Економічна думка середньовіччя. Учення про “справедливу ціну” Фоми Аквінського.

Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилася у самостійну галузь знань, її проявам властивий практицизм. Основними джерелами економічної думки середньовіччя є, як правило, юридичні кодекси й церковні пам’ятки. Середньовічні трактати містять різноманітні конкретні господарські поради, практичні рекомендації, але в них мало теоретичних узагальнень та спроб осмислення сутності економічних процесів та явищ.

До таких документів потрібно віднести Салічну правду” (V ст.) – звід давнього звичаєвого права у державі франків, ”Капітулярій про вілли” (ІХ ст.), ”Книгу страшного суду” (к. ХІ ст.) – звід феодальних законів у Англії.

Утворення середньовічних міст визначалося зростанням продуктивних сил, розвитком товарного господарства та обміну. В умовах поступового відродження лихварства, гріховність процента заперечували каноністи у своєму вченні про ренту та товариства. Слід зазначити, що вчення каноністів являє собою скоординовану систему поглядів на економічні процеси того часу, але вони вплетені в богослов’я, заземлюючись у сповідальнях і церковних кафедрах. Це вчення справило серйозний вплив на законодавство середніх віків.

Християнство протягом століть засуджувало багатство у формі приватної власності. Вчення Євангелія неодноразово закликає людей утриматися від гонитви за багатством, яке може відволікти від служіння Богові, заглушити приховані в людях зерна добра. Егоїстичному присвоєнню багатства християнство протиставило милосердя, яке дається всім, хто просить.

“Хіба Бог такий несправедливий, що розподіляє між нами засоби до життя не порівну, і ти мусиш жити у достатку, тим часом як інші бідують”.

Це релігійне почуття — породження моральності — закріпилось у “природному праві”, яке спиралося на дві засади:

а) всі люди від природи рівні;

б) відмітна ознака природи — простота і схожість.

У кодексі церковного права пізнього середньовіччя, який з’явився із зазначенням різниці між природним і цивільним правом в істинних виразах Юстиніанових Інституцій, до двох прикладів заснування природного права — шлюбу та виховання дітей — додані спільність майна і свобода особистості. “Люди повинні користуватися сьогодні всім, що існує у світі”, — говорить Кліментій. Та якщо прагнення до особистого збагачення гріховне, то чи можна виправдати торгівлю? Торгівля, очевидно, несе благо суспільству, не всякий торгівець користолюбний. Він мусить утримувати сім’ю, чому допомагає торгівля [58].

Так, повертаючись на історичну арену, економічна проблема — відносини продавця й покупця, кредитора й боржника — набуває першочергового значення.

Та, з позиції християнства торгівля гріховна (за деякими винятками). Оскільки покупець і продавець шукають вигоди, тобто чинять несправедливо, вони не турбуються про свою душу, вони забувають Бога, а це — гріх. Принцип християнства “у всьому з людьми поводьтеся так, як би ви хотіли, щоб поводилися з вами” дає підстави для функціонування “справедливої ціни” у теологів.

Учення про “справедливу ціну” з’являється з відродженням ринкових відносин у середньовічній Європі і належить до раннього середньовіччя.

Багато важливих економічних ідей висловив Тома Аквінський (1225–1274 рр.) у творах – “Сума проти язичників“ та “Сума теології”.

Він обстоює ідеї централізації влади, визнає соціальну ієрархію. Приватна власність розглядається ним як необхідний інститут людського життя. Живучи в добу початку кризи натурального господарства та активного процесу урбанізації, що свідчило про повторне відділення ремесла від натуральної сеньйорії та розвиток товарообміну, Тома Аквінський розмірковував про проблеми обміну, торгівлі, ціни, торгового прибутку, грошей. Згідно з розробленим ним тлумаченням “справедливої ціни” (що означала вартість, цінність, ринкову ціну) дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта, хоча не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові. “Справедливі ціни“ можуть бути джерелом примноження приватної власності та створення “помірного багатства”.

Розмірковуючи про розумові та моральні чесноти, він довів поняття справедливості, яку визначає як “постійне і тверде бажання давати кожному те, на що він має право”. Схема доводів: по-перше, справедливе все те, що узгоджується з Римським правом; по-друге, те, що природно для всіх та не є гріховним; по-третє, операція — це один з варіантів подарунка, де вигода більша, ніж ціна подарунка. А отже, він спростовує настанови Римського права: по-перше, закони Божеські не можуть бути спростовані законами людськими, які заохочують нечесні вчинки (обман), по-друге, порок не стає меншим через те, що він природний для всіх, по-третє, справедливість торгівлі не дорівнює справедливості у дружбі.

Ось такий спосіб доведення існування справедливої ціни речей. Отже, Фома Аквінський стверджує, що кожна річ має свою визначену “справедливу ціну”, установити яку можна точно.

Утім це твердження не стало аксіомою, оскільки вивчення цього економічного феномену не завершено й сьогодні. Але “справедлива ціна” є історичним фактом.

“Справедлива ціна” — це не результат вільної гри ринку, вона встановлюється або державою, або торговими ремісничими гільдіями, або містами. “Справедлива ціна” повинна реалізувати одне з положень християнства про те, що Бог визначив кожному його соціальну станову роль (християнство тут запозичує індуїстське положення про касти, де реалізується земне призначення людини). Але “справедлива ціна” є кайданами на шляху прогресу.

Активний розвиток торгівлі зумовив зростання ролі грошової системи і виникнення лихварства. Тома Аквінський вважав, що гроші з’явилися для полегшення обміну внаслідок домовленості між людьми. Він виділяв “внутрішню цінність” та “номінальну цінність” монети. З одного боку, він виступав проти псування монети, з іншого – вважав, що “номінальну цінність” може визначити держава, та припускав можливість її певного відхилення від “внутрішньої цінності”. Збільшення багатства за рахунок лихварського процента не повинне бути самоціллю торгової та лихварської діяльності, але його наявність є своєрідним відшкодуванням втрачених доходів, які позикодавець міг би заробити, використавши позичені гроші у власних інтересах.

Однією з найсуттєвіших помилок середньовіччя було вчення “про непродуктивність капіталу”, або “аксіоми про безплідність капіталу” — заперечення продуктивності грошей.