Квантитативна історія – Кліометрика.

v Вперше термін кліометрика зявився у пресі у грудні 1960 р. у статті Дж. Хьюгса, Л. Девіса і С. Рейтера «Аспекти квантитативного дослідження в економічній історії».

v «Кліометрична революція» відбулася у 60-х рр. ХХ ст. Виняткову роль тут відіграло те, що у 1960 р. редактороми «Journal of Economic History» стали прибічники кліометрічного підходу Дуглас Норт и Уільям Паркер. Тоді ж у США стали регулярно проводитися кліометричні конференції. У цей період в центрі уваги американських кліометриків було вивчення ролі залізниць у розвитку процесів індустріалізації, історія сільського господарства США у ХІХ ст., економічна ефективність рабської праці в американській економіці.

v З 70-х рр. ХХ ст. кліометричні підходи поширюють свій вплив у дослідженнях з економічної історії у Великобританыъ, скандинавських країнах, Іспанії, Бельгії, Голландії та ін.

v У більш ширшому плані застосування кліометричних методів у історичних дослідженнях (квантитативна історія) отримало розповсюдження також у Франції (Переважно в межах школи «Анналів»), Німеччині (головну роль відігравав Центр історико-соціальних досліджень Кьольнського університету) та інших країнах.

v В СРСР/Росії кліометричнна школа склалася у 60-70-х рр. ХХ ст. навколо І.Д. Ковальченко (Л.В. Милов, Л.І. Бородін). Розвиток кліометрики («нової економічної історії») йшло у руслі більш ширшого напрямку – квантитативної історії, що включав застосування у різних галузях історичного знання.

До загалу теоретичних надбань вітчизняної школи квантитативної історії відносять розробки інформаційних аспектів джерелознавства, концепцій і методів аналізу масових джерел, методології застосування багатовимірного статистичного аналізу і математичного моделювання в історичних дослідженнях.

Найбільш суттєві результати застосування методів квантитативної історії досягнуті у галузі аграрної історії Росії імперської доби, соціально-політичної історії радянського суспільства перших десятиріч, вивчення середньовічних руських текстів, а також в археологічних дослідженнях (Г. Федоров-Давидов, Д. Деопік, Ю. Щапова, В. Ковалевська та ін.).

В останні часи в Росії активно розвивається «кліодинаміка» - новий напрямок в математичному моделюванні історичних процесів (П. Турчин, Г. Малинецький, А. Коротаєв, С. Нефьодов та ін.)

v У 1993 р. Роберт Фогель и Дуглас Норт отримали Нобелівську премію з економіки за цикл робіт у галузі кліометрики. У рішенні Нобелівського комітету відмічалося, що премія присуджена «за розвиток нових підходів у дослідженнях з економічної історії, заснованих на застосування економічної теорії і кількісних методів для пояснення економічних і інституціональних змін».

v На кінець 90-х ХХ ст. ентузіасти квантифікації в історичних дослідженнях, що довгий час асоціювалися з перспективним напрямком відзначили,

ü що їх методи вже перестали називати «новими»,

ü а більша частина істориків звернула свій погляд на інші підходи, що характеризувалися протилежними методологічними засадами.

Причиною цього стало, певною мірою прагнення нової економічної історії підмінити собою історію взагалі (Кліометрія-Історія) Відомий вислів Еммануеля Ле Руа Ладюрі (1973) «… історія, яка не є квантифікованою, не може претендувати на те, щоб вважатися науковою». Проте цей кількісний детермінізм і максималізація математично-статистичних викладок створили ситуацію яка була визначена опонентами як: «Розщеплений образ історичної науки – з одного боку, проникнення математичних методів і інших методик, з іншого – постмодернізмом у цілому – відповідає розщепленому стану самої історії».

Підводячи підсумок Ми можемо спертися на висновки зроблені відомим американським історіографом Г. Іггерсом («Історіографія у ХХ столітті: від наукової об’єктивності до постмодерністського виклику» 1997 р.). У цілому модерністські тенденції мали в історичній науці цілий спектр проявів –

ü від квантитативних підходів соціології і економіки,

ü структуралізму школи «Анналів»

ü до марксистського класового аналізу;

усі ці течії орієнтувалися на модель наукового дослідження, визнану у природничих науках. На відміну від традиційної історіографії з її увагою до індивідуалізму, вказані течії підкреслювали важливість вивчення соціальних структур і процесів соціальних змін.

Історична регіоналістика.

Остання чверть ХХ століття виявилася періодом становлення міждисциплінарності в соціогуманітарних науках, інтенсивних процесів інтеграції та диференціації у науковому просторі. «Горизонтальний вимір» історичного знання, який традиційно розглядався як доповнення до «вертикального», несподівано для багатьох набув самостійного значення. Об’єктивною основою цього процесу було зростання ролі регіонів і регіоналізму у контексті нових викликів, пов’язаних із реаліями глобалізації. Доходячи до глибини усіх соціальних структур, глобалізація зменшує значення вертикальних ієрархій, збільшуючи водночас потенціал горизонтальних структур і взаємовпливів, що виникають на цій основі.

Поява у цьому контексті нових підходів до проблем регіоналізму й регіоналізації гостро поставила завдання концептуалізації регіональної науки і її співвідношення з традиційними сферами дослідження регіональної специфічності, у тому числі з системою краєзнавства. Починаючи з 70-х рр. ХХ ст., в усьому світі реєструється процес підвищення інтересу до регіоналістики та її складових. Розпад СРСР стимулював дослідження проблем регіоналізму і на пострадянському просторі.

В міру розширення сфери історико-регіональних досліджень на весь зріст постала проблема їх територіально-структурної кваліфікації, яку надзвичайно утруднює відсутність універсальних методів ідентифікації соціопросторових утворень і розмитість понять «регіон», «район», «край» та інші. Як тільки регіоналістика вийшла поза межі дослідження економічних процесів і заглибилася у сферу історичного знання, питання про засвоєння нею здобутків краєзнавства стало предметом численних наукових дискусій.

Навряд чи для прямолінійних протиставлень краєзнавства і регіонознавства є достатньо підстав. Історично склалося так, що до виділення регіоналістики у самостійну галузь наукового знання кілька дослідницьких напрямів створювали для неї емпіричну базу. Одним з них було краєзнавство, яке, в свою чергу, виникло на базі засвоєння здобутків своїх попередників.

Щодо історичного краєзнавства, то воно входить, з одного боку, в систему загального краєзнавства, а з другого – в систему історичної науки. Воно спирається переважно на міждисциплінарні наукові зв’язки і запозичує із суміжних галузей знання їхні дослідницькі методи. Логічна схема пізнання тут є такою: накопичення фактів, що стосуються об’єкта дослідження, виявлення їхньої специфіки, зумовленої регіональними особливостями, визначення місця і ролі локальних подій у загальному перебігу історичного процесу, простеження певних закономірностей, що стосуються діалектики загального і особливого. Взаємодія суспільства і природи, історія поселень, історія населення, історія виробничої діяльності, історія культури і духовності вивчаються у певному просторовому і часовому вимірі. Специфіка краєзнавства визначається насамперед тим, що це водночас і галузь наукового пізнання, і масовий рух, форма громадської діяльності.

Краєзнавство досліджує територію, а не етноси й нації, і тому у полі його уваги – не лише носії національного (тим більше у «формаційному» вимірі).

Співвідношення історичного краєзнавства і історичної регіоналістики можна було б зобразити у вигляді двох кіл, які накладені одне на одне і співпадають лише частково.

У краєзнавстві у частині незбігу лишається вся сфера громадського і навчального краєзнавства, а в регіоналістиці – поглиблені історико-економічні дослідження регіонів, вироблення критеріїв економічного і політичного районування, розробка наукових начал регіональної політики. Значною мірою виходить за межі краєзнавства і та сфера регіональної історіографії, яка досліджує регіональні особливості розвитку історичної думки, закономірності різних етапів історичного пізнання, теоретико-методологічні принципи, застосовувані різними науковими школами тощо.