Тема 1.2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій.

План

1. Історико-економічне значення неолітичної революції.

2. Особливості східного рабства (Єгипет, Межиріччя, Індія, Китай).

3. Історико-економічне значення Трипільської культури.

4. Первісні господарські та правові документи (адміністративно-господарські документи Єгипту, звід законів Хаммурапі, “Артхашастра” та закони Ману, економічний зміст конфуціанства).

 

Історико-економічне значення неолітичної революції.

Неолітична революція відбувалася від VI тис. до н. е. до
III тис. до н. е.

Історико-економічне значення неолітичної революції полягає в утвердженні різних галузей відтворюючого господарства, що стає домінуючим. Складовою енеоліту є мідний та бронзовий віки.

Основними віхами цього періоду, які вплинули на еволюцію напрямів та характер життєдіяльності людини, були:

– перехід до осідлості та вдосконалення постійного поселен­ня;

– виникнення тваринництва, ремесла та землеробства;

– утвердження макролітів;

– початок поділу праці та внутрішньогалузевої спеціалізації.

Неолітична революція була одночасно економічною, технологічною, побутовою, соціальною, етно-куль­тур­ною та політичною. З’являються перші історично сформовані соціальні інститути – поділ праці (становіковий, племінний, фаховий), сім’я, рід, плем’я, община, релігія, власність, додатковий продукт. З об’єднанням функцій військового ватажка і судді влада військової аристократії істотно зміцнюється.

Бронзова доба (ІІІ – ІІ тис. до н. е.)

До основних рис цього періоду відносять:

– панування та вдосконалення відтворюючого господарства;

– швидкий розвиток тваринництва й орного землеробства;

– відокремлення скотарських племен;

– формування місцевих центрів металургії та гончарного виробництва;

– початок активного обміну регіонального характеру (золото, бурштин, фаянс, сіль тощо).

Підвищення продуктивності праці на основі удосконалення знарядь праці, масове поширення їхнього виробництва з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство та ремесло, виробництво додаткового продукту призвели до поступового майнового розшарування та формування первісних держав, а з винайденням буквеного письма починається стадія цивілізації. Пер­ші утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія, Китай) на зламі неоліту і бронзового віку. Одночасно елементи державності формуються в Україні в умовах трипільської культури.

Особливості східного рабства (Єгипет, Межиріччя, Індія, Китай).

Як уже зазначалося, зростання продуктивних сил забезпечило спочатку невелике, а потім істотне перевищення виробленого над необхідним продуктом. У цих умовах стало економічно вигідно робити з полонених рабів, примушуючи їх працювати за їжу та привласнюючи додатковий продукт. Після полонених, у рабів стали перетворювати злочинців із членів роду, далі – боржників і збіднілих общинників. Спочатку боргове рабство було обме­жене. Наприклад, за законами вавилонського царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.) період рабської залежності обмежувався 3–7 роками, але потім став безстроковим. Діти рабів ставали рабами, іноді навіть у тому випадку, якщо один із батьків був вільним. Так рабство поступово ставало спадковим станом.

Спочатку рабів використовували на важких фізичних роботах: риття та підтримка у робочому стані каналів, розчищення продуктивних полів. Пізніше їхні функції істотно розширювалися: збір урожаю, випас та охорона худоби, побутові справи та ведення домашнього господарства, торгівля, заняття ремеслом.

Раби традиційно належали племені або общині, потім рабів змогли одержувати економічно достатні патріархальні сім’ї, що посилювало їхню роль у суспільстві та автономію.

Формування, розвиток та занепад стародавніх цивілізацій охоплювали період від IV тис. до н. е. до V ст. н. е.

Єгипет

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. До наших часів збереглися залишки давньоєгипетського літопису, які датуються III тис. до н. е. Історія країни в долині Нілу нараховує 30 династій фараонів і поділяється на декілька періодів – від Раннього до Пізнього царства. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. За допомогою розгалуженої ірригаційної системи долина Нілу перетворилася в унікальну природну машину, що давала по два врожаї на рік. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни вміли обробляти метали, винайшли соху, ремісники створювали витончений посуд, навчилися виготовляти папірус і навіть скло, мали власну писемність, календар, вивчали математику, астрологію, медицину. До основних галузей життєдіяльності належали: зрошувальна система землеробства, тваринництво, обробка каменю (піраміди), будівництво гідротехнічних споруд, ливарство, ювелірна справа, лляне ткацтво.

Основною продуктивною силою в первинній галузі виробничої діяльності (землеробстві) виступала вільна сільська община.

Фараони та жерці поступово перетворювали вільних общинників у залежних через боргову систему. Рабів, завойованих або куплених, використовували в основному як слуг або продавали, і вони нічим не відрізнялися від залежних общинників.

У Стародавньому Єгипті царське майно та господарство відрізнялися від майна і господарства інших осіб. Недоторканість придбаного майна постійно підкреслювалася. У своєму розпорядженні фараони мали величезні земельні багатства і роздавали їх знаті та храмам. Землевласник розпоряджався землею на свій розсуд, міг її подарувати, передати у спадок.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між ними виникла жвава торгівля. Складовими експортної торгівлі були: раби, срібло, олово, золото, мідь, шкіра, слонова кістка. Єгипет вів торгівлю з Нубією, Лівією та Синаєм. Основою імпортної торгівлі були раби.

У Стародавньому Єгипті не було грошової системи, товар обмінювали на товар, вартість (цінність) якого була еквівалентною, на думку торговців. Пізніше була розроблена спеціальна система, відповідно до якої вартість товару оцінювалася у вагових одиницях міді. Ця одиниця одержала назву – дебен. Монетна система виникла пізніше, у VII столітті до н. е. у Лідії на території Малої Азії.

Варто зазначити, що уже тоді фараони та його сановники розуміли значення податків, без яких неможливі державні перетворення. Кожні два роки в країні проводився своєрідний переоблік господарств, майна, рабів саме задля податкових цілей. За династії Птолемеїв визначалися основні засади економічної та соціальної політики нової еліністичної держави, сформувалася податкова система та адміністративний апарат. Уся господарська система Птолемеїв регулювалася рядом указів та постанов. Серед них – постанова 261 р. до н. е., що регулювала рабовласницькі відносини, та “Податний устав” 257 р. до н. е., на основі якого стягувалися податки в Єгипті. Всі сільськогосподарські роботи контролювала царська адміністрація. Коли врожай був зібраним, селяни повинні перш за все заплатити державі орендну плату натурою, а також сплатити чимало інших внесків та зборів: на підтримання іригаційної системи, за використання токів, просіювання борошна в царському амбарі, оплату роботи канцелярії, на забезпечення варти. Існував окремий грошовий збір з виноградників та плодових дерев (апомойра – 1/6 урожаю). Селяни примусово притягувалися до ремонту каналів та гребель. За рахунок місцевого населення відбувалися численні поїздки по країні царя та сановників. Податкова система була складною, існували різні категорії платників, які суттєво різнилися між собою за соціальним та юридичним станом. Вершиною адміністративної ієрархії була посада діойкета, який відав фінансами, казною, обліком та збором усіх надходжень, контролем за видатками. Його діяльність була, в першу чергу, підпорядкована фіскальним цілям: поповненню царської казни. Діойкет був першим сановником у державі, призначення на відповідні нижчі посади в областях залежало від нього.

Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли “Повчання гераклкопського царя своєму синові Мерікара”, “Пророчення Іпусера”, “Пророцтво Неферті”, “Пов­чання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі”, різні адміністративно-господарські та юридичні документи. Адміністративно-госпо­дарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських майстрів та землеробів. Крім того, як видно навіть із назв творів, важливе місце в давньоєгипетській літературі належить творам дидактичного характеру, що викладають правителям “пра­вила“ державного управління і керівництва господарством.

525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.

Месопотамія

До району східного рабства належала також Месопотамія (Межиріччя). Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV – III тис. до н. е. були Шумер, Ніппур, Ур, Урук, а з III тис. до н. е. – Вавилонське царство (“Брама бога”). Земля Месопотамії була високородючою, але засушливою, а Євфрат, щовесни розливаючись, перетворював ці землі в суцільне озеро. Виникала необхідність спорудження водозахисних гребель та іригаційних споруд. Шумери навчилися виплавляти та розливати чисту мідь, срібло, золото, у середині IV тис. до н. е. почали виготовляти бронзу. Серед основних галузей життєдіяльності: іригаційне землеробство (зернові, льон, горох, городина, садівництво, фініки); ремесло – металургія, обробка каменю; торгівля.

Основною продуктивною силою в первинній галузі виробничої діяльності, сільському господарстві булиселяни-общин­ники, які втратили власність.

На відміну від Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалася приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Дер­жава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини. Найперші відомі державні реформи економічного характеру провів Урукагіна – правитель міста Лагаш, у 2370 р. до н. е. Ця реформа спрямовувалася на збільшення кількості повноправних громадян-воїнів, зниження податків, поліпшення державного управління, більш справедливий розподіл податків. Діяльність Шульги – правителя міста Ур, мала суперечний характер, а саме: скасовувалася приватна власність, здійснювалося централізоване планування та управління сільським господарством аж до перерозподілу продукту, переважна більшість населення фактично була перетворена у державних рабів. Існувало як патріархальне (право викупу з неволі, право мати сім’ї), так і боргове та військове рабство.

У 1792–1750 роках до н. е. за правління вавилонського царя Хаммурапі було вперше “встановлено право в країні”. Прийняті ним закони складалися з 282 статей і вміщувати широкий перелік норм, якими повинні були керуватися громадяни Вавилону. Основна мета законів – всебічне зміцнення економічної влади держави. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храмів, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у кращому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. Розвиток товарно-грошових відносин допускається так, щоб не спричиняти масового зубожіння вільних громадян. У Вавилоні вперше з’являється лихварство (позика під проценти), що пізніше стає одним із джерел перетворення вільних громадян у рабів. Населення Вавилонії сплачувало податки та виконувало повинності. До них входили натуральні побори на користь царя, обласних намісників, на утримання кінноти, шляхові та мостові повинності, на підтримку зрошувальної системи. Податки збиралися спеціальними збиральниками, а також “царськими слугами каналів та суші”, на чолі яких стояв “глашатай” – голова управління податків.

Індія

З II тис. до н. е. відбувається швидке піднесення економіки Індо-Гангської рівнини, для якої також характерне східне рабство та варнова система організації суспільства. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали по два врожаї на рік рису, пшениці, проса, льону, бавовни, цукрової тростини. Існує патріархальне рабство.

Вільні общинники – основна продуктивна сила в землеробстві. Кастовість стимулювала у ремісників високий професійний рівень і збереження навичок майстерності через передавання у спадщину. Розпад родоплемінного устрою в умовах специфіки аграрних відносин (земля — власність сусідської общини), а також звичаї і традиції закріпили владу родоплемінної аристократії (магара­джів), земля стає їхньою власністю. Доля багатьох членів общи­ни — страждання і злидні, хвороби. Проте різкого розшаруван­ня в сусідській общині немає, а поза общиною панує голод. Це країна сусідських общин з традиціями родоплемінного устрою.

На відміну від інших країн Сходу, тут відбувається процес спеціалізаціїокремих районів. Так, наприклад, Кашмір спеціалізувався на виготовленні вовни, у Гімалаях видобували золото та коштовне каміння, Пенджаб славився своїми кіньми, Східна Індія торгувала слонами. До основних галузей господарської діяльності належать: двоурожайне землеробство; гончарство; ткацтво; ювелірна справа.

Спеціалізація сприяла товарообміну та виникненню грошового обігу. Формується прошарок професіоналів-купців та лихварів. У V ст. до н. е. впроваджуються гроші у вигляді срібних злитків.

Індійське населення характеризувалося великою кількістю несільськогосподарських виробників, від третини до половини жителів були зайняті у ремеслі. На відміну від попередніх регіонів, індійські поселення були досить великими, правильної геометричної форми, з двоповерховими будинками, збудованими з обпаленої цегли, з кількістю населення до декількох тисяч. Найбільш відомими є міста – Хараппа та Мохенджо-Даро. Разом з тим, міста не набули значного поширення.

У середині II тис. до н. е., після арійського завоювання долини Інду, в основу староіндійських уявлень про суспільство було покладено концепцію станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Шлюб можна було укладати тільки з представниками своєї касти, у іншому випадку одружені та їхні діти ставали “недоторканими” – тобто найнижчою кастою. Найвищою вважалася варна брахманів, до якої входили жерці, священнослужителі та державні чиновники, до варни кшатріїв належала військова знать, хлібороби; ремісники, купці становили варну вайшів; неарійське населення та нащадки від змішаних шлюбів були об’єднані в варну шудр.

Тому й релігія тут своєрі­дна — індуїзм. Це не тільки релігія, це — складова система сві­тогляду, світосприйняття, що включає в себе тісно переплетені, взаємозначущі філософський, соціальний та релігійний компо­ненти.

Особливе місце в житті людини посідає духовність. Індус по­винен вивчити Веду, яка має надлюдське походження. Вона є од­кровенням і законом прабатька людства і всього космосу — Ма­ну. Це не продукт, породжений міжособистісними, міжлюдськими відносинами, вона не залежить від авторитету. Обов’язок індуса, його повинність — дхарма — виконувати закони Веду, закони Ману. Трактування Веди, за законами Ману, — обов'язок брахманів — вищої касти. Каста — становий інсти­тут у саморегулюванні соціальної системи. Індуська держава — “надбудова”, яка справляє мінімальний вплив як на окрему лю­дину, так і на суспільство загалом.

Найбільшого свого розквіту централізована індійська держава досягла за часів правління – Чандрагупти (321 – 297 рр. до н. е.) та Ашоки (274 – 233 рр. до н. е.).

Індуська цивілізація багато в чому позначилася на розвитку людства своєю стародавньою культурою. Це — писемність, ма­теріальна культура, державність, філософія — від теїзму до софі­стики, матеріалізму.

Між IV та III ст. до н. е. з’являються літературні епопеї – “Махабхарата” і “Рамаяна”, а також трактат “Артхашастра”. У них подані грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику. Держава визначалася як основний чинник економічного життя давньоіндійського суспільства. За “Артхашастрою”, основною метою економічної діяльності держави є наповнення скарбниці. Відповідно до цього у трактаті викладено вчення про управління та державні доходи, зокрема розглянуто їхні основні джерела, подано рекомендації щодо організації оподаткування. Навіть поширене в Індії буддійське вчення, заперечуючи рабство як перешкоду до досягнення нірвани, сповідувало необхідність усіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Головний моральний обов’язок індуса — додержання вчення про карму (обов’язок, призначення), тобто вимог Веду. Характер і доля людини — результат її дій у цьому або минулому житті, але не виключається і вплив вчинків інших. “Людина, що страж­дає, і страждає несправедливо, здається індусу такою, що сплачує борг або нагромаджує капітал для іншого життя. Людина, яка на­солоджується здоров’ям і багатством, повинна усвідомлювати, що во­на витрачає більше ніж заробила і що їй потрібно сплатити борг, до­кладаючи нових зусиль”.

Людина після її народження вводиться до складної структури суспільства як одна з його комірок. Кожен має сусідів — вищих і нижчих, у кожного члена касти є свої права та обов’язки. Краще виконати погано свою карму, ніж добре чужу. Є покарання у пе­реродженні — людина може перевтілитися в образ собаки або черв’яка.

Для індуса є беззаперечною істиною те, що душа людини піс­ля смерті переселяється в інше тіло, навіть тварини чи рослини (душа безсмертна).

Філософія релігії індусів — відчувати себе частиною Всесвіту, додержувати її космічних законів. Релігія — це життя, життя — це релігія. Філософія Індії ґрунтується на дусі, який є вищим за прос­ту логіку. Життя не можна осягнути лише логічним розумом, са­мосвідомість — не верховний суддя. За межами свідомості — ін­туїція, одкровення, космічна свідомість. Бог — це надсвідомість.

В індійській філософії не існує ідентифікованих понять суб’єкта та об’єкта, зла і добра, причини і наслідку. Веданта ви­ходить з того, що причина криється у наслідку, а отже, їх проти­ставлення не має підґрунтя. Наслідок не є заново виробленим чи створеним, це лише новий вияв, так само як і причина ніколи не зникає. Існує тотожність суб’єкта й об’єкта, є їх синтез. “Веданта ґрунтується переважно на синтезі суб’єкта та об’єкта, на ототож­ненні причини і наслідку, Я і Це є характерною ознакою Веданти, що відрізняє її від усіх інших філософій”.

Особливе місце Веданта відводить знанням. “Вражений лиха­ми і минущістю цього світу, він вирішує оголосити, що навіть Логос є лише результатом незнання, і визнати знищення цього незнання вищою метою, вищим благом людини...що доброта і доброчинність, віра і справи необхідні як підготовка, навіть як обов’язкова умова для досягнення того найвищого знання, що повертає душу до її джерела, до її батьківщини, відновлює її іс­тинну природу і її істинне Я у брахмані”.

Життя — обертання чотирьох епох: від Золотого віку до су­часності по низхідній; занурення в обман, неробство, бруд та хво­роби. Завершується все це світовою катастрофою. Гине все. Так само, як у християнства та ісламу (Судний день). Проте народжу­ється Брахма — і знову все спочатку. Чергування світових епох не припиняється. Світ не має ні початку, ні кінця. Тут немає цер­кви, бо хто візьме на себе керівництво космічним світосприйняттям? Немає дуалізму добра і зла. Немає поняття перворідного гріха. Людина — частина живої й неживої природи. Нескінчен­ний абсолют. На одному полюсі чиста матерія, на другому — чи­стий дух, в якому розчинилася матерія. Нескінченне становлення: у каміння, у рослини, які відрізняються тим, що в них є часточка Вищого Духу (на сьогодні встановлено, що рослини бачать, чу­ють, розмовляють), у тварини і на порядок вище — у людини. Але є й ті, що пройшли великий шлях духовної досконалості. Удосконалюючи себе, людина поліпшує світ, сприяє зростанню духовності, але вона не може змінити його призначення. Це є ос­новою кастового поділу. Існують чотири сенси життя: матеріальний, біо­логічний, інтелектуальний і духовний. Соціальна практика індуї­зму — касти, карма (шлях, призначення), брахма (просвітлення, рух до духовного).

Проте ортодоксальний індус повинен спочатку стати господарем, а це вже раціоналізм. Життя в лісі чи печері він може розпочати лише після виконання цього обов’язку. Тому пе­вною мірою необгрунтованими є ідеї, що для індуса первинні ду­ховні, а не матеріальні, економічні інтереси. Очевидним є те, що місіонерська діяльність протестантизму в Індії не могла давати добрих плодів, як і те, що не марксизм-ленінізм, а гандизм віді­гравав панівну роль в ідеологічній боротьбі Індії в XX ст., і в цьому велике значення кастовості та духовності.

В індуїзмі існує найсуворіша релігійна регламентація буден­них справ і думок, самоконтроль віруючого (це у християн Бог на небесах читає справи у день Страшного суду).

Індуїзм мав вплив на іудаїзм, християнство, іслам. І якщо єре­сі цих релігій їх потрясали, то в індуїзмі їм немає місця, тому що немає Тори, Євангелія, Корану.

Індуська цивілізація зазнала важких історичних випробувань: магометанське завоювання з його пропагуванням Корану; хрис­тиянське місіонерство, що намагалося зруйнувати устої індійсь­кого суспільства; багатовікове британське панування. Це була боротьба двох цивілізацій. Європейська цивілізація грабуванням та насиллям намагалася підкорити Індію, нав’язати європейську мораль. Певною мірою ринкові відносини тут розвивалися, спо­стерігався поступ промисловості, але за індустріальну цивіліза­цію народи Індії заплатили високу ціну — мільйони загиблих ре­місників. Діалогу філософії Схід—Захід не було. Панував культурний імперіалізм.

Індія початку XXI ст. — це країна з понад мільярдним насе­ленням, що з успіхом впроваджує інформаційні технології.

Давні пророки, мудреці Індії намагалися не копіювати, а тво­рити. Сьогодні Індія встановлює зв’язок сучасного знання з дав­нім надбанням, і тому вона може стати одним з важливих рушіїв загальнолюдського прогресу [60].

Китай

Економіка східного рабства характерна і для Стародавнього Китаю. Першою хліборобською культурою вважається культура Яншо – V тис. до н. е. Характерною для тих часів є гарна мальована кераміка, що нагадує еламітські вироби й іншу доісторичну кераміку з Трипілля. У 2000 р. до н. е. китайці мали вже своє письмо. Після періоду землеробських культур Китаєм правило декілька династій – Сю (2205 р. до н. е.), Шан (1766 р. до н. е.), Чжоу (1122 р. до н. е.), Цінь (середина II ст. до н. е.).

Серед основних галузей виробничої діяльності – іригаційно-зрошувальне землеробство (рис, зернові, льон, бавовна, прянощі); металургія; ковальство; виробництво залізної зброї; гончарство; ткацтво, особливо шовкове; ювелірна справа; будівництво.

Для розуміння змісту й особливостей економічної системи Стародавнього Китаю потрібно враховувати, що держава виникла та розвивалася в межах географічної замкнутості та тогочасних філософських і політичних уявлень, особливо конфуціанства (Кун-цзи або Кун Фу Дзи, або Конфуцій – 551 – 479 рр. до н. е., автор записаного його учнями збірника “Лунь юй” – “Бесіди і міркування”), яке перетворилося на державну ідеологію. На перший план висовувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні централізованій владі імператора, що асоціювалася з старшинством та мудрістю. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення добробуту, зменшувати податки.

Конфуцій проповідує первісні засади: багатий народ — багата держава; він заперечує розкіш, виступає за помірність споживан­ня, збереження ритуалів, за серединний шлях, суворе і чесне вико­нання обов’язків, самовдосконалення.

Ринкові відносини — торгівля, лихварство — підривали родо­племінний устрій і общину. Приватна власність не повинна бути культом — на перше місце Конфуцій ставить доброчинність, етику. Кожен повинен виконувати свої обов’язки. На запитання: “Що є життя?”, — Конфуцій відповів: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі”. Таке ж положення існувало і у давньоіндуїстських джерелах, можливо, воно було запозичене Китаєм.

Взаємостосунки між правителем і народом виражалися наступним чином: імператор — вершник, чиновники і закони — вуздечки й віжки, народ — кінь. Щоб добре управляти кіньми, потрібно правильно їх гнуздати, рівно тримати віжки. Стимулом необхідно вважати розмірність сили коней та на­гляд за узгодженим бігом останніх; в таких умовах правителю не потрібно кричати, хльостати віжками, чи підганяти іншим стиму­лом — коні й самі побіжать. Правитель, за Конфуцієм, повинен бути мудрецем. Управління, політика, етика — основне в конфуціанстві.

Великого значення конфуціанство надає родині, тому вини­кають родинний капіталізм, сімейний підряд (ментальність ки­тайця відрізняється від ментальності німця, росіянина, українця). Вільні общинники були основною продуктивною силою, застосовували кругову поруку і колективну відповідальність сім’ї до третього коліна.

Конфуцію належить вислів: “Все тече так само, як вода. Час збі­гає, не зупиняючись”.

Про значення конфуціанства свідчить такий історичний факт: у 1974 р. КНР обрала шлях ринкових відносин (Ден Сяо Пін). З боку лівих радикалів лунала приголомшлива кри­тика на адресу Конфуція. Але, як казав Конфуцій, “якщо справи правителя правильні, то за ним підуть люди без будь-яких наказів, якщо неправильні, то народ не підкориться йому, попри заклики” [60].

Ці ідеї були на 250 років приглушені в умовах складання об’єднаної Китайської імперії. Ши Хуанді (“перший імператор“) усунув владу давніх князів, поділив державу на нові округи, удосконалив законодавство, адміністративну систему, ввів єдину грошову одиницю. Він побудував великі шляхи та канали, колонізував пустирі, переселяючи людей з густозаселених районів, започаткував єдині міри і навіть однакового розміру вози у всій країні. Від набігів гунів відділив державу 3 000 кілометровою стіною, завширшки більше 10 метрів. Тоталітарне правління досягло практичної завершеності за правління У Ді (140–86 рр. до н. е.), який обмежив владу аристократії, розділивши маєтності на дрібніші землі, здійснюючи завойовницьку політику, накладав важкі податки на вищі класи і не раз проводив реквізиції, держава взяла під контроль чеканку монет, було заведено монополію на виробництво і збут солі та заліза. Разом з тим його політика спиралася на філософію Конфуція.

Тільки в II ст. до н. е. Китай вийшов із самоізоляції, налагодивши стосунки з Римом.

Особливості східного рабства:

1) Основна сфера економічного життя (сільське господарство) залишалося поза рабовласницьким виробництвом. Праця рабів в обробітку землі використовувалася частково в царських і храмових господарствах.

2) Основною продуктивною силою в первинній галузі виробництва – сільському господарстві виступали селяни-общинники. Між державою і общинниками-землеробами склалися відносини підданства. Було навіть “відомство постачальника людей“ із ув’язненням – з числа тих, хто ухилявся від повинностей.

3) Раби як правило належали державі. Джерелами рабства були: війни та борги.

4) Використання рабської праці носило малопродуктивний характер. Це обслуговування рабовласників, будівництво пірамід, палаців та грандіозних іригаційно-зрошувальних систем.

5) Східне рабство не було класичним. Тут перепліталися общинні та рабовласницькі елементи.

6) Формується традиційне господарство (первинна галузь – сільське господарство), яке існувало до с. XVI ст.

7) Поступово складався так званий азійський спосіб виробництва, з безперечною участю держави в економічних процесах, на основі тотожності, неподільності влади та власності (т. з. східний тоталітаризм).