Історія розвитку архівної справи на Україні.

1. Епоха Київської Русі – 18 ст. Вперіод Ки­ївської Русі існували сховища документів князів. Церкви та монастирі також мали архіви і спеціальних осіб, які звалися книгохранителями.

У період литовсько-польського панування (ХІV-ХVІ ст.) архіви в Україні зберігалися в замках удільних князів, магнатів, в резиден­ціях воєвод, культових установах. У XVI ст. створюються архіви при судах і магістратах.

У Великому князівстві Литовському акти від імені великого князя зосереджувалися в архіві, знаному як «Литовська метрика». Важливим нововведенням в діловодстві були регістри (реєстри) – книги з записом вихідних документів, що було поштовхом для розвитку актових книг, до яких вписували різні документи. Вже з XV ст. грамоти, які видавалися від імені князя, копіювалися.

Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569) увійшли українські землі, була „Коронна метрика”. Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які ве­лися в Коронній канцелярії (королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, приватно-правові акти, конституції, документи зовнішньополітичної діяльності). Для Волинсько­го, Брацлавського, Київського воєводств, інкорпорованих до Корони Польської, з 1569р. вели окрему групу книг – «Руську (Волинську) метри­ку».

З утворенням козацько-гетьманської держави Б.Хмельницького було створено архів при Генеральній військовій канцелярії. Ар­хів став державним. На чолі архіву стояв генеральний військовий пи­сар. Державний архів за Б.Хмельницького містився у гетьман­ській резиденції в Чигирині під наглядом генерального писаря Івана Виговського (документи про відносини гетьмана з місцевою адміністрацією – полковими та сотенними канцеляріями, а також привілеї, договори, листування). Документи архіву збереглися погано (розміщували в вологих приміщеннях, гинули у пожежі). У 1763 р. гетьман Кирило Розумовський писав своїй генеральній канцелярії про необхідність дбай­ливого ставлення до архіву, про правила зберігання документів, їхньо­го обліку, створення довідкового апарату.

Створення спеціальних централі­зованих сховищ для докумен­тів припадає на І чверть XVIII ст. У 1722 р. за наказом Петра І було запроваджено Малоросійську колегію, внаслідок діяльності якої відкладалися величезні архівні фонди. В 1724 р. в Росії засновано перший історичний архів – «Генераль­ний архів старих справ» (пізніше перейменова­ний у Московський архів колегії закордонних справ). З 1783 по 1814 рр. директором архіву закордонних справ був (головним архіваріусом Росії) Микола Миколайович Бантиш-Каменський.

Друга Малоросійська колегія, створена указом Катерини II у 1764 р., стала єдиним урядом Гетьманщини. Генеральну військову канцелярію було скасовано, а її архів перевезено до будинку Малоросійської колегії. Архіви центральних установ Гетьманщини були з'єднані в «Генеральний Малороссийский архив».

2. ХІХ – початок ХХ ст. Архіви, які існували в Україні XIX ст., умовно можна розподі­лити на кілька груп: 1) Київський центральний архів давніх актів та Харківський історичний архів як найбільші зібрання документів загального характеру та архіви загальнодержавних установ; 2) гу­бернські архіви: губернського правління, земства, міської управи, Казенної Палати, Контрольної Палати, акцизного управління, дворянського зібрання, Окружного суду, Духовної Консисторії, освітніх закладів; 3) повітові архіви аналогічних установ; 4) архіви повітових з'їздів, поліцейських установ, волосних правлінь; 5) архіви церков та монастирів; 6) приватні архівні зібрання; 7) архіви державних уста­нов минулих століть і різноманітних товариств.

Величезна кількість (десятки мільйонів) справ були в жахливому стані. Спроба провести реформу архівної справи було здійснено професором Московського університету М.Калачовим. У 1873 р. при мініс­терстві народної освіти була створена «Комиссия об устройстве архивов». В 1884 р. Комітет Міністрів прийняв рішення про створення Губернських вчених архівних комісій (ГВАК), що створювалися для зберігання архівних справ і документів, які є цінними в історичному відношенні.

Восени 1896 р. розпочала свою роботу перша українська вчена ар­хівна комісія – Чернігівська (ЧВАК). Крім архів­ної діяльності, члени комісії займалися археологією, етнографією, іс­торією, виданням документальних матеріалів. Результати діяльності комісії друкувалися в «Трудах Черниговской губернской ученой архивной комиссии».

Були створені Херсонська вчена архівна комісія (1898-1918 рр.); Катеринославська вчена архівна комісія – 1903-1916 рр. (особливу увагу комісія приділяла дослідженням історії коза­цтва); Полтавська вчена архівна комісія – 1903-1919 рр. (основний напрямок діяльності – вивчення минулого Полтавщини); Київська вчена архівна комісія – 1914-1916 рр. (Більшість її членів були професорами: В.Іконников, М.Довнар-Запольський, І.Каманін, О. Левицький та ін); Харківська вчена архівна комісія розпочала діяльність в 1915 р., але внаслідок світової війни та революції швидко припинала своє існування.

В 1852 р. було створено великий Київський архів стародавніх актів. На його матеріалах було опубліковане 35-томне зібрання історичних документів і літературних пам'яток Правобережної і Західної України XIV-XVIII ст. – «Архив Юго-Западной России»(АЮЗР).

В 1880 р. при Харківському університеті було створено Харківський історичний архів для зберігання документів державних установ Лівобережної та Слобідської України ХVII-ХVIII ст.

Після революції 1917 р. було введено новий розпорядок діяльності архівів і архівних установ.

При Генеральному секретаріаті УЦР в 1917 р. було створено бібліотечно-архівний відділ. У березні 1918 р. при Генеральному штабі було засновано Державний військово-історичний архів. За доби Гетьманату Скоропадського передбачалося створення при Національному архіві Археологічного інституту. За часів Директорії планувалося створити „вищу археографічну школу”. Проте плани в галузі архівної освіти за доби УЦР, Гетьманату і Директорії не були втілені у життя.

3. ХХ ст. Після Жовтневої революції 1917 р. всі архіви Росії згідно з декретом Раднаркома від 1.07.1918 «Про реорганізацію і централізацію архівної справи» були визнані загальнодержавними. 20 квітня 1920 р. Радою Народних Комісарів УРСР було оголошено всі документи архівів всенародною власністю і визначено структуру державних архівів. В 1921 р. було засноване Головне управління архівами (Головарх). Було затверджено положення про Центральне архівне управління УРСР, створено місцеві архівні органи (Губархи).

В 1925 р. уряд УРСР видав постанову про Єдиний державний архівний фонд. В 1932 р. у були створені обласні архівні управління, обласні історичні архіви і визначена мережа міських і районних державних архівів. В 1960 р. було сформовано Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (ГАУ СРСР), якому підпорядковувалися всі архіви; проіснувало до 1991 р. В Україні архівною справою керувало республіканське архівне управління при Раді Міністрів УРСР.

Крім державних архівів були архіви, які знаходились у підпорядкуванні партійних органів, деяких міністерств та відомств, Академії наук СРСР. На підприємствах, в установах, організаціях існували поточні архіви, де матеріали зберігалися тимчасово (від 5 до 40 рр.), а потім передавалися до державних архівів.

В 1991 р., коли Україна постала як незалежна держава, республі­канське архівне управління стало державним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України, йому підпорядковувались централь­ні архівні установи, архіви в областях та містах. З 2000 р. центральним органом державної виконавчої влади згідно з Указом Президента України став Державний комітет архівів України.