сокиру. На другий день подивився на сина сусіда: ні жестом, ні рухом не нагадує він злодія".

Існує як мінімум три види установок: 1) моторні; 2) перцептивні; 3) розумові.

Приклад моторної установки. Дитина до однорічного віку, намагаючись взяти предмет, складає кисть руки під його форму: якщо це маленька крихітка, вона зближує і витягує пальці, якщо це круглий предмет, вона округляє і розводить пальці і т. буд. Така підготовки руки ілюструють моторну установку.

Спринтер на старті перебуває у стані готовності до ривка – це теж моторна установка.

Приклад перцептивної установки. Якщо ви сидите у темній кімнаті і з страхом чекаєте чогось загрозливого, іноді насправді починаєте чути кроки чи підозрілі шерехи. Приказка "у страху очі великі" відбиває явища перцептивной установки.

Приклад розумової установки. Коли вам дається який-небудь математичний приклад, виражений в тригонометрических символах, то в вас створюється установка вирішувати його з допомогою формул тригонометрії, хоча часом рішення передбачає звичайне алгебраїчне перетворення.

Перейдемо до третьому підкласу неусвідомлюваних механізмів – неусвідомлюваних супровідників свідомих дій.

Не всі неусвідомлювані компоненти дій мають однакове функціональне навантаження. Деякі з них реалізують свідомі дії – і вони віднесені до першого підкласу; інші готують дії – і вони описані у другому підкласі. Нарешті, існують неусвідомлювані процеси, які просто супроводжують дії, і вони виділені в третій підклас. Цих процесів дуже багато, і вони надзвичайно, цікаві для психології.

Наведемо приклади. Вам, напевно, доводилося спостерігати, як людина, яка орудує ножицями, рухає щелепами в ритмі цих рухів. Що за рухи? Чи можна віднести їх до рухових навичок? Ні, оскільки рухи щелепами не реалізують дію; також вони не готують її, тільки супроводжують її.

Коли гравець на більярді пускає кулю повз лузи, то часто він намагається "виправити" її рух цілком марними рухами рук, корпусу чи кия.

Студенти на іспитах часто затискають ручку чи ламають олівець, якщо їх просиш, наприклад, намалювати графік, а вони в своїх знаннях невпевнені.

Людина, яка дивиться на іншу, що порізала палець, робить сумну гримасу, співпереживаючи їй, і навіть цього не помічає.

Отже, в групу процесів третього підкласу входять мимовільні рухи, міміка і пантоміміка, і навіть великий клас вегетативних реакцій, супроводжуючих дії і стан людини.

Неусвідомлювані спонукачі свідомих дій. За З Фрейдом, психіка ширше, ніж свідомість. На думку З.Фрейда, психічне життя людини визначається її потягами, головний з яких – сексуальний потяг (лібідо). Він існує вже в немовляти, хоча у дитинстві проходить через ряд стадій і форм. Через безлічі соціальних заборон сексуальні переживання і з ними уявлення витісняються зі свідомості і живуть у сфері несвідомого. Вони мають великий енергетичний заряд, однак у свідомість не пропускаються: свідомість надає їм опір. Проте, вони прориваються в свідоме життя людини, приймаючи викривлену чи символічну форму.

Фрейд виділив три основні форми прояву несвідомого: це сновидіння, помилкові дії (забування речей, намірів, імен; описки, застереження тощо) і невротичні симптоми.

Невротичні симптоми були проявами, із якими почав працювати Фрейд. Ось однин приклад, з його лікарської практики.

Молода дівчина занедужала важким неврозом по тому, як, підійшовши до ліжка померлої сестри, якусь мить подумала про свого шурина (чоловіка сестри): "Тепер він вільний і зможе зі мною одружитися". Ця думка була відразу нею витіснена як цілком неналежна до таких обставин, і, захворівши, дівчина цілком забула всю сцену біля ліжка сестри. Проте під час лікування вона із великими труднощами і хвилюванням згадала її, після чого настало одужання.

За уявленнями З.Фрейда, невротичні симптоми – це сліди витіснених травмуючих переживань, що утворюють у сфері несвідомого сильно заряджений осередок. Осередок може бути розкрито і розряджено – і тоді невроз втратить своєї причини.

Далеко не завжди (й зараз це побачите) основу симптомів складає придушений сексуальний потяг. У повсякденному житті виникає багато неприємних переживань, які не пов'язані із сексуальним сферою, і тим не менше вони придушуються чи витісняються суб'єктом. Вони також утворюють афективні осередки, які "прориваються" в хибних діях.

Ось відомі випадки із спостережень З. Фрейда.

Перший належить до аналізу "провалу" його власної пам'яті. Якось З. Фрейд посперечався зі своїми знайомим про те, скільки у добре відомій обом місцевості ресторанів: два чи три? Знайомий стверджував, що три, а З. Фрейд – що два. Однак це третій ресторан був. Він мав назву, як і ім'я одного колеги Фрейда, з яким він був у натягнутих відносинах.

Другий приклад. Якось голова зборів, котрий за деякими особистими причинами не хотів, щоб збори відбулися, відкриваючи їх, вимовив: "Дозвольте вважати наші збори закритим".

Звернемося до третього класу неусвідомлюваних процесів які позначають як "надсвідомі" процеси. Якщо стисло їх охарактеризувати, можна сказати, що це процеси створення якогось інтегрального продукту великої свідомої роботи, які потім "вторгаються" в свідоме життя людини й, зазвичай, радикально змінюють його.

Щоб зрозуміти, про що йдеться, уявіть собі, що Ви задіяні рішенням проблеми, про яку думаєте день у день протягом тривалого часу. Це життєво важлива проблема. Думаючи над вашою проблемою, Ви перебираєте і аналізуєте різні враження і, висловлюєте припущення, перевіряєте їх, сперечаєтеся із собою й іншими. І ось одного чудового дня все прояснюється – начебто полуда знімається з ваших очей. Іноді це може статися зненацька, іноді приводом стає ще одне враження, але ці враження як остання крапля води переповнюються чашу. Таким чином, те, що увійшло у Вашу свідомість, насправді є інтегральним продуктом попереднього процесу. Однак Ви не мали чіткого уявлення про перебіг останнього. Весь великий процес, який за всіма ознаками відбувався у Вас, Вами зовсім не відстежувався.

Виходячи з феноменологічних описів, до обговорюваного класу "надсвідомих" процесів слід віднести процеси творчого мислення, процеси переживання великого горя чи великих життєвих подій, кризи почуттів, особистісні кризи тощо.

Наведемо приклад «надсвідомого»процесу, пов’язаного з кризою почуттів, що міститься в роботі з У. Джемса.

"Впродовж двох років, – розповідає одним чоловік, – я переживав надзвичайно важкий стан, від якої майже збожеволів. Я пристрасно полюбив одну дівчину, яка, незважаючи на молодість, була відчайдушною кокеткою... Я палав любов'ю до неї, не міг думати про інше. Коли залишався один, я викликав уявою всю чарівливість її вроди й, сидячи над роботою, втрачав більшу частину часу, згадуючи наші побачення і представляючи майбутні розмови. Вона була хороша собою, весела, бойка. Обожнювання моє тішило її марнославство. Найцікавіше, що я розумів, що вона ніколи не погодиться стати моєю дружиною... І такий стан справ у поєднанні ревністю до одного з її прихильників бентежив мої нерви і віднімав сон. Моя совість обурювалася такою непростимою слабкістю. Я майже сягнув божевілля. Проте, не міг перестати любити її. Але найчудовішим є той дивний, раптовий, несподіваний і безповоротний кінець, яким усе завершилося. Я йшов вранці після сніданку працювати, зазвичай повний роздумами що з нею й про мою нещасну долю. Раптом, начебто якась могутня зовнішня сила оволоділа мною, я швидко повернув назад і прибіг у мою кімнату. Там я взявся негайно знищувати усе, що беріг у пам'ять про неї: локони, записочки, листи і фотомініатюри на склі. З локонів і листів зробив вогнище. Портрети розчавив каблуком з жорстоким і радісним захватом помсти... І я почувався, точно звільнився від тяжкого тягаря. То справді був кінець. Не розмовляв із нею більше, не писав їй, і жодної думки про любов не збуджував у мене її образ. Той щасливий ранок повернув мені мою душу, і я більше ніколи не попадався в цю пастку"

У. Джемс, коментуючи на цей випадок, підкреслює слова: "начебто якась могутня зовнішня сила оволоділа мною". Ця "сила" – результат деякого "надсвідомого" процесу, що йшов разом із свідомими переживаннями молодої людини.