Історіографія генеалогічної науки в Росії і Україні.

Становлення генеалогії як історичної дисципліни відбувається у 17 ¾ 18 ст. В Росії формування генеалогії співпадає з розширенням прав і привілеїв дворянства, пов'язаних з реформами Петра І. З метою перевірки родоводів, які засвідчували приналежність особи або роду до дворянства була створена при сенаті «Герольдмейстерська контора» (1722 р.). Вона проіснувала під назвою Департаменту Герольдії до 1917 р.

У кінці XIX — на поч. XX ст. була створена блискуча російська генеалогічна школа. Власьєв Г.А. створив фундаментальну праця «Потомство Рюрика», в якій містилися родоводи багатьох княжих родів. Л.М.Савелов успішно розробляв методику генеалогічних досліджень. Н.П. Лихачов поклав початок критичному джерелознавчому вивченню російських родовідних книг.

Після революції генеалогічні дослідження занепадають. До генеалогії відносилися насторожено, як до чужої дворянської науки. Вивчалася лише історія робочого класу і селянства, дослідження по історії дворянства і буржуазії вважалися неактуальними і ідеологічно шкідливими.

В цих умовах відроджував генеалогічні методи дослідження академік С.Б.Веселовський (1876—1952). Велику роль в розвитку генеалогії зіграв А.А.Зімін (1920—1980). Спеціальні праці, присвячені російській генеалогії, належать А.І.Аксенову, Б.Н.Морозову, І.В.Сахарову і ін.

В Україні генеалогічні дослідження мають давні традиції і сягають корінням до часів Київської Русі. В період литовського і польського панування практичної генеалогії надавалася велика увага при дворах українських княжих родів (Острожських, Вишневецьких і ін.). Шляхтичі, які не відносилися до знаті, також вели генеалогічні записи, про що свідчить твір Юхима Єрліча ¾ українського православного шляхтича 17 ст.

Після визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького 1648-1654 рр. і приєднання України до Росії, характер генеалогічних досліджень змінився.

На Правобережній Україні старі феодальні роди, за винятком дрібної української православної шляхти (Хмельницькі, Виговські) були полонізовані. В кінці 17 ст. Річчю Посполитою був ліквідований і козацький стан.

В Лівобережній Україні українська шляхта, як і козацька верхівка, вимагала від царського уряду зрівняння в правах з російським дворянством. З цієї причини створювалася велика кількість родоводів. В 1785 р. Катерина ІІ дозволила представникам козацької старшини записуватися в дворянські родовідні книги.

У 19 ст. генеалогічних дослідження в Україні стають більш інтенсивними. В 1841 р. виходить праця історика А. М. Марковича «Історична і статистична записка про дворянський стан і дворянське майно Чернігівської губернії».

Великий внесок у розвиток генеалогічної науки зробили історики Лазаревський і Модзелевський. Лазаревський опублікував ряд праць, в яких простежив походження багатьох шляхетських і козацьких родів Лівобережної України. Він критикував спроби фальсифікації свого походження козацькою старшиною, яка намагалася довести свою причетність до дворянського стану. Модзелевський опублікував довідник в 5 томах, присвячений генеалогії відомих українських родів ¾ «Малоруський Родословник» (Київ 1908-1914 рр.).

У дореволюційний період були зібрані життєписи Б. Хмельницького, І. Сірка, П. Могили і інших.

На жаль, з поля зору вчених випали роди Правобережної і Західної України, де не був розвинений жанр історичної біографії.

У ХХ ст. генеалогії довгий час не приділялося уваги. В цей період можна виділити праці по демографії 16-17 ст. Крикуна, по історії і генеалогії Румянцевої. Історики Шевченко і Осташ провели аналіз «Реєстру війська Запорізького 1649 р.» ¾ це цінне джерело по історії козацьких родів, яке містило більше 40 тис. прізвищ активних учасників визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького.

В наш час динаміка розвитку генеалогічних досліджень в Україні свідчить про те, що ця дисципліна грає важливу роль в вирішенні історичних проблем