Сучасна історіографічна ситуація в Україні.

Українська історична думка доби національного відродження, як відомо, засвоїла понятійний апарат сучасної культури, науки, політичної думки та практики. З другої половини XIX ст. українська історична наука постає як розвинута соціальна структура з власними інституціями та самобутньою схемою українського історичного процесу, що протистояла офіційній доктрині російської історіографії.

v «Золотою добою» української історичної науки стали 1920-ті роки, коли, незважаючи на поразку в національних змаганнях, українська історична думка досягла світового рівня як в Україні, так і в еміграції.

Запропонована М. Грушевським нова ідеологія української історичної науки проголошувала принципи вивчення історії України у контексті загальної історії культури та соціального розвитку. Саме Михайло Грушевський та очолена ним київська школа істориків були, на думку сучасників, у центрі українського історіографічного ренесансу 1920-х років.

v Втім, на зламі 20-30-х років українська історична наука пережила один з найдраматичніших етапів своєї історії.Повний організаційний та ідейний розгром школи Грушевського в Радянській Україні супроводжувався наростаючою загрозою політизації історичної науки в еміграції під впливом ідеології інтегрального націоналізму. Наслідків цих перетрусів українська історична наука не позбулася дотепер.

Ø Йдеться про штучний розподіл наукового простору на радянську та діаспорну історичну науку. Обом їм властиві ідейна нетерпимість, агресивність, репресивний стиль мислення, ознаками якого був етичний ідеал боротьби, конфронтації, звинувачення один одного у комунізмі чи націоналізмі.

v Ситуація різко змінюється у зв'язку із розпадом тоталітарної політичної системи та крахом ідеології «інтелектуального імперіалізму». У спадщину від колишнього СРСР Україна одержала досить розвинену структуру історичної науки.

Ø Типовою рисою сучасної української історичної науки стала її «університеталізація». Німецький дослідник науки А. Дімер нараховує три «хвороби» сучасної науки - політизація, педагогізація та адміністрування.

Ø Ще одна особливість нинішнього стану історичної науки в Україні - це її «регіоналізація». Відтепер Київ не виконує роль імперського центру, який за радянських часів відтягував на себе кращі сили, зосередивши в своїх руках монополію у сфері методологічних та концептуальних проблем української історії. У постперебудовну добу відбувається інтенсивний процес створення регіональних навчально-дослідницьких центрів, певною мірою забезпечених організаційно та кадрами, відмінних за профілем та рівнем підготовки. Виникнення таких центрів в умовах послаблення традиційних зв'язків із такими науковими центрами, як Москва, Петербург, лишається чи не єдиним засобом виживання національних історичних етносів, їх існування на якісно новому ідейно-організаційному рівні.

Ø Нерозв'язаною залишається проблема фінансування наукових досліджень. Університетська наука, як відомо, фінансується за надзалишковим принципом.

Загалом сучасне становище в Україні спеціалісти кваліфікують як «культурний шок» посткомуністичного суспільства. «Культурний шок» супроводжується швидким падінням рівня життя, масовим прихованим безробіттям, розпадом системи соціального захисту населення, що примушує людей шукати маргінальні засоби заробітку, які виникають під час становлення ринкових відносин.

З точки зору ідейного навантаження, сучасна українська історична наука являє досить складний і суперечливий феномен. Більша частина українських істориків віддає перевагу заняттям вітчизняною історією. Подібно до того, як у французькій історіографії чільне місце посідає історія Великої французької революції XVIII ст., у радянській - Велика Жовтнева соціалістична революція, в українській - події доби Хмельниччини, пов'язані з державотворчими процесами в українській історії.

Новітні тенденції розвитку української історичної думки пов'язані із подальшою регіоналізацією історичних досліджень, зростанням уваги до локальної, місцевої історії, що цілком відповідає настановам неоромантизму та місцевого патріотизму, які кристалізуються в історичній свідомості сучасного суспільства, а також авторитету серед сучасних істориків студій з регіональної історії та мікроісторії.

Показником сучасного стану української історичної науки є розбудова її джерельної бази. Активна діяльність на ниві видання численних матеріалів, документів, джерел з української історії, праць дореволюційних та зарубіжних істориків - все це цілком природно вписується у сучасну культурну ситуацію «повернення спадщини», без засвоєння якої неможливий рух уперед.

Стиль мислення сучасного українського історика можна охарактеризувати як перехідний, який поєднує риси колишнього радянського стилю мислення та нового, що репрезентує новітнє розуміння змісту діяльності історика. Українського радянського історика відрізняло від його російського колеги почуття підвищеної внутрішньої «самоцензури», надмірної «ідеологічної рефлексії». Загроза звинувачення у прихильності до «українського буржуазного націоналізму» змушувала українського радянського історика демонструвати необхідну лояльність щодо марксистської ідеології.

Інша особливість стилю мислення українського історика, спільна, до речі, для всіх радянських істориків - це «репресивна орієнтація» думки, що знайшло відображення в абсолютизації класового підходу, критиці «буржуазних фальсифікацій» історії, викриванні проявів «буржуазного націоналізму» дореволюційних та сучасних західних українських істориків. Сьогодні у свідомості більшої частини українських істориків місце етичного ідеалу боротьби та конфронтації заступає ідеал ідейного компромісу, соціальної толерантності, інтелектуальної співпраці.

Актуальними для української історичної науки стають проблеми історичного синтезу. У межах радянської історичної науки український історичний процес, власне кажучи, не досліджувався під тиском офіційної імперської доктрини про спільне походження братських східнослов'янських народів. За радянських часів українські історики вивчали переважно окремі сюжети з історії України.

Сучасний стан історичної науки в Україні зумовлює подальші шляхи її розвитку. Формування нового стилю мислення, усвідомлення проблем історичного синтезу.