Особливості оподаткування в Україні в добу середньовіччя.

Із розвитком та зміцненням елементів держави в українських землях у VIII–XII ст. формуються елементи податкової системи. Найдавнішою формою прямого оподаткування, спрямованого на забезпечення княжого двору й дружини, була данина. Збирали данину безпосередньо, виїжджаючи на так зване полюддя або повозом, коли данину привозили до Києва. Податок сплачувався продуктами сільського господарства та промислів. Серед прямих податків потрібно виділити дари (добровільне підношення) та оброк (плата за оренду знарядь праці та земельних ділянок). На практиці неврегульованість термінів, розмірів, кількості податків, випадковість, свавілля щодо збору та особиста нажива збирачів призводила до масових заворушень.

З 947 року княгиня Ольга здійснила першу реформу податкової системи, спрямовану на її стабілізацію. Було запроваджено адміністративно-фінансові пункти (становища або погости) для збирання данини. Розміри та зміст зборів визначали уроки (перелік повинностей, розміри та терміни сплати данини) та устави (визначення порядку стягнення податку).

“Руська правда” Ярослава Мудрого вперше детально почала регламентувати систему оподаткування. Одиницею оподаткування був дим або подвір’я, що мало певний земельний наділ приблизно до 15 га. 20–30 димів становили дворище – об’єднання родичів, які спільно несли податкові зобов’язання. Дворища, у свою чергу, об’єднувалися у громади – верві, на чолі яких стояли старости. Та частина населення, яка змушена була сплачувати всі податки та виконувати повинності на користь держави, називалася черню. Встановлювалися, як і в Європі, так звані календи – періоди стягнення податків. Основою грошових надходжень були мита та штрафи. Більшість становили торговельні мита: ваги і міри – за зважування та вимір, мита – за провезення товарів через міські застави, перевіз – за перевезення товарів через річку, гостинне і торгове – за право мати склади і проводити торжища.

З 1349 до 1370 років Волинь, Поділля, Київщина та Полісся увійшли до складу Великого князівства Литовського. Для забезпечення потреб великокнязівського двору, армії, адміністрації та дипломатії було впроваджено велику кількість податків (подимщина, грошова дань, посощина, серебщина, поголовщина, по­воловщина, чинш тощо). Основною одиницею оподаткування виступає селянське господарство під різними назвами – дворище, дим, лан (16,8–25 га), плуг. Основним чинником у визначенні об’єк­та оподаткування була кількість (площа) землі. Князь Вітовт (1350–1430 рр.), зміцнивши централізовану владу, реформував і податкову систему. Повітами та волостями управляли намісники, судді, переписувачі населення, ревізори, ключники, збирачі податків. Уся зібрана ними натуральна данина, зібрані грошові платежі звозилися до великих міст України для зберігання та перерозподілу.

У XV–XVI ст. порядок стягнення грошових податків був детально відпрацьований. Грошові платежі доводилися до всієї сільської общини, яка на своїх зборах розподіляла всю суму між господарствами, ураховуючи при цьому розмір наділу, наявність худоби, реманенту, кількість членів сім’ї. Община повністю відповідала перед урядом за своєчасну сплату всіх податків та платежів.

З метою впорядкування податкової системи періодично проводилися переписи населення. У 1447 р. було урівняно у правах литовських, українських, білоруських феодалів та сформовано єдиний стан – шляхту, яка звільнялася від сплати податків за несення військової служби. Від сплати державних податків звільнялися також кріпосні селяни, які виконували лише окремі військові повинності. Таким чином, основними платниками податків були вільні селяни, зокрема – заможні (данники і тяглі сплачували 20–90 грошів на рік, 2–5 відер меду, 12–14 пудів вівса, 1–2 куниці), збіднілі (городники, сусіди, підсусідки сплачували 2–20 грошів із сім’ї, 1–2 відра меду, одну куницю, відробляли тяглові повинності), проте селяни загородники звільнялися від оподаткування терміном на перші п’ять років. Державні лісничі, об’їждчики, бортники, мисливці не сплачували податків, крім того, їм дозволялося мати по одному лану землі. За рибну ловлю селяни сплачували десяту частину виловленої риби.

Люблінська унія 1569 року зумовила входження українських земель до складу Речі Посполитої. У зв’язку із упровадженням в Україні польської юридичної системи була впроваджена і польська податкова система, за якою шляхта та католицьке духовенство були звільнені від оподаткування. Коронний скарб поповнювався прибутками з повинностей сільського й міського населення, королівських земель та міст з магдебурзьким правом. Згідно з ”Уставами на волоки” 1557 року вільні селяни одержували по одній волоці (лану), кріпосні – по третині волоки. Одночасно шляхта створювала великі фільварки (до 20 волок, або до 500 га землі). Разом з тим основними платниками податків залишалися селяни – одиницею земельного податку став лан або волока, з якого сплачували по 10–30 грошів. Слід зазначити, що у цей період на ланове припадало понад 90 % прямих податків. У кінці XVI ст., як і у всій Західній Європі, уряд Речі Посполитої починає практикувати передачу справляння окремих податків в оренду шляхтичам, що призвело до застосування безлічі нових поборів та здирств.

Розділ ІІІ (ЗМ 3). Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (ХVІ – перша половина ХVІІІ ст.)